Образи козацької доби у петриківському розписі

«Як громили церкву, забрали не тільки покривало із чистого срібла зі столу у вівтарі, позолочену чашу, ризи, багато інших цінних речей, а й спалили літературу і цінні історичні папери Запорозької Січі і Протовчанської паланки, списки перших жителів і перших священиків», – писав петриківський краєзнавець Іван Понежа про закриття церкви у 1930-х роках.

«І коли розбирали ту церкву, руйнували там всередині, хтось приніс мені у клас гравюрку з портретом Петра Калнишевського на дереві. Дитяча пам’ять зберегла її й через 52 роки відродив, написавши портрет».

Ця робота Ф.С. Панка не тільки одна з найкращих робіт цього неперевершеного майстра петриківського розпису, але й одне з небагатьох зображень кошового отамана Петра Калнишевського, створене на основі автентичної пам’ятки. Петро Калнишевський зображений на картині у повний зріст. Панко наповнює задній план картини багатьма символами: могутній дуб, рясно вкритий жолудями – символ життя кошового отамана (як свідчать давні вірування, у кожного є своє дерево життя – згідно зі вдачею його і долею).

Козаки на конях і собор у стилі козацького бароко – символ стійкості у вірі та незрадливості своїм переконанням. Насичені, але в міру яскраві барви на картині дуже нагадують старовинні ікони чи парсуни. І кошовий, як на тих іконах чи парсунах, – образ реальний і фольклорний водночас.

«Козацькому роду нема переводу»

Вічно живий дух непокори, горде усвідомлення своєї незалежності, особиста гідність – головні риси характеру петриківців. Походженням з козацького краю, вони кілька сотень років не лише тонко відчувають і цінують красу своєї землі, а й відтворюють її у вишуканості мальовок, у витонченій багатобарвності декоративного розпису, тисячах народних картин.

Розповідаючи «Легенду про петриківську вишню» (1983) у серії з чотирьох живописних панно, Ф.С. Панко теж звертається до козацьких образів. Прокоментувала сюжетну лінію цієї серії мистецтвознавиця Наталія Глухенька:

«На першому панно старий запорізький козак Остап грає на бандурі. Колорит цього панно стриманий, на спокійному жовтувато- зеленому фоні гармонійно поєднуються врівноважені кольори. Це народний епос, дума про героїчне минуле України часів козацької доби. Використовуючи мову народних художніх символів, художник розповідає його історію: на хаті сидить один лелека – символ того, що дружини немає, а в житті у цього дідуся осінь – тому й жовте тло.

В інших кольорах виконано друге панно, на ньому зображено побачення дочки Остапа, красуні Оксани з козаком Яремою ввечері у гаю край села. Таємниче місячне сяйво пронизує жовтуватим тоном усю картину і відтворює романтику першого кохання. Молоді люди збирались побратися, бо над головами у них церква. Зелений фон у картині постає перед нами як символ молодості та весни. Грізно, трагічно звучать контрастні кольори на третьому панно серії: на Петриківку наскочили кримськотатарські ординці, які підпалили хати, на смерть порубали Ярему і Оксану. На заключному панно серії, на блакитному, спокійно-величному тлі неба написана квітуча біло-червона петриківська вишня, що виросла на могилі Оксани та козака Яреми. Вона постає перед нами як старовинне дерево життя, як символ перемоги над смертю…».

Таке образне вирішення теми, розмова з глядачем мовою символів вважається новим явищем у петриківському розписі. Федір Панко був новатором, змінивши ракурс сприйняття традиційного петриківського розпису і збагативши його історичними образами та сюжетами. В його тематичних композиціях з’являються портрети (П. Калнишевського та інших історичних осіб, козака Мамая). Художник звернувся до народної картинки, з її відображенням народного побуту, міфологією, іронією. У цьому ключі розписав скриню «Козацькому роду нема переводу» (1967), в якій намагався об’єднати історичні парадокси: на боковій стороні зобразив козака-запорожця, на фасаді – козака-будьонівця, на іншій боковій – воїна часів Другої світової війни, що вбиває змія.

«Там козацтво виростало, слави, волі добувало»

Особливо вражають картини за козацькими пісенно-поетичними мотивами Марфи Ксенофонтівни Тимченко (1922–2009). Художниці вдалося в тематичних жанрових картинах поєднати історичну тематику з петриківським стилем. Її твори наповнені українською поезією як сама їхня назва, виконані здебільшого у жанрі пейзажу, мають сюжетну складову на історичному підґрунті. Її композиції завжди барвисті та вражають соковитістю і насиченістю кольорів.

Козацьку тематику у створенні монументальних робіт використовує подружжя майстрів петриківського розпису Олександр і Тамара Вакуленки. Художники разом розмалювали інтер’єр приміщення Національної спілки майстрів народного мистецтва України у 2003 р. (м. Київ), зробили розпис приміщення громадського об’єднання «Поступ» (м. Харків).

