Романченко Трохим Миколайович
Трохим Романченко і літературно-мистецький Катеринослав

Катеринослав початку ХХ століття був одним із головних центрів культурно-мистецького життя та просвітницького руху на Східній Україні. Тут часто гастролювали корифеї українського театру М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Л. Ліницька. Театральні афіші повідомляли про вистави і концерти за участю відомих російських артистів О. Южина, В. Комісаржевської, К. Варламова, В. Качалова, Л. Собінова, акторів театру Мейєрхольда. Любителі опери з задоволенням слухали неперевершений голос Ф. Шаляпіна та М. Браун. Тут виступали композитори М. Лисенко, С. Рахманінов, О. Скрябін. З розвитком кінематографу відкрилася широка мережа кінотеатрів – «Модерн», «Колізей», «Гігант», «Новоматограф», де демонструвалися перші німі чорно-білі кінострічки з популярними акторами Мозжухіним, Полянським, Вірою Холодною, Осипом Руничем тощо. «Король поетів» Ігор Сєверянін у 1914 р. під час турне по Росії з поетом Федором Сологубом та А. Чеботаревською виступав у Катеринославі з поезоконцертом, про що написав в автобіографічному романі «Колокола собора чувств» (1925).

16 лютого в залі Громадського зібрання відбувся поезо-концерт Ігоря Сєверяніна. Крім нього брали участь ліропоет Вадим Баян і перша артистка-футуристка Екслармонда Орлеанська. З газети «Южная заря» (1914): «Эго-футуристы в Екатеринославе. Начало европейского тура (Россия, Франция, Италия, Англия). В понедельник, 3 февраля в Зале общественного собрания дан будет Поэзо-концерт Игоря Северянина, в котором кроме него, лучезарное участие примут: 1) лиропоэт Вадим Баян, поэзы; 2) Первая артистка-футуристка Эсклармонда Орлеанская. Поэзы Игоря Северянина из сборника «Громокипящий Кубок», стихи В. Баяна из сб. «Лирический Поток»; 3) Директор петербургского издательства «Очарованный странник» Виктор Хован, доклад на тему «Распад декаданса и возникновение футуризма. Билеты – в музыкальном магазине В. Неймана».

Придніпровський край залишив незабутні спогади в житті та творчості відомих українських і російських діячів культури та мистецтва. Народилися тут, провели своє дитинство та юність, робили перші кроки на літературній ниві український поет, що загинув в сталінсько-беріївських катівнях, представник раннього неоромантизму Микола Чернявський та український поет, театрознавець, перекладач, актор, яскравий представник модернізму, репресований і розстріляний органами НКВС, Микола Вороний. Російський письменник С. Сергєєв-Ценський викладав у Павлоградській жіночій гімназії (1900–1904), був близько знайомий і товаришував з катеринославським художником-символістом П. Сапожниковим, змалював Катеринослав початку ХХ століття в романі «Искать, всегда искать!». У 1914 р. до Катеринослава нелегально приїздив і перебував довгий час Володимир Винниченко – український письменник, представник неореалізму, критик і публіцист, громадсько- політичний діяч. Мандруючи Україною, він збирав матеріали для нових творів. У Катеринославі було написане оповідання «Босяк» (1915). Григорій Чупринка – український поет, представник раннього українського неоромантизму побував у 1915 р. в Катеринославі. Вірш «Музеум» він присвятив Історичному музею ім. О. Поля. Український живописець, графік, мистецтвознавець, представник раннього символізму Юхим Михайлів 1911–1913 рр. відбував військову службу в Катеринославі. У вільний від муштри час художник працював у музеї старожитностей над оформленням панно, писав вірші. Тут доля звела його з діячами української культури – істориками Д. Яворницьким, Д. Дорошенком, поетом Т. Романченком.

Розширюючи діапазон творчої майстерності, висвітлюючи гуманістичні, високоморальні загальнолюдські ідеали, письменство Придніпров’я долучало свій голос до загальнолітературного процесу в Україні, прагнуло власними силами розбудувати вітчизняну культуру та літературу, гідну визнання світовими літературами.

