Шевченко Григорій Ілліч
Григорій Шевченко – видатний краєзнавець і музеєзнавець Придніпров’я

Дитинство, навчання, війна…

Серед цілої плеяди краєзнавців Придніпров’я другої половини XX століття, постать Г.І. Шевченка помітно вирізняється на тлі загального розвитку краєзнавчого руху. Але, на жаль, його ім’я нині призабуте, обійдене увагою дослідників, як, зрештою, і більшість видатних краєзнавців міста на Дніпрі. 

Григорій Ілліч Шевченко народився 16 листопада 1913 р. у селі Мошорине Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині – Новопразького району Кіровоградської області). Дати народження різняться: в автобіографії при прийомі на роботу вказано 16 листопада (на жаль, невідомо за яким стилем), у дипломі – 7 листопада. Українець, походив із бідної селянської родини. Але, гортаючи сторінки документів, виявилося, що насправді Григорій Ілліч був сиротою. В автобіографії він вказав: «Родители – опекуны (фактических родителей не знаю) занимались хлебопашеством. Отец умер в 1921 году, мать в 1947 году». В іншій автобіографії: «Родители меня усыновили… С 1921 по 1924 я находился на воспитании в детском доме». З 1921 по 1929 роки навчався у Шабліно-Знаменській семирічній школі, з 1929 по 1931 рр. – у Кіровоградській профтехшколі. 

Вищу освіту почав здобувати 1931 р. у Криворізькому педагогічному інституті на історико-економічному факультеті. У 1934 р., у зв’язку з реорганізацією ВНЗ, був переведений до Запорізького державного педагогічного інституту, і закінчив його у липні 1935 р., отримавши спеціальність «викладач економічних дисциплін у середніх школах». Дипломна робота мала назву: «Зубожіння пролетаріату за загальної кризи капіталізму». Цікаво, що в дипломі, виданому за орфографією 1930-х рр., він названий «Грицько Ільков Шевченко». Працювати почав одночасно з навчанням: у 1933–1934 рр. працював викладачем на робітфаці при педінституті в Кривому Розі, а в 1934–1935 рр. викладачем в автошколі при заводі № 29 у Запоріжжі. Після закінчення педінституту Г.І. Шевченко за розподіленням потрапив до м. Тирасполя, де працював аж до початку війни вчителем історії та географії в середніх школах і педагогічному училищі. У березні 1940 р. став членом комуністичної партії. 

Тільки-но розпочавши професійну діяльність, Г.І. Шевченко потрапив у вир війни. Мобілізований у діючу армію 14 липня 1941 р. Спочатку, до травня 1942 р., служив політруком роти та начальником клубу в 133-му автотранспортному батальйоні 33-го Району автомобільного базування (РАБ) 2-ї Повітряної армії. З травня 1942 р. по жовтень 1943 р. – був «політичним контролером вузла зв’язку» 33-ї окремої роти зв’язку 33-го РАБ, перебував на Південному, Південно-Західному, Воронезькому, Степовому фронтах. Отримав військове звання лейтенанта в 1942 році. У жовтні 1943 р. отримав важке поранення і місяць лікувався в евакогоспіталі № 5545 у м. Харкові. З листопада 1943 по січень 1944 рр. – значився у резерві в 61-му Запасному офіцерському полку. 

У січні 1944 р. Г.І. Шевченко переїхав до м. Дніпропетровська, де згодом судилося прожити все життя. З січня 1944 р. по вересень 1945 р. був заступником командира з політичної частини батальйону «№ 405 МПВО» Міністерства внутрішніх справ. Звільнився з армії за станом здоров’я 13 листопада 1945 р. 

Під час бойових дій Г.І. Шевченко отримав поранення та став інвалідом війни II групи. 16 жовтня 1943 р. він був контужений із втратою слуху на обидва вуха на аеродромі поблизу міста Гадяч Полтавської області. До кінця життя постійно турбували старі рани. Про це свідчать і місця відпусток, підшиті в особовій справі – санаторії міст Ворзеля, Миргорода, Єсентуків, Желєзноводська тощо. 

