Пікуш Андрій Андрійович
Андрій Пікуш. Петриківською стежиною по життю…

Андрій Андрійович Пікуш – заслужений майстер народної творчості України, народний художник України, лауреат премії імені Катерини Білокур, був ініціатором і першим керівником Центру народної творчості «Петриківка», голова обласного осередку Національної спілки художників України. Працює в галузі петриківського декоративного розпису. Роботи Майстра «вражають емоційністю, тонким відчуттям прекрасного, багатством кольорів та особливістю творчого почерку, який не сплутаєш з іншими».

«…Народився я і виріс у чарівному куточку Придніпров’я, селі Петриківці»

Андрій Андрійович Пікуш народився 29 жовтня 1950 року в селянський родині. За родинним переказом, дід Дмитро по батьківській лінії був міцним господарем середнього достатку: мав млин, коней, худобу, наділ землі до 5 гектарів. Щоб дати лад і утримати немаленьке господарство, в багатодітній родині Пікушів усі працювали, у кожного були свої обов’язки, навіть у малечі. Але під час колективізації у 1920-х, щоб уникнути репресій «вимушені були все своє майно віддати до колгоспу і самі пішли туди працювати за мізерну платню». 

Батько майстра – Андрій Дмитрович мав чотирикласну освіту, працював трактористом у колгоспі, був учасником Другої світової війни. Мати Марія Феодосіївна закінчила десять класів петриківської школи, мріяла стати вчителькою, але війна зруйнувала всі плани. Під час окупації селища її, як і багатьох молодих односельців, було примусово відправлено на роботу до Німеччини. Звільнили їх американські вояки після закінчення війни. Марія мала можливість поїхати до Америки чи Канади, їй пропонували, та вона мріяла повернутись додому в Україну. Але швидко дістатися домівки не судилося. Радянська влада з підозрою ставилася до остарбайтерів, багатьом довелось пройти ще й крізь радянські трудові табори. Майбутня мама художника «потрапила до м. Маріуполь, де розбирали руїни заводу. Після повернення з табору працювала продавцем в сільмазі», – розповідав Андрій Пікуш. Невдовзі Марія й Андрій познайомились, закохалися, створили родину, в них народились діти…

Дитинство Андрія минуло у мальовничому селі, де жило і творило багато талановитих майстрів, і це стало важливим фактором у відкритті хлопчиком світу мистецтва, виборі майбутнього фаху, формуванні творчої особистості. Підтвердження у словах самого художника: «Завжди буду вдячний долі за те, що народився я і виріс у чарівному куточку Придніпров’я, селі Петриківці. Щасливе, вільне, як степовий вітер, дитинство моє, пропечене сонцем, умите дощами у плавнях Чарикомишів, назавжди залишиться у пам’яті. Кришталево-чисті струмені Чаплинки, безкраї хлібні ниви, вишневі квітучі сади, вечірні співи моєї родини – все це незабутнє, осяяне відкриттям світу, рідного краю, на все життя вклало у серце потребу звернутися до пензля».

Він зайнявся малюванням рано, ще у дошкільному віці. Родичі одразу розгледіли у хлопчика здібності до творчості і пророкували йому успішне майбутнє. А як могло бути інакше? Залишитись без таланту Андрієві було просто неможливо, його двоюрідна бабуся Тетяна Пата – одна з найвідоміших українських фольклорних художниць. 

Андрієві Андрійовичу запам’яталось, як приходив у гості до Тетяни Якимівни зі своєю рідною бабусею Ориною. Саме там йому вперше відкрилося диво петриківського розпису. Був «вражений простим способом її малювання квітки», яка на очах перетворювалась на казкову красу, здивований саморобними інструментами – стеблина рогози, пензлик із котячої шерсті. А деякі зображення ягідок майстриня виконувала відтиском пальця. «Вона мене навчила малювати першу квіточку, ягідки. В саду розглядала зі мною квіточки, листочки, звертала увагу на їх колір, і з тих пір я полюбив малювати. Я з насолодою розглядав її мальовки, які були різноманітні і дуже кольорові. Тепер я можу казати – Тетяна Якимівна вразила мене своїм вмінням малювати, особливою доброю людяною вдачею. Можливо, саме ці враження і визначили для мене подальший вибір життєвого шляху, взявши гору над багатьма моїми іншими захопленнями», – розповідав Андрій Андрійович.

