Підмогильний Валер’ян Петрович
Валер’ян Підмогильний: Сходини в небо… Частина 2.

«І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю,  а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: «Я Господь, Бог Авраама,  батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, – Я дам її тобі та нащадкам твоїм. І буде потомство твоє, немов порох землі.  І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі.  І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш,  і верну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе…» Книга Буття, 28:12–17 (переклад І. Огієнка).

 

Сходина 4. «Повстанці». «Третя революція»

До проблеми «третьої революції» Підмогильний наблизився ще в циклі «Повстанці», нариси з якого частково були надруковані в «Українському пролетарі» (1920), а у повному обсязі, разом із оповіданнями «Іван Босий» і «Проблема хліба», – за кордоном.

В. Підмогильний – очевидець і учасник тих подій. У протоколі допиту слідчим НКВС від 27.ІІ. 1935 р. В. Підмогильний пояснював: «Я брав участь у петлюрівському русі 1918–1919 років... Був Діловодом українського клубу в Катеринославі... У січні 1919 року відступив з петлюрівською армією, але повернувся після того, як ці петлюрівські частини були розбиті григор’ївцями...»¹.

У першому нарисі «Ідуть» з циклу «Повстанці» в іменах героїв Тарас, Остап, Андрійко відчутна алюзія на «Тараса Бульбу» улюбленого Підмогильним Гоголя і біблійний мотив «драбини Якова»: «Тарас мовчав. Ніч оддавала йому своє прозоре тіло і стиха дихала сумом. Степ подавав йому міць нерухомості та спокій потужності. Вони йшли далі, обережно ступаючи по землі, немов лізли по драбині на небо».²

Психологія повстанців, що вирушили зі своїх домівок, щоби боронити рідну землю, була Підмогильному близькою і зрозумілою. Тому селянська душа вартового Олекси Стельмаха й волала разом із автором: «Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле... Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя – я носитиму, земле, твої пута».³

«Перед наступом» (таку назву має третій нарис циклу) на межі життя та смерті, ніч, що огорнула козаків Дніпрової сотні «в старому, прогнилому вагоні», відкривала істину кожному про себе: «мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття»…⁴

Присутність в творах Підмогильного екзистенції смерті завжди лишає його героям право вибору: «або – або»…

Повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925), події якої відбуваються в Катеринославі, продовжує повстанський цикл. Автор знову звертається до проблеми взаємин села і міста. Очима «суворого аналітика доби» переживає національну трагедію. 

В. Підмогильний, за словами В. Мельника, «глибоко «розтинав» ту буйну вольницю і тоді  перед читачем розкривалася безперспективність романтичної незалежності в махновському варіанті, як руйнівної сили, що несла трагедію народові».⁵ Анархія, маніфестуючи волю усім, легко жертвувала особистістю.

Щоосені, коли з вікон літературного музею дивишся на Проспект, то завжди уявляєш, що поруч – Нестор Махно, тільки з вікон готелю «Асторія», дивиться на підвладне йому місто: «…Кам’яне й гордовите, оселя культури й зверхності, воно навколішках прийняло ганьбу від буйного села, що залило його  вулиці. Село вийшло з своїх мазанок і стріх, поклало руку на той незрозумілий механізм, звідки йшли усі накази, куди возились податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у степах хліб. Село прийшло один раз могутнє, і місто стенулося з палкого подиху степів, здавалось, уже підвладних назавсігди. А от сталася тепер революція – похід села на місто».⁶

«Третя революція» – твір, в якому концепт самотності набуває тотальності. Самотні не тільки жертви доби – мешканці міста, представники різних суспільних верств, життя яких за революції пішло шкереберть, але й, незважаючи на велич, сам «дириґент смерті»:

Ще змалку я одинокий
Та такий і пропаду.
Де ж брати ви мої любі?
Ніхто сльози горкі мені не витер…
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер…⁷

Головна героїня Ксана, що була ідеалістично захоплена постаттю Нестора Махна, хлопці якого не тільки вбили її чоловіка, а у фіналі оповіді сплюндрували її саму, затишно почувалася серед руїни, бо душа її була вже напівмертвою: «Скрізь була руїна. Ноги дзвінко ступали по битому склу, що шаром вистилало пішоходи. Тут лежали уламки шибок, шматки вітрин, цурупалля, цеглини. Крамниці обабіч роззявили широкі отвори вікон, відкриваючи страшну порожнечу середини: зламані полиці, потрощені стільці, жужми паперу й ганчір’я. За півтори доби вони зі схованок багатства обернулись на безокі ями».⁸

«Сталкерівські» картини зруйнованого міста накладаються у нашій уяві на реальні образи сучасних «пусток» – відчаю, що несуть війни, коли людина знову лише «коліщатко», що крутиться за чиєюсь волею…