В українській поезії початку ХХ ст. поряд з поетами старшої генерації – І. Франком, М. Старицьким, Б. Грінченком, В. Самійленком, П. Грабовським розквітає творчість покоління молодих поетів – Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного, С. Черкасенка, А. Кримського, Х. Алчевської та інших. З-посеред молодих поетів-початківців своєрідною творчою індивідуальністю відзначається Трохим Миколайович Романченко (псевдоніми – Роман Трохименко, Р-ка Т., Трохим Р., Т. Р., Катеринославець, Романко Т., Микола Гриценко та інші) – «письменник з народу», виходець з робітничого середовища, прихід в літературу якого вітали Олена Пчілка, Петро Єфремов, Валер’ян Підмогильний, Дмитро Яворницький. Талановитий самобутній діяч української культури, за його власним висловлюванням, «проклав собі стежку до літературної ниви самотужки, без якої то не було допомоги і був в той час на Україні єдиним поетом-робітником». Літературна діяльність Т. Романченка – автора численних віршів, оповідань, перекладів, літературно-критичних та публіцистичних розвідок, збирача фольклорних і етнографічних матеріалів, музейного працівника, активного діяча просвітницького руху на Катеринославщині – припадає на роки, коли він жив і працював у Катеринославі.

Народився письменник 4 серпня (23 липня) 1880 р. у м. Полтаві в родині робітника-гравера друкарні Миколи Федоровича Романченка. Від матері, Лисавети Логвинівни Грищенко, селянки с. Духового Полтавського повіту, перейняв любов до української пісні, рідного краю. Вчився у полтавській школі, але не закінчив її. Через матеріальну скруту 1893 р. сім’я Романченків переїхала до Катеринослава, а за вимогами обставин 13-річний Трохим пішов працювати складачем до катеринославської друкарні. Тяжка, виснажлива праця, слабке здоров’я призвели до того, що у 1910 р. через хворобу легенів він змушений був залишити роботу в друкарні. Важку працю тамтешніх робітників поет відобразив у вірші «Газетний наборщик». Робітниче середовище активно сприяло формуванню демократичних рис його світогляду.

Ще під час роботи в друкарні, не маючи змоги навчатися, юнак наполегливо, систематично займався самоосвітою, зібрав чималу бібліотеку, багато читав і конспектував. У його архіві збереглися нотатки, що засвідчують зацікавленість письменника книжками з найрізноманітніших галузей науки і культури. В колі інтересів були історія і теорія літератури, історія книговидавничої справи, лексикографія, фольклор і фольклористика, бібліотекознавство, белетристика. Він рано захопився літературою, полюбив поезію, знав напам᾽ять багато віршів передових українських поетів. Найбільший вплив на нього мали твори Т. Шевченка, І. Котляревського, П. Мирного, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, М. Коцюбинського. Захоплювався і глибоко досліджував творчість П. Грабовського, І. Манжури. У цей час формувався його світогляд, літературні смаки.

На початку ХХ ст. гордістю й окрасою Катеринослава, важливим духовним і культурним центром став краєзнавчий музей ім. О. Поля дякуючи подвижницькій праці його засновника і першого директора академіка Д. Яворницького. «Коли вам трапиться заїхати в Катеринославщину… підіть у музей… Там ваше серце найде пільгу, розважиться і тими скарбами дорогоцінними, живими свідками минулого незабутнього і щирим, теплим словом п. Дмитра, там… серцем почуєте, що тут притулок української праці і любові», – писала у своєму журналі «Рідний край» Олена Пчілка, яка сама не один раз побувала на Катеринославщині.