У мирний час довелося починати з нуля. Перша «мирна» посада колишнього політрука Г.І. Шевченка – культмасовик Обласного Дому колгоспника, де пропрацював з грудня 1945 по квітень 1951 року. Паралельно з цим він займав цікаву посаду – «парторг-секретар первинної парторганізації готельного тресту м. Дніпропетровська» до листопада 1951 р. Згодом більше року, з квітня 1951 р. до травня 1952 р. працював в УТОГ художнім керівником Будинку культури глухонімих на вул. Боброва. Далі… доля привела його до музею.   

Краєзнавство і музейна справа

Роки роботи в Дніпропетровському історичному музеї імені Д.І. Яворницького стали найбільш стабільними та плідними в житті Г.І. Шевченка. Працював він у музеї 19 років (з перервою): з травня 1952 р. по січень 1959 р., та з квітня 1963 р. по квітень 1975 р. У музеї з 1952 р. займав посади наукового співробітника та з лютого 1955 р. – завідуючого відділом історії радянського періоду. 

Чим була викликана перерва у роботі в музеї та перше звільнення? Цікаво, що причина була професійною: Г.І. Шевченко подав прохання про звільнення з посади завідуючого відділом радянської доби. У заяві він мотивував це станом здоров’я: «Благодаря усилиям всех научных сотрудников отдела, и большинства работников музея – от вспомогательного тех. персонала до научного работника, – советский отдел постепенно вышел из того неудовлетворительного состояния, в котором он находился более 5 лет тому назад. Экспозиция его в корне изменилась, пополнилась подлинно ценными экспонатами, стала более целеустремленной, действенной. Все это вызвало значительный интерес посетителей. <…> Для дальнейшего развертывания отдела требуется энергичный, способный работник с достаточным здоровьем. Между тем, в последнее время, состояние моего здоровья резко ухудшилось, что и вынуждает меня просить Вас о переводе на другую работу». Г.І. Шевченко прохав перевести його простим науковим співробітником до фондів музею. Однак це клопотання задоволене не було. У 1960–1963 роках працював старшим інструктором відділу облуправління зв’язку «Союздрук». 

Нарешті доля знову привела його до музею. З 16 квітня 1963 р. по 28 квітня 1975 р. Г.І. Шевченко працював заступником директора історичного музею з наукової роботи. Свій піввіковий ювілей він зустрів знову в музеї та на новій посаді. За посадовими обов’язками, він керував всією науковою діяльністю музейного колективу. Це, виявилося, зокрема, у постійному оновленні музейних експозицій; у складанні низки каталогів музейних колекцій; у керівництві підготовкою та виданням кількох путівників по музею. У характеристиці 1967 р., даній директором Г.Ф. Ватченко, зокрема, сказано: «Под его непосредственным руководством значительно перестроена экспозиция досоветского периода истории края, вновь создана экспозиция советского отдела. В качестве неутомимого собирателя музейных предметов тов. Шевченко Г.И. доставил в фонды ряд уникальных реликвий прошлого, большинство которых нашли свое место в экспозиции». В іншій характеристиці 1967 р., також підписаній Г.Ф. Ватченко, говорилося: «К 50-летию Советской власти проведена реэкспозиция темы по послевоенному периоду на высоком теоретическом и художественном уровне. В настоящее время под руководством т. Шевченко ведутся подготовительные работы по проведению реэкспозиции всех остальных тем советского отдела». 

З точки зору умов краєзнавчої діяльності в пізню радянську добу, посада заступника директора музею з наукової роботи була практично «ідеальною» для краєзнавця-дослідника, який бажав працювати безпосередньо з історичними джерелами та краєзнавця-популяризатора, який бажав публікувати результати власних історико-краєзнавчих досліджень. Ця посада була золотою серединою, рівновіддаленою від офіційної науки (яку уособлював історичний факультет із засиллям ідеологічних штампів і жорсткою сегрегацією дослідницької тематики у лещатах офіційного дискурсу) та журналістики, в якій власне наукові розвідки розчинялися в потоці публіцистики. Посада заступника директора з наукової роботи, з одного боку, давала можливість використовувати весь масив історичних джерел, які зберігалися в музеї, з іншого боку, саме ця посада давала можливість публікувати щось більш суттєве, ніж окремі краєзнавчі замальовки на шпальтах місцевих газет.