«Люди помирають густіше, ніж горять будинки», – сказав начальник штабу. – Тим-то їхня смерть, здається, не така цікава, як пожежа».⁹

Сходина 5: «Проблема хліба». «Попутницькі» оповідання

Восени 1921 р. письменник вирушив до Києва, де недовго працював бібліографом Книжкової палати. Місто обезлюднило через голод. Він виїхав до Ворзеля під Києвом, там викладав українську мову та політосвіту у трудовій школі. Одружився з донькою священика Катериною Червінською. Тема голоду знайшла втілення у циклі його оповідань «Проблема хліба», написаних у 1921–1923 рр. Оповідання «Син» визнане одним з найкращих в українській літературі.

1922 р. у Лейпцигу було надруковане оповідання В. Підмогильного «В епідемічному бараці» (передрук з катеринославського «Виру революції»), у Празі-Берлині в «Новій Україні» (1923.– № 1–2) – новели з циклу «Повстанці», що пізніше стало підставою для його звинувачень. Повернувшись до Києва, письменник вчителював, працював редактором «Книгоспілки», входив до літературних об’єднань Аспис (Асоціація письменників), «Ланка» (пізніше МАРС), представники якої майже всі загинули під час сталінських репресій: Григорій Косинка, Борис Тенета, Євген Плужник; Борис Антоненко-Давидович повернувся після 18 років таборів. Інші зазнали жахливих поневірянь…

В. Підмогильний одним із перших українських письменників торкнувся проблеми голоду в Україні 1921–22-го років. В оповіданнях «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Син» (1923) досліджував градації падіння або духовного піднесення душі. Людина, яка кожною клітиною свого існування не відчула голоду, мабуть не змогла б створити такі досконалі психологічні портрети Грицька Васюренка («Син»), студента-«філософа» («Проблема хліба»). Ймовірно, що В. Підмогильний разом зі своїм героєм – студентом університету, бредучи вулицями Катеринославу, гамуючи голод, повторював: «Cogіto, ergosum».¹⁰

«Стара правда, що жити можна лише тоді, коли їси, прибрала в очах Тимергея якоїсь містичної рації, і, здавалось йому, він щойно спізнав її. Спершу чудним здавалося, що йому раніше потрібний шмат хліба, а потім думка. Кант і борщ. Ніцше й ковбаса.

Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Але через три дні облишив...»¹¹

Пригадаймо «Голод» Кнута Гамсуна, але ступені голодування його героя-художника далекі від межі, за якою опинився Грицько Васюренко В. Підмогильного, не кажучи вже про реальних українців, доведених до найстрашнішого – окремих випадків канібалізму:

«Ніколи ще серце його не билось так гостро; мов пугою різонула його думка, що він матір свою викинив, як падло, як дохлого собаку. Перше його бажання було йти кудись далеко-далеко, щоб і вітер з цього краю не долітав до нього. Але сил було так мало, що кожний рух болів йому.

«Куди тікати? – з жалем гадав він. – Зголоднів я… Немає мені путі».¹²

Йшлося не тільки про фізичний геноцид щодо цілої нації, але й моральний…

Саме про це, так звані, «попутницькі» оповідання В. Підмогильного «Історія пані Ївги», «Сонце сходить», «Військовий літун». 

У «безокі ями» самоти потрапила героїня «Історії пані Ївги». Це сумна історія пані Нарчевської, що їй після революційних подій довелося покинути маєток в селі та переїхати до міста, яке й згубило її душу й тіло: «Сусіди ненавиділи її за мовчання й урочистий вигляд. Ніхто не розумів її життя ані думок».¹³

Колишній директор гімназії Володимир Петрович з оповідання «Сонце сходить» за нових обставин «утратив вплив на життя»: «Воно точилося поза ним, лишаючи йому тільки дивуватись та смутніти. … Маленьке «я» робить людину частиною великих обставин життя. Хто має «я», рівне нулеві, той не живе, а додається».¹⁴ Він відчував, що життя його поставило навколішки. І тільки вночі повертався до себе колишнього: «Тиша й мерехтіння зір підносили його. В сонному царстві міста він відчував своє просте минуле, як знайдений скарб».¹⁵

Здається, урбаністичний простір В. Підмогильного по вінця заповнений смутком і відчаєм. Молодий автор ставить питання, на які дезорієнтована сучасна людина й досі немає відповідей…