Протягом семи років (1910–1917) Т. Романченко працював головним хранителем Катеринославського історичного музею ім. О. Поля пліч-о-пліч з його директором Д. Яворницьким. Видатний український історик, фольклорист, етнограф і письменник відіграв важливу роль у житті й діяльності Трохима Романченка. Саме він запросив юнака до музею. Багаторічне повсякденне спілкування з таким ученим як Д. Яворницький не могло не впливати на Т. Романченка. Музей стає його другим життям. Невпинно дбаючи про поповнення та збереження музейних колекцій, він з великою відповідальністю ставився до своїх обов’язків, вів усі музейні справи: слідкував за експонатами, отримував надходження, готував про них інформацію у хроніку, залучав до роботи в музеї нових співробітників, приймав відвідувачів, здійснював ще багато інших справ, які неминуче виникали в цьому складному й розмаїтому господарстві. Коли Д. Яворницький був на лікуванні, відпочинку чи розкопках, його заступником залишався Трохим Миколайович. Про це свідчать його листи  до Д. Яворницького, які зберігаються у Дніпропетровському історичному музеї. Він приймав іноземних дослідників – археолога Брауна, хранителя Гамбурзького музею, а у травні 1915 р. зустрічав Олену Пчілку, відому українську письменницю, видавця часопису «Рідний край», яка передала музеєві збірку поезій Лесі Українки «На крилах пісень» з власноручним підписом: «Прекрасному історичному музеєві в Катеринославі. Пам’ятка від О. Пчілки. с. Кам’янка, 1915». Влітку 1910 р. як представник музею брав участь в організації у Катеринославі Південно-Російської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки. Під час праці в музеї Т. Романченко написав і видав свою єдину прижиттєву збірку віршів «Поезії» (1916). До цього часу в Історичному музеї зберігаються книги, періодичні видання з бібліотеки письменника з його дарчими написами, які свого часу він передав до наукової бібліотеки. Серед них унікальне видання – підшивка усіх номерів українського сатиричного ілюстрованого журналу «Шершень» (1906).

Повсякчас Т. Романченко був у центрі громадського життя Катеринослава, підтримував стосунки з відомими культурними діячами та творчою інтелігенцією міста В. Бідновим, Д. Дорошенком, С. Бродницьким, В. Строменком, Є. Вировим, Т. Сулимою-Бичихиною та іншими. Він жваво цікавився театром, що відігравав важливу роль у житті тогочасного суспільства. У 1902 р. разом із талановитим актором Є.Я. Шапликом-Галайдою організував аматорський артистичний гурток «Запорозька Січ», що влаштовував вистави, концерти та лекції в робітничих районах. «Так в 1902 р. Т-вом, що виросло з маленького гуртка було відкрито театр і садок на Амурі для широкого кола громадянства, де улаштовувались вистави кращого українського репертуару». (Т.Р. Моє слово…). Він користувався заслуженим авторитетом у тогочасних науковців як знавець Катеринославщини та розвитку катеринославської преси. Був членом історико-літературної секції Катеринославського наукового товариства та вченої архівної комісії для вивчення місцевого краю. Великого значення надавав роботі Катеринославського українського літературно-артистичного товариства «Просвіта»: організовував вечори пам’яті Т. Шевченка, збирав книжки для бібліотеки, у 1915 р. підготував реферат про українські народні пісні для зачитання його на засіданні товариства. Т. Романченко згадував: «Такі ж випадки, як приїзд славетного батька М.Л. Кропивницького, Карпенка-Карого, Саксаганського, Заньковецької або Шевченківський концерт, на який приїхала А.Я. Єфименко і Гнат Галайда (Хоткевич; 1901 р.), або два концерти М.В. Лисенка (1902 р.), потім концерт кобзаря Терешка Пархоменка і лекції проф. Д.І. Яворницького (1903 р.) робили справжнє свято і піднімали дух у кожного українця».