По-перше, Г.І. Шевченку вдалося поєднувати власне краєзнавчу та музейну роботу. По-друге, він отримав можливість публікації власних краєзнавчих студій у вигляді статей, книг і путівників-довідників, які стали окремим етапом краєзнавчої історіографії міста та Придніпров’я. По-третє, життєвий шлях Г.І. Шевченка, хоч і був стабільним, але не приніс йому визнання, що, зрештою, характерно для більшості краєзнавців міста на Дніпрі радянської доби. 

З 1960-х років під науковим керівництвом Г.І. Шевченка розпочалося систематичне видання каталогів музейних колекцій, що стало якісно новим етапом науково-дослідної, фондової та видавничої роботи музею. Зокрема, у 1963 р. видано випуск I «Кераміка», який містив 686 предметів, текстовий опис і великі за обсягом ілюстративні матеріали, фото частини експонатів і таблиці марок кераміки. У вступі до каталогу вказувалося, що «Каталогізація має дати систематизований перелік музейних предметів по групах і цим допомогти музейним працівникам, дослідникам, краєзнавцям у їх вивченні. Каталогізацію пам’яток матеріальної культури музей розпочинає випуском каталогу кераміки, що включає основні колекції фарфоро-фаянсових і глиняних виробів». Випуск II, каталог «Нумізматика» виданий у 1965 р. за редакцією директора музею Г.Ф. Ватченко. У 1967 р. за редакцією Г.І. Шевченка видано випуск III каталог «Зброя» (всього 369 предметів) із великим додатком ілюстративних таблиць. 

Також Г.І. Шевченко взяв участь у створенні двох путівників по музею, які вийшли друком у 1966 та 1971 роках. Він редагував путівник 1966 р. і був співавтором путівника 1971 р. Слід відзначити, що видання музейних путівників було започатковано 1960 року (редактором першого видання став тодішній директор музею М.Я. Ханіас-Нібо). Путівники по музею стали новим видом краєзнавчої літератури, де в популярній формі поданий огляд експозиції всіх восьми залів основної експозиції музею, фондів і меморіальної кімнати, а згодом будинку-музею Д.І. Яворницького.  

Кілька рядків з характеристики, підписаної директором Г.Ф. Ватченко: «За время работы в историческом музее тов. Шевченко Г.И. проявил себя в качестве опытного музейного работника. <…> Хорошо владеет основными профессиональными навыками кадрового работника исторического музея, любит свою работу и отдает ей все свои способности. <…> Как научный руководитель коллектива тов. Шевченко Г.И. всегда щедро передает свой опыт и знания молодым работникам музея. За последние годы научный коллектив музея подготовил к печати, издал ряд важных научных и научно-популярных работ по истории края, в том числе – путеводители по городу Днепропетровску, каталоги музея, по истории улиц и площадей города, по истории комсомола и др. В подготовке многих изданий тов. Шевченко Г.И. кроме общего научного руководства, принимал непосредственное участие в качестве автора ряда разделов».   
 
Г.І. Шевченко належав до типу краєзнавців і музейних діячів, не тільки збирачів старожитностей, а й популяризаторів історії міста та краю. Навіть створена нами коротка бібліографія його праць (повна поки ще не складена) налічує десятки позицій. Статті Г.І. Шевченка мають дуже широкий тематичний діапазон: від перших років історії Катеринослава до історії трудових досягнень 1920–1930-х років. Низка статей присвячена життю музею та поповненню музейних колекцій (наприклад, передачі у фонди колекції О.Л. Красносельського). Статті, різні за стилем і обсягом, вміщувалися як у періодичних виданнях, так і в наукових збірниках. 