Роки навчання

Згодом Андрій пішов до загальної школи, і паралельно став вихованцем місцевої дитячої художньої школи, де навчався у відомого майстра петриківського розпису Василя Соколенка.

Василь Іванович Соколенко (1923–2018) – учень майстрині Тетяни Пати, заслужений майстер народного мистецтва України, був членом Національної спілки художників, учасником багатьох виставок в Україні та за кордоном, він стояв біля витоків фабрики петриківського розпису «Дружба». 

Саме тут відбулося поступове детальне знайомство талановитого хлопчика з правилами та традиціями, технікою мистецтва «петриківки», з неосяжним світом орнаментів і композицій, різноманітними матеріалами й інструментами. У школі панувала творча атмосфера, заохочувались фантазія, оригінальність, індивідуальність. Андрія й інших вихованців навчали розуміти естетичну цінність і унікальність виробів народно-декоративного мистецтва та ставитися до них з повагою як до духовної скарбниці народу. Андрій Андрійович вдячний школі за перші кроки у мистецтво, за науку, перші виставки і перемоги.

Далі юнак склав іспити і став студентом за спеціальністю «Малярство та педагогіка» Дніпропетровського державного художнього училища ім. Вучетича (1965–1969) (нині Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури). Студентські роки – це завжди пізнання чогось нового для себе, здобуття фахових знань, сесійні хвилювання, переборювання труднощів, а ще – молодість, радість спілкування, захоплення, мрії на подальші успіхи й амбітні проєкти. 

Але запам’яталась і прикра історія, яка додала проблем і попсувала нерви студенту Пікушу. Сталася те, на жаль, наприкінці навчання і стосувалося дипломної роботи Андрія «Похорони в селі» / «Прощання», керівник – Комунар Беркута. Робота випускника склала неоднозначне враження і викликала критику комісії. «Політичний клімат у країні не допускав згадок про цю сторону життя – потрібні були лише позитивні події», – згадує Андрій Андрійович в одному з інтерв’ю. 

Попри все диплом він отримав. Друзі та педагоги переконували вступати до університету, та він відкинув цю пропозицію. «Натомість, я вирішив піти на роботу… Я чітко усвідомив: що більше займатись навчанням і науковою діяльністю, то більше проблем буде з владою». Після закінчення закладу Андрія призвали на строкову службу, і він два роки відслужив у армії.

Майстер, педагог, філософ

1971 року Андрій Пікуш повертається до Петриківки і починає працювати художником на місцевій фабриці фольклорного мистецтва «Дружба». Молодому талановитому енергійному початківцю було тісно у межах тогочасного виробництва – простенькі тарілки з пластмаси розписувати було нецікаво. Він починає шукати свою «нішу», свій творчий напрямок, відточує майстерність, випрацьовує свою манеру, вдасний авторський почерк.

Від самого початку трудової діяльності художник зацікавився відродженням художніх виробів із дерева, і йому вдалось перейти на цей матеріал. Довелось опанувати різноманітні прийоми ручної обробки деревини і токарну справу. Кожен виріб Андрій Пікуш виконував від початку і до кінця сам, відтворюючи оригінальні форми на основі глибокого розуміння народних традицій. 

Йому подобалось створювати вироби для практичного вжитку – цукерниці, вази, великі настінні тарелі. Водночас майстер зміг відродити до життя багато селянського забутого посуду – баклаги, медівниці, барильця, салатовки, коряки, бочівки та інше. Окремою цікавинкою з рук майстра стали традиційні дитячі дерев’яні іграшки: сопілочки, свищики, скриньки на коліщатах. Незабаром до Андрія прийшов справжній успіх: «Він вперше взяв участь у Всесоюзній художній виставці і зміг змінити ставлення до Петриківки – його вироби з дерева займали центральну частину виставкової зали!»

Художник Пікуш ніколи не боявся експериментувати. У 1980-тих роках відкриває для петриківського розпису невідомі раніше техніки та матеріали, такі як розпис по шовковій тканині (батик), кольорове гутне скло, кераміка. Йому мріялось відродити стародавній звичай запорозьких козаків – розпис побутового повсякденного посуду, виробів з видувного скла.

Майстер згадує: «Поїхав до Львова, де на експериментальному заводі художнього скла видували скляні предмети. Але була велика черга на виготовлення... Я знайшов вихід – за допомогою головного художника фабрики здобув доступ в керамічний цех, де ночами (цех працював цілодобово), за моїми ескізами і за мої кошти склодуви відроджували стародавні форми запорізького посуду». Отримавши скляні посудини, Андрій Пікуш став розписувати їх за старовинними зразками квітковим орнаментом холодною емаллю. 