З глибин свідомості військового літуна Сергія Данченка вибухає розуміння абсурдності буття: «Земля! Це безглуздий чорний шматок, що лине безтямно у просторі. Навіщо? І люди теж чорні. Вони теж шматки і собі метушаться без упину. Вони горді, опанували природу, вони творять мистецтво, будують хмарочоси, мріють про рай. Нащо? Перед цим питанням блідне мистецтво, падають хмарочоси й розлітаються мрії. Нащо? Це прекрасне питання для людини й землі!»¹⁶

Сходина 6. «Невеличка драма». «Місто». «Про розумові здібності людини…»

«Нащо?» На це питання намагаються відповісти герої з романів В. Підмогильного «Місто» (1928), який був оцінений радянською критикою як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно-хибний»; «Невеличка драма» (1930), і – «Повість без назви» (1934). Ці твори остаточно переконали сучасних критиків в тому, що «письменник цікавиться не людством, а людиною».¹⁷ 

Поет Вигорський з автобіографічного роману «Місто» в розмові з головним героєм Степаном Радченком сказав про долю справжніх письменників: «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору».¹⁸ Звісно, ці слова були небезпечними для самого автора роману, бо віддзеркалювали час, а головне, були поза ним, отже радянська література протягом всього ХХ століття знаходилася під тотальним наглядом з боку держави. Всі «гостроокі» поступово ліквідовувалися…

Дніпропетровськ епізодично ввійшов у роман Підмогильного. З нього до Києва, де розгортаються події, приїхав молодий інженер Дмитро Стайничий. Повністю зраціоналізований, він умовляє головну героїню Марту Висоцьку, для якої її кохання над усе, побратись і виїхати з нею до Дніпропетровська, де «він вирішив спеціалізуватись тим часом на ливарному майстерстві»19 і що «йому трапляється взяти дві кімнати неподалік заводу, на лінії  трамваю і в досить пристойному будинкові».²⁰

Дмитро промовляє цинічний монолог щодо сучасного шлюбу:

«Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне і перегорить. Димок собі піде та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило – молодих, здорових, їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Любити, каже, хочу! Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати... А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було... Лицарі там одне одного списами за дам штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився – сама дурнем назвала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, заґавишся, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи...»²¹

А проте, «невеличкі драми» зіткнення особистості із суспільством набували нечуваного зорганізованого розмаху. 1929 р. у справі СВУ було заарештовано багато близьких В. Підмогильному людей, яких звинувачували в націоналізмі, серед них дніпропетровці Петро Єфремов, Любов Біднова²², Василь Чапленко²³ та інші. Заступник прокурора УРСР Л. Ахматов, який вів процес СВУ як державний обвинувач, виступаючи на шпальтах «Червоного шляху», ще до винесення вироку, паплюжив арештованих літераторів і говорив, що вони ніби «хотіли притягти до СВУ таких письменників, як Косинку, Осьмачку, Плужника, Антоненко-Давидовича і Підмогильного»²⁴. Всі вони належали до так званої «попутницької» літературної організації «Ланка».

1930 р. Підмогильний дізнався, що від хвороби у Дніпропетровську помер добрий його знайомий, поет Трохим Романченко, якому він так і не встиг допомогти видати збірник поезій «Корали». Ортодоксальна критика вважала творчість Підмогильного «далекою й чужою революційній дійсності».²⁵ У Києві його вивели з редколегії журналу «Життя й революція». Він переїхав до Харкова, сподіваючись, що видасть там окремо «Невеличку драму», але не судилося: не отримав дозволу.

Невдовзі письменника було виведено зі складу редколегії часопису «Життя й революція», а його твори перестали друкувати. Він з родиною переїхав до Харкова, почав працював у видавництві «Література і мистецтво». Повністю зосередився на перекладацтві: філософський трактат К. Гельвеція «Про людину, її розумові здібності та її виховання», двотомник творів Д. Дідро, перекладає та бере участь у підготовці багатотомних видань Гі де Мопассана (10 томів), О. де Бальзака (15 т.) та улюбленого А. Франса (25 т.). Ці видання лише були розпочаті. Твори, які він перекладав, ніколи не були випадковими, вони відповідали його настроям, стану душі. В одному з «ділових» соловецьких листів В. Підмогильного до дружини Катерини Червінської від 16 лютого 1935 р. ми натрапляємо на аркуш з переліком його «перекладного» – одинадцять позицій тільки з А. Франса, а всього двадцять п’ять, У цьому рукописі є і К. Гельвецій – «Про людину».

