Задоя Юрій Михайлович
Продовжувач музичних традицій кобзарів

Бандурне мистецтво унікальне явище не тільки у національній, але й, без перебільшення, у світовій музичній культурі. Пісні, балади, релігійні псалми у виконанні бандуристів несуть нам розуміння історичного минулого України, духовного світогляду наших предків. Слухаючи їх, немов опиняєшся в іншій епосі, але слова і музика близькі до душі: вони і про минуле, і про нас сучасних, про одвічні питання та цінності. Коли співають бандуристи, хочеться плакати, чи то від жалю, чи від радості.

Одним із яскравих представників кобзарського цеху є наш земляк Юрій Михайлович Задоя, який своє фахове життя присвятив проповідуванню народної музики й українського народного інструмента бандури.

Родом із Приорілля

Народився Юрій Михайлович у селі Бабайківка Царичанського району, в щедрому мальовничому краї, пов’язаному з традиціями українського козацтва. Його батьки Михайло та Єлизавета Задої працювали у колгоспі. Батько здобув професію бухгалтера, мати навчалась у сільськогосподарському технікумі.

Цікавою є постать діда по матері – Никандра Дудки. Освічений, офіцер царської армії, мав бойові відзнаки, очолював місцеву земську управу, користувався великою повагою земляків. Разом із дружиною виховав і дав освіту дев’ятьом дітям. У 20-х роках не підтримав «порядки» радянської влади, був одним із організаторів спротиву, ад’ютантом трьох отаманів бабайківського загону. Був репресований і врешті розстріляний у 1923 році. Утисків зазнали і члени родини Дудки, які довгі роки носили тавро: «діти ворога народу».

Створивши сім’ю, молоде подружжя Задоїв жило, хоч і незаможно, але в злагоді й любові, шануючи українські традиції та народні звичаї. В них уже підростало дві донечки, але батько Михайло Пилипович завжди мріяв про сина. Радісну звістку про народження малюка обпалила війна. Батько так і не встиг поколисати сина, якого назвали Юрієм (народився восени 1942, запис у документах зроблено 21 січня 1943). Михайло Задоя загинув у пекельному бою під с. Пушкарівкою Дніпропетровської області у 1943 році. Тяжка доля чекала на солдатську вдову Єлизавету Никандрівну з трьома неповнолітніми дітьми. Та за допомоги рідних братів якось вистояли, вижили.

Юрій Михайлович згадує, що у повоєнні роки сім’я жила бідно, не вистачало навіть найнеобхіднішого, але дружно, в любові та повазі один до одного. А ще запам’яталась пісенна атмосфера, яка супроводжувала його майже скрізь. Любили співати односельці, сусіди під час робіт і відпочинку, коли було радісно на свята і під час смутку. Любили пісні й у родині. Єлизавета Никандрівна від природи мала приємне сопрано, співала у сільському хорі, вміла грати на гітарі, знала багато українських пісень. Прищепила любов до співу і своїм дітям. Часто вечорами родина збиралася разом, щоб поспівати народних пісень, в яких виливалася й туга за вбитим на війні чоловіком і батьком, і важка жіноча доля, і любов до рідного краю. Ці перші маленькі концерти дуже подобались Юркові. Злагодженість звучання приносила хлопчикові величезну насолоду. З раннього дитинства в нього проявився гострий музичний слух.

Взяв би я бандуру…

У 1950 році Юра пішов до Бабайківської загальноосвітньої школи, а через чотири роки вступив до місцевої музичної. Цікаво, що історія заснування музичної школи в Бабайківці пов’язана з іменем Пилипа Задої, який доводився старшим братом батькові Юрія, а йому – рідним дядьком. І саме він першим познайомив племінника з дивовижним музичним інструментом – бандурою, став його учителем і взірцем на все життя. Для практичних занять місцевий майстер Богуславський (ім’я, на жаль, встановити не вдалося) виготовив для дитячої музичної школи три бандури. На одному з цих інструментів Юра і почав вчитися гри.

Разом із ним заняття відвідували ще дві дівчинки. Та з кожним роком кількість бажаючих оволодіти легендарним інструментом збільшувалась.

