Григорій Синиця: новатор українського колористичного мистецтва

Українське мистецтво не копіює закордонних зразків, а є виразником менталітету нашого народу. Одним з тих, хто все життя віддав служінню ідеї розвитку національного мистецтва України, став лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, заслужений художник України Григорій Іванович Синиця.

Становлення майбутнього митця

Кривий Ріг у 60–70-х роках ХХ століття починає набувати ознак не лише промислового, а й культурно-мистецького центру. Численні Палаци і Будинки культури, художні та музичні школи, літературна студія «Рудана», створення об’єднання місцевих художників – все це свідчить про появу в місті власної творчої інтелігенції. Кривбас впевнено заявляє про себе як про самостійний мистецький край, який має право на власний шлях розвитку і може конкурувати з обласними містами та визнаними культурними центрами. Саме у Кривому Розі останні 27 років свого життя (з 1969 по 1996 роки) провів відомий український художник, засновник власної мистецької школи Григорій Іванович Синиця. 

Він народився 17 січня 1908 року в Одесі в бідній багатодітній сім’ї. Під час подій 1917–1921 років, щоб не обтяжувати родину, адже в дитинстві тяжко перехворів і набув інвалідності, перебував у дитячих будинках Одеси та Єлисаветграда (нині – Кропивницький). Саме в Єлисаветграді він отримав перші уроки малювання. Після повернення до Одеси навчається в художній профшколі на курсі у Михайла Костянтиновича Гершенфельда – відомого художника-модерніста з ґрунтовною європейською освітою (навчався у академіях Мюнхена та Парижа). Саме він виховував у своєму учневі любов до кольору, колориту, познайомив майбутнього митця зі творчими пошуками європейських майстрів. У 1930 році Синиця, за порадою вчителя, вступає, витримавши великий конкурс, до Київського художнього інституту на факультет монументального живопису, заснований Михайлом Львовичем Бойчуком – відомим художником-новатором, одним із фундаторів вищої художньої освіти в Україні, теоретиком і популяризатором розробленого ним художнього стилю «неовізантизм».

Цей стиль ґрунтувався на засадах мистецтва Візантії, Проторенесансу, Київської Русі та української ікони у поєднанні з прогресивними рисами авангарду. Бойчук та його учні прагнули виразити ідею через колір і образ, пропагуючи нове національне українське мистецтво, що знайшло своє вираження через монументальні роботи, перш за все – фресковий живопис, відновлений Михайлом Львовичем, мозаїку та образотворчі роботи. Наставниками Синиці стали найближчі учні Бойчука – Микола Рокицький та Іван Падалка. Саме під впливом ідей бойчукістів – неоміфологізму, орієнтації на загальне, вічне, архетипні образи – і відбувалося становлення майбутнього митця. Григорій Іванович сприйняв не лише стиль та творчу манеру своїх учителів, а й осягнув філософію творчості, що означало формування широкої системи поглядів та ідейних принципів. 

Після закриття факультету монументального мистецтва у 1934 році студентам-бойчукістам запропонували продовжити навчання в дусі академізму та соціалістичного реалізму. Не бажаючи цього, Синиця йде навчатися до майстерні професора Івана Падалки, але менш ніж за рік того репресують, а у 1937 році, разом із М. Бойчуком, членами його сім’ї та найближчими учнями, розстрілюють. Їхні твори були знищені, а теоретичний спадок дискредитований. Григорій Іванович, відданий ідеям своїх наставників, залишає інститут, не отримавши диплома, і поринає в самоосвіту.

З народних джерел до нового стилю в мистецтві

Улітку 1941 року художник підготував свою першу персональну виставку, але через початок війни вона була непоміченою, майже всі роботи пропали під час воєнного лихоліття. Окупацію Синиця пережив у Києві – мешкав на Куренівці неподалік від Бабиного Яру і не лише на власні очі бачив тих, кого вели на смерть, але й сам потрапив до колони, що вели до страти, і дивом врятувався. Ці події назавжди залишилися у свідомості митця, у подальшому тема знищення мирного населення осмислюється ним як своєрідне жертвоприношення світовому Хаосу.

