Як козаки Богоявлення святкували, або Чи купатися на Водохреще?

Хрещення Господнє – третє і завершальне свято різдвяно-новорічного циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреще. Православні християни та греко-католики відзначають його 19 січня.

Традиції святкування пов’язані з віруванням, що у цей день освячена вода у ставках і річках стає цілющою. Відтак, деякі українці намагаються не тільки набрати води, а й символічно зануритися у крижану воду. Мотивація у кожного різна: хтось «змиває гріхи», хтось сподівається оздоровитися, а хтось аргументує це дотриманням «давньої української традиції». Починаючи з 1990-х років таке «моржування» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята. То ж чи існував такий ритуал у стародавні часи?

Як святкували Богоявлення запорозькі козаки

Запорозькі козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. Церква освячувала всі найважливіші етапи їхнього життя та діяльності. Найбільш шановані релігійні свята (Покрова, Різдво, Богоявлення, Великдень тощо) супроводжувалися традиційними обрядами та духовним очищенням.

Історик Ігор Лиман стверджує, що козацька релiгiя мала бiльше схожостi з вiруваннями i обрядовiстю населення України. Причиною цього був тiсний зв’язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її територiї приходила значна кiлькiсть людей до вiйськового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох із них залишилися родини, i тому взимку, в мирнi часи, козаки їздили до своїх домiвок. Багато хто iз запорожцiв за власним бажанням або за дорученням Коша вiдвiдував київську консисторiю, Межигiрський та iншi українськi монастирi. Саме тому на територiї Запорозьких Вольностей православнi обряди та традицiї мали досить багато спiльних рис із тими, що були поширенi на Лiвобережнiй Українi.

На жаль, письмових джерел про святкування та релігійні традиції запорозьких козаків збереглося дуже мало. Згадуючи про день Богоявлення на Січі, ще А.О. Скальковський та Д.І. Яворницький спиралися на «Усну оповідь колишнього запорожця, жителя Катеринославської губернії та повіту, села Михайлівки, Микити Леонтійовича Коржа». Сучасні дослідники розділяють розповідь старого козака на окремі цитати, тому наведемо її повністю.

«…У день Богоявлення січові козаки з усіх куренів без винятку, а також із зимівників та заводів – де б хто не був, збиралися парадом і йшли до церкви при всіх своїх регаліях і зброї, з усією військовою артилерією на Йордань – піхота й кавалерія. У кожного куреня особливе розфарбоване знамено – везуть, бувало, його на верхових, яскраво й дивовижно прикрашених конях, і все військо вбране у найкращий і найбагатший одяг. А коли поз’їжджаються до церкви, то така тьма-тьмуща народу займає не тільки весь простір коло церкви, а й весь січовий надзвичайно обширний майдан, і стоїть все військо – як кіннота, так і піхота – поважними шикованими рядами, без шапок, доки закінчиться літургія. А по її завершенні виходить духовенство із церкви: настоятель попереду з хрестом, а за ним й інші ієромонахи, які служать соборно, попарно несуть Євангеліє та ікони, в усьому коштовно осяйному священицькому облаченні на Водохрещу, а за ними і все військо Запорозьке зі знаменами й артилерією йде шеренгами поважно, а прийшовши до річки, теж стає своїм порядком, як і раніше. Перегодом, коли закінчиться Водохреща і настоятель за звичаєм почне занурювати хрест у воду, тоді з усієї артилерії і з усіх мушкетів ударять козаки одним залпом – так гучно й сильно, що, здається, земля сколихнеться і всіх глядачів покриє димом, як пітьмою, що один одного не бачить. Після цього на кілька хвилин змовкнуть, і дим пронесе вітром, а каноніри очікують триразового занурення хреста і по закінченні цього починають уже смалити на всі заставки, скільки кому заманеться. А потім уся юрма видовищна розходиться по домівках, і на тому завершується церемонія».

Схоже про «Водосвятiє» та стрілянину зі зброї розповiдав Осип Омельченко, спогади якого були записанi М. Драгомановим. Крiм того, вiн додавав, що за день до Водохреще козаки, за звичаєм, «проганяли кутю» i вели «таку стрiлянину, мов наче й насправдi вiйна йде». Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку!

Етнограф Яків Новицький так описував у 1870-х роках святкування на Запорожжі: «На другий день, на Водосвяття, йдуть, бувало, до Дніпра і пушки з собою везуть. Як тільки попи почнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок».