Андрій Андрійович і його роботи неодноразово брали участь у різноманітних творчих виставках як в Україні, так і за кордоном. Його талант і оригінальні ідеї знані, здобули повагу у професійному середовищі та у шанувальників мистецтва. Зовсім молодим, у 27 років, його прийняли до Спілки художників України, у 1981 році він отримав почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України», а 2013 – «Народний художник України». Він нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2009 р.) Численні твори майстра входять до колекцій музеїв України та світу.

Внесок Андрія Пікуша у розвиток головних напрямків із дизайну форм художніх виробів і їхнього розпису неймовірно потужний, новаторський і значущий для національного декоративно-ужиткового мистецтва.

Водночас із творчою діяльністю він береться за викладання, добре розуміючи важливість виховання майбутньої зміни петриківських майстрів, збереження традицій унікального народного промислу, ланцюжка творчої спадковості. Бо за його переконанням: «Справжній майстер – це той, хто виріс у творчому середовищі». От про таке середовище він дбав і піклувався протягом багатьох років і переймається дотепер.

У 1972 році Андрій Пікуш для професійної орієнтації учнів 9–10 класів запровадив навчання з петриківського розпису у місцевій середній школі. Створив програму та методику навчання. Викладач до цієї пори отримує слова вдячності від багатьох вихованців минулих років, які, навіть не пов’язавши свого життя з мистецтвом, запам’ятали ті творчі уроки «радості» на все життя!

Працюючи вчителем Петриківської філії Дніпропетровської дитячої художньої школи, яка діяла у селищі з 1958 року, але не мала сталого приміщення, молодий учитель ініціював реконструкцію покинутого будинку, зведеного ще у 1909 році. В одному з інтерв’ю Андрій Андрійович згадує: «То була найбільша авантюра мого життя. Я звернувся у державний банк за великим кредитом, знайшов поручителя – і одержав його! Ми відремонтували стару занедбану будівлю, де страхова компанія зайняла перший поверх, а наша школа – другий». Завдяки енергії, завзяттю, наполегливості художника-педагога школа отримала власне приміщення та розвинулась у самостійний навчальний заклад – Петриківську районну дитячу художню школу ім. Т.Я. Пати. До сьогодні у дітей є приміщення для розвитку творчих здібностей і практики малювання. Численні, талановиті її вихованці приносять славу рідному краю. А ще було збережено будинок, який виявився пам’яткою архітектури.

За основним місцем роботи, в Експериментальному цеху петриківського розпису ДХВК Художнього фонду, Андрій Пікуш із 1975 року здійснював індивідуальне учнівство. Також через неформальний творчий семінар, організований серед творчої молоді Петриківки, виховав ряд талановитих майстрів, серед яких: заслужені майстри народної творчості України Н. Рибак, М. Пікуш, В. Карпець, а також члени НСХУ О. Зінчук, Л. Скляр, М. Пата, В. Міленко та інші.

Митець і в сьогоденні зостається педагогом, який щиро ділиться своїми знаннями, майстерністю, ідеями з зацікавленими мистецтвом петриківського розпису: проводить майстер-класи, читає лекції, дає інтерв’ю. Андрій Пікуш, на думку друзів і колег, надзвичайно працелюбна, енергійна і поетична особистість із широким світоглядом і любов’ю до природи та краси, до рідного краю. Ось кілька цитат від Майстра:

«Мені пощастило у тому, що я зміг навчатись у людей, які, як Гомер, творили справжнє епічне мистецтво. То була справжня українська традиція, не зіпсована радянським та російським впливами».

