На варті рідної землі

Іванові Сергійовичу Стороженку, 
історичними працями якого 
авторка користувалася 

 

Сонце, неохоче, проте невпинно, котилося небом. Полуднева спека поволі спадала, і на вигоні за селом почали збиратися хлопчаки. Край нього в затінку під деревами сидів старий. Він щоліта пас тут білих кіз і весь час майстрував: то вирізав ложки з дерева, то плів солом’яні брилі, щось тихенько бурмочучи собі під ніс.

Хлопці затівали гру.

– Ви будете ірокезами, – розпоряджався старший у гурті, – а ми, – він показав рукою на кількох, що стояли коло нього, – делаварами. Воювати будемо он там, біля річки. Там багато дерев і кущів, буде де засідки робити.

– Е, ні, – заперечив один з ірокезів, рудий веснянкуватий хлопчина, – вас же четверо, а нас тільки троє – так нечесно.

– Так підіть до тітки Фросі, її племінник уже приїхав.

– Отой пихатий Только? Та він зразу ж командувати почне. Думає, як з міста, то найрозумніший.

– Тоді покличте Гальку Швидьківську, – кинув хтось із племені делаварів.

– Еге ж, Гальку, – знову пробурчав веснянкуватий. – Вона теж порядкувати любить.

– А що, можна й покликати, їм же гірше буде. Тільки чого це ми – ірокези? Хай ви будете ірокезами, а ми – делаварами, – встряв у суперечку ще один.

Пристрасті розгорались. Хлопчаки вже кричали на повен голос, розмахували руками, наскакували один на одного, як півні. Замість індіанської війни ось-ось могла розпочатися звичайнісінька бійка. 

– Хто чорноногі?! Це ми – чорноногі?! А ти – руда мавпа!

– Сам ти – мавпа кривонога!

– Цитьте! Ось я вам! – не втерпів дід. – А чого це ви ґвалт учинили, як цигани на базарі? Кіз мені порозганяєте.

Хлопці принишкли. Діда вони побоювались.

– Та ми, діду... Доброго вечора вам... Будемо гратися в індіанців. Ми ось – делавари, а вони, – старший махнув рукою в бік супротивників, – ірокезами, чи хай хоч гуронами будуть.

– Ірокези... Гурони... – пробурчав дід і раптом розсердився. – Турки ви, от хто!

– Чого ж – турки? – здивувались хлопці.

– А хто ж? Вам що тут – Америка? На якій землі живете? Понадивлялися по телевізору чужого, свого не знаєте!

– Так у нас же нічого цікавого не було, – необачно бовкнув хтось.

Старий не на жарт розгнівався. Він поволі почав підніматися з колоди, і хлопці раптом отетеріли: перед ними стояв не старенький згорблений дідусь, який звично пас кіз і плів брилі, а величний широкоплечий чоловік. І хоч не було у нього довгої бороди, тільки пишні сиві вуса, схожий він був на якогось жерця чи пророка давніх часів, яких малюють у підручниках з історії. Здавалось, ось зараз він зведе руку і на хлоп’ячі голови впаде грім. Діти розгублено затихли.

– Он той пагорб добре бачите? – старий велично і якось урочисто показав рукою в бік, де серед золотистого пшеничного поля виднілося незасіяне, поросле степовими травами узвишшя.

– Бачимо. Та бачимо ж, – тихо відгукнулися хлопчаки.

– А який то пагорб і що на ньому діялось, знаєте?

– Це скіфська могила, ми на уроці історії вчили, – поспіхом відповів старший.

– Скіфська... А ще – козацький сторожовий курган, – повагом мовив дід і замовк, наче пригадуючи щось давнє і далеке...

   

*  *  *
Трава стояла лісом – густа, висока. Діти брели в ній, бачили поперед себе тільки зело, а над головами – небо. Сонце стояло вже високо й припікало, небо геть вигоріло, як стара бабина хустка. Від землі підіймався гарячий п’янкий дух чебрецю, полину, материнки. Трави хитались од легенького вітерцю, ніби хотіли заколисати. Степ міцно тримав в своїх обіймах трьох малих мандрівників і не хотів відпускати.

– Тимку, ми заблукали? Заблукали? – боязко спитав брата русявий малюк.

– Та не бійся, – замість Тимка відповів меткий чорнявий хлопчина, старший за обох і, видно, заводіяка, – не заблукали. Зі мною не заблукаєте. Я степ знаю.

– Далеко нам ще йти, Олексо? Івась уже стомився.

– Бачите он ту могилу? – показав Олекса на пагорб, що темнів удалині. – Отуди ми йдемо. Там відпочинемо, може ще й кулешу поїмо.

– Хто ж нам той куліш зварить? – знову спитав малий.

– Козаки пригостять. Ви що, ніколи не ходили до могили?

– Нас мати у степ не пускають, – зітхнув Тимко. – Кажуть: татари вкрадуть.

