Адам Гуммель не думав про багатства та почесті

Садівник Адам Гуммель продовжив розпочате Лазарем Глобою

У міському саду старого Катеринослава двісті років тому працював свій янгол-охоронець – садівник-німець Адам Гуммель. Ім’я його відоме лише краєзнавцям, а було б непогано встановити йому скромний пам’ятник трохи осторонь Лазаря Глоби, на зміну якому він прибув до нашого міста.

«Катеринославський казенний сад, розташований за течією Дніпра, вище Потьомкінського, перебуває у відмінному стані, – описував побачене у 1838-му старанний мандрівник Михайло Жданов. – Садівник, іноземець Гуммель, пристрасний любитель природи, використав половину років свого життя (близько тридцяти) на приведення його в даний стан. З часу прибуття свого, в 1809 році (трапляється і дата 1807), він поступово реалізує накреслений ним спочатку план саду.

Широкі та довгі дороги, прокладені головними напрямками, утримуються в чистоті, всипані піском і обсаджені акаціями, тополями, іноді волоськими горіхами; менші ж дороги огороджені чагарниками, що часто ростуть, шовковицею і глодом, рівно підстриженими. У куртинах правильно насаджені різні плодові дерева: яблука, груші, сливи, черешні. Для всіх цих різновидів, в особливих відділеннях, заведені розплідники, звідки деревця, по належному віці, пересідають у призначені їм місця, або продаються охочим, за найпомірнішими цінами».

Про ці помірні ціни писав кожен, хто побував тут.

«Окрім розплідників для плодових дерев, такі ж заведені і для звичайних лісових: сосни, ялини, ялівцю, тополі, дуба, шовковиці тощо. Всі розплідники очищені від трави, і дерева ростуть надійно. Відділення, в якому проводяться досліди засвоєння тутешнього ґрунту та клімату різних чужоземних рослин, відгороджено спеціальним парканом. Тут особливо помітні гибельні наслідки зими 1837 року і саме морозу, що трапився 29 квітня: абрикоси, виноград, деякі американські дерева та інші ніжні рослини – посохли.

Старий Гуммель зі сльозами майже розповідає про загиблих дітищах своїх».

Михайло Жданов, дякую йому, залишив нам портрет цього подвижника нашого саду: «Потрібно сказати більше про цього чоловіка: він гідний бути відомий усім освіченим любителям садівництва. Таких людей, як Гуммель, мало на білому світі, особливо з його співвітчизників, які переважно мають на увазі власні зиски. Уявіть – він зовсім не думає про свої вигоди: завжди відкидав пропозицію завідувати господарською частиною, задовольнявся платнею спочатку по 600 рублів, а тепер по 1000 рублів на рік. Він малим задоволений: живе в одній кімнатці, оточений квітами і мало не засипаний насінням і не думає про багатство та почесті. Він отримав у минулому (1837) році від Його Імператорської Високості Государя Спадкоємця золоту табакерку, і із захопленням говорить про похвали, яких удостоївся його заклад. 

Він має також дві золоті медалі та золотий годинник, отриманий ним у різні часи в нагороду чудово-дбайливої ​​та корисної служби.

Є сади, куди відпускається з казни до 20,000 карбованців щорічно. Катеринославський же утримується власними коштами. При Гуммелі продано з цього саду різних плодових дерев до трьох сотень тисяч. Окрім того, продаж плодів приносить також значний прибуток. Німецькі поселенці на Молочних Водах та інші розвели великі сади від дерев, отриманих з Катеринославського саду. Помологічний комітет, що складається з членів-любителів садівництва, під головуванням генерала Інзова, завідує Катеринославським садом. У даний час, після жорстоких зим, що завдали значної шкоди деревам, сад потребує допомоги уряду». Так завершує опис катеринославського саду Михайло Жданов у своїх «Дорожніх нотатках Росією», виданих у 1843 році.

«Скрізь товпляться гуляючі»

У травні 1852-го до Катеринослава завітав ще один цікавий мандрівник – Олександр Терещенко (1806–1865). Етнограф, археолог та літературознавець, він вважається одним із перших біографів Івана Котляревського. Наслідком поїздки стала його книга «Нариси Новоросійського краю» (1854). У ній автор перш за все пише про кургани й археологічні розкопки. Але й красоти природи не залишають байдужим цього мрійливого полтавця, родом з міста Зінькова: «...я із задоволенням проїжджав бульвар і з насолодою пішов до міського саду. Він дуже великий і покритий густими деревами; алеї в ньому широкі, гарні павільйони і є кондитерська; скрізь товпляться гуляючі. По певних днях грає тут музика та бувають танці».

І це не все! Виявляється, у парку можна було почуватися наче на якомусь курорті: «У тому ж саду п’ють хворі штучні води та лікувальні соки трав і міститься, як ми вже сказали, Училище садівництва, в якому розводяться рослини та дерева кліматичні, що швидко розростаються».

Що ж привабило мандрівника у нашому саду? 

«Мета цього садівництва та, щоб дати спосіб і засоби розводити дерева по всій губернії, наскільки можливо за помірну ціну, доступну найбіднішому. За черешок каштанний, шовковичний, черешневий, абрикосовий, іспанської вишні, тополі Ломбардської, клену, дуба тощо платять по півкопійки.

