Терянік Ганна Анатоліївна
Ганна Терянік. Соло для скрипки з хвостовиками

Вона особистість. Перш за все, для себе самої, і це потужний – мотиватор сприйняття для оточення. Вона навіть у розмові часто повторює «я». А ще, – «любов» і «люблю». І це про її головне, що далося ціною життів, з якими стикалась. Життів, в тому числі нею врятованих і тому за будь яких обставин вона не може зрадити ані себе, ані їх. І доводить всім, що саме так гідно та по-справжньому і потрібно вчиняти завжди, тим більше зараз.

Пише вона майстерно: «смачно», влучно, авторськи. Як відчуває. Її контенти, що складають основу видань – вербальне диво невербального. Про «дитинство на старому бабиному дивані в Гуляйполі,.. про те як і коли вперше в житті хитнулось серце від слова Україна,.. про паспорт із першою згадкою про українство, коли взяла національність «по мамі»,.. про улюблені міста маленької дівчинки в шортах, яка з початком навчального року протягом п`ятнадцяти власних років неодмінно ставала «русскою» у вересні, а літом радісно бігла з автобуса через степ знову ставати українкою…». Про багато інших миттєвостей, що роблять життя. А головне, про Незалежність. Спільну й Особисту. 

У неї стовідсоткове уособлення головних речей та інтонацій щодо сенсів життя. Сенсів, над якими філософи та мудреці голови ламають віками. В своїх книгах та на сторінках Фейсбук вона розповідає в режимі оnline майже про все. Але в розмові цій все ж про те, що лишилося «поза кадром» її пронизливих історій про війну з 2014, себе та добрі гумористичні сюжети про братів наших менших. Немов ті самі ракурси, але з додатковою підсвіткою. Проявленням важливих  штрихів до змісту головного. Нашого.

Дитинство її було, як зазначає Ганна, звичайним, щасливим, батьки – наукові співробітники в Національній металургійній академії України. «Я була першою дитиною, крім мене в родині ще сестра Марія. Матуся Тетяна Семенівна Бабенко все життя працювала, на жаль, її вже немає. Батько Анатолій Григорович Старовойт, професор, завідувач кафедри в НМетАУ. Виховували мене паритетно, найбільш лагідно ставилася бабуся. Я завжди займалася спортом, спочатку плаванням, потім – фехтуванням. Закінчила музичну школу за класом скрипки, бо так мама хотіла, а я не була проти, але після закінчення навчання скрипку до рук не брала». 

– Бажання продовжити спортивний або музичний шлях не виникало?
– Щодо спортивного, навіть тренери пропонували, але я не хотіла бути спортсменкою, бо мала бажання навчатися далі. Врешті-решт обрала фах, за яким у майбутньому теж ніколи не працювала. Закінчила металургійну академію за спеціальність «інженер-економіст», пів року практики і чітке усвідомлення – ніколи в житті. 

– Чому?
– Це були дев`яності, і уявлення, і слова всі круті про бізнес та управління. Але на справі виявилося, що все зовсім не так, як лунало в юнацькій голові. Я йшла працювати цілковито замріяним управлінцем, реальність виявилася суцільною прозою. Деякий час присвятила науково-технічному журналу, але особисте життя змінювалось, я переймалась іншими питаннями та відчуттями: народженням дітей, викликами молодості та бажанням ні про що не думати взагалі. А дарма,  випустила з виду, що може бути в нас війна. 

– Прагнення писати було присутнє змалечку?
– Все банально, бо в мене ніколи  не було проблем з літературою і словом, я це завжди любила і пам`ятаю, що коли давали домашнє завдання «про написати твір» це було задоволенням найвищим. Я гарно навчалася в школі і за всіма предметами мала добрі оцінки, але «вау» було лише на літературі. По-справжньому писати почала з початком війни в 2014. Це були контенти в соціальних мережах, друзі надихнулися, прохали не припиняти. Згодом вийшла перша книжка «Пригоди песика Кокса», де про світ наш і людей йшлося від імені собак. 

– Але банальність перестала бути банальністю, коли почалася війна?
– Мене завжди обтяжувало прекрасне безтурботне життя, прокидалась іноді, і все здавалося штучним. Років до сорока стовідсотково усвідомлювала, що себе не знайшла, бо займаюся тим, що не подобається. Що саме шукати, не знала, на те, що в полі зору, нічого не відгукувалось. Мені немов не вистачало сили скинути зайве і розпочати нове, займатися тим, що люблю. Але ж я навіть не могла відповісти собі на питання, що ж я люблю насправді. Моя історія не про те, що все життя дівчина мріяла писати, а хтось не давав. Та будь ласка, але я сама не знала чого хочу. 