Талановитий хлопчик був зачарований музикою і майже весь вільний час присвячував грі на бандурі. Невдовзі наполегливість і працездатність дали свої плоди, прийшли перші успіхи: юний вихованець став постійним учасником концертів у музичній школі, сільському клубі, його почали запрошувати на різноманітні культурнопросвітницькі заходи до райцентру. У репертуарі музиканта-початківця переважали історичні, військові, козацькі пісні.

У Пилипа Пилиповича Юрій вчився п’ять років, а у випускному класі їздив на заняття до музичної школи в Царичанку. Під час навчання, окрім гри на бандурі, він отримав серйозну підготовку з інших музичних дисциплін: вокалу, загального фортепіано, теорії музики тощо. Юнак успішно встигав з усіх предметів і по закінченню школи навіть отримав відзнаку за відмінне навчання та зразкову поведінку. Набуті в музичній школі знання стали у пригоді, коли Юрій вирішив обрати музику своєю професією і вступити до Дніпропетровського музичного училища (про історію навчального закладу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/muzichna_osvita_muzichna_kultura)

Навчання та військова служба

Улітку 1960 року Юрій приїздить до Дніпропетровська для складання вступних іспитів до музичного училища. Того року конкурс до навчального закладу був дуже високим – сімнадцять осіб на три місця, шанси стати студентами мали тільки найкращі претенденти. Не зважаючи на складнощі та хвилювання, Юрій успішно склав іспити. Отримав відмінні оцінки і справив приємне враження приймальної комісії не тільки своєю грою на інструменті, а й яскравим сильним голосом. До відчуття щастя, що став студентом, додалася радість від цінного подарунку. Старша сестра Людмила купила йому нову бандуру конструкції відомого київського майстра Івана Скляра. Такі бандури щойно почали виготовляти на Чернігівській фабриці музичних інструментів ім. П. Постишева.

Почалися незабутні студентські роки. Тут йому посміхнулась удача – Юрій потрапив до класу викладачки Лідії Степанівни Воріної, яку вважають фундаторкою академічної школи на Дніпропетровщині. (Більше інформації у книзі Т. Чернети «Лідія Воріна» https://old.libr.dp.ua/virt%20vist/vorina_text.pdf). На той час молода талановита бандуристка, випускниця Київської консерваторії була педагогинею-новаторкою, ентузіасткою бандурного мистецтва. Юрій Михайлович згадує, що була вона вимогливою, іноді навіть строгою, але завжди об’єктивною як до нього, так і до всіх своїх вихованців, щиро прагнула поділитися своїми знаннями, а ще – чуйною і доброю людиною. Завдяки її постійній увазі, небайдужості Юрій відточував фахову майстерність, збагатив свій репертуар класичними творами, брав участь у ансамблі бандуристів. Також Юрій Михайлович із вдячністю згадує викладача-теоретика О. Струєва, який дав йому ґрунтовні знання з теорії музики, та багатьох інших педагогів.

З перших днів перебування в училищі Юрій з зацікавленістю поринув у навчання. Предмети давались йому легко, він багато встигав, знання поглинав із жадібністю. Заняттям із фаху приділяв першочергове значення, але наполегливо займався вокалом (клас С. Венедиктова), диригуванням (клас Е. Пашкової), відвідував репетиції хору, виступав у численних студентських і «шефських» концертах. Протягом усіх років перебування в навчальному закладі його вважали одним із кращих студентів серед однокурсників. 

Успішно поєднуючи заняття та концертну практику, Юра перейшов на третій курс. Проте закінчити навчання не вдалось – юнака призвали до лав армії на цілих три роки (так було в ті роки). Від’їджаючи до Вірменії, а саме туди отримав призначення, Юрій узяв із собою і бандуру.

Враховуючи фах музиканта, керівництво направило рядового Задою солістом до складу військового ансамблю пісні й танцю Ленінаканської дивізії. Колектив постійно виступав із концертами, брав участь в урочистих заходах, оглядах військової творчості. Не звернути увагу на талановитого соліста з чарівним голосом було неможливо. Військове командування не раз намагалося перевести його до ансамблю пісні й танцю Закавказького військового округу. Під час виступу на Всеармійському фестивалі у Тбілісі, після виконання арії князя Ігоря з однойменної опери О. Бородіна, він отримав пропозицію навчатись у Тбіліській консерваторії ім. Вано Сараджишвілі. Але Юрій хотів якнайшвидше повернутись на Батьківщину і відмовився залишитись у Грузії.