– Пхе, татар злякалися! Та їх козаки сюди й не пустять. Вони на тій могилі чатують. Може сьогодні й дядько Хведір буде, мій хрещений. Як батька вбили, хрещений хотіли мене на Січ із собою забрати, джурою. Я ж он який високий та міцний. Мати не дали, – зітхнув хлопець.

За розмовами не помітили, як пройшли більший шмат дороги. Могила стала ближчою, трави не такими високими і буйними. Хлопчики пішли прудкіше.

– Гляньте! – скрикнув Тимко.

Діти побачили, як на могилу виїхав вершник.

– Татарин, – злякано прошепотів малий Івась і ще міцніше вчепився за брата.

– Тю, дурні! – вигукнув досвідчений Олекса. – Та який же це татарин! Татари виїжджають на могилу всі разом, от козаки і домовилися між собою чатувати лише поодинці. Як побачиш на могилі одного вершника, так і знай – козак.

Брати полегшено зітхнули і з повагою подивились на свого товариша.

– Звідки ти все знаєш?

– Дядько Хведір іноді бувають у нас, коли вільні від служби. Гостинці привозять, розказують багато. І я до них навідуюсь. Мати дозволяють. Та це ж хрещений! – радісно скрикнув Олекса. – Ви тільки гляньте на нього! Він такий міцний і дужий, його Довбнею звуть. У козаків звичай – як приходить хто на Січ, то йому прізвисько нове дають, не таке, як раніше було. Дядько Хведір татар голіруч, як довбнею молотить, через це його так і прозвали.

– Погукай його, – порадив Тимко, – може почує та під’їде до нас. Івася б підвезти...

– Не можна, – суворо відповів товариш. – Не годиться козака відволікати, коли  той на варті стоїть. Він же ворога пильнує.

Вершник на могилі пильно вдивлявся у степ.

   

* * *
Вечоріло. На вигоні палало вогнище. Навколо нього тісно сиділи недавні делавари  та ірокези і, розкривши роти, захоплено слухали старого.

– Діду, це вони начебто прикордонниками були?

– Чого ж «начебто»? Прикордонниками й були. На варті рідної землі стояли, – ствердно кивнув дід. – Тоді татари часто нападали на наші землі. Палили, грабували села й хутори, людей вбивали чи в неволю забирали. Гнали до Криму десятками тисяч, продавали на невільницьких базарах. Дівчат гарних – до ханських і султанських гаремів, хлопчиків малих – у яничари, відбірне турецьке військо, – старий зітхнув. – От козаки і видивлялись, чи не йде ворог. Виїжджали в степ почергово. Такі розвідувальні загони бекетами називалися.

– А як козаки повідомляли про небезпеку? Телефонів тоді ж не було. І сигнальних ракет, мабуть, теж...

– Ракет... телефонів... – глузливо перебив оповідач. – Розум був у головах і кмітливість. Стріляли з рушниці чи з гармати, в степу ж далеко чути. А головне – фігури запалювали.

– Фігури?.. Які фігури? – спантеличено і підозріло спитав хтось.

– Еге ж, фігури. Думаєте, дід з вас кепкує, – усміхнувся старий у вуса. – Так називалися сигнальні вогняні та димові споруди. Козаки їх дуже хитро робили. Спочатку ставили на землю колом шість бочок і міцно зв’язували їх просмоленим канатом. На них ставили так само колом п’ять, далі – чотири, три, дві, а на самісінький вершечок – одну без дна і верху. Через усі бочки згори до низу утворювалась ніби труба, в яку заливали смолу.  Над верхньою бочкою прилаштовували залізний прут із блоком, а з нього в цю смолу спускали мотузку із запальником. Бачили, як минулого літа смолили дах на школі та хтось здуру кинув у смолу цигарку?

– Ой і горіло ж! – згадали хлопці. – А дим стояв!

– Отож. Козаки як тільки помічали небезпеку, тієї ж миті підпалювали найближчу фігуру. На інших сигнальних вежах, побачивши вогонь і дим, робили те ж саме. Незабаром про напад знали на Січі та в усіх довколишніх містечках, селах, хуторах...

* * *
Троє мандрівників нарешті підійшли до самої могили. Вершника нагорі вже не було.

– Вони з того боку могили, – пояснив Олекса, – там фігура. Куліш варять. Чуєте, як пахне? – і потяг носом.

– Підгоріло, – сказав Тимко, і собі принюхуючись. – От кашовари!

Вони стали обходити могилу і раптом завмерли. Крик жаху застиг на вустах... Кроків за двадцять від вогнища, на якому давно вже вкипів і підгорів куліш, в калюжі крові лежав убитий козак.

– Татари, – здушено прошепотів Олекса. – А де ж дядько Хведір, чого не запалив фігуру? – хлопець кинувся до бочок і тут тільки побачив хрещеного. Козак лежав долілиць, простягши вперед руку, в якій міцно затис згаслий смолоскип. Поруч лежав мертвий татарин.