Упорядник путівників

Книжкова спадщина Г.І. Шевченка досить численна. Але, цілком відповідно радянській добі, з акцентом саме на колективні праці, у більшості книжок він виступає як співавтор. Цікаво, що єдине видання, де Г.І. Шевченко виступає монологічно, це невелика за обсягом книга «Василь Кузьмич Аверін» – біографія політичного діяча першої половини XX ст., який був одним із головних дійових осіб революційних подій 1917–1918 рр. у Катеринославі. До речі, ця книга й досі лишається єдиним монографічним дослідженням про В.К. Аверіна.   

На наш погляд, головним результатом дослідницької діяльності Г.І. Шевченка на ниві краєзнавства виявилась низка авторських путівників-довідників по місту Дніпропетровську (два варіанти – 1970 р., та 1974 р. із перевиданнями 1976 та 1979 років), які стали важливим етапом розвитку краєзнавчої історіографії міста. 

Роль путівників-довідників по містах України (не тільки Дніпропетровська, а й більшості обласних і районних центрів) у 1950–1980-і роки виходить далеко за межі звичайного інформаційного-довідкового видання краєзнавчого плану. Якщо проаналізувати літературу з історії міст (Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси та інших) у післявоєнний радянський період, то виявиться, що путівники сформувалися як окремий тип видання науково-популярного характеру, які, в умовах тогочасного літературного та ідеологічного дискурсу, власне, й замінили багато в чому краєзнавчу історіографію.      
 
Ця теза яскраво ілюструється на прикладі тогочасного Дніпропетровська. У післявоєнний час краєзнавчої літератури по місту практично не існувало. Поява власне літератури з історії міста була пов’язана якраз із інформаційно-довідковими виданнями. У 1956 р. було видано перший путівник по місту, підготовлений колективом авторів. Звертає на себе увагу, що то були саме співробітники історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Цей невеличкий путівник (книжка мініатюрного формату, яка має цінність і як поліграфічний витвір), розпочав «період путівників» у краєзнавчій історіографії міста на Дніпрі, який тривав до кінця 1980-х років. У 1959 р. вийшов новий путівник по місту, підготовлений знову ж таки співробітниками історичного музею. Серед семи співавторів цього путівника останнім у списку згаданий Г.І. Шевченко. 

Новий етап у краєзнавчій історіографії міста постав у другій половині 1960-х років. Єдиним автором, якому пощастило видати низку власних творів без співавторства, був Михайло Штейн (Шатров), який у 1966 р. видав книгу «Город на трех холмах», у 1969 р. – продовження «С вершины полувека», а у 1970 р. – путівник «Страницы каменной книги». Роботи М.О. Штейна (Шатрова) сполучали достатньо ґрунтовне володіння фактажем і популярний белетризований стиль викладу матеріалу, що стало запорукою їхнього розповсюдження серед широкого загалу. 

Між тим, не конкуруючи з М.О. Штейном, у цей період почала активно розвиватися краєзнавча ніша путівників-довідників, і значну роль в її заповненні відіграв саме Г.І. Шевченко. У 1966 р. вийшов друком новий путівник «Днепропетровск», підготовлений вже трьома авторами – Г.Ф. Ватченко, О.М. Огризкіною, Г.І. Шевченком, за участі Н.А. Стручкової, В.П. Чумаченко та Є.В. Черних. У 1967 р. виходить путівник «Вулиці і площі Дніпропетровська» – перший досвід нарисів з історії окремих історичних магістралей міста. У підготовці книги взяли участь місцеві краєзнавці Б.Я. Бріккер, О.В. Кузьміна, І.Н. Трало, Г.І. Шевченко. Загальне редагування здійснив саме Г.І. Шевченко. Досить невелика за обсягом, книга, проте, насичена історичними фактами, й стала новою за змістом і формою подачі матеріалу. Текст книги вперше за післявоєнний період підготовлений на основі вивчення широкого кола джерел (які зберігалися, передусім, в історичному музеї), і містить дуже розлогі цитування. Завдяки цим якостям книга стала дуже популярною, її цитували майже всі автори краєзнавчого профілю декілька десятиліть аж до 1990-х років. Відзначимо, що в одній із характеристик на Г.І. Шевченка, підписаних Г.Ф. Ватченко, є запис: «Им подготовлена работа: История улиц и площадей г. Днепропетровска». Не зовсім зрозуміло, йде мова про виданий путівник, чи про якийсь авторський рукопис, який не був виданий повністю (а це була типова ситуація для тієї доби). 