Саме в армії прийшли до нього перше визнання, позитивні публікації в пресі, поки що військовій, відзнаки керівництва, захоплення товаришів по службі його талантом. Особливо популярною була пісня «Ти казала: прийди, прийди!», яку він виконував у супроводі бандури. Чудовий баритон, мелодійна мова, незвичайний інструмент викликали цікавість і захват у військових різних національностей. Юрій, перебуваючи далеко від України, всіляко намагався популяризувати наше національне мистецтво. 

Після демобілізації у 1965 році юнак вирішив продовжити навчання, але не повертатись до училища, а спробувати отримати відразу вищу освіту. На жаль, мрія вступити до Київської консерваторії не здійснилась. Не гаючи часу, Юрій подав документи до Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова) і став студентом дефектологічного факультету.

Навчання йому подобалось, педагогіка і медицина захопили. Не полишав він і бандуру. Брав активну участь у самодіяльності, грав в ансамблі бандуристів заводу «Арсенал» під керівництвом відомого бандуриста Віктора Кухти, співав у студентському хорі «Жайворонок», виконував соло під час концертів. У стінах інституту Юрій зустрів свою кохану, майбутню дружину – Валентину Поліщук, яка навчалася на дошкільному відділенні на курс молодше від нього. Влітку 1969 року Юрій Задоя закінчив навчання, а восени вони з Валентиною одружилися у Києві.

За розподіленням він отримав призначення до міста Бишів Макарівського району Київської області, де працював учителем музики у школі-інтернаті. Віддаючи майже увесь час новій роботі, педагогічній практиці, він не полишав виступати з бандурою. Зокрема, як соліст-бандурист представляв місто на фестивалі самодіяльної творчості Макарівського району Київської області. Через рік дружина закінчила інститут, і молоде подружжя переїхало до рідного міста Валентини – Богуслава на Київщині.

На Богуславщині

Оселившись у Богуславі неподалік від річки Рось з її мальовничими берегами, Юрій Михайлович закохався в цей край, який чимось нагадував йому рідну Бабайківку. Його зацікавила історія краю, з якою він ознайомився досить глибоко. І тепер може, не гірше за історика-краєзнавця розповісти про славні сторінки Богуславщини, де у різні часи жили і творили, або ж відвідали ці місця Тарас Шевченко, Панас Мирний, Алєксандр Пушкін, Микола Гоголь, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Шолом Алейхем, Алімпій Галик, Іван Сошенко, Іван Нечуй-Левицький та багато інших. Юрій Задоя знає багато цікавих фактів, переказів, легенд. Під час історичних пошуків він відкрив для себе безцінний пласт народної музичної творчості – кобзарство. Богуславщина – старовинний кобзарський край, овіяний легендами про Марусю Богуславку і нескорену горду красуню Бондарівну. З давних давен славились богуславські, медвинські, москаленківські кобзарі. У Юрія Михайловича чимало цікавих історій про сліпого придворного бандуриста ХVІІІ століття Матвія Волошина, Данила Бандурка, Антона Митяя та інших. Втім після репресій 1930-х років і трагічних подій Другої світової війни бандурне мистецтво на Богуславщині занепало. І тільки через декілька десятиліть, коли у Богуславі розпочав свою творчу діяльність Юрій Задоя, тут знову зазвучала бандура. Він зміг роздмухати іскорки-залишки цікавості до інструменту та відродити кобзарські традиції співочого краю.

По приїзду до міста він отримав пропозицію від директора Богуславської музичної школи Л. Лакомського працювати викладачем по класу бандури. Йому подобалась робота з дітьми і він був переконаний, що розпочинати популяризацію бандурного мистецтва потрібно саме зі шкільного віку. Розпочавши індивідуальні заняття, Юрій Михайлович незабаром об’єднав своїх учнів у дитячий ансамбль бандуристів – перший в історії Богуславської музичної школи. Тепер, виступаючи з бандурою, Юрій Задоя активно залучав до участі у концертах і своїх вихованців, адже з власного досвіду знав про велике значення сценічної практики для маленьких артистів уже з перших років навчання. До слова, 1976 року Юрій Задоя очолив музичну школу і обіймав цю посаду одинадцять років. Паралельно з викладацькою діяльністю продовжував виступати як соліст-бандурист, його запрошували до участі в багатьох концертах у будинках культури, на виробництві, в навчальних закладах тощо. Незабаром про нього і його талант дізнались не тільки в Богуславі, а й за його межами. Бандурист дарував слухачам своє мистецтво, знайомив їх із неповторною українською музичною культурою, популяризував бандуру та народну пісню.