– Напевно не було реальності, яку хотілося б висвітлити. 
– Напевно. А потім з'явилися подорожі, люди та події про які захотілося розповісти іншим. Це був найсильніший емоційний спалах. Я в темі війни з першого дня, проникнення виявилось моментальним. Зрозуміла, що  обов'язково маю щось зробити для перемоги і це, в тому числі, ретрансляція спілкування з військовими. Саме з цих покликів народилися дві книги «Попутники» та «Наші». Потім цикл у співавторстві з фотографом Юрієм Величком. На сьогодні ми видали трилогію «Життя на нулі», «Пункт дислокації Донбас» і «Точка відліку – Схід». Вчора повернулися з Ізюму, Юрій такий само, як я, ми бачимо однаково і хочемо передати наше спільне уявлення про події, людей, контрасти життя.

– У ваших книжках, найцінніше для мене «підрядники», коли пряма мова героїв дається без редагування. Ці монологи пронизують до краю серця, надають стовідсоткове усвідомлення про людину, природність моменту, війну. Щира безмежна дяка вам за це.  
– Дякую. Все відбувається в дорозі, коли я за кермом, частіше за все спиною до них, але кожне слово відчуваю та «бачу» серцем і розумом. І це настільки відгукується, немов я ставала кожним,  уявляла себе на їхньому місці, на місці їхніх рідних.

– Одразу стали записувати?
– Згодом, бо зрозуміла, що ці монологи та діалоги потрібно неодмінно фіксувати. Я запам'ятовувала, під'їжджала до зупинки, висаджувала попутників і стрімко набирала в телефоні маякові слова та враження, що надавали можливість відновити розмову, торкалися емоцій та свідомості до мурах. Це загострене відчуття зі мною назавжди та стосується будь яких подій. Наприклад, бачу як їде та гучно гуркотить мотоцикліст, і дитина років шість раптом затискає вуха і стає на коліна. І я в ту ж хвилину розумію, що приїхала вона з зони бойових дій, бо такі діти відрізняються від місцевих. Я бачу, як матуся намагається її підняти. Все вгадується та прочитується з першого відчуття та погляду. 

– Немов спалахи реальності.
– Так, це може бути в будь якому місці, на вулиці, скрізь,  і саме цей спалах дає мені тему для чергового обговорення в соціальній мережі  чи нового  оповідання. 

– Яка війна зсередини очима людини невійськової? 
– Це оголене життя, чіткість емоцій, коли все зрозуміло. 

Зсередини… Ганна категорично не любить бути присутньою в будь яких спільнотах, не в розумінні, що не полюбляє спілкування. Вона не належить до жодного волонтерського об`єднання, бо для неї, це – не обговорювати, а – діяти.

– Я трохи ходила піонером в строю й більше так не хочу, бо не розумію, що мені в цих осередках робити. Ні, не тому, що цей рух не поважаю. Я в принципі не розумію навіщо мені бути в спілці, коли мені це фізично не комфортно. Я навіть на книжкові форуми приїжджаю і абсолютно автономно з усіма знайомлюсь. Я можу свої видання представити або ні, це не важливо і зовсім не віддзеркалює власних прагнень. З великою повагою згадую вашу колегу в справі – директорку Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Р. Іваничука, організаторку та модераторку безлічі фестивалів, в тому числі й Першого всеукраїнського форуму військових письменників, бібліотечну тренерку та лекторку Тетяну Пилипець – неймовірного професіонала та людину. Зараз говорю про неї та обіймаю подумки. Так, ми окремі, кожен робить своє, але я дуже вдячна, що вона надавала мені майданчик для презентації власних видань. Саме не як представнику якоїсь літературної або іншої спільноти, а як окремому автору і, перш за все, людині. 

