Річко Оріль, вода твоя тече звідкіль?

Її вважають своєю і харків’яни, і полтавчани, і дніпровці, бо на відстані понад 140 км, води річки протікають землями Харківської (витоки) і Полтавської областей на правобережжі та Дніпропетровської (гирло) – на лівобережжі. В історичних хроніках і літописах вона зустрічається під назвою «Ерель», що у перекладі з тюрської означає «і тут, і там», що характеризує звивистість річки. Під назвою Угла, Ariel, Арелъ вона зображена на старовинних картах XVI століття. Існють декілька варіантів легенди про утворення річки. У свій час відомий краєзнавець з Приорілля Л.П. Білоусов записав одну з них, а ми і вам переповідаємо.

Колись давно-предавно річки нашої і в згадках не було. Довкола тільки степи неозорі стелилися та місцями чорні ліси і терновища кучерявились, і лише де-не-де озера морéнні та балки степові просинь неба у водах своїх відбивали.

Біля одного з таких озер, на землях, віддалених від ворожих становищ, багатих випасами та дичиною, поселилися старі козаки-січовики, що вже не в змозі були в походи ходити, край свій боронити. Поставили курені-зимівники і стали собі віку свого доживати. А, звісно, поки живі, то про живе думали, для життя дбали: землю орали, худобу випасали, звіра й птицю полювали, рибу ловили та всіляку ягоду збирали – собі на потребу та й братству-козацтву зі своїх статків дещо виділяли. Згодом біля них й інші поселенці стали осідати, житла будувати (одні від панів, інші – від ворожих набігів спасались, у глухих місцях поховались).

Та не сподобалось це змієві багатоголовому, лиходію, що мешкав десь у хащах-баговищах пралісу темного. Почав він ночами зі свого баговища виповзати, з хащ непролазних вилітати, худобу хапати, ниви й оселі спопеляти, людей винищувати. Зажурились, загорювали люди. Стали думати-гадати, як від того лиха рятуватися, чи то гінців до козаків засилати, підмоги благати, чи самим світ за очі втікати.

Та на цю пору до них козак Мамай завітав, що на коникові своєму вороному диким полем гуляв. Вдаривши чолом, таке слово гречкосіям мовив: «Не варто вам гінців посилати, козаків від служби відвертати та й самим із насиджених місць утікати. Спробую я з тією вражою силою помірятись, за землю рідну постояти». А про Мамая як характерника повсюди слава добра ходила, що буцімто умів він ворога рубати та на бандурі добре грати, знав, де і в яку пору розрив-траву, молодило й інше зілля корисне збирати, зброю заговорювати, кров замовляти. Варто було йому заклинання про кам’яну корову чи білу кобилу проказати, тричі сплюнути, як кров зупинялася, рана гоїлась.

Тому такого гостя радо вітали, за столи тесові саджали, чим багаті, тим і пригощали. Довгенько Мамай з господарями мед-пиво кружляв, вуса свої довжелезні за вуха заправляв, люлькою попихував, срібні струни бандури пощипував-перебирав, думи стародавні наспівував-сповідав. А вже коли з-за столу вставав, таке слово промовляв: «Годі вам, добрі люди, горювати, ідіть собі в курені відпочивати, а я буду пильнувати, проти супостата виступати». Посвистом коня покликав, щось на вухо йому прошептав, і кінь у чисте поле поскакав, а сам Мамай на пагорбі кирею розкинув, чорним волосяним арканом довкола обкинув, щоб не звірі рискучі, ні гади повзучі не перескочили, сну не потривожили, шаблюку під руку, бандуру збоку поклав і сам такого хропака завдав, що аж луна гаєм пішла. Почухали потилицю люди і розійшлися, журячись: хоч би біди з ним уві сні не приключилося.

Та не довелось їм довго відпочивати, не встигли ще й перші півні переспівати, як на дворі буревієм зашуміло, громовицею загриміло, блискавкою запалахтіло. То змій-лиходій на полювання летів, все на шляху своєму трощив.

Повибігали з осель люди, стали криком кричати, на Мамая гукати, а він і вухом не поведе, знай собі хропе. Та ось його коник вірнесенький примчав, копитами в землю вдарив, заіржав, і Мамай, ніби й не спав, на ноги схопився, шаблюку в руку, бандуру за спину і враз на конику опинився. Киреєю коня від вогню прикриває, сам назустріч ворогові сміливо виїжджає. Змій із посвистом злісним до нього підлітає, крилами об землю б’є, куряву до неба здіймає, хоче Мамая тим свистом оглушити, вогнем та курявою засліпити і живцем схопити. Та й Мамай не зіває, шабля його блискавицею літає, пазурі і голови змієві стинає. А за ним гречкосії дружно виступають, та чим можуть допомагають: одні водою криничною остужають, інші словами щирими здобряють, а найсміливіші з боків підбігають, рани змієві сіллю присипають, щоб голови відсічені не приростали, сили ворожі не прибували.

Билися вони три дні й три ночі. І коли вже у змія одна голова лишилась, та і Мамай з коником добре притомились, тоді лиходій миру запросив і пообіцяв десятою дорогою ці місця обминати, ніякої кривди людям не завдавати. А щоб договору не порушувати, вирішили широку межу-познаку в степу проорати.

Запрягли сім пар волів у сім залізних плугів, та не встигли і семи гін пройти, як услід їм струмочок заструмився. То джерельце, що під пластом цілини дрімало, від плуга гострого пробудилось, водою прозорою задзюрчало. Спершу борозною орною текло, землю вимивало, нові джерельця розбуджувало, потім балочки виповнювало, де в озера, де в балки води позичало. А скоро ярочками та низинами вже звивиста річечка шлях до Батька-Славутича торувала. З роками в неї з’явилися світлі приточки – дбайливі дочки й синочки, самі джерельцями земними живляться і з матір’ю сріблом-водами щедро діляться. З їх допомогою вона щовесни водами сніговими повниться, повінню лугами розливається: озера, балки і байраки переповнює, землю щедро напуває, а інколи й річище своє змінює-випрямляє, стáриці й уступи обабіч залишає.

Отаким-то чином із джерельця маленького на красуню-річку перетворилася, а через те, що початок із межі орної взяла, так за нею назва Оріль і залишилася.