Тут же займаються шовківництвом, яке поширене багатьма повітами, особливо між Хортицькими меноністами Катеринославського повіту. Показували мені зразки шовку- сирцю: жовтого та білого, природних кольорів, чудово приготовленого».

Олександр Терещенко не міг байдуже пройти і повз могилу того, чиє ім’я нині має міський парк: «У саду знаходиться цегляна піраміда, поставлена ​​над могилою козака Глоби, відомого писаря (правителя справ) запорозьких козаків, у якого куплено цей сад кн. Потьомкіним, які покращили і поширили його. Після смерті князя він (сад) вступив у володіння міста».

«Дубові не менше п’ятиста років»

«Між алеями стоїть дуб гіллястий, кучерявий і розкішно одягнений навесні в пишний зелений одяг. Про нього розповідають багато чудесного, нездійсненного: то ніби тут, під широколистяним суччям його, приносили жертви сивочолі волхви скіфів, подібно до друїдів, обагряючи коріння столітнє людською кров’ю, ніби він посаджений Петром Великим. Але в цей час весь цей край належав Росії по одному імені. У багатьох місцях траплялося чути про такі події, приписувані цьому монарху, яких не було, і, звичайно, це походить з бажання прикрасити і цю країну великим його ім’ям. Дубові цьому не менше ніж п’ятсот років, а один садівник нарахував йому близько семисот років».

Тут же автор робить таку примітку: «У «Северной пчеле» (№ 139 за 1852) сказано мною, що дубові близько 130 років; з розгляду його вдруге і з обізнаним садівником, виявляється, що йому не менше п’ятиста років».

Земляк Миколи Гоголя Олександр Терещенко в описі нашого дуба звертається до поетичних метафор: «Довкола нього розчищено майданчик; на ньому схилилися густі гілки, що важко замислилися, утворюючи дивовижно-чудову альтанку. Скільки відбулося під ним радісних та слізних справ! Жаль, що цей свідок безмовний, а скільки б він передав нам, принаймні про те, що відбувалося в Запорозькій Січі: як вона думала, говорила й боролася».

У місті, яке налічувало на той час 8 тисяч мешканців (!), автор не побачив примітних будівель «ні за розмірами, ні за витонченістю», зате «все просто і мило». 

Панівний народ становили українці. Як вони говорили, одягалися, які зберегли обряди? Етнограф намагався на все звернути увагу, все занотувати до записника, а вже потім узагальнити, осмислити.

«Простий стан, купецтво і багато дворян говорять по-малоросійськи (тобто українською – М.Ч.): деякі, говорячи неправильною російською мовою, домішують слова малоросійські, причому розташування і склад всієї мови залишаються чисто малоросійські. Одяг простонародний: свитка біла, запаска вовняна візерунчаста, намітка, дукати, карбованці, намисто, хрест на грудях, сережки, персні та кільця прикрашають вбрання дівоче.

Багато чоловіків носять також по одній сережці. Є жінки, що одягаються у довгі сукні, з домішкою свого та чужоземного крою. Шляхетний стан наслідує у вбраннях столичних жителів. Одяг чоловіків простого стану: свитка, сіряк, кобеняк з відлогою або торбою (капюшон, яким накривають голову під час дощу) і та сама торба служить мішком для зберігання хліба та іншого запасу; висока шапка з чорних баранців або кругла низенька; башлик (шапка з верблюжої вовни), біла сорочка з коміром стоячим і вишитим червоними нитками; волосся стрижуть під гребінець, голять бороду, а деякі відпускають її і носять кручені вуса, якими нагадують свою козаччину. Обряди та спосіб життя суто малоросійські та самі пісні ті ж тужливо-плачевні».

Як приклад етнограф наводить повністю текст пісні «Гуде вітер вельми в полі...» як народної. Але ж ми знаємо, що вона літературного походження і автор її добре знаний. Це – Віктор Забіла, до речі, сучасник і мало не ровесник самого Олександра Терещенка. А поклав на мелодію ці вірші відомий композитор Михайло Глінка – звідси її популярність.

Так, ми мудрі заднім числом. Але як це справді просто і мило – записувати український пісенний фольклор у місті! Так ще було можливо в Катеринославі 1852 року. Дякую Ол. Терещенкові – його швидкі нотатки, його репортаж переносить нас у далеке минуле, про яке у нас найблідіше уявлення. Та головне – все бачене українськими очима, без московських окулярів.

Як не дивно, але саме від побуту найменше залишається слідів. Те, що найбільше поширене в цей конкретний момент історії, нікому не спаде на думку записувати. (Перша-ліпша ілюстрація: хто знатиме по ста роках, що проїзд у маршрутці в квітні 2022 року був десять гривень…). І дякую тому, хто цю вислизаючу натуру для нас увічнив. Ось набрав цей рядок. А комп’ютер запитує: Зберегти? Зберегти! Обов’язково зберегти…

...Й це стане для людей,
Немов часи Веспасіана.
                А. Ахматова