Збирання українського фольклору було одним з найбільших захоплень Т. Романченка. Ще в ранній юності перші записи народних пісень він зробив від матері. Зберігся зошит із 44 піснями, які співала мати, а також «Тетрадь малорусских нароных песен, записанных мною от разных лиц» (1901). Продовжуючи справу відомих фольклористів нашого краю Г. Залюбовського, Я. Новицького, І. Манжури, Д. Яворницького, він записував пісні, казки, народні оповідання, повір’я тощо переважно на Катеринославщині в селах Орлівщині та Дмухайлівці Новомосковського району. Результатом його багатолітньої фольклористичної діяльності став «Збірник найкращих пісень» (Вид. 1.– Катеринослав, 1919; Вид. 2.– Київ, 1923), який витримав два видання і не втратив свого наукового значення і дотепер. Тут знаходимо списки книжок і журнальних статей з фольклористики, назви праць, які необхідно прочитати, перелік збірників народних пісень, назви пісень літературного походження із вказівками на авторів, алфавітний покажчик до двох сотень пісень, де біля багатьох назв позначено, звідки можна взяти ту чи іншу пісню. Упорядковані Л.С. Каширіною «Народні пісні в записах Трохима  Романченка» (1960) на сьогоднішній день вже стали бібліографічною рідкістю.

У книзі опубліковані всі зроблені ним записи пісень. До того ж, Т. Романченко був добре знайомий із видатними носіями фольклору. Серед них такі відомі кобзарі, виконавці народних дум і пісень, як С. Пасюга, І. Кучугура-Кучеренко, Г. Кожушко. Кобзарі, яких жорстоко переслідував царський уряд, були бажаними гостями в Катеринославському музеї, де вони часто грали і співали. Т. Романченко нерідко брав участь в організації концертів кобзарів. Збереглося численне листування з ними.

Перші поетичні твори Т. Романченко написав у 16 років, спочатку російською мовою, а згодом, прочитавши «Кобзаря» Т. Шевченка, писав винятково українською. В альманасі «Перша ластівка» (1905), упорядкованому М. Чернявським, надрукував свої перші вірші. У статті «Моє слово…» сам письменник згадував: «…Вийшовши на літературну ниву в 1898 р. в часи лихоліття, коли «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить» і опріч «Киевской старины», де друкувалась тільки белетристика, нічого на Україні не виходило і друкувати свої твори було ніде, за винятком альманахів, в які, звичайно, містились твори тільки видатних письменників, …не піджидаючи, коли «завзятих більше буде», …писав собі вірші, поширюючи їх в зшитках аж до 1915 року, коли почала виходити українська преса. З 1905 р. я почав друкувати свої твори, умістивши в збірнику «Перша ластівка» декілька віршів, а потім друкував їх в «Рідному краю», першому журналу після «Хлібороба» за підписом «робітник такий-то» і в других журналах. За одну віршу «Борцеві» в 1907 р. конфіскували журнал «Рідний край» в Полтаві і потім згодом заборонили його зовсім видавати в тім місці.

Суворі цензурні умови того часу не давали змоги друкувати всього того, що я писав і багато віршів залишились через те не друкованими, а коли прийшла жовтнева революція, то ці твори уже не підходили до нового змісту життя. Дякуючи цьому, а також своїй літературній скромності, я зостався і досі мало кому відомим, не дивлячись на те, що літературній моїй діяльності минуло 20 років».

Взагалі Т. Романченко – автор близько п’ятисот віршів, поем, оповідань («Болото», «В дорозі», «Золоте серце», «Кришталевий ліс», «Про що шуміло море», «Троянди», «Яблучка»), віршованих дитячих казок («Три брати-вітри», «Царівна-ялинка»), статей («Катеринославський краєвий музей», «Війна пожерла», «Микола Лисенко»), що друкувалися у багатьох газетах, журналах, збірниках та альманахах, як от: «Дніпрові хвилі», «Маяк», «Рідний край», «Українська хата», «Досвітні огні», «Зоря», «Розвага», «Час», «Українська муза», «Споживач», «Рада», «Жарина», «Шляхом мистецтва» та інших.