– Це безцінне ставлення не до статусу, а саме до особистості. Я, до речі, свого часу не скористалась рекомендаціями дуже відомих і поважних колег-журналістів для вступу до Дніпропетровської обласної організації НСЖУ. Теж не розуміла сенсу цього саме в контексті, про якій Ви говорите.
– Отже, ми схожі ☺. Тому, ви розумієте, для того, щоб розповісти про свої книжки, мені не треба ніяких протекцій від спільноти, я цього не хочу. Я скажу про себе сама. Те ж саме стосується волонтерства. Це просто люди, які роблять свою справу, бо так хочуть. Це ніяка не заслуга. Я хочу, я роблю, і нема тут чим насправді пишатися. Ніхто не має казати: «О боже, які ви всі прекрасні і що б без вас було!». Ні. Ніколи не ходжу на зібрання і мені важко уявити, як на це можна витрачати час. В мене служать всі чоловіки в родині, всі до одного – чоловік, зять, мій брат, чоловік сестри, племінник. Всі, крім батька, якому сімдесят вісім і молодшого сина якому п'ятнадцять.

– Дуже важливо зараз фіксувати колективну пам'ять про війну, саме очима очевидців…
– Безумовно, тому, коли в 2017 році мене запросили співпрацювати з музеєм АТО, зараз це «Музей Сучасної російсько-української війни» (відділ Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького – Авт.) – одразу погодилась. Я із задоволенням брала участь в проєкті для дітей «Шляхами героїв», ми виїжджали з півсотнею відвідувачів щодня у військові частини 25-ої окремої повітрянодесантної бригади або до 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр», проводили там пів дня. Ми й досі зберегли теплі стосунки з багатьма школами нашої області, вони й досі допомагають військовим через нас, як можуть. В музеї працюю й досі, зараз виконую обов'язки завідувачки відділу. Звичайно, я ніколи не очікувала, що буду цим займатися, але люблю цю справу і зовсім не комплексую з приводу того, що не є істориком фаховим, бо досвіду вистачає безпосереднього.

 

– Від участі в історії сучасній…
– Так. І я дуже хочу дарувати нашим громадянам, воїнам, всім, кого торкнулася війна, в тому числі й переселенцям, надію, щоб вони ніколи не зневірювалися.  Особливо це стосується мирних людей. Тобто, вони мають прийти до мене, і я маю вслухатися в них і переконати, що все буде добре без варіантів, бо дехто зовсім розгублений. Я ніколи не кажу, що все владнається швидко і довожу, що залежить прискорення руху справ від бажання всіх, хто здатен захищати рідну землю. Не можна вважати, що ваші сини, яким зараз 10–12 років оминуть службу в армії, це торкнеться обов'язково всіх, навіть якщо доведеться не воювати, а захищати наші кордони. Тому ми маємо чесно відповісти собі на питання щодо власної співпричетності. І, коли до музею приходять відвідувачі, ми можемо плакати, розповідати про загибель десятків тисяч людей, але разом з тим не маємо права після завершення екскурсії та спілкування відштовхнути від себе ці десятки тисяч людей. І, коли о дев'ятій ранку хвилина мовчання, маємо хоча б призупинитись без пафосу і зайвого антуражу, просто призупинитися і про себе вимовити: «Пам'ятаю. Дякую кожному». І це потрібно не комусь, а тобі самому. 

Так само, я не розумію тих, хто продовжує слухати російську музику, бо лежать в нас «хороші рускіє в полях», тіла яких ніхто не забирає,  і в них іноді навушники, де звучать ті ж самі пісні. І виявляється, що різниці між нами немає, але ж це насправді не так. Тому, кожен сам для себе має вирішувати і чесно відповідати на питання: кого він слухає, можливо співака або співачку чи людину, яка агітує за те, щоб нас продовжували вбивати. І коли ось так все  розкладаєш, дякують. Декому це важко чути і хочеться «теплої ванни», але «теплої ванни» на зараз не існує. А ось чесні відносини… 

– …перш за все із самим собою… 
– …існують. Саме так.  Я зараз не можу поїхати на океан і навіть на море, я не можу відвідувати, країни світу, які я любила відвідувати и, я взагалі не можу жити життям, яким жила раніше. Але я його обрала сама. 