– Дядьку Хведоре! – кинувся до нього хлопець. 

Сорочка в козака злиплася від крові. Довбня важко, понад силу розліпив повіки і прохрипів:

– Фігуру... запалити... Татари... – і, впізнавши хрещеника, прошепотів. – Олексо, швидше... запали... татари... До села не йдіть... У степ... Швид... – Він сіпнувся усім тілом і замовк назавжди.

Діти завмерли від жаху, маленький Івась заплакав. Першим отямився Олекса, вихопив з мертвої руки козака смолоскип і метнувся до вогнища. Вогонь майже згас. Хлопець схилився, щосили дмухнув на ледь жевріючі вуглинки.

– Тимку! До мене!

Удвох вони дмухали, скільки вистачало духу, та вогонь не розгорався.

– Треба знову розпалювати, – хлопець лапнув кишеню, видобув з неї кресало. – Ет, кремінь старий, стерся. А щоб тобі!

Нарешті іскри впали на суху траву, щедро назбирану Тимком, вродився слабенький боязкий вогник, ледь стріпнувся і став набирати сили.

– Тимку, – схвильовано говорив Олекса, – запалимо фігуру. Як добре повалить дим, – біжімо до села, татари туди метнулися. У хрещеного шабля, не забрали нехристі, спішили. Вона хоч і чорна*, а рубає добряче. Глянь, може і в іншого зброя лишилась... Розгорівся, – він схопив палаючий смолоскип і... 

Прямо на них летіло кілька вершників.

– До фігури! Хутчій! – Олекса тицьнув смолоскип заціпенілому товаришеві, штовхнув у плечі. Сам ухопив шаблю.

Тимко рвонув до фігури, його товариш кинувся навперейми татарам.

Усе сталося блискавично. Зібравши всі сили, різким рухом знизу-догори, як учив його хрещений, хлопець рубонув шаблею. Татарин закричав і звалився з коня. І тут же впав, обливаючись кров’ю, Олекса, потятий другим татарином. Вороги кинулись до Тимка, але хлопець уже був біля бочок. Зло гикнув татарин, метнув кривого короткого ножа. Хлопчина відчув, як обпалило спину, в очах потемніло. Він схитнувся набік і з останніх сил штовхнув уперед смолоскипа. Тієї ж миті спалахнув вогонь, і густий чорний дим хижим круком здійнявся до неба, поплив понад степом, віщуючи біду. Десь тривожно закалатали дзвони...

  

* * *
– А далі, дідусю, далі що було? – порушив тишу веснянкуватий. – А з Івасем що трапилось?

– Далі... – зітхнув старий. – Підкиньте он лишень дрівець у вогонь, згасає ж. Далі... Івась живим лишився, взяли його татари – малий він був, не міг боронитися. Та недалеко зайшли вороги, наздогнав їх козацький загін... Після бою поховали козаків, зненацька забитих біля могили. А разом із ними Олексу і Тимка. Хлопців, як справжніх козаків ховали: червоною китайкою їм очі накрили, залпом з рушниць вшанували, бо загинули хлопці, рідну землю боронячи... А Івась виріс, дорослим став, довге життя прожив... Отака історія.

– Василю Григоровичу, – обізвався раптом молодий сильний голос, – додайте, що Івась той, як дорослим став – одружився, і діти у нього були. А потім – онуки і правнуки і так далі, і що ви – його нащадок. А ім’я Івась – Василь, тобто, передається у вашому роду з покоління в покоління.

Ніхто, крім старого, не бачив, як під час його розповіді підійшов до гурту  вчитель історії Юрій Сергійович і тихо присів біля багаття.

Діти ще з більшою повагою глянули на діда. Те, що він нащадок одного з героїв оповіді, хай і не головного, надавало йому неабиякого авторитету.
– А я можу додати, що в козацькі часи такі пости були не лише у нас в степу. Від самого низу Дніпра аж до Карпат тягся ланцюг сигнальних фігур. Скажіть, Василю Григоровичу, давно хочу вас спитати, – звернувся вчитель до старого...

– О-ле-сю-ю! Дмитрику-у-у! До-до-му-у! – долинуло від села.

Хлопчаки почали розходитись, один по одному пірнаючи у ніч.

– Так, – чорнявий знову почав порядкувати. – Завтра приходьте сюди. У кого вдома є старі бочки – котіть, фігуру будуватимемо.

– Здорово!

– Олексою буду я!

– Я – Тимком!

– А Івасем, можна я буду Івасем?

– А я – Довбнею! 

Голоси поступово затихали. Старий лукаво всміхнувся у сиві вуса.

––––––––––––––––––––––
* чорна шабля – проста бойова шабля без прикрас 

Ілюстрації з сайтів: http://www.horting.org.ua/node/1389
http://www.bizslovo.org/content/index.php/ua/foto/view/30.html
http://www.horting.org.ua/node/1395
http://kozaku.in.ua/foto-kozak/malunku/