Темою для перших віршів стали спостереження над життям братів і сестер, матері, сільської голоти, де «убога хатина соломою крита». У поемі «Наймит» в центрі уваги молодого поета сільський пролетар – наймит, доля якого куплена куркулем разом із молодою силою. У своїх віршах він співає «Пісню робітника» або ж плаче «Над могилою робітника», перейнявшись їх болями та бідами. Та з часом поет заявляє: «Писав я ліричні твори, писав і на громадські теми, але ліричних творів писав більше і вони у мене виходили сильніш… Я – поет-лірик, поет – краси, поет – степів, але коли я чув скрізь стогін роздавався – я не міг бути щасливим в той час і співав пісню, повиту сумом та журбою» (T.P. Credo). Високу оцінку Романченкові-поету найпершою дала Олена Пчілка: Редактор-видавець журналу «Рідний край» умістила в цьому часописі твори поета і свою розвідку про нього, в якій відзначила: «Т. Романченко – поет з талантом, з чулою душею».

Переглядаючи рядки віршів збірки «Поезії» Т. Романченка, Валер’ян Підмогильний захоплено писав: «Перечитав її всю і у мене лишилось вражіння якоїсь оранжереї або цвітучого саду. У Вас на кожному кроці, у кожному вірші розкидані квіти. Ви помічали це? У цьому збірничку – Ви поет квіток; не жаліючи Ви розкидаєте їх на кожній сторінці». Його катеринославський приятель, художник-символіст Юхим Михайлів так відгукувався про ліричні вірші поета: «Вони такі ніжні, лагідні, справжня акварель». 1915 року, по дорозі на фронт, він писав своєму другові: «Можна дати пейзаж український без тополі, і він буде українським. Треба знати Україну, її небо, повітря, травичку... Художники, поети і письменники на те й потрібні світу – людям, щоб серед їхнього галасу і турбот, котрі не дають їм глянути на красу, якої так шукають і не знаходять, сказати: «Стійте й схаменіться! Ось краса, яку ви хочете бачити». Т. Романченко розумів і бачив серцем оту красу ранків, світанків, квітучих садків, гаїв, солов’їних пісень, оспівував її у віршах, дбайливо добираючи найтонших, найвишуканіших епітетів, порівнянь, метафор.

У віршах збірки «Поезії» природньо вписуються згадки про народні обряди, пісні, думи. Ці поезії знаходяться у нерозривному зв’язку з долею народу, його вболіваннями і надіями. Разом із тим Т. Романченко розумів, що поет не може жити тільки у світі власних інтимних почувань. Він, як ніхто інший, знав життя трудящих, їхні сподівання і надії. У вірші «Ну як його співать про квіти» він підіймає важливу тему про обов᾽язок поета, про те, що той не повинен тікати від реального життя.

Окрім того, Т. Романченко – автор ненадрукованої монографії про українського поета-романтика Віктора Забілу (1808–1869), автора поезій, покладених на музику М. Глінкою («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку»). Дослідження мало бути надруковане у видавництві «Червоний шлях», але, на жаль, рукопис загубився. Прагнучи ознайомити українського читача зі здобутками світової поезії, він зробив переклади українською мовою віршів Уолта Уїтмена («Починателі»), І. Сурикова («Казки бабусі»), С. Сафонова («Це було вже давно») тощо. У творчому доробку письменника є історична поема «Кармалюк», що свідчить про його глибоку зацікавленість історією та безумовним впливом історика Д. Яворницького. Він записав пісню про У. Кармалюка «Повернувся я з Сибіру». Збереглися нотатки про народного композитора і поетесу Марусю Чурай, план статті «Шевченко – національний поет України», Також він редагував збірники віршів «Краса України», «Україна в рідній поезії».

Саме Т. Романченкові належить заслуга в упорядкуванні та збереженні літературно-фольклористичної спадщини видатного українського поета, фольклориста, етнографа Івана Манжури (1851–1893). Він сприяв тому, щоб архів поета, переданий ним власноручно катеринославському книгареві В.Є. Алєксєєву, був переданий київському бібліографові, досліднику Дмитрові Лисиченку, який публікував у «Бібліологічних вістях» повідомлення щодо придбаного ним архіву «Рукописи Івана Манжури». У катеринославській газеті «Вестник юга» та українському часописі «Дніпрові хвилі» було надруковано статті Т. Романченка «Памяти И.И. Манжури» (1903) та «Іван Манжура» (1912), в яких висвітлюються його життя, творчість і фольклористична діяльність. Найулюбленішому із поетів він присвятив вірш «Над могилою Івана Манжури» (1900), сповнений любові та пошани до видатного поета-демократа. У його архіві збереглися зошити із записами віршів поета та підготовлена до друку стаття «Нові твори І.І. Манжури». Сам Т. Романченко піклувався про віднайдення загубленого місця поховання поета, його портретного зображення. Продовжуючи справу І. Манжури, займався збиранням фольклору, писав вірші про знедолений люд. Народнопоетична творчість мала глибокий вплив на творчість Т. Романченка.