Працюючи на викладацькій роботі, Юрій Михайлович весь час не полишав мрії керувати власним колективом, створити капелу бандуристів. Саме в Богуславі йому випала така нагода.

Самодіяльна чоловіча капела бандуристів

Здійсненню заповітної мрії передував цікавий випадок. Після виступу на суконній фабриці до Юрія Михайловича за куліси підійшов незнайомець, став уважно розглядати бандуру і запитав, чи може бандурист і його навчити грати на ній. Зрадівши такій зацікавленості, артист погодився. Саме ця зустріч стала поштовхом до створення творчого колективу. З’явилися ще бажаючі навчитись грати на бандурі, і поступово кількість їх зростала. Юрій Задоя відчув, що це реальний шанс для створення капели бандуристів. Але реалізувати ідею було не легко: довелося ходити по кабінетах, доводити, що такий колектив потрібен місту, вирішувати питання з приміщенням для репетицій, з інструментами, костюмами. В іншого вже опустилися руки б, та тільки не у Юрія Михайловича. Одержимий мрією, він знайшов однодумців, небайдужих людей, які допомагали, підтримували і словом, і ділом. Цікавим і показовим був епізод із придбанням інструментів. У ті роки партію бандур неможливо було купити у вільному продажу, їх виготовляли на Чернігівській фабриці музичних інструментів за попереднім замовленням. На бюрократичні паперові листування потрібен був час. Чекати Задоя не міг. Він і директор міського будинку культури Андрій Руденко вирішили їхати до Чернігова особисто і домовлятись. Їм пощастило: переконали, домовились і отримали десять новеньких бандур. А як же везти такий «тендітний» вантаж далі додому? Юрій Михайлович із посмішкою розповів цю майже анекдотичну історію: «Щасливі, купили з Андрієм Івановичем на останні гроші квитки на потяг та заплатили за багаж. У дорозі добрі люди за гарну пісню пригостили обідом. Доїхали до станції Ніжин, де за двадцять хвилин потрібно було зробити пересадку на інший потяг. На допомогу прийшли солдати: вони гуртом підхопили футляри з бандурами та вмить перенесли цей музичний «скарб» в потяг до Миронівки. Так пізно ввечері ми благополучно прибули до станції Миронівка, але як далі дістатися до Богуслава з тендітним і важким вантажем? Грошей на машину не було, тож ми вирішили йти пішки. У працівників станції попросили візок-платформу, щоб везти бандури, і зі своїм скарбом вирушили у напрямку дому. Вже далеко відійшли, як нас наздогнав на мотоциклі працівник станції та попросив повернути візок, бо йому щойно дуже «перепало» від керівництва. Довелось повернути «транспорт» та нести бандури у руках до найближчої зупинки у с. Владиславка. Дочекалися ранку, коли прийшов перший автобус, і знов удача! Водій виявився знайомий з Богуслава. Хоч і не зручно було сказати, що у директора та вчителя немає грошей, але домовились, що сплатимо за проїзд, коли прибудемо додому». Водій не тільки допоміг завантажити музичні інструменти, а й підвіз мандрівників до приміщення будинку культури. Втомлені, голодні, але щасливі й задоволені повернулися вони додому.

1970-й – рік створення чоловічої капели бандуристів при Богуславському районному будинку культури. До першого складу колективу увійшли як професійні музиканти, так і шанувальники народної пісні та бандури серед робітників й інтелігенції: викладачі педагогічного училища, музичної школи, робітники різних професій. Усього близько двадцяти чоловіків (а згодом кількість учасників зросла до сорока). Роботи було дуже багато: спочатку Юрію Михайловичу доводилося проводити індивідуальні заняття з кожним учасником з вивчення інструментальної та вокальної партій, згодом почали проводити зведені репетиції (двічі на тиждень). Керівник прагнув досягти злагодженого звучання колективу, постійно удосконалював майстерність його учасників. Тут йому стали у пригоді навички хорового дириґента, набуті під час навчання у Дніпропетровському музичному училищі. Юрій Задоя з вдячністю згадує професійну допомогу хормейстерів, які у різні роки працювали з ним: Григорія Джуля та Анатолія Доріченка. Згодом до складу капели увійшла група оркестрових інструментів (цимбали, баян, скрипка, контрабас, сопілка) під керівництвом Миколи Випустка. Микола Васильович – справжня удача для колективу: талановитий баяніст-акомпаніатор, аранжувальник, композитор, знавець українських народних інструментів і народної пісні, вірний друг та однодумець.