– В мене виникає багато питань, особливо, коли бачу світлини молодиків, які розважаються. Або показово безтурботних співвітчизниць, які на островах глянцево відпочивають. І знов таки постає тема відповідальності за власні вчинки, особливо під час війни. 
– Так. Але опускатися до «вишивати» теж не хочеться, бо дуже вона поєднана з «ватою» російською й нахилити та сказати, що вони не мають так робити – теж не вихід. Вони мають, як варіант, прийти до музею і побачити не те, що вони звикли, а те, що є насправді. З ними теж потрібно розмовляти та усвідомлювати, чим вони живуть. Потрібно нагадати, що скоро вийде третя комп`ютерна версія S.T.A.L.K.E.R., і в тих, хто її очікує, потрібно спитати, де розробник. А Володимир Єжов, загинув в грудні 2022 під Бахмутом… А ще розповісти про «русских», які прийшли до нас і про їхній рівень. Бо наші знають про Рудий або Іржавий чорнобильській ліс змалечку, бо  грали в тій перший S.T.A.L.K.E.R. і знали про те, що в лісі тому не можна копати окопи, а «русские» – не знали й копали там, бо хотіли знищити вас… Треба шукати такі красномовні влучні приклади та аргументи, такі емоційні нитки, щоб «прошивати» свідомість вмінням дивитись, придивлятись, аналізувати. 

А ще, потрібно говорити про те, яка неймовірна наша Україна. В минулі часи для мене навіть польське село, країни Британії, Німеччини, Бельгії, одразу по перетину кордону, здавались казковими. А зараз, коли вивозила людей з зони бойових дій, на яких чекали родичі, наприклад в Польщі, я на все дивилася зовсім іншими очима. Ми не те, що під час війни вище, нам просто нічому дивуватися за кордоном. Бо ми якось забули настільки ми потужні, красиві, настільки заможні. Це просто Небо і Земля, навіть під час війни. Люблін не витримує ніякого порівняння зі Львовом, Рига, Юрмала… Була б наша Кирилівка відвойована, вона набагато краще. Можливо ми й не забули, але чомусь вирішили що лише інше гарне, а це невірно. 

– Коли в Вас з'явилося перше чотирилапе?
– Я дуже люблю собак з дитинства, вони живуть в мене, змінюються. Іноді кажуть, що неможливо пережити, коли вони йдуть. Але ж це не ви, а собаки, і я не люблю ці страждання з приводу того, що неможливо їх замінити. Всі знають, що собака живе умовно п'ятнадцять років, але заводити цуценя в надії, що проживе воно майже сімдесят, погодьтесь, дивно. 

А я беру їх взагалі по двоє і, коли один помирає, а меншому два роки, кажу – як прекрасно, бо є продовження. До всього потрібно відноситись філософські, це не трагедія. Трагедія в львівській родині Базилевичів, коли голова родини після прильоту ракети втратив жінку та двох доньок. Все інше – зайві емоції, які потрібно опановувати і виховувати себе: «Я цілий, здоровий, в мене діти, кохання, ще щось… ну, так, собачка прожив чотирнадцять рочків, слава Богу, по іншому не може бути».

Дві моїх книжки про чотирилапих видано у видавництві «Ліра», третя в процесі, готуються видання й за кордоном. Але постає складність автентичного перекладу, і для цього потрібен саме носій мови, бо в кожному оповіданні є, так звані, діалектичні або місцеві нюанси. На сьогодні займаємось редагуванням спільно з фахівцями зі Сполучених Штатів Америки. Робота триває, бо переклад потрібно доповнювати та змінювати, і ця художня історія, як виявилось, окрема майстерність. 

З моїми улюбленцями хвостатими ми придбали вже одинадцять машин для наших воїнів і відвезли їх в нашу 25-у окрему повітрянодесантну бригаду, і хлопці знають, хто саме придбав їм ці авто, на які ми ставимо відповідні талісмани. Все завдяки сторінці «Пес Кокс» https://www.facebook.com/PesKoks, що є основою для моїх книжок і мотиватором збору коштів на потребу ВСУ. Йдеться про контенти, де господарі хвостатих спілкуються зі мною або з моїми вихованцями від імені власних собак або котів і, як виявилося, нас безліч по всьому світові таких «божевільних».

До речі, саме завдяки цієї сторінці та собачій темі вдалося врятувати родину з Маріуполя. Вважаю, це мій найкращий вчинок. 