Філософський трактат ХVIII ст. «Про людину, її розумові здібності та її виховання» був виданий в Україні 1932 р. Роздуми французького філософа щодо неуцтва, освіти, влади, свободи, тиранії, щастя індивідів, законодавства викликали багато палких емоцій не тільки в сучасників В. Підмогильного, а є актуальними на порозі нового тисячоліття: приміром, «Що таке самовладство? Зародок лиха, який потрапивши в лоно держави, розвивається в ньому, щоб уродити злидні й спустошення» або «Найстрашніший ворог громадського добра то не заколот і не бунт, а деспотизм. Він змінює характер народу, і завжди на гірше».²⁶ «Свобода мислення дає плоди істини, ця свобода підносить душу, породжує величні думки; страх, навпаки, принижує її і творить лише ниці ідеї».²⁷ «Деспот не дістав від природи потрібних сил, щоб самому підкорити націю. Він уярмив її лише за допомогою своїх яничарів, солдатів та війська. Якщо він не догодить  тому війську, якщо воно проти нього повстане, тоді він безсилий, позбувшись своєї підпори. Берло падає йому з рук, його засуджують його ж спільники. Його не судять, а вбивають».²⁸ Досить прозора асоціація…

Сходина 7. «Повість без назви». Соловки

В останньому творі В. Підмогильного «Повість без назви» (1934) історія журналіста Андрія Городовського починається у вагоні поїзда Дніпропетровськ – Київ:

«За склом у сяйві захмареного місяця нескінченно і темно розгортався рівний степ за чорними хвилями чагарів і дерев, посаджених понад залізницею. Час од часу цей неосяжний краєвид землі починав миготіти під ліхтарями полустанків, що швидкий поїзд поминав, не спиняючись, і зовсім зникав за будівлями  там, де належалась зупинка».²⁹

І знову самоаналіз, до якого так тяжіють герої Підмогильного: «Ти не маєш абсолютної певності, ятрила його думка, якби мав її, чи могла б я в тобі виникнути, нікчемний хвалько! Я отрута, і ти дозволяєш мені жити в собі. Я свідчення кволості твоєї душі, і ти неспроможний мене знищити. Але він уперто відповідав на ці звинувачення:

Я сильніший від тебе, тому терплю тебе в собі. Ти добродійний загородок неспокою, що не дає мені забути про мету. Ти гострий докір, що примушує мене йти вперед. Я люблю тебе як частину себе, як те, без чого моє життя стало б безбарвним животінням самітника без спокуси!»³⁰

Повість залишилася без назви і без кінця. Рукопис твору зберігався у спецархіві під забороною понад п’ятдесят років. Вона, за словами Валерія Шевчука, є «одним із найблискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої  української літератури»³¹, що в ній він розвивав основну філософську тезу попередніх творів, яку він виніс в епіграф роману «Місто»: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола...» (Талмуд. Трактат Авот).³²

Письменник раніше за французьких екзистенціалістів Ж.-П. Сартра, А. Камю відчув абсурд, який оточував людину, беззахисну проти свого уряду. Валер’ян Підмогильний приречений був цим урядом до страти.

8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештували «як учасника контрреволюційної організації, що ставила собі за мету терор проти вождів партії». До цієї вигаданої організації було притягнуто українських письменників В. Поліщука, Г. Епіка, М. Куліша, Є. Плужника, В. Вражливого, А. Любченка та інших. 28 березня 1935 р. пролунав вирок: «позбавлення волі терміном на десять років...»

Письменник відбував покарання в спецізоляторі на Соловках. Перекладав Шекспіра «Генріха VI», Вайльда «Портрет Доріана Грея». Написав кілька оповідань, повість, мріяв про роман «Осінь 1929»... 3 листопада 1937 р. до 20-ої річниці Жовтня разом із В. Підмогильним (вирок трійки УНКВС ЛО за протоколом № 83 від 9. 10. 1937 щодо засудженого до ВМП Підмогильного В.П.) була розстріляна ціла генерація Українського відродження. Це сталося в урочищі Сандормох у Медвежьєгорському районі Республіки Карелія.

«З ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української пореволюційної літератури – інтелектуальна проза».³³

Сходина 7. «Життя хоче бути»…

Твори В. Підмогильного, який невідомо як був закинутий у цей світ, аби стояти «на варті страждання» людини, не зважаючи на більшість безперспективних фіналів та повну зневіру своїх героїв, все ж дає їм і нам надію на світло та,.. іноді зовсім неможливий шанс, – «бути!»:

«Життя хоче бути. І однаково як – чи сонцем світити, чи зорею линути в просторі, чи квіткою пахнути, чи людиною сміятись, чи каменем падати в безодню. Життя хоче бути! В безлічі змін воно розгортає своє пишне гілля. В коханні і смерті, в землетрусах і велетенських протуберанцях, у кометах, в зоряному дощеві, в заколотах і крові воно святкує саме себе – і нема де сховатись. Життя пронизало всесвіт своїми стрілами, воно п’є вічність пожадливими устами, – і притулку немає. Життя хоче бути!».³⁴