Після визволення Києва Синиця працює на заводі «Керамік», де налагодив випуск архітектурно-фасадної теракоти, якою облицьовані будівлі на  Хрещатику, зокрема Головпоштамту, та інших вулицях міста. Також він виконує роботи з реставрації зруйнованих пам’яток культури й архітектури, серед яких – Маріїнський палац; бере участь у виконанні художньо-оздоблювальних робіт на будівництві Харківського державного університету. Художник багато працює і у 1955 році представляє широкій публіці свій творчий доробок. Критики звинуватили автора у формалізмі, захопленні кольором, схильності до узагальнень – усьому тому, що складало основу філософії бойчукізму. Синицю не прийняли до Спілки художників, його твори не експонувалися на виставках.

У роки «хрущовської відлиги» Григорій Іванович глибоко досліджує народне українське мистецтво, тісно співпрацює з відомими майстрами – М. Приймаченко, Г. Собачко-Шостак, Г. Верес, Є. Повстяним та іншими. Саме в народному наївному живописі він знаходить витоки того стилю, основні засади якого будуть сформульовані ним у майбутньому. Автор розвиває нові ідеї, поєднуючи бойчукізм і творчі здобутки самодіяльних майстрів. Квінтесенцією авторських пошуків можна вважати цикл донецьких мозаїк у експериментальній школі № 5 (1965), та панно «Жінка-птах» (1966) у центральному  магазині «Рубін» м. Донецька. Ці роботи виконував колектив майстрів, але розробку проєкту та керівництво його втіленням виконував саме Григорій Іванович. У образі Берегині, жінки-птаха, Синиця поєднав народну міфологію з мотивами творчості М. Приймаченко та Г. Собачко-Шостак, на мозаїках школи № 5 передані стихії, що оточують людину (Вода, Вогонь, Повітря, Сонце, Земля, Космос, Життя, Надра), в центрі яких – величне панно «Прометеї» (132,3 кв. м.), на якому зображені сталевар і шахтар, які тримають у руках здобутий вогонь. Мозаїки викликали захоплення мистецтвознавців, про них схвально відгукнувся народний художник України академік В. Касіян: «Авторський колектив, створюючи нове, виходить з джерел українського народного мистецтва. Тому  мозаїки їхні глибоко національні і сучасні, справді український монументальний живопис».

Народження флоромозаїки

Під час роботи навколо Синиці згуртувався колектив майстрів – А. Горська, В. Зарецький, Г. Зубченко, Г. Пришедько, Г. Марченко, Л. Семикіна – які у подальшому розвивали в своїй творчості ідеї свого наставника і творили новий національний колористичний напрямок у монументальному мистецтві. Офіційна влада сприйняла це як «відродження бойчукізму», забороненого ще у кінці 1930-х, тому майстра і його послідовників почали піддавати переслідуванням. Саме тому Григорій Іванович вирішує залишити Київ і переїхати до провінційного міста, в якому, подалі від ока цензорів, зміг би зосередитися на творчості. Його вибір припадає на Кривий Ріг, адже саме тут жила його знайома, у майбутньому – дружина Надія Іванівна Козлова.

У 1969 році художник продає своє житло у Києві та переїжджає до нашого міста. Він оселився у двокімнатній квартирі на пр. Гагаріна, б. 13. Майстер працює по 6–8 годин на добу, шукаючи нових форм і композицій. У 1971 році його роботи, показані на Першій міській виставці художників, отримали найбільшу кількість відгуків. Одночасно митець експериментує з природним матеріалом і приходить до ідеї створення нового жанру мистецтва – флоромозаїки. 