Можливо, успіх у читацької аудиторії серії краєзнавчих видань кінця 1950–1960-х років спричинив появу в 1970-х роках авторської серії путівників-довідників «Днепропетровск» (4 книги) з незмінним авторством Г.Ф. Ватченко та Г.І. Шевченка. Одразу впадає у вічі та обставина, що авторами путівника стали знову ж таки фахівці саме історичного музею ім. Д.І. Яворницького, а підготовлений путівник переважно на базі джерельних матеріалів, які зберігалися саме у музеї. Авторами стали директор музею і заступник директора з наукової роботи. Горпина Федосіївна Ватченко (1923–2004) – важлива постать в історії музейництва на Придніпров’ї. Будучи директором історичного музею протягом 20 років (з 1964 по 1984 рр.), використовуючи весь спектр можливостей, вона спромоглася створити фактично новий музей: побудоване нове величезне приміщення – музейний комплекс із новою експозицією та діорамою «Битва за Дніпро» (комплекс відкрито у 1975–1977 роках). В історії героя нашої статті важливо те, що вони з Г.Ф. Ватченко багато років очолювали всю музейну роботу, а також вона, вірогідно, «пробивала» наверху видання путівників. Г.Ф. Ватченко була співавтором Г.І. Шевченка у низці робіт. Думаю, не погрішу проти істини, якщо зроблю припущення, що основна праця з підготовки тексту лягла на плечі саме Г.І. Шевченка.  

Отже, путівник «Днепропетровск» 1970 року видання вигідно вирізняється від путівників 1956, 1959 та 1966 років як обсягом, так і способом подачі матеріалу. Від «чистої» довідковості акцент зміщено на історію окремих споруд, монументів та інших об’єктів міста. Зроблена спроба типологізації об’єктів. Подані цікаві ілюстрації на крейдованих вклейках. Зрештою, ця вироблена модель була покладена в основу другого путівника 1974 року видання. Тут ми яскраво бачимо вдосконалення попередньої моделі. Текст розподілений за різними частинами, поділеними за тематичним принципом. Окремі розлогі частини присвячені пам’яткам революційної доби, доби Другої світової війни, а також промисловим підприємствам. Уже всередині розділів текст розташований за географічним принципом і має вигляд прогулянок усіма відповідними куточками міста. Тобто, можна стверджувати, що в путівниках «Днепропетровск» 1970-х років усе ж таки домінує тематичний принцип над географічним. Наприкінці кожного видання розміщений великий блок довідкової інформації (адреси, телефони тощо). 

Путівник «Днепропетровск» 1974 року здобув широку популярність і отримав два перевидання (1976 та 1979 рр.). Разом ця серія стала «класичною» для дніпропетровського краєзнавства, і протягом мінімум двадцяти років була головним джерелом інформації як для пересічних мешканців і гостей міста, так і для журналістів та інших авторів, дотичних до краєзнавчої тематики. У цьому плані важливість серії путівників Г.Ф. Ватченко та Г.І. Шевченка важко переоцінити. Ці книги вийшли далеко за межі «інформаційно-довідкового видання» та разом із серією книг М.О. Штейна (Шатрова) стали видатним етапом краєзнавчої історіографії міста на Дніпрі 1960–1970-х років.