Першими творами, які увійшли до репертуару капели, були українські народні та козацькі пісні, які ще співали діди і прадіди: «Вийшли в поле косарі», «За світ встали козаченьки», «У містечку Богуславку» та інші. Згодом, завдяки зусиллям керівника і його помічників, репертуар ансамблю збагатився творами вітчизняних і зарубіжних композиторів.

Незаперечним показником зростання професійного рівня чоловічої капели було те, що колектив почали запрошувати до участі в урочистих подіях обласного, республіканського, державного масштабу, у численних музичних та етнографічних фестивалях і конкурсах. Колектив неодноразово виступав на сценах Палацу культури та мистецтв «Україна», Жовтневого палацу, Музею народної архітектури та побуту «Пирогове», у Переяслав- Хмельницькому державному історико-культурному заповіднику, Канівському музеї Т.Г. Шевченка, Московському державному педагогічному інституті ім. Гнесіних, на Виставці досягнень народного господарства у Києві та Москві. Капелян запрошували на телебачення для участі у популярних в ті роки передачах: «Чиста криниця», «Сонячні кларнети» (1973 рік). На студії Центрального радіо і телебачення (м. Москва) у 1985 році було зроблено запис пісень у виконанні богуславських бандуристів.

Географія гастролей колективу поступово розширювалась: музикантів вітали глядачі Києва, Тернополя, Хмельницька, Мінська (Білорусь), Москви та Каширського району (РФ). Збереглися репортажі з каширської преси: «Скрізь гостей зустрічали дуже тепло… Глядачі без перебільшення зачаровані чоловічою народною капелою бандуристів. Неспішно весело звучить українська мова, зрозуміла всім глядачам». Особливо усім учасникам ансамблю запам’яталась поїздка до Болгарії у 1987 році. Протягом вісімнадцяти днів український колектив дав концерти у Софії, Варні, Габрово, Пловдиві, Карджали. Болгарські глядачі та преса високо оцінили українське народне мистецтво, капелу скрізь зустрічали з шаною та оваціями. Були заплановані гастрольні тури до Канади, Великої Британії, але з різних обставин вони залишилися нездійсненними.

У лютому 1982 року чоловічій капелі бандуристів було присвоєно почесне звання «народна самодіяльна капела бандуристів». За понад двадцятирічний термін творчої діяльності колектив і його керівники отримали багато інших відзнак, нагород та цінних подарунків (більше інформації у книзі Т. Чернети «Життєтворчість, огранена долею»). Чимало матеріалів про капелян розміщено в експозиціях Богуславського краєзнавчого музею та Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький). Спадкоємицею цього колективу стала дівоча капела «Богуславка».

Капела бандуристок «Богуславка»

У 1987 році Юрія Михайловича було запрошено на викладацьку роботу до Богуславського педагогічного училища. Керівництво закладу мало на меті заснувати клас бандури та створити творчий колектив. Здійснити це завдання могла саме така людина як Юрій Задоя, з його ентузіазмом, працездатністю, досвідом і любов’ю до бандурного мистецтва. Слід зазначити, що клас бандури таки було відкрито вперше в Україні у навчальному закладі такого типу. З початком навчального року в училищі було створено новий колектив – дівоча капела бандуристок «Богуславка». Учасниками капели стали студентки дошкільного, шкільного, а згодом і мистецько-педагогічного відділів. З кожним новим навчальним роком чисельність колективу збільшувалась і складала від 25 до 35 дівчат (залежно від набору студентів). Але були і певні труднощі: склад капели щороку змінювався. Вже досвідчені випускники йшли торувати власний творчий шлях, а юні першокурсники тільки починали опановувати основи професії і досить великий репертуар капели. Втім завдяки копіткій роботі керівника (це і регулярні репетиції, добірка цікавого різножанрового репертуару, аранжування та перекладання творів для ансамблю, підготовка хорових партій тощо) і наполегливості учасниць, молодий колектив швидко набував професійної майстерності, виконавчого досвіду.

