Осинський Олександр Семенович
Олександр Осинський: письменник, педагог, кореспондент Д. Яворницького з Томаківки

Питання про інтелектуальне оточення Д.І. Яворницького, яке формувалося завдяки його активним контактам із багатьма українськими культурними та громадськими діячами, вже достатньо повно висвітлено в сучасній історіографії і продовжує поповнюватися новими іменами. Винятково важлива роль у цьому належить приватному листуванню – цінному джерелу до вивчення життя і діяльності Д.І. Яворницького, його наукових поглядів, історії культурно-громадського життя України кінця ХІХ ст. – першої третини ХХ ст., а разом із тим і джерелом для висвітлення біографій кореспондентів ученого.

Досі ім’я одного з кореспондентів, українського письменника, журналіста, учителя, громадського діяча Олександра Семеновича Осинського (1883–1933), життя і творчість якого пов’язані з Нікопольщиною, не розглядалося ні в контексті загального життєпису про Д.І. Яворницького, ні в поодиноких дослідженнях його творчих і дружніх взаємин із діячами культури та літератури, друзів і знайомих, відомих і маловідомих широкому загалу. Поштовхом до вивчення даної проблеми стало дослідження та публікація серійного науково-археографічного видання «Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького», зокрема опрацювання комплексу приватних листів, які репрезентують листи різних кореспондентів до вченого. Цим зумовлені мета й завдання наукової розвідки: виявити, зібрати і систематизувати архівні матеріали та художні твори письменника, за якими реконструювати певні етапи його життя, літературної та культурно-освітньої  діяльності. О.С. Осинський особисто був знайомий із відомим істориком Д.І. Яворницьким, допомагав йому в збиранні фольклорних матеріалів і цікавих предметів старовини. 1910 р. подарував музею ім. О.М. Поля зроблену власноруч модель рамочної та дупляночної пасіки, яка експонувалася на сільсько-господарській виставці в селі. Про це О.С. Осинський, учитель Томаківської церковної школи, писав у листі до директора музею Д.І. Яворницького. Життя О.С. Осинського збіглося з добою 20–30-х рр. ХХ ст., позначеною складними драматичними подіями у суспільно-політичному житті України. Передчасна смерть талановитого українського письменника, драматурга обірвала його життя, а разом із тим не дала йому стати ще однією жертвою жорстокого сталінського терору.

Народився О.С. Осинський 8 квітня 1883 р. у с. Голикове на Київщині в родині сільського учителя, колишнього церковного паламаря Семена Юхимовича Осинського, що походив зі збіднілого польсько-шляхетного роду. Дитинство минуло в містечку Кам’янці Чигиринського повіту, багатому історією, пов’язаною з декабристським рухом, життям і творчістю Т.Г. Шевченка, перебуванням О.С. Пушкіна, що вплинуло на формування духовного світогляду та літературних здібностей майбутнього письменника.

Навчався в Черкаській бурсі, Київській духовній семінарії (1901–1907). У цей час почав друкувати свої вірші в київських журналах «Киевлянин» (1903 р. надрукував перший вірш «Воспоминание»), «Молодая жизнь», «Южный голос». Це були ліричні твори, пройняті особистими переживаннями автора. Революція 1905 р. і реакція подальших років цілком змінили світогляд письменника. Один із віршів «Борцам за свободу» («Родины братьям») присвятив подіям «кривавої неділі» – революційному виступу робітників у Петрограді 9 січня 1905 р. Без дозволу цензури вірш був надрукований у журналі «Южный голос» (1906), що призвело до ліквідації кількох тисяч надрукованих примірників тиражу й арешту редактора на шість місяців. Авторові вдалось уникнути покарання. Також у 1906 р. у журналі «Молодая жизнь» надрукував вірші «Луч рассвета», «Призраки» та інші, в яких лунав протест проти реакції після революційних подій 1905 р. в Росії, що призвело до закриття журналу й репресій проти редактора. Пізніше журнал відновив свою роботу.

Після закінчення семінарії (1907) був призначений на посаду вчителя Ташликської початкової школи на Київщині. За доносом місцевих священослужителів київському губернаторові про революційну роботу вчителя серед селян був звільнений з роботи без права викладання в школах губернії. Місцевий поліцейський справник примусив його залишити межі Київщини. Юнак змушений був кинути рідні місця, батьківщину й переїхати на Катеринославщину, де й залишився назавжди. 

Катеринославська земська управа надала йому роботу на посаді сільського вчителя спочатку в с. Перещепине Новомосковського повіту (1908), через два роки в с. Томаківці (1910), ще через два роки в с. Яковлеве (1912), а наостанок у трудовій школі с. Городище Нікопольського повіту (1914). Таке часте переміщення було санкціоноване царським урядом і застосовувалося до «неблагонадійних» осіб із метою обмеження їхніх можливостей за короткий час в новій місцевості знаходити політичних однодумців, організовувати політичні гуртки. 

