Пасічний Микола Павлович
Отамани Бабайківки у визвольних змаганнях 1919–1921 рр. Ч. 4. Отаман Микола Пасічний

Микола Павлович Пасічний народився в селі Бабайківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Він належав до численної та давньої козацької родини, що відзначилася великою кількістю вчителів (шестеро!), які увійшли в освітянський простір. Микола Павлович не став учителем, бо життєві обставини змінила Громадянська війна. Він не встиг продовжити початкову освіту – навесні 1920 року пішов у повстанський загін свого земляка-отамана Самарського-«Красілі» боротися за самостійну Україну.

Він був бійцем у сотні свого дядька – офіцера і вчителя Омеляна Петровича Пасічного. Після загибелі Петра Самарського-«Красілі» отаманом загону став О.П. Пасічний. Микола був поруч. Після арешту дядька Микола залишився в загоні, який уже очолив дядьків побратим, сотенний Афанасій Левенець.

У тяжкі літні місяці 1921 року загін Левенця припинив існування: отаман перейшов на нелегальне становище і відійшов від збройної боротьби. Чимало повстанців загинуло в боях, частина розійшлася по домівках, частина амністувалася. Деякі назавжди виїхали подалі, зрідка кому вдалося виїхати за кордон. Микола Павлович із залишком загону Левенця («семірка») приєднався до отамана Левченка, який ще з травня 1920 року розгорнув бойові дії на теренах Полтавщини і Поорілля.

Отаман звернув увагу на рішучість, наполегливість і розсудливість молодого повстанця Миколи Пасічного і навіть призначив його комендантом третього повстанського району Кобеляцького повіту. Довгий час Микола зі своєю «семіркою» повстанців був наближеним до отамана – доглядав і охороняв його після двох поранень: у серпні біля Бабайківки та восени під Галещиною (нині с. Нова Галещина Козельщинського району Полтавської області). Друге поранення було тяжким, і Микола був поруч із отаманом до кінця року. На початку 1922 р. бойова структура загонів Левченка була знищена, а самого отамана в травні заарештували. Залишки його загонів ще продовжували боротьбу невеликими групами без будь-якої координації своїх дій. Це вже були «залишенці». Микола Пасічний і його побратим Давид Киприч в залежності від обставин очолювали такі групи. Іноді вони об’єднувалися – коли зменшувалася чисельність повстанських гуртів. Переважно ці групи дислокувалися в приорільських лісах навколо сіл і хуторів, у яких повстанці отримували підтримку. Переважно це було в Бабайківському лісовому масиві.

Влада робила все для знищення залишенців, навіть у 1922 р. спалювала Бабайківський ліс, де вони переховувалися. Ці повстанці, завзяті, безстрашні й витривалі, виживали в тяжких умовах військової блокади і так ефективно дошкуляли владі, що вона у 1922 р. пішла з ними на перемовини і на конкретних умовах повстанців (усім зберегти життя і не переслідувати) амністувала їх. Після амністії 9 серпня 1922 р. Микола Павлович повернувся в село. Одружився з Наталією Дем’янівною Скляренко (1904–2001).

У подружжя народилися діти: Антоніна, Вікторія, Микола. Але владі колишні повстанці «муляли око», бо вони не вписувалися своїм потенціалом нескореності в плани колективізації, яка розпочалася у 1928 р. Всі амністовані свого часу стояли на обліку і першими потрапили у «вороги народу». 10-го липня 1929 р. Миколу Пасічного – «крестьянина, хлебороба» заарештували. Судили його одночасно з колишнім отаманом Афанасієм Левенцем і побратимами, серед яких був і Давид Киприч. 26 червня 1930 р. Колегія ОДПУ – на підставі статей 58-2, 58-10 КК УРСР засудила Миколу Пасічного до розстрілу, замінивши потім розстріл висилкою до концтабору на 10 років. Подібне вчинили стосовно Давида Киприча. Покарання відбував в «Ухтпечлазі» разом із побратимами Давидом Кипричем і Григорієм Котенком (помер у таборі 1933 р.). Спочатку працював на Промислі №3 на будівництві нафтошахт. Невдовзі був розконвойований і отримав дозвіл возз’єднатися з родиною. Мешкав у поселенні Ярега Ухтинського району Республіки Комі. У 1934 р. дружина з дочкою Вікторією приїхала до Миколи, але без дочки Антоніни і сина Миколи. Вони померли під час Голодомору 1932–1933 років, який викосив у Бабайківці багато людей. Після вбивства Кірова у грудні 1934 р. Пасічного на деякий час знову відправили в зону, але там він перебував недовго, працював бухгалтером.

На другий рік після звільнення (15.07.1938 р.) навідався до Бабайківки, де на той час мешкала рідня: матір Варвара Євстафіївна, брати Сергій і Олексій та сестра Христина. Микола Павлович зустрівся з величезною родиною дружини – Скляренками, які мешкали в Бабайківці та Дніпропетровську. Повернувся швидко, бо в Бабайківці знайшовся «доброзичливець», якому не сподобався візит «ворога народу», зовні привабливого, гінкого, міцної статури, охайного і завжди зі смаком одягнутого. Мабуть, його «душила жаба». Районна прокуратура «порадила» Пасічному хутко зникнути. Більше Микола Павлович уже не побачив рідної малої батьківщини. Повернувшись додому, Микола Павлович переїхав з Яреги до села Вільгорт Сиктивдинського району, а у 1940 р. оселився під Сиктивкаром у селі Палевиця, де працював головним бухгалтером місцевого ліспромгоспу. Після возз’єднання у подружжя народилося ще п’ятеро дітей: Людмила, Всеволод, Тамара, Юрій, Віра. Миколу Павловича в червні 1942 р. призвали до війська. Після навчального збору у Вологді відправили на Волховський фронт. Воював рядовим бійцем 1098-го стрілецького полку 327-ї дивізії. Брав участь у 3-й Синявинській операції з прориву Ленінградської блокади. Загинув у бою 29 серпня 1942 року під селом Воронове Мгинського району Ленінградської області.

Доброю пам’яттю віддячують Миколі Павловичу його діти, онуки і правнуки. Їх чимало. Декілька разів дружина Миколи Павловича, його діти і онуки приїздили в Бабайківку – на малу батьківщину дорогої для них людини. На жаль, у Бабайківці рід Пасічних – тільки в згадках.