Основу репертуару «Богуславки» склали різноманітні музичні твори: українські народні пісні різної тематики, інструментальні твори в перекладі для бандури та музичні композиції сучасних авторів. До свого репертуару бандуристки включили й музичну візитівку рідного міста – пісню-баладу про Бондарівну («У містечку Богуславку»), яка сприймалась публікою як цікавий міні-спектакль. Колектив став постійним учасником студентських заходів, міських свят, мистецьких акцій. Про ансамбль дізнались у професійному середовищі, прийшли перша популярність, визнання, запрошення до участі в концертах із інших міст.

Однією з найпам’ятніших подій 1994 року і для капелян, і для художнього керівника стало нагородження колективу почесним званням «Народна самодіяльна капела бандуристів». Маючи широке коло друзів і безперечний авторитет у мистецькому середовищі столиці й всієї України, Юрій Михайлович отримував запрошення до участі у найпотужніших мистецьких акціях бандуристів, популярних конкурсах виконавців на народних інструментах. Капела «Богуславка» стала активним учасником і лауреатом багатьох міських, обласних, регіональних всеукраїнських і міжнародних конкурсів і фестивалів. Київ, Львів, Миколаїв, Ялта – це далеко не весь перелік міст, де побували молоді музиканти. Особливо колективу запам’яталась участь у VІІІ Міжнародному фестивалі ансамблів бандуристів «Дзвени, бандуро!» у Дніпропетровську (2006 рік). Туди Юрій Задоя летів, як на крилах, бо це ж земля, де народився і виріс, де отримав ази професії. На фестивалі Юрій Михайлович зустрівся зі своїм викладачем Лідією Степанівною Воріною – ініціаторкою, співзасновницею та почесним президентом цього заходу. Радощам від зустрічі і спілкування не було меж.

Потужний форум зібрав кращі колективи з України та Росії, боротьба була завзятою. Тому було приємно, що його богуславочки вибороли звання лауреата та диплом ІІ ступеню у номінації «Дорослі самодіяльні ансамблі бандуристів».

Після фестивалю капела завітала до с. Бабайківки, малої Батьківщини їх керівника. Тут, у селищному будинку культури, на бабайківчан чекав феєричний концерт. Українські народні й авторські пісні у виконанні дівчат-бандуристок та народних інструментів оркестрової групи капели викликали бурхливі оплески глядачів. Із задоволенням співав для земляків solo і Юрій Михайлович. З особливим хвилюванням бандурист виконав пісню про тяжку долю солдатської удови «П’є журавка воду» (музика В. Зуєва, слова І. Зінченка), яку присвятив світлій пам’яті своєї матері Єлизавети Никандрівни. Музикант завжди пам’ятає своє родинне коріння, підтримує теплі стосунки з сестрами та друзями.

2007-го року ансамбль бандуристок, під керівництвом Юрія Задої гучно відсвяткував двадцятирічний ювілей. У міському будинку культури з цієї нагоди відбувся концерт, де колектив продемонстрував виконавську майстерність, зрілість, оригінальність і професіоналізм. Керівник і його вихованки отримали привітання від представників влади, колег музикантів, друзів, рідних. Та найприємнішим подарунком стали овації шанувальників. Глядачі у залі то стихали у мовчазному захопленні, то зривались рясними оплесками, коли виконувалися композиції «Господи, помилуй нас», «Пісня про матір», «О, милий мій», «Ой ти, місяцю», «Бандури спів», «Діві Марії» та інші. А Юрій Михайлович особливо зрадів телеграмі з рідної Бабайківки, яка містила щирий вірш-привітання, складений спеціально до цієї події директором Будинку культури М. Мацаком.

Народна капела «Богуславка» існує дотепер при Богуславському гуманітарному коледжі ім.І. Нечуя-Левицького. Нові керівники продовжують музичні традиції, закладені Юрієм Задоєю.