У багатьох місцевостях стріляли якраз із першим зануренням хреста до води. Етнограф і фольклорист Іван Манжура описував Водохреще на Нижньому Подніпров’ї так: «Місцеві стрільці із різнокаліберної зброї б’ють чорта, який, вигнаний з ріки силою зануреного в неї хреста, шукає спасіння у просторі. Натовп підлітків, що стоїть позаду стрільців, в цей самий час випускає масу голубів». Останні символізували Святого Духа.

«І ми Йоану уподобімся, І з чистим серцем усі спішімся»

Урочистим і багатолюдним було святкування Водохреще на початку ХІХ ст. у Катеринославі (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Vodokhreshcha_vodokhreshchennya,narodni_svyata_narodni_tradytsiyi_Katerynoslavshchyna_fol%CA%B9klor_shchedrivky_spohady_ochevidtsiv_Yordan%
CA%B9_osvyachena_voda_Tsilyushcha_voda_kupannya_v_opolonkakh,_narodni_hulyannya).

У козацькому краї залишилися традиції стрільби в повітря для відлякування «нечистої сили», проведення кінських перегонів, випускання голубів як символу чистоти та зішестя Святого Духа. Для напування коней окремо видовбували ополонку далеко від святкового торжества, вірили, що молоді коні, напившись води у цей день, будуть слухняні та швидкі.

Від найдавніших часів християнська церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, вірячи, що ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі. Деякі священники навіть переконані, що не існує ліків кращих за святу воду. Незрозумілим залишається той факт, як свячена йорданська вода не псується протягом тривалого часу.

У місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань і прикмет, пов’язаних із «Йорданню». Цікаво їх описав Олекса Воропай в етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» (1958). Матеріали до цієї теми він почав збирати ще в 30-х роках ХХ ст. в Україні та продовжував опрацьовувати їх в еміграції. Наші предки вірили, що в той момент, як священник занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибують із річки і залишаються на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі коли  сь не дозволяли своїм невісткам прати білизну протягом цілого тижня після Водохреще – «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів». У народних звичаях не прийнято було після Водохреще бруднити святої води. На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохреще сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки – хто кого переможе. Переможці забирали собі «орден» – хрест, вирубаний на льоду… Але жодної згадки про пірнання у «Йордань»! Олекса Воропай свідчив, що лише молоді дівчата після домашньої трапези знову поверталися до ополонки, щоб умитися хрещенською водою для краси і здоров’я. Умитися, а не скупатися!

Як бачимо, у працях дослідників українських народних традицій і звичаїв не йдеться про масовий характер купань. А от що було масовим, то це вмивання та пиття свяченої води. Традиційно йорданська вода, яку брали з ополонки, вважалася універсальним засобом захисту.

Купатися взимку – вимагати від Бога чуда

Звичай купатися в річках на Хрещення церква засуджувала. До революції відбувалися хресні ходи на «Йордані» з освяченням води, але масовим купанням це не супроводжувалося. У «Настільній книзі священнослужителя», написаній духовним письменником С.В. Булгаковим та виданій у 1913 р. згадується: «…У деяких місцях існує звичай у цей день купатися в річках (купаються особливо ті, які на Святках переряджалися, ворожили тощо, забобонно приписуючи цьому купанню очищувальну силу від цих гріхів). Такий звичай не можна виправдати бажанням наслідувати приклад занурення у воді Спасителя, а також приклад палестинських прочан, що купаються в річці Йордані у будь-який час. На сході для прочан це безпечно, тому що там немає такого холоду та таких морозів, як у нас. На користь такого звичаю не може говорити і вірування в цілющу і очищувальну силу води, освяченої Церквою в самий день хрещення Спасителя, тому що купатися взимку означає вимагати від Бога чуда або ж абсолютно нехтувати своїм життям і здоров’ям».

Священнослужителі називали традицію хрещенських купань «колоцерковною», звертаючи увагу на те, що «порив тріумфу», пов’язаний із екстремальним зануренням, затьмарює для багатьох євангельський зміст свята Богоявлення. Цілком достатньо взяти участь у святковому богослужінні, набрати святої води та окропити себе нею.

«Насамперед, згадуючи євангельську подію обмивання Христа в річці Йордан, треба бути готовими розділити радість людства, яке багато століть чекало на Того, Хто позбавив би його від смерті, від прокляття гріха».