«Квітка – це не просто стилізація. Це величезний символ, символ краси, вершина прекрасного в природі. І це так є в усіх народів. І квітка, а не людина, є головною постаттю петриківського розпису. У цьому глибинна філософія нашої культури: людина є часткою природи, як і пташка, як і квітка. Ті, хто навчаться читати ті письмена, які закладені в петриківському розписі, зможуть вилікуватись від усіх комплексів і недугів сучасного суєтного світу»

«…ця велична та водночас лагідна природа (рідного краю) вклала в душу потребу взятися за фарби та пензлі. Не менш сильним поштовхом для мене було відкриття традицій нашої народної культури, до якої слід віднести і розпис, і звичаї, які я пізнав від своїх близьких та односельчан-петриківців, що зуміли їх зберегти»

«Доторкніться до цих світлих джерел, відчуйте життєдайну силу щедрої краси, що повертає людині загублений рай з навколишньою природою, світом… Не можна допустити, щоб ці безцінні джерела були замулені чи втрачені для майбутніх поколінь»

Творчий топ-менеджер

Протягом 1974–1991 років Андрій Андрійович працював в експериментальному цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду Спілки художників України, де ствердився як досвідчений провідний майстер, талановитий художник. Водночас життя змусило навчитися бути підприємливим, наполегливим, відповідальним, інколи зухвалим керівником.

1991 рік був дуже складним в історії: розвал радянського союзу, здобуття Україною Незалежності, порушення сталих зв’язків, становлення нових економічних відносин, в суспільстві залягла розгубленість і тривога – «що і як далі?». Особливо тяжко довелось людям мистецтва – здавалось, що владі було не до них. 

Ось в такі часи за ініціативи та безпосередньої провідної участі Андрія Андрійовича Пікуша (скільки йому усього довелося витримати – то знає тільки його небайдуже серце та родина!) було утворено перше колективне підприємство – творче об'єднання «Петриківка», в якому народні майстри стали співвласниками. Ідею його створення підтримали В. Глущенко, Г. Самарська, М. Пікуш, Н. Рибак, О. Зінчук, В. Карпець, Н. Бородіна, які склали основу колективу на початку його діяльності. Це дало можливість у прямому сенсі вижити, згуртувати творчий колектив, зберегти традиції та потенціал «Петриківського розпису». 

У 1998 році експериментальний цех об'єднався з творчим об'єднанням «Петриківка» та отримав сучасну назву Центр народного мистецтва «Петриківка». Творчий колектив і будівля Експериментального цеху петриківського розпису стали основою для підприємства, яким кілька років керував народний художник України Андрій Пікуш. Зараз майстер займає почесну посаду голови Ради Центру.

Становлення Центру відбувалося в складних економічних умовах для галузі, коли в осередку, не витримавши значних труднощів, зупинилися підприємства народних промислів: у 2006 році ліквідовано фабрику «Петриківський розпис» («Дружба»), закрито експериментальний цех ДХВК, окремі приватні структури, які виникли в цей період.

Андрій Андрійович, пригадуючи ті часи зазначає: «демонструючи феноменальну стійкість, Центр народного мистецтва «Петриківка» не лише вистояв, але й згуртував та зберіг у своєму складі творчий актив осередку, близько 40 відомих майстрів, серед яких 2 народних художника України, 7 – заслужені майстри народної творчості України, понад 20 – члени національних творчих спілок (НСХУ та НСМНМУ)». Майстер до цієї пори вдячний підтримці Національної спілки художників України, зокрема її тодішньому керівникові Володимиру Чепелику, а також Дніпропетровській організації НСХУ, які передали у користування Центру приміщення, збудоване художнім фондом у селі Петриківка, для здійснення творчо-виробничої діяльності. Згодом тут з’явилась постійно діюча виставкова зала, яку щороку відвідує величезна кількість зацікавлених мистецтвом петриківського розпису туристів з-за кордону, офіційних делегацій тощо. 

У різні роки у цьому закладі працювали Володимир Глущенко, Ніна Турчин, Валентина Дека, Лідія Булавіна, Марія Яненко, Валентина Панко, Галина Назаренко, Валентина Карпець-Єрмолаєва, Валентина Міленко, Наталія Рибак, Ліана Скляр, Ніна Бородіна, Ірина Кібець, Марія Курінька, Надія Зубко, Любов Іванченко, Надія Коваленко, Микола Дека, Наталія Купренко та інші. І тоді і зараз майстри колективу представляють петриківський розпис на регіональних, всеукраїнських і міжнародних виставках.

Нині Петриківський розпис відомий всьому світуові. У 2013 році сталася визначна подія національного значення – ЮНЕСКО прийняло рішення внести мистецтво петриківського розпису до «Списку об’єктів нематеріального культурного надбання світу». Але передували цьому величезна робота, чимало заходів за участі науковців, музейників, майстрів-петриківців, владних структур, представників ЗМІ та інших. Дивним святом стала грандіозна виставка робіт петриківських майстрів, яка з успіхом демонструвалась у різних країнах, зокрема у Польщі, Франції, Голландії, Німеччині, США, Канаді та інших. В епіцентрі цих подій був і Андрій Пікуш зі своїм досвідом, організаторськими здібностями, творчим потенціалом, унікальними роботами.