Власне, оригінальне бачення образу Козака Мамая, одного із символів української культури, пропонує дочка художників – Олеся Вакуленко, українська художниця, ілюстраторка книжок, дизайнерка. Роботи цієї харківської художниці вражають цікавим поєднанням традиційного та сучасного, а ще – позитивом і доброю енергією, яка хлюпає з них через край. Така авторська інтерпретація традиційних народних мотивів у Лесі не випадкова.

«Я дуже гарно обрала собі родину перед народженням. У своїй сім’ї я вже четвертий художник. Мене лелечка приніс у родину, де бабуся – народний художник України – Ганна Самарська, батьки – заслужені майстри народної творчості – Тамара і Олександр Вакуленки, які займаються саме петриківським розписом, розвитком народних традиційних технік. От як я там народилася, так мені олівчик у руки дали – і все. Так що любов до українських традицій є для мене природною, вродженою, органічною, так само, як усвідомлення того, що я дівчинка, українка…», – розповіла художниця в інтерв’ю «УКРІНФОРМ».

Таких сімей у Петриківці багато, та найчастіше називають Шишацьких, Панків, Соколенків, Пікушів, Чернуських, Тимошенків, Статив, Склярів, Рибаків та інших. Завдяки їм з’являються нові гілки єдиного дерева петриківського розпису, скріплені близькістю схожих смаків, звичок і поглядів, а головне – зберігається спадковість старої традиції, яка бережно передається з покоління в покоління, від батьків до дітей і онуків.

Мамай родом із Петриківки

Земля петриківська зростила не одне покоління майстрів народної творчості, яке зображувало козака Мамая аналогічно з народними картинами, поширеними в українській культурі XVIII – першій половині ХІХ століть. У ті часи образ Мамая прикрашав у хатах українців стіни, двері, віконниці, лутки, скрині, вулики, посуд, полотна тощо і виконувався за певним каноном, служив оберегом господи.

Різноманіття способів виконання картини «Козак Мамай» художниками петриківського розпису величезне. Кожен майстер або майстриня подає особисте бачення сюжету, кольорової гами, образу народного героя. Традиційна композиція народної картини переноситься в сучасні умови. Козак Мамай у петриківському розписі уособлює собою охоронця квітучої української землі, яку відтворює квітково-ягідний орнамент. Він воїн, кобзар, характерник, завжди з бандурою і загадковою усмішкою на вустах, у спокійній і величній позі, характерній для степовика. Поряд може не бути вірного коня, але зброя завжди на відстані простягнутої руки.

Таким зображує козака Мамая народний художник України Андрій Андрійович Пікуш (нар. 29 жовтня 1950 р. у с. Петриківка). Його творчості властиве глибоке розуміння народних художніх традицій, органічно поєднане з широким новаторством. Майстер переходить на нові, перспективні для петриківського розпису матеріали (художнє скло, кераміку, текстиль).

Серед улюблених сюжетів Галини Олексіївни Назаренко (1968) – рідне село Петриківка, квіти, козак Мамай. Художниця виконує розписи на папері, дереві, склі, порцеляні, монументально-декоративні, численні ескізи для текстильної продукції, футболок, торбинок тощо. З 2000-х років почала експериментувати з обмеженою кольоровою гамою та тонким філігранним письмом «кошачкою», що надає її творам певної рафінованості й естетизму.

«Я мрію розмалювати справжню піч, щоб на ній були і калина, й диво-птахи, Мамай зі своїм кониченьком… Адже Петриківка – село козацьке. А втім, в Україні, либонь, повсюдно жили славні запорожці. І кругом щебечуть соловейки, співають півні, ластівки в’ють гнізда під стріхами, й квітують жоржини, маки, чорнобривці… Все проситься, щоб його намалювали»

(Галина Назаренко).

З прадавніх часів люди вірили, що прикрашена орнаментом річ слугує оберегом. Тому, коли в Україні відбувся Майдан, а потім розпочалася війна на сході України, майстриня Галина Назаренко намалювала козака Мамая у стилі петриківського розпису з конем і бандурою та й подарувала цей аркушик бійцям-добровольцям, навіть гадки не маючи про подальшу долю її мальовки. Згодом її знайомий волонтер, побувавши у бліндажах на передовій, розповів: «Галю, а ти знаєш, що твій «Мамай» у наших хлопців – за ікону?! І знаєш, у цей бліндаж жодного разу не вцілив ні «град», ні інша артилерія».

Воно й не дивно, адже здавна наші прадіди стояли за зміцнення безпеки рідної країни, а козак Мамай був уособленням українського національного характеру, його зображення мало не в кожній українській хаті слугувало оберегом. Тоді Галина попросила повернути їй того «Мамая», бо він і запилився, і зносився, а натомість намалювала іншого. А згодом зробила інсталяцію «Козак Мамай – український Будда» (2016) із семи тисяч гільз. Важить металева картина понад сто двадцять кілограмів. Гільзи для її виготовлення збирали волонтери в зоні бойових дій. Картину було виставлено у Софії Київській. Уміють же здивувати найнеочікуванішими матеріалами і техніками петриківські майстрині!