«Хто більше в воді скупає ся, тим здоровший буде»

Сьогодні пірнання в ополонки часто називають неукраїнською традицією. Мовляв, наші предки не влаштовували таких купань, а сучасні українці запозичили цей обряд із російської культури. Та з часів язичництва у нашого народу залишилося ще багато традицій, які суперечать проповідям православної церкви. Серед них ворожіння та купання в ополонці на Водохреще.

Справді, купання у водоймах на Водохреще не було поширеним явищем на українських етнічних землях. Зрештою, цей звичай і сьогодні не є масовим. І все ж, свідчення деяких українських народознавців доводять, що традиція купань на Водохреще таки існувала. Народознавець Володимир Ястребов, описуючи звичаї й обряди населення Єлисаветградського повіту (нині Кіровоградщина), зазначив, що на Водохреще тричі занурювались в ополонку, щоб лікувати хвороби. Він звернув увагу на цікавий момент: так само купалися в ополонці парубки, які «водили козу» – тобто перебранці або ряджені. У народних уявленнях козел уподібнювався до чорта, а йорданської води, згідно з народними віруваннями, боялася вся нечиста сила. 

Цікаве походження йорданських купань наводить сучасна фольклористка Дар’я Анцибор:

«Пірнання до ополонки раніше дійсно не було загальноприйнятим звичаєм. Проте, для окремих категорій ритуальне купання було важливим етапом очищення. І стосувалося це в першу чергу колядників і ряджених. І ось чому. Період різдвяно-новорічних свят зберігає залишки дохристиянського святкування дня зимового сонцестояння – народження нового божества сонця у найдовшу ніч. Вірили, що в цей час межа між світом людей і потойбіччям стає тоншою. Звідси уявлення, що душі померлих предків можуть прийти у гості. Звідси така концентрація ворожінь на долю й майбутній врожай, звичаї ставити додатковий посуд для померлих на Різдво, обережне й шанобливе ставлення до колядників і ряджених. Адже вдягаючи маски й костюми, вони тимчасово ховали свої «людські» риси. Для носіїв традиційної культури колядники ставали символічними потойбічними гостями, посланцями, від яких залежить добробут і здоров’я родини в наступному році. А ще маски – це тисячоліттями перевірений спосіб обманути смерть. Тож, коли закінчувався цикл різдвяних святок, ряджені мали символічно повернутися в свою «людську» подобу. Для цього їм влаштовувалося купання на Водохреща. Таке купання зафіксоване дослідниками на різних слов’янських територіях. В українців цей звичай найдовше зберігався на Північній Буковині й Подніпров’ї».

Зазвичай у освячену воду стрибали найсміливіші чоловіки та парубки. Згідно з народними уявленнями, вони на весь рік могли вберегтися від різних хвороб. Купання в ополонці фіксували науковці в різних історико-етнографічних районах України: на Волині та Поділлі, Середньому Подніпров’ї, Закарпатті та Буковині. Обряди різнилися залежно від конкретної локальної традиції.

Одним із перших про звичай купатися або вмиватися в ополонці згадував видатний український мовознавець, фольклорист і етнограф Олександр Потебня у своїй праці «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» 1856 року. Він зазначав, що подекуди в прорубах купали хворих дітей, вірячи, що йорданська вода зцілить їх.

Перший ректор Київського університету, відомий фольклорист Михайло Максимόвич записував етнографічні матеріали на Київщині в середині ХІХ століття. Він занотував, що на Йордан дівчата та молодиці вмивають лице в ополонці та втираються червоними крайками. Але світлина 1910 р. свідчить, що масові купання у Дніпрі на Водохреще відбувалися навіть у Києві. У радянські часи після заборони святкувати релігійні свята українці примудрялися купатися вже як «моржі».

Український історик і етнограф Павло Чубинський, який у 1870-х роках досліджував українські губернії Російської імперії, у «Календарі народних звичаїв та обрядів» описав купання у селі Шендерівка Канівського повіту: «Після водосвяття деякі молоді селяни купаються в ополонці, для здоров’я, а інколи стріляють по кілька разів у повітря і таким чином “очищення від гріхів світові сповіщають“».