– Розкажіть.
– Мені постійно писав до повномасштабки чоловік від імені собаки. Після лютого 2022 зв'язок перервався. Я знайшла його номер телефону на «Новій пошті», бо відправляла йому власні книжки. Додзвонитись не змогла, написала смс, що ми чекаємо його і родину та готові допомогти. Він відгукнувся в двадцятих числах березня, зв'язок був поганим, плакав, дякував і казав, що виїхати зараз родина нікуди не може, навіть вийти з міста пішки. Машини в нього не було. Завдяки друзям я знайшла людину в Бердянську, яка мала доступ до бази відпочинку та попросила допомогти моїм маріупольцям здійснити безпечний рух в бік Дніпра через Бердянськ. Місто було окуповане, але звідки ще ходили евакуаційні автобуси на Василівку, і вже там ми змогли б родину підхопити. Отже одного дня Ігор, дружина Людмила, донька Єлизавета і такса Беня зібрались і пішки вийшли з Маріуполя…

– В мене мурахи по шкірі….
– …і дісталися попутками до Бердянська, де їх зустрів Андрій – друг друзів, та поселив на базі відпочинку. Він місцевий і десь за п'ять днів після ретельного спостереження врешті-решт зміг посадити їх на один з останніх евакуаційних автобусів. Родина дісталися Василівки, пройшла всі жахливі блокпости, і я своєю машиною забрала їх до Дніпра. Сусідка моя запропонувала їм квартиру на Перемозі на півроку взагалі безкоштовно, зараз – за символічну платню. Ми повністю все там обладнали, принесли речі, бо в них нічого не було. Донька згодом поїхала працювати до Польщі, її хлопець вирвався з Маріуполя іншим шляхом, набагато пізніше і зараз з нею разом. Вони вирішили жити там. Отже чоловік, який спілкувався зі мною від імені своєї такси, його дружина та песик, який, по суті, став рятівником, живуть в Дніпрі й досі. Така реальна історія.

– Яка емоція під час ваших подорожей була в загальній картині емоцій найсильнішою?
– Від Херсону, де ми опинились наступного дня після визволення. Ми їхали жахливою дорогою крізь зруйновані села, де була лінія фронту між Миколаївщиною та Херсонщиною і далі маленькими містами і селищами. І вибігали люди, і ставали на коліна перед моєю машиною з українськими номерами. Сльози затьмарювали. Люди кидалися обіймати. В Херсоні підійшла жінка та спитала: «Нас ще будуть обстрілювати?» – «Так. Звичайно. Поки не може бути по-іншому». – «Я відчуваю, але це немає ніякого значення, бо ми вільні..» Розумієте?! Ось якими є справжні відчуття звільнення від окупації та повернення до України.

Так само на Харківщині. Емоції визволених людей справжні, нереально круті, неперевершені, на рівні емоцій, коли народжуєш дитину. Це і сльози, і  радість, і щастя і  про те, що все інше не має значення. Я знаю, якщо б опинилася в окупації, мене б вбили однозначно. Я навіть не знаю, щоб вдіяла, коли раптом прийшли б до мене, як би з ними боролася, що робила. Але була б в активному супротиві – точно. Люди, про яких згадую, все це пережили. Люди абсолютно мирні. Жінки бібліотекарки в Ізюмі під обстрілами виносили україномовні книжки, рятуючи їх від спалення, навідуючись час від часу в напівзруйновану будівлю під обстрілами. Інша жіночка, в маленькому селищі Бурлук, теж на Харківщині, витягувала вцілілі книжки з вогнища та виносила на собі під одягом. Задля цього постійно ходила до бібліотеки під автоматами, ніби полити квіти. Це почуття справжніх людей, які опинилися в безвиході та епіцентрі війни. 

 

– І лишилися людьми.
– І лишилися людьми. Не пішли на співпрацю з ворогом, навіть ціною власного життя та ризику кожного дня. Деякі просто вмирали без необхідних ліків та допомоги. 

– Вам буває жахливо?
– Так. Іноді через відповідальність не за себе, а коли буває їдеш у важке небезпечне місце, розмовляєш і показуєш щось, а люди не підготовлені. Ти попереджаєш про авіаудари, і вони, ніби розуміють, але потрібно, щоб вони були вражені та разом із тим не отримали тяжких емоцій. Поміж свого колективу ми й зараз багато сміємось. А чого нам боятися, коли навіть на блокпості музею написано: «Боятися безглуздо». Страх відбирає можливість діяти, його треба знищувати, він руйнує життя. 