Новою віхою у кар’єрі майстра стало обрання його 2017 року очільником Дніпропетровської обласної організації Спілки художників України. На цій посаді він перебуває донині. Сьогодні обласний осередок художників об’єднує близько 150 талановитих митців із міст Дніпра, Кам’янського, Нікополя та селища Петриківки. Творче середовище в усі часи було різноманітним і не простим: люди мистецтва – яскраві, емоційні, непересічні особистості, але водночас чутливі, часом зі складними характерами. Кожному потрібно приділити увагу, знайти потрібні слова, переконати, підтримати, допомогти і словом, і ділом. Особливо зараз, під час жорстокої війни. Андрій Андрійович намагається все встигати, і багато що йому вдається. 

Проблема, яка йому давно «болить» особисто, – захист і збереження унікального народного мистецтва країни. Багато років він говорить і доводить на усіх рівнях про необхідність Державної програми його збереження та розвитку, про владну підтримку творчих осередків, зокрема унікального Центру «Петриківка». Попри складну ситуацію в країні вважає, що це необхідно робити саме сьогодні, інакше галузь і держава можуть зазнати важких невиправних втрат. 

Він зовсім не схожий на чиновника: виважений, небайдужий, позитивний, приємний і доступний у спілкуванні. Вражають його очі – очі молодої людини, захопленої й оптимістичної. Імпонують його патріотичні переконання, впевненість у духовній силі нашого народу, віра у непорушну красу фольклорного мистецтва Придніпров’я.

Мистецька родина

Уся родина Пікушів творча і талановита. Зі своєю майбутньою дружиною Андрій Андрійович познайомився у Петриківці, у стінах фабрики «Дружба», куди дівчина прийшла ученицею. Він став для неї наставником і коханим. Тепер Марія Іванівна Пікуш – Заслужений майстер народної творчості України, майстриня петриківського декоративного розпису, учасниця обласних, всеукраїнських, міжнародних мистецьких виставок. Її роботи прикрашають колекції Дніпровських музеїв – художнього та історичного.

Дітей своїх подружжя Пікушів виховало в любові до мистецтва, до рідної землі і її мальовничої природи. Син Тарас – майстер петриківського розпису. Закінчив Дніпропетровське художнє училище, Харківську академію дизайну та мистецтв. Працював учителем спеціальних дисциплін у Петриківській дитячій школі. Зараз на творчій роботі, працює у царині декоративного мистецтва, живопису та дизайну. Учасник обласних, всеукраїнських і міжнародних мистецьких виставок. Донька Оксана, хоча й не стала майстром петриківського розпису, але володіє технікою малювання, знає мистецтво «петриківки». У Канаді, де вона тепер проживає, проводить майстер-класи для аматорів народного малюнку, організувала ансамбль народного танцю.

Виставки за участі робіт А.А. Пікуша:

1983 р. – Всесвітня виставка ЕКСПО-83 «Людина та світ» (м. Монреаль, Канада);
1985 р. – перша персональна виставка у Дніпропетровському художньому музеї;
1986 р. – виставка петриківського розпису в Польщі (м. Варшава, м. Гданськ, м. Сопот);
1993 р. – виставка петриківського розпису у Канаді (м. Вінніпег, м. Саскатун);
2000 р. – виставка петриківського розпису у США (м. Чикаго, м. Філадельфія);
2001 р. – виставка петриківського розпису в Національному українському музеї США (м. Чикаго);
2003 р. – ретроспективна виставка «Немеркнучий світ петриківських розписів» у Музеї Народного декоративного мистецтва (м. Київ);
2011 р. – ретроспективна виставка петриківського розпису у Дніпропетровському обласному Художньому музеї; 
2015 р. – виставка робіт «Моя петриківська стежина» у Запорізькому обласному художньому музеї;
2020 р – ювілейна виставка автора «За диво-квіткою» у Дніпропетровському обласному Художньому музеї;
2021 р. – виставка «Святкова Петриківка» у Дніпровському музеї українського живопису.

Титульне фото: Андрій Пікуш // https://www.facebook.com/photo.php?
fbid=2034073226824875&id=1411151822450355&set=a.1413421722223365