У крижану воду можна було потрапити і не по своїй волі. Священник, український етнограф і фольклорист Михайло Зубрицький, який першим у світі вибрав об’єктом наукового дослідження життя і побут бойківських селян у кінці ХІХ ст., писав: «Коли рано освятить ся на ріці вода, миють ся люди і друляють (штовхають – Т.Г.) одні других в воду; хто більше в воді скупає ся, тим здоровший буде».

Як бачимо, хрещенські купання або занурення в ополонку спостерігалися в Україні в усі часи. Були вони й на Дніпропетровщині.

Замальовка про діда Чимчика з Магдалинівщини

Письменник Олександр Токар із села Велика Козирщина Магдалинівського району на Дніпропетровщині загальновідомий етнографічними орільськими «замальовками» свого післявоєнного дитинства. Наведемо одну з них.

«Від порогу нашої школи до річки рукою подати. А тому на великій перерві біжимо до Орелі. А тут уже пораються чоловіки та парубки. Сокирами вирубують ополонки й обливають буряковим квасом. А до річки вже йдуть жінки, чоловіки, діти з бідончиками та відрами. Ось на горі з’явилися сани, запряжені парою добрих коней. Це привезли священника з сусіднього села, який має освятити воду. Батюшка у великому кожусі підходив до ополонки, яку називають Йорданом, проказував молитву і занурював у річку срібного хреста. Після цього люди підходили сюди, набирали з Йордана води і повертались додому. Але для нас, хлоп’яків, головне було попереду. Ми з нетерпінням чекали дійства, героєм якого був дід Чимчик. Він підходив до ополонки, повільно роздягався, сідав на лід, опускав ноги у воду. Двоє дядьків чи парубків брали діда під руки й по шию занурювали старого в ополонку. Чимчик тільки гухкав, але тримався достойно. Потім його витягали з води, і він сам повільно одягався. Як згадаю про цю сцену, то й зараз мені сипле морозом за плечі. А дід, одягнувшись, пив чарку горілки, закушував. «Ну, хто ще сміливий? – питав. Такі траплялись, але їх було мало. А дід, скажу вам, жив довго і ніколи не хворів. Бувало, й спав у снігу, але простуди не знав»…

Мабуть, у кожній громаді знайдеться такий відчайдух як цей дід Чимчик.

Сучасні хрещенські традиції

Поступово традиція не просто умиватися, а повністю тричі занурюватися у воду після її освячення, розрослася по всьому пострадянському простору. До популяризації пірнань на Водохреще долучилися незагартовані моржуванням публічні особи, представники ЗМІ. Колишній президент України Віктор Ющенко традиційно купався у хрещенській воді перед об’єктивами камер, хоча й завершувалося це купання лікуванням запалення легень. Поряд пірнали інші урядовці, депутати, політичні та культурні діячі…

«Починаючи з часів Володимира-Хрестителя кожного року ми виходимо до Дніпра з однією мрією – долучитися до Водохрещення, отримати новий запас віри, відчуття себе на святій землі з вірою – вірою у Христа… Я хотів би побажати, щоб у кожного з вас було багато здоров’я, щоб кожна українська родина була щаслива, щоб ми ніколи не забували, що ми – українці і вільна нація»

(з привітання В. Ющенка на Водохреще). 

Насправді, купання в крижаній ополонці в цей день нікого не очистить від гріха і не подарує благополуччя і здоров’я без щирої молитви.

2021 рік. Ті, хто прийшов у козацьку церкву на Хортиці, молились та освячували воду. Військовослужбовці 9-го полку оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади Національної гвардії України відвідали храм Покрови на Хортиці. У храмі традиційно освячували воду. Гвардійці тричі христосувалися, вітаючи один одного словами: «Христос ся хрещає!». Відповідали: «У річці Йордані!» Всі повернулися відпочилими, а головне – оздоровленими на весь рік, адже вважається, що освячена вода на Водохреще є особливою, вона має силу очищувати та зцілювати душу й тіло людини.

Традиції оновлюються, доповнюються та наповнюються новим сенсом. Упродовж 2000-х років купання стало масовою українською традицією, і сьогодні вже важко уявити без цього наше Водохреще. Та чи варто забувати козацькі традиції?.. А пірнати чи ні у крижану воду – це вже як підказує вам душа.

Титульне фото: На літургії у Церкві Покрови Пресвятої Богородиці на Хортиці //
https://www.zoda.gov.ua/news/44081/svyato-vodohresha-objednalo-viryan-na-hortitsi.html