Т. Романченко підтримував стосунки з видатними діячами української літератури та культури Б. Грінченком, М. Сумцовим, В. Кравченком, М. Чернявським, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та її сестрою О.П. Косач-Кривинюк, М. Кузьменком, О. Коваленком, М. Комаровим, С. Єфремовим, В. Підмогильним, М. Кропивницьким, художниками С. Васильківським, Ю. Михайлівим. Залишилося велике листування між ним і багатьма відомими фольклористами, етнографами, письменниками.

Напружена праця, творча робота і активна громадська діяльність призвели до різкого погіршення здоров’я Т. Романченка. В зв’язку з цим 1917 р. він залишив роботу в музеї, але до кінця свого життя підтримував міцні стосунки з Д. Яворницьким, звертався до нього у скрутні часи безробіття. У 1919 р., коли Катеринослав захопили денікінці, поет був заарештований і відбув тюремну повинність. Це погіршило й без того поганий стан його здоров’я. Під час голоду 1921 р. він прохав Д. Яворницького замовити слово стосовно пайка, бо, як писав, «за цю зиму я так знищився і зубожив, що не знаю, як і вийти з такого важкого становища… коли через голод упали сили…». У 1920-і рр. як безробітній ходив щодня на біржу праці, сподіваючись знайти роботу. Д. Яворницький замовив про нього перед О. Досвітнім. «Безмірно вдячний Вам за Вашу батьківську турботу, яка мені в таку важку годину дорожча над усе…», писав він ученому.

Згодом Т. Романченко деякий час працював у губернській земській управі діловодом при відділі українознавства, завідував книгарнею видавництва «Каменяр», був бібліотекарем при кооперативі «Споживач», що видавав однойменний журнал, працював у Губвидаві, надсилав Д. Яворницькому книжки В. Підмогильного, В. Поліщука, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Дніпрової Чайки, Д. Марковича, М. Левицького та ін. Продовжував збирати фольклорний матеріал по селах Катеринославщини. Підготував до видання другу збірку поезій «Настрої» і прохав В. Підмогильного сприяти друкуванню. Але тяжка хвороба легень підточувала сили, не давала змоги працювати. Він неодноразово їздив лікуватися до кримських санаторіїв, проте перемогти застарілу хворобу легенів було неможливо.

11 червня 1930 р. Трохима Миколайовича не стало. Він похований у Дніпропетровську на Севастопольському цвинтарі (нині парк). Місце поховання не збереглося.

Людина непосильно працьовита, поетично обдарована, Т. Романченко своєю діяльністю зробив вагомий внесок в розвиток вітчизняної літератури та фольклористики. Його фольклористичну спадщину досліджували Л.С. Каширіна, В.М. Олійник, Л.В. Іваннікова. І хоч його прізвище знаходимо на сторінках багатотомної «Історії української літератури» та до сьогодні не вийшло жодної окремої розвідки, присвяченої його життю, творчості, громадській діяльності. На жаль, численні зошити з поезіями, які він писав до останнього подиху свого життя, так і залишаються ненадрукованими. Невеличка підбірка його поетичних творів увійшла до навчального посібника «Літературне Придніпров’я» (2005). «Я радий, що… багато таких, як я, а це підвалина кращої будучини і найкращий мені дарунок в ювілей. Вперед же за роботу! …хоч здоров’я моє і мале та надії в серці великі на ту будучину, що ясною зорею світиться уперед».