Історія Пам’ятника над Дніпром

Монумент Вічної Слави – найбільш знаковий пам’ятник міста на Дніпрі, присвячений темі війни та Перемоги, який став символом колективної пам’яті мешканців про цей трагічний період нашої історії. Кожного року 9 травня сюди прямують тисячі городян, а церемонія покладання квітів до Монументу Слави вже майже півстоліття є головним елементом святкування Дня Перемоги в нашому місті.

Ми звикли бачити знайомий силует пам’ятника – високий обеліск з фігурою Батьківщини-Матері над Дніпром і Вічний вогонь біля його постаменту. Офіційна дата відкриття монумента – 31 жовтня 1967 р. Однак пам’ятник має і свою передісторію, повну загадок і інтриг, яка практично невідома на сьогоднішній день. Найвідоміший військовий пам’ятник у місті спочатку планувався зовсім в іншому вигляді і на інших точках міського простору. І лише час розставив усе на свої місця.

Історія спорудження Монумента Вічної Слави сповнена «білих плям»: чому від ідеї до реалізації минуло майже чверть століття (з 1944 по 1967 роки) і чому ідея пам᾽ятника переміщалася в міському просторі? Адже він споруджений, зрештою, на третьому за рахунком місці.

Почнемо з того, що історично змінювалося сама назва пам’ятника. Вивчаючи докладно це питання, мені вдалося з’ясувати, що вперше була висловлена ​​ідея «Обеліска» в пам᾽ять звільнення Дніпропетровська, потім планувалося збудувати «Колону Перемоги», і тільки згодом був споруджений «Монумент Вічної Слави». І всі ці пам’ятники планувалися в різних
місцях міста.

У межах післявоєнного прєекту відновлення центральної частини Дніпра відразу було заплановано і спорудження пам᾽ятного величного монументу у формі обеліска. Місце це, напевно, здивує сьогоднішніх городян – неподалік від залізничного вокзалу та ринку «Озерка».

У грудні 1945 р. газета «Днепровская правда» повідомила, що архітектори Б.І. Білозерський і Т.І. Чуянов «розробили обеліск 28-метрової висоти, який буде поставлено ​​на перетині осей проспекту К. Маркса і вулиці Шмідта. Він буде вертикальним орієнтиром зустрічати приїжджаючих у місто. На фасаді обеліску розміщена чавунна дошка з наказом товариша Сталіна» (тут і далі переклад з рос. автора). Мався на увазі указ про звільнення міст Дніпропетровська та Дніпродзержинська у 1943 р. Обеліск цей врешті-решт так і не з’явився, а окрема дошка з текстом наказу була встановлена ​​тільки в 1967 р. біля входу в парк Чкалова (нині Глоби) з боку вулиці Столярова.

Однак, як мені вдалося встановити, практично тоді ж був озвучений інший варіант розміщення пам’ятної споруди – на найвищій точці Соборного пагорба, на бульварі проспекту Карла Маркса (нині Д.І. Яворницького), навпроти «старого» корпусу історичного музею.

Ще в січні 1945 р. міськрада ухвалила рішення про програму на складання проєкту реконструкції проспекту, запропоновану тим же головним архітектором міста Б.І. Білозерським, де чітко визначено «розміщення потужного архітектурного скульптурного акценту, що вінчає проспект Карла Маркса...». У 1948 р. ця теза лягла в основу ідеї про «Колону Перемоги». Історик архітектури О. Швидковський у книзі «Днепропетровск» (1960) озвучив інформацію, що «пропозиція по плануванню та забудові цієї площі була зроблена під час одного з конкурсів на архітектурно-планувальне вирішення проспекту Карла Маркса (1948 р.) архітектором О. Малишенко (київське «Діпромісто»). Він запропонував замість скверу з високою зеленню розбити посередині нової площі зелений партер, встановивши в центрі його пам᾽ятну колону Перемоги. Ця колона, завдяки своєму розташуванню на вершині пагорба й по осі проспекту, не тільки проглядалася б протягом декількох кілометрів при русі вздовж головної вулиці, але була б добре видна і з Дніпра».

Зазначу, що ідея влаштування величних пам᾽ятних обелісків або колон на честь Перемоги в центрі великих міст, була типовою для післявоєнних міст усього Радянського Союзу. Такі обеліски досі прикрашають площі Києва, Мінська, Санкт-Петербурга та інших великих міст. Незважаючи на декларацію аналогічної ідеї у Дніпропетровську, з незрозумілих причин від реалізації цієї ідеї пізніше відмовилися. Це питання ще чекає свого дослідника. І тільки в середині 1960-х років, напередодні 20-річчя Перемоги, ідея знову спливла на поверхню, щоправда, трохи змінила своє місце. У цей час бурхливого перетворення Дніпропетровська на мегаполіс на горизонті замаячила грандіозна забудова узбережжя Дніпра на схід від пагорба (так звані «Мандриківській» і «Лоцманський» масиви – майбутній житловий масив «Перемога»). Необхідно було запропонувати грамотне рішення для оформлення нового відрізку головного проспекту, що виходить безпосередньо до Дніпра (в дорадянський період цей відрізок іменувався «2-й Мандриківський узвіз»).