Під час Першої світової війни з кінця 1915 р. служив рядовим Одеського 271-го піхотного полку і на Румунському фронті. У цей час друкувався в «Екатеринославской земской газете» та «Народной жизни». Вірші «К матере», «Письмо» (адресований дружині), «Другу», «Витязям России» пройняті жахом і стражданнями людей на війні. Датований 1915 р. вірш «Учителю воину. (Памяти Р.М. Ивановой)» присвячений пам’яті Римми Михайлівни Іванової, уродженки Ставрополя, народної вчительки, яка здійснила героїчний подвиг під час Першої світової війни. Двадцятирічна сестра милосердя взяла на себе командування батальйоном після загибелі командира. Атака ворога була відбита, але під час бою дівчина загинула. Подія, яка сталася 9.09.1915 р. у Карпатах, у той час зворушила всю Росію та Діючу Армію. Подвиг Римми Іванової, російської Жанни Д’Арк було відзначено вищою військовою нагородою Росії – орденом Cв. Георгія IV ступеню. Доти цим орденом була нагороджена лише одна жінка – корнет Надія Дурова, знаменита «кавалерист-дівиця». Вірш пройнятий глибокими переживаннями автора з приводу безглуздої війни, розв’язаною царським урядом, і глибоким співчуттям і любов’ю до співвітчизників, які загинули на ній. Ця ж тема звучить у нарисі «На братском кладбище (Из путевых впечатлений)».

Після жовтневого перевороту 1917 р. він активно включився до громадської діяльності – організував при школі (на Закам’янці) вечірні заняття для дорослих за програмою лікнепу, хоровий і драматичний гуртки, які з величезним запалом відвідувала сільська молодь, а також люди середнього та похилого віку. Серед учасників народного театру, режисером якого був сам О.С. Осинський, були обдаровані талановиті артисти й співаки – Макар Єфименко, Марія Зозуля та інші. На шкільній сцені ставили водевілі, комедії, драматичні п’єси, які мали великий успіх у глядачів. Особиста бібліотека вчителя, яка налічувала кілька сотень книжок таких письменників-класиків, як Л.М. Толстой, А.П. Чехов, О.С. Пушкін, М.В. Гоголь та інших, стала «громадською бібліотекою», книги не лежали на полицях, а переходили з рук в руки читачів-селян. Особливу популярність мав «Кобзар» Т.Г. Шевченка. Взимку шкільне приміщення майже не опалювалося (груби топили кураєм і соломою тільки зранку), вкрай бракувало тепла. З цього приводу у 1927 р. О.С. Осинський виступив з критикою керівництва Городищенської сільради через газету «Народний учитель», надрукувавши статтю «І в борщ, і в кашу».

Разом із тим, О.С. Осинський проводив велику роз’яснювальну роботу серед селян про сутність і необхідність організації Комітетів незаможних селян (КНС), з приводу колективізації дрібних селянських господарств, організації в с. Городище сільсько-господарської Комуни. На місцевому матеріалі, під час хлібозаготівель і протиборства куркульських елементів на селі, він написав оповідання «Марина» з посвятою Леоніду Юхвіду, надруковане на сторінках журналу «Кривбас», який видавався в Кривому Розі (1933). В ньому розповідається про боротьбу розкріпаченої радянською владою від старих устоїв і традицій прогресивної жінки, активістки на селі, за нове життя. 

У 1925 р. О.С. Осинський написав на місцевому матеріалі 2-х актову п’єсу «На руїнах минулого», яка була відзначена на ІІ-у Всеукраїнському Конкурсі п’єс для села. Вищий репертуарний Комітет своїм рішенням від 9 квітня 1926 р. дозволив п’єсу до постановки. Твір було надруковано в журналі «Сільський театр» (№ 4, 1926), а також у «Збірнику п’єс». Схвальні рецензії на твір написали український письменник Юрій Смолич у журналі «Сільський театр» (№ 3, 1926) та Д. Сірий  у журналі «Селянський будинок» (№ 11, 1926): «П’єса виявляє знання паростків нового побуту на селі з старими традиціями. Написано її добірною народньою мовою з багатьма прислів’ями та приказками…». У журналі «Червоні квіти» письменник надрукував автобіографічне оповідання про дитинство «Пережите».

О.С. Осинський активно займався громадською діяльністю – був незмінним членом сільради, постійним народним засідателем народного суду, членом бюро РСІ. Як сількор працював у Дніпропетровській газеті «Зірка», Харківських газетах «Радянське село» та «Народний учитель», у Криворізькій газеті «Червоний гірник», Нікопольській газеті «Шахтар Мангану». Активно співпрацював з Нікопольським краєзнавчим музеєм.

Помер 15 травня 1933 р. у віці 50 років під час епідемії тифу в селі Городище (нині м. Марганець Нікопольського району), про що сповіщала газета «Шахтар Мангану» – орган Нікополь-Марганцевського райкому КП (б) У, РВК та РПР. Похований на острові, який омивався тоді річками Ревун та Річище, де в давнину була Томаківська Січ, на землі колишньої Комуни «Садівник-Городник» (згодом – колгосп ім. Орджонікідзе). За життя на цьому місці О.С. Осинський зібрав численні пам’ятки епохи запорозького козацтва і передав до Нікопольського краєзнавчого музею та Дніпропетровського історичного музею.

Спроба реконструкції біографії провінційного ентузіаста О.С. Осинського стала можливою внаслідок поєднання виявлених на сьогоднішній день джерел – епістолярної та літературної спадщини письменника, автобіографічних матеріалів, що зберігаються в музеях, бібліотеках, архівах Дніпропетровська, Києва, Москви, Санкт-Петербургу. Вона потребує доповнення і детального вивчення істориками, літераторами, краєзнавцями, музейниками, тому пошук нового продовжується.