У Галини Назаренко петриківському розпису навчалася львівська художниця Наталія Малярчук (нар. 24 квітня 1963 р.) Малює на різноманітних матеріалах: папері, склі, дереві, шкірі. Окрім традиційних петриківських тем, художниця використовує у творчості слов’янську символіку та теми з української історії. Широко відомими стали «Мамай на Майдані» та «Мамай на Донбасі» Наталії Малярчук, написані у 2014 році. Символ української нації – Мамай зберігає спокій на тлі катаклізму, чорного диму від палаючих шин, перебуваючи в медитативному стані, що не заважатиме йому при першому ж сигналі схопити зброю і стати на захист правди і свободи, боротися за Добро проти Зла.

Їхав козак за Дунай, сказав: «Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький, неси та гуляй!»

Художниця Вікторія Тимошенко (нар. у с. Хутірське Петриківського району) теж не обійшла увагою тему українського козацтва. Вікторія малює з дитинства. Розпису вчилася у своєї мами – Валентини Хоменко, майстрині петриківського розпису, яка багато років працювала на фабриці декоративного розпису «Дружба». Разом вони беруть участь у мистецьких фестивалях, організовують персональні та родинні виставки.

Вікторія – представниця мистецького покоління, що не зупиняється на усталених традиціях петриківського розпису. Традиційна композиція творів художниці межує з особистим переосмисленням, що втілюється у сюжетних роботах і тематичних композиціях. Її «петриківка» представлена в різних техніках і матеріалах, за тематикою українських свят і обрядів, зображенням козаків серед квітучих степів батьківщини, де краса людських стосунків виражена красою навколишнього світу.

Кожен твір випромінює свою енергетику, бо пропущений через серця й душі художників різних поколінь, яких на все життя полонив петриківський розпис.

Хто би зі сучасників не звернувся до цього давнього мистецтва нашого краю, відчуватиме і захоплюватиметься його теплом і чарівністю. Молода художниця з Дніпра, учениця Тетяни Гарькавої, Анісія Савченко поєднала авторську індивідуальність із традиційною технікою. В її мальовках гуашшю на папері відчувається безпосередність і щирість стосунків закоханих козака і дівчини.

Козацька «петриківка» у Національному реєстрі рекордів

Якщо зазирнути до Національного реєстру рекордів України, то побачимо, що з чотирьох «рекордних» петриківських розписів два були написані за мотивами з історії козацтва. Найбільший петриківський розпис в Україні станом на січень 2015 року був довжиною 133 м 40 см і прикрасив огорожу бази спецбатальйону «АЗОВ» у Донецькій області. Добровольці батальйону боронять країну від ворогів, демонструючи незламність українського духу. Тож і вирішили бійці висловити свої патріотичні настрої і національний дух петриківським розписом, що є символом України. Автором яскравого калиново-квіткового фризу ручної роботи стала художниця Ольга Черьомушкіна з Маріуполя, а 8-метрові металеві ворота бази розмалював художник із Кривого Рогу Олександр Канібор – один із бійців спецбатальйону. На тлі національного прапора намальована емблема «АЗОВА», а по обидва боки – мужні козаки на варті незалежності України.

Гігантський самовар із зображенням козака Мамая у стилі петриківського розпису, представлений у Дніпрі на святкуванні Масляної у березні 2014 року, в перший же день напоїв чаєм 3,5 тисячі гостей свята. Заввишки велетень-черевань 2,5 метри, його об’єм – 561 літр, тобто понад 50 відер. З двох краників подачі окропу щохвилини (!) наливали чай для 20 осіб. На жаль, прізвище художника, який розписав чайний гігант петриківським розписом із козаком Мамаєм, залишилося невідомим. Автором ідеї став Віталій Лапінський, багаторазовий призер міжнародних кулінарних конкурсів з карвінгу – мистецтва художнього різьблення по овочах і фруктах.

Звичайно, сучасний петриківський розпис значно відрізняється від перших зразків як за формою, так і за змістом. Це зумовлено історичними та культурними процесами, впровадженням петриківського розпису в промислове виробництво, використанням нових матеріалів. З часом відточується висока майстерністю художників «петриківки». Змінюється авторська інтерпретація традиційних мотивів, з’являється імпровізація. Петриківський розпис інтегруюється у різні види мистецтва, набуває нової виразності, але при цьому зберігає ідентифікацію з українською культурою.

«Це, мабуть, у крові моїх односельців – фантазувати на папері, передавати власне бачення світу фарбами», – говорить Галина Назаренко.

Петриківський декоративний розпис дійсно є унікальним проявом української художньої культури. Культури стародавньої, яка йде корінням у глибини історії, створюваної протягом століть працею і талантом наших предків і сучасників. В ньому і духовне багатство, і творча щедрість нашого народу, і глибока повага до козацького минулого.

Не можна навіть назвати в одній статті всіх майстрів петриківського розпису, у чиїй творчості присутні козацькі мотиви. Велика дяка їм усім і шана, що зберегли петриківське народне мистецтво з козацького краю до наших днів і підняли його на рівень мистецького феномену національного значення.