Тоді архітектори реанімували ідею пам᾽ятника, переназвавши його «Монумент Вічної Слави». Тільки у порівнянні з варіантом 1940-х років колона перетворилася на обеліск, який «спустився» з вершини пагорба на два квартали нижче. І в результаті гордо вознісся над набережною. Причому, на мій погляд, зміна місця розташування пам᾽ятника зовсім не здається містобудівним програшем. Навпаки, вийшло зовсім нове втілення, грамотно ув᾽язане з ландшафтом та існуючим середовищем, орієнтоване, передусім, на панорамне сприйняття. Тераса навколо Монументу стала одним із найкращих оглядових майданчиків у місті: тут видно акваторію Дніпра та лівий берег на добрий десяток кілометрів.

31 жовтня 1967 р. відбулося урочисте відкриття Монументу Вічної Слави. Автори пам᾽ятника – скульптори В.І. Агібалов та М.Ф. Овсянкін, архітектори – А.О. Максименко і Е.Ю. Черкасов за участі інженерів інституту «Укрміськбудпроект». Перед спорудженням Монумента було проведено відповідний архітектурний конкурс. В архітектурному середовищі міста досі як історичний анекдот переказують історію про те, що переможця визначив прикрий випадок: нібито до зали, де було виставлено чимало проєктів, зайшов «всесильний» тоді перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ф. Ватченко і побачивши один проєкт, який не був прикритий простирадлом, безапеляційно ткнув пальцем у нього. Це й був пізніше реалізований проєкт харківських митців. Чи відповідає дійсності цей переказ, судити не беруся… А одіозний Ватченко таки відкривав Монумент, і навіть запалив Вічний вогонь, піднісши спеціальний факел.

Монумент являє собою високий чотиригранний пілон, встановлений на широкій основі та облицьований плитами рожевого граніту. На вершині пілона височить виконана з титанового сплаву фігура Батьківщини-Матері, яка тримає в правій руці факел як символ свободи, в лівій – пальмову гілку як символ пам᾽яті. У нижній частині пілона – горельєфна група з трьох гранітних скульптур воїна, партизана і підпільника. Загальна висота монументу – 29,5 метрів.

Перед постаментом запалено Вічний вогонь. Цікаво, що в день відкриття Монумента, 31 жовтня 1967 р., навіть церемонія запалення була продумана до дрібниць відповідно до тогочасної ідеології. Вогонь був доставлений сюди «як священна частка Вічного вогню Революції, що незгасимо горить біля центральної прохідної найстарішого промислового підприємства міста – заводу імені Г.І. Петровського» (з брошури В. Піменова 1983 р.). Біля прохідної «Петровки» спочатку відбувся спеціальний мітинг, очолив який тодішній керівник міста, голова виконкому міської ради Є.В. Качаловський. Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант запасу І.Ф. Дрьомов запалив факел і згодом доставив його на бронетранспортері у супроводі почесного ескорту мотоциклістів до Монументу. А тут уже відбувся урочистий мітинг з нагоди відкриття пам’ятника. У ньому взяли участь, крім уже згаданого керівника області О.Ф. Ватченка, перший секретар міськкому партії А.А. Уланов, старший прокатник заводу ім. К. Лібкнехта, Герой Соціалістичної Праці Є.А. Биков, генерал запасу І.Ф. Литвиненко, Герой Соціалістичної Праці С.І. Переяславський, підпільниця, майбутня почесна громадянка міста Н.О. Сарана, студентка ДДУ Олена Патока. Після відкриття була введена в дію аудіоустановка, диктор читав «Реквієм» (слова Р. Рождественського, музика Д. Кабалевського), звучали урочисті мелодії. До речі, використання аудіоустановки тут під час масових заходів стало традицією й продовжується і зараз.

Пам’ятник являє собою не тільки окрему вертикальну споруду, а комплекс меморіальних елементів. У композицію входять також дві горизонтальні стели з блоків червоного граніту, які містять накладний текст із нержавіючої сталі: «Воинам, партизанам, подпольщикам, погибшим в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. от благодарных днепропетровцев», «Люди! Покуда сердца стучатся – помните, какою ценой завоевано счастье… Помните!».

Одразу після зведення Монументу в місті сформувалася традиція урочистої ходи тисяч мешканців і покладання квітів сюди щороку 9-го травня. Слід також відзначити, що після відкриття пам’ятник одразу стали часто зображувати на гравюрах, у путівниках, на листівках. Його зображення вміщували на поштових конвертах, значках, сувенірній продукції. Бути навіть виготовлені сувенірні шахи, на кришці яких зображений цей пам’ятник. Існують декілька пам’ятних медалей до річниць визволення міста, де центральним елементом зображено силует обеліска.

Зведений над Дніпром білше як півстоліття тому Монумент Вічної Слави сьогодні є найбільш шанованим військовим пам᾽ятником серед жителів міста. Незважаючи на весь колишній ідеологічний пафос, Монумент Слави дійсно став для городян одним із видатних символів другої половини XX століття й сьогодні продовжує зберігати своє значення в сакральному просторі міста на Дніпрі.