Концертна діяльність

Розпочавши активну концертну діяльність ще в шкільні роки, Юрій Михайлович і в подальшому багато виступав. Працюючи педагогом, художнім керівником творчих колективів, він одночасно продовжував виступати як соліст-бандурист. За спогадами колег, виступ музиканта-виконавця ставав особливим номером кожного концерту, його завжди чекали глядачі. Найчастіше у його виконанні звучали старовинні думи «Буря на Чорному морі», «Дума про Байду», українські народні пісні, твори про одвічно людське прагнення до волі, краси, любові. Чимало в репертуарі бандуриста було пісень на слова Тараса Шевченка, які давно вже вважаються народними – «Бандуристе, орле сизий», «За байраком байрак», «Думи мої» та багато інших. Маючи яскраві вокальні дані, сценічний артистизм, великий і різноманітний репертуар, Юрій Задоя своїми виступами дарував естетичне задоволення слухачам у багатьох містах України, Білорусі, Росії, Грузії, Вірменії, а також Болгарії та Франції.

З великої кількості концертів, у яких брав участь, Юрій Михайлович з теплотою і гордістю згадує про свято кобзарського мистецтва «Бандуристе, орле сизий», яке відбулося у межах фестивалю фольклору (Київ, 1990 р.). Тоді з’їхались найкращі бандуристи з усієї України, що не прізвище – легенда: А. Бобир, В. Єсипок, Ю. Демчук, О. Стахів, Р. Гриньків, В. Нечепа, М. Хай, М. Будник, О. Чуприна, В. Горбатюк, В. Харченко, Микола та Василь Литвини та інші. А ще Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва «Хортиця», присвячений 500-річчю запорозького козацтва (Запоріжжя, 1991 р.), де довелось виступати на одній сцені з найвідомішими колективами та виконавцями країни, такими як Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Черкаський і Волинський народні хори, Державний заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського, ансамбль танцю Дніпропетровської обласної філармонії «Славутич», Д. Гнатюк, А. Авдієвський, Н. Яремчук, В. Зінкевич та багато інших. Запам’ятався також виступ на Міжнародному фестивалі «Слов’янський базар» (Вітебськ, 1993 р.)

Активна концертна діяльність Юрія Задої як соліста-бандуриста, а також його плідна робота як художнього керівника не залишилась поза увагою громадськості. В 2001 році за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток Київської області та значні трудові досягнення, указом Президента України йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».

Із заснуванням 1990 року Спілки кобзарів України (нині Національна спілка кобзарів України) Юрій Задоя був постійним учасником кобзарських з’їздів, активним представником спільноти. Крім того, Юрій Михайлович – голова Київської обласної асоціації кобзарів і бандуристів (1992 р.), член Національної музичної спілки (1970 р.).

Післямова

«Приїхавши до Богуслава, я поставив за мету своєї педагогічної роботи, творчої та громадської діяльності подбати про те, щоб і пісню, і бандуру успадкували прийдешні покоління. Сьогодні радію з того, що є певні досягнення», – якось зізнався Юрій Михайлович у розмові. Свою місію він виконав сповна. Талановитий бандурист, педагог, музикант за покликанням душі і серця, Юрій Задоя понад сорок років свого життя віддав розвитку та популяризації бандурного мистецтва, виховав велику кількість виконавців, прищепив любов до музики своїм рідним дітям. До слова, діти Юрія Михайловича і Валентини Олександрівни обрали для себе професію батька, здобули вищу музично-педагогічну освіту. Як хормейстер, дириґент , концертмейстер , співкерівник активно допомагали батькові у роботі з капелою «Богуславка (1994–2004 рр.). Син Володимир, разом із дружиною Оксаною, викладав дириґування у Богуславському гуманітарному коледжі. Донька Світлана, працює у Богуславській школі мистецтв, викладає в класі бандури і вокалу, керує дитячим ансамблем бандуристів «Вишневий світ», який сама створила. В 2020 році колектив, який є лауреатом всеукраїнських і міжнародних конкурсів, святковим концертом відзначив 15-річчя свого заснування, а його керівниця – 20 років творчої діяльності. З цієї нагоди за значні мистецькі здобутки Світлані Юріївні присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України». Крім того, донька Юрія Михайловича нагороджена орденом «Освітянська слава» (2017 р.) та орденом «Берегиня України» (2018 р.)

Своїм нащадкам, випускникам, послідовникам, учням Юрій Михайлович проголошує: «Грайте, примножуйте, бережіть священний дух кобзарського братства України, щоб кобзарському роду не було переводу!»

Тетяна Чернета, Світлана Пономаренко
Фото з архіву родини Задоїв