– Які основні висновки ми повинні зробити з того, що в нас відбувається календарно з 2014 року, а історично набагато раніше? 
– Висновки про те, що насправді є справжнім, що є чесністю та стійкістю. Усвідомити, що ніхто абсолютно не буде за вас щось вирішувати або робити. Все виключно залежить від вас. Всі, ви і я в тому числі, побудували таку країну. Це ми всі дозволяли керувати нами таким людям. У мене, звичайно, є політичні погляди, але в нас змінюються президенти і слава Богу. І ми виходимо на Майдан. Але повинні бути не гасла, а усвідомлення заради чого ми виходимо на той же майдан. Ми зробили країну, і нам не потрібно зупинятися, не потрібно зашорювати себе. Коли кажуть: «Головне економіка», мені від цього погано. Не буде ніякої економіки, якщо не буде де її будувати. Наша залежність від Росії смішна. 

У 1990-ті в школі до пропозиції прокинутися та одразу підняти прапор, ставились на рівні жарту. Але для мене це завжди було серйозно, я розуміла все з вісімнадцяти і будь-які проросійські розмови не сприймала та не могла терпіти. Все виявилося саме так, як усвідомлювала. Але я не кажу про це, в тому сенсі, як же я мала рацію та була розумна. Просто потрібно триматися своєї самостійності та самодостатності, навіть якщо ти одна або один в цілому колі людей з іншими поглядами. І не злитися на них, а просто кожного ранку піднімати свій прапор, йти та робити. І до тебе обов`язково доєднаються інші. Бо вже зараз дивіться, – скільки нас. А відволікатись на перепони, інші думки та людей – ні, ні, ні. Є в вас бажання, є сили, піднялися і робимо своє. Бо так, як жили тривалий час, надалі не можна, бо у підсумку ми отримували не те, чого прагнули. Але ж, перш за все, потрібно ставити питання до себе: «А ми які?».

Інколи дивишся на персонаж: за тридцять вже, а «совок» на обличчі написаний і він ніяк з людини не вийде. І я думаю: «Боже мій, який жах, ти не бачив, навіть не прагнув, справжнього і маєш таку закостенілість думок та сприйняття світу». Але ж вони мусять та мають побачити й усвідомити на прикладах інших життів, що, насправді, симпатично бути інакшими. Пам`ятаєте цю совкову ідеологію щодо американського способу життя, що святості родинної немає, бо в вісімнадцять діти починають самостійне життя, вони всі погані й тп.? Зараз я спілкуюся з американцями – це люди бомбезні, психічно абсолютно здорові, обожнюють власних дітей, просто в необхідний час їх від себе відпускають. 

«Совок» потрібно прибирати, нищити в собі з середини в усіх проявах. Це – найперше. А для цього має бути певна різновікова кількість людей, красивіша та відмінна від його сірості, які будуть переконливо привабливими. Наприклад, Оксана Забужко – це ж не молода жіночка в короткій спідниці, і ми не сприймаємо її образ як гендерний, бо увага саме на розум націлена. Сергій Жадан, який міг би не служити, бо робить для країни багато на своєму місці, але пішов воювати. От де приклад для всіх про те, що зараз потрібно саме так. 

І таких людей багато, і на них дивляться, і це не лише Жадан. У мене майстер-перукар Влад – хлопчина, який тримав у руках лише ножиці, а пішов до десантно-штурмової бригади, хоча жахливо боявся. Але ще більше він не хотів та боявся стати ухилянтом. Нам більше потрібно таких чоловіків і хлопчиків, як Сергій Жадан та мій перукар. Це питання впливу «зірок» і звичайних людей на індивідуальну та колективну свідомість під час війни. І це дуже добре, якщо вони цей вплив вербальний або дієвий мають. А якщо не можуть розповісти про себе, ми зробимо це за них, а вони повернуться і продовжать свої прекрасні справи. Уявіть, як буде класно, коли мій перукар, герой війни зробить зачіску та пофарбує яку-небудь снайпершу, яка добами в шоломі і раптом, ось така прекрасна .

–  В цьому і є справжній зміст сучасної вільної України.
– Так, в цьому прояві – все. І не треба шукати способів, як саме треба ходити в вишиванці. Я обожнюю вишиванку. Але так сталося, що в мене її справжньої немає. Придбала, але не відгукнулась, і по відчуттях – не моя. Бабуся моя Поліна Дем'янівна Плетінь класна майстриня, до того часу, коли я подорослішала вже, на жаль, перенесла інсульт і не володіла основною лівою рукою та створити красу цю для онуки не могла. 