Ювілей Дніпропетровська та «Історія міст і сіл»

Дуже важливим фактором підготовки та видання Г.І. Шевченком низки історико-краєзнавчих праць став 200-річний ювілей Дніпропетровська, який святкували в травні 1976 р., але підготовка до якого офіційно розпочалася з 1972 року. Саме ювілейні урочистості спричинили появу десятків публікацій із історії міста в місцевій пресі та активізацію інформаційно-довідкових видань. У 1976 році до ювілею підготовлено не тільки перевидання путівника «Днепропетровск», а й прекрасно оформлену книжечку мініатюрного формату «Вехи истории». Це перша в історіографії спроба створити короткий літопис-хронологію міста. Книжечка «Вехи истории» досі зберігає свою інформаційну актуальність. Книга цікава і як поліграфічний витвір – вона стала одним із перших мініатюрних видань на Придніпров’ї. Разом із книжечкою аналогічного формату «Город мой рабочий» (вірші про Дніпропетровськ), у спеціальному футлярі вона стала подарунковим сувеніром до ювілею міста.  

Але ювілей 1976 року зіграв свою роль в житті Г.І. Шевченка не тільки з точки зору активізації видавничої роботи. Справа в тому, що саме Г.І. Шевченко, разом зі співробітниками обласного архіву був відряджений до архівосховищ Москви, де було знайдено комплекс документів із історії виникнення першого губернського міста Катеринослава Кільченського, заснованого 1776 р. (зокрема, це «Дело о городе Екатеринославе» 1776 р., яке зберігається в Державному архіві давніх актів). Цей комплекс документів дав можливість верифікувати та уточнити чимало фактів історії міста. За результатами  досліджень опублікована низка статей у місцевій пресі, матеріали увійшли також і в текст книг, співавтором яких був Г.І. Шевченко. 

Між іншим, саме посада заступника директора історичного музею з наукової роботи давала можливість відряджень із метою архівних пошуків і вдосконалення музейних експозицій до інших міст України та СРСР, зокрема, Москви та Ленінграду. Звичайно, оформлювалося це під різними приводами, як то важливі ювілейні дати. Скажімо, 16–26 січня 1972 р. Г.І. Шевченко працював у музеях і архівосховищах Москви «по подбору материалов для выставки и экспозиции музея «50 лет образования СССР». З 6 по 17 квітня 1971 р. він був відряджений до Москви, Ленінграду та Риги «по ознакомлению с новыми экспозициями лучших музеев страны». 

Слід також відзначити участь Г.І. Шевченка в роботі обласної редакційної колегії з підготовки томів знаменитого видання «Історія міст і сіл Української РСР». Це видання, яке стало вершиною краєзнавчої діяльності в Україні другої половини XX століття, отримало два видання – українською (1969 р.) та російською (1977 р.) мовами. Підготовка до видання тривала два десятиліття. В кожній області створювалася обласна редколегія, а для підготовки нарисів залучалося вельми широке коло фахівців – істориків, краєзнавців, журналістів, учителів шкіл тощо. Так Г.І. Шевченко став співавтором нарису «Дніпропетровськ» в обох виданнях тому, присвяченого області (1969 та 1977 рр.). Зрештою, цей «нарис» за своїм обсягом дорівнює невеликій книзі з історії міста, тому його значення виходить за межі звичайного розділу у колективній монографії. 

Г.І. Шевченко активно займався лекційною, популяризаторською роботою як у музеї, так і в інших організаціях. Зокрема, з 1948 р. був членом обласної організації та позаштатним лектором товариства «Знання». Також багато років він був членом правління обласної організації товариства охорони пам’яток історії та культури.   

Водночас друга половина 1970-х років стала дуже складним періодом у житті та діяльності Г.І. Шевченка. Здавалося б, в пік популярності його праць, він мав був купатися в променях «краєзнавчої слави». Але саме у цей момент він несподівано йде з посади заступника директора музею з наукової роботи (офіційно з 28 квітня 1975 р. «за взаємною угодою»). Причини цього кроку не дуже зрозумілі, у заяві Г.І. Шевченка написано «По сложившимся обстоятельствам прошу уволить меня от работы» в музее». Цікаво, що в характеристиці 1958 р., підписаній тодішнім директором музею Ханіас-Нібо, поряд із багатьма чеснотами, є й такий рядок: «Личным недостатком тов. Шевченко Г.И. является нервная раздражительность». Судячи з деяких моментів його біографії, він поводився досить вільно, обстоював власну думку, кар’єрного щастя не шукав. Можливо, ці особливості характеру, зрештою, й зробили свою справу. 