Першим в Україні почав застосовувати в своїх творах природний матеріал друг Григорія Івановича, народний художник Олександр Саєнко, чиї панно з соломки стали широко відомими у 1960-х рр. Синиця у своїх пошуках пішов далі – він використовував шишки хвойних дерев, очерет, каштани, жолуді, мушлі, кісточки плодових дерев, кукурудзяні стебла, кістки тварин, природний камінь, скло, уламки кераміки. Крім того, з природним матеріалом взаємодіє і розпис, внаслідок чого утворюється цілісна композиція. Григорій Іванович створив власну рецептуру клею для створення монументальних полотен у техніці флоромозаїки, яка, на жаль, втрачена зі смертю митця. Усього за життя майстер створив 29 флоромозаїк, над кожною з яких він працював від двох до трьох років. У 1971 році він вперше використав нову техніку у роботі над монументальним розписом в Палаці культури Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату «Народний вінок Леніну» (не зберігся). У 1972 році 6 великих флоромозаїк – «Ранок», «Полудень», «Вечір», «Літо», «Яблуневий цвіт», «Український вінок», виконані на замовлення Криворізького металургійного заводу, прикрасили їдальню одного із цехів. 

Але далі знову почалися невдачі. Автор так і не зміг уникнути суворого ока цензури, і його роботи зникають із мистецьких виставок. Наш земляк, відомий художник І.Г. Авраменко згадує про нього так: «Синица был сугубо украинским национальным художником школы бойчукистов. Он решал свои колористические задачи, делал в них открытия и разработал свою технику флоромозаики в монументальных картинах». Та, не зважаючи на перші успіхи, саме національні риси творчості митця не давали спокою радянському режиму. Його не приймають до місцевої спілки художників, твори майже не виставляються. Але майстер не припиняє роботи, втілюючи свої задуми, та пише велику теоретичну працю, у якій висловлює власні ідеї щодо українського колористичного мистецтва.

Довгоочікуване визнання

Повернення імені Г.І. Синиці відбулося у 1987 році, коли в Палаці культури рудника ім. Леніна була відкрита персональна виставка художника, що нараховувала близько 200 робіт. На цю подію газета «Правда України» відгукнулася великою похвальною статтею, після чого розпочалося визнання майстра. Три великі виставки у Києві (1988, 1990, 1992), результатом яких стало вшанування Державною премією ім. Т.Г. Шевченка «За відродження української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років «Україно, життя моє» (1992). Ще у 1989 році Синиця набирає своїх перших учнів, у 1992-му місто купує йому квартиру для облаштування майстерні. У 1996 році митцеві присвоєне звання заслуженого художника України, при відкритті Криворізького виставкового залу першою експозицією стала персональна виставка робіт майстра. Але 11 жовтня 1996 року Григорій Іванович помирає.

Уже після його смерті майстерня перетворюється на філію Криворізького міського історико-краєзнавчого музею, вона існує і досі. На честь майстра у 2018 році в місті започатковано щорічний конкурс дитячого малюнка. У 2022 році авторитетне мистецьке журі переглянуло більше 700 робіт, присланих до Кривого Рога з різних регіонів України та підготовлених юними криворізькими майстрами, 100 кращих із яких експонувалися у міському виставковому залі.

Сто тридцять робіт Г.І. Синиця ще за життя подарував Київському політехнічному вишу. Вони склали основу постійно діючої галереї.   

Творчість Григорія Івановича Синиці – помітне явище в українському образотворчому мистецтві 1960–1990-х років. Він не лише творив, а й розробив теоретичні засади українського монументального колористичного живопису, пропагував свої ідеї, виховував учнів. Його роботи зберігаються у багатьох мистецьких закладах України та за кордоном, у Кривому Розі діє Музей-квартира його імені, колишній міський конкурс малюнка, по суті, перетворився на всеукраїнський. І саме Кривий Ріг став тим містом, де майстер зміг реалізувати свої ідеї й отримати заслужене визнання, містом, що береже пам’ять про художника, який, не зважаючи на випробування, не зрадив своїм переконанням і зміг вписати своє ім’я в скарбницю українського мистецтва.