– Так, вишиванка потрібна така, щоб серце до неї тягнулось.
– Звичайно. Тому, якщо такої не трапилось, прийшов ти в ній чи без, значення не має.

– Бо вишиванка – це всередині, бо патріотизм – це не презентація або показова демонстрація  поглядів, а гідні вчинки заради Батьківщини.
– Так. І вишиванка – не показник справжності національної. Або хтось не перейшов ще з російської мови на українську. Не треба його «топити», бо, незважаючи на невпевнену солов`їну, вона чи він – проукраїнські. Ми всі в родині давно розмовляємо українською, а син в побуті ні… і раптом перейшов. Заговорив і все, але ж ніякого примусу не було, бо це б не прискорило. А він поміж нас, слухав, слухав … І я тільки за те, щоб це було саме так спокійно, красиво та лагідно.

Не треба робити ворогів з тих, хто ними не є. Я не радикальна людина. До того ж, я не хочу вбивати й за те, що людина душею не з нами, має інші цінності, або мені неприйнятні її погляди. Я не з тими, хто готовий принижувати за ці речі будь які прошарки суспільства.
 

Це так само, коли хтось хоче родину, а в когось інші особисті переваги, цінності. Але, якщо це не заважає мені в моєму полі, нехай. Я ніколи не буду з ними боротися, я не хочу на це витрачати життя та доводити комусь зайве, бо не знаю їхніх почуттів та мотивацій. І якщо вони не обтяжують мене своїми проблемами, вони можуть бути друзями та ким завгодно… Толерантність дасть більше ніж агресія. Робіть, як вам подобається, ми всі різні, бо в цьому та сама демократія. Ми маємо жити за законами і не вбивати сусідів за те, що вони роблять інакше. Не моделювати те, що показово жорстко та цинічно вчиняють сусіди географічні. 

– Що таке щастя?
– Мати можливість робити задоволення собі. Якщо ти задоволений і щасливий сам, особистість твоя щаслива, навколо всі стають щасливими. Це дуже важливо. І можна мріяти, коли я зможу повернутися на Тарханкут і буду сидіти на висоті над морем і просто мовчки дивитися годинами на світ навколишній… Бо я дуже щаслива в такі моменти. Я просто завжди щаслива наодинці сама з собою. Така нірвана. І я щаслива своїми дітьми. Але вони не належать мені. Я щаслива, коли вони щасливі. Окремо від мене, бо брати від них їхнє щастя я не хочу. Мені не подобається, коли батьки беруть зайву участь в житті власних дітей.

 

– Можливо, таким чином вони намагаються немов реалізувати крізь життя дітей те, що не вдалося самим. 
– Можливо. Але я відчуваю щастя, коли сама задоволена тим, що роблю і поруч люди, з якими мені дуже добре. Їх зовсім небагато. Одиниці. 

– Так.
– Але мені з ними дуже добре і ми щасливі разом.

Колись я хочу заробляти лише письменництвом. Насправді. Сидіти в красивому місці, писати книжки і ні про що не думати. Насолоджуватись  природою та життям. Я знаю, як це відбувається за кордоном, навіть не з потужними прозаїками та поетами. Вони прекрасно живуть. Кілька лекцій на тиждень – робота мрії, ось, напевно, тоді я й могла б бути щасливою однозначно. Але для цього мені не потрібні ніякі протекції та спілки. Головне - власний розвиток.

***

Так. Це головне. Так само, як розуміння того, що любов, за стовідсотково точним відчуттям нашої героїні – можливість рухати свої мрії. А ще, час від часу зупинятися на перехресті доріг, слухати тишу та звіряти поштовхи цієї любові з власним шляхом.

Звіряти в русі потреб і запитів рідної Батьківщини, для якої, власне, і звучатиме соло життя Ганни Терянік. Життя ексклюзивно-сучасного, як соло для скрипки зі… зручними хвостовиками для мін. Саме, так, бо, як виявляється, вони є універсальними та, крім всього, надійно тримають не лише вікна кімнати нашої героїні, а й, здається, Всесвіту. Тримають та надають можливість вільному повітрю, підкорююче  мандрувати простором. Підтверджувати власну неповторність і природньо споріднюючись з верхньою скрипковою нотою, впевнено та переможно підносити та віддзеркалювати нескорене українське «Я». 

В матеріалі використані фото з родинного архіву Ганни Терянік