Після уходу з музею завершився етап активної публікації його краєзнавчих праць (крім путівника «Днепропетровск», який продовжив виходити новими виданнями до 1979 р.). В тогочасних умовах, та ще й у Дніпропетровську, наявність адміністративного ресурсу була головним фактором успішності навіть у авторів історико-краєзнавчого профілю. Тому несподіваний відхід Г.І. Шевченка від «офіціозу» завершив, етап його активної краєзнавчої діяльності. 

За час праці в історичному музеї, у період найбільш активної творчості на ниві краєзнавства, Г.І. Шевченко не був удостоєний якихось вагомих нагород чи відзнак. Хіба що іменний годинник… «За активну роботу по комуністичному вихованню трудящих преміювати заступника директора по науковій роботі Дніпропетровського історичного музею тов. Шевченка Григорія Ілліча іменним годинником» (наказ міністра культури Української РСР № 1613-к від 22 листопада 1973 р.). Мотивація цілком типова, під «комуністичним вихованням» тут малася на увазі якраз широка просвітницька робота. Перелік державних нагород доволі скромний: орден Червоної Зірки, медалі «За победу над Германией», «За оборону Сталинграда», «За оборону Кавказа», ювілейні – до 100-річчя від дня народження В.І. Леніна, 20 років Перемоги тощо. 

Відомості про родину та особисте життя Г.І. Шевченка мінімальні. Дружина – Тюріна Валентина Петрівна, 1922 р. н. Сестра – Кравцова Ганна Гаврилівна. У 1950–1970-х роках мешкав у м. Дніпропетровську за адресою: вул. Чкалова, 33, кв. 7. 

Коло знайомств і особистісних зв’язків Г.І. Шевченка, крім власне музейного колективу, доволі важко піддається реконструкції. Але про одне цікаве знайомство, яке переросло у тривале спілкування, можна говорити ствердно. Мова йде про Олену Йоасафівну Дружиніну (1916–2000) – доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента Академії наук СРСР. О.Й. Дружиніна відома як один із видатних істориків Південної України, автор чотирьох монографій з історії краю. Крім того, однією зі спеціальних тем дослідниці стала історія Катеринославської казенної суконної фабрики (мануфактури). О.Й. Дружиніна бувала в Дніпропетровську, й, судячи з усього, саме Г.І. Шевченко надавав їй необхідні краєзнавчі та джерелознавчі консультації. Знайомство переросло в досить тривале листування. У Державному архіві Дніпропетровської області, у фонді О.Й. Дружиніної зберігається невеликий, але інформаційний комплекс епістолярних джерел – листування з Г.І. Шевченком. Цей комплекс заслуговує на введення в науковий обіг. 

На превеликий жаль, поки не вдалося встановити дату смерті та місце поховання Г.І. Шевченка. І це дуже сумно, адже людина, яка зробила помітний внесок у дослідження та популяризацію історії міста і краю, фактично, повністю забута, незважаючи на порівняно невелику хронологічну віддаленість від нас. Тут спадає на думку аналогія якраз з М.О. Штейном (Шатровим), який, теж, переживши творчий зліт у другій половині 1960-х років, протягом 1970-х років піддавався цькуванню (!), зрештою, пережив інсульт, і вже «тихо дожив» до 1985 року. Обидві ці постаті краєзнавців нині майже забуті. І якщо у людей старшого покоління прізвище «Шатров» одразу викликає стійку асоціацію з книгою «Город на трех холмах», то прізвище «Шевченко» з краєзнавчого боку абсолютній більшості нічого не говорить...    
 
У цілому, постать Г.І. Шевченка займає особливе місце серед плеяди дніпропетровських краєзнавців 1950–1980-х років. На жаль, брак документальних і наративних джерел поки що не дає змоги реконструювати більш детально його життєвий шлях. Хотілося б усе ж таки сподіватися, що дослідження його біографії, як й інших краєзнавців Придніпров’я XX століття, буде продовжене.