Чхан Михайло
Михайло Чхан: «В нім жила запорозька смілість»

Михайло Чхан – один із найпомітніших поетів Придніпров’я 1960–1970-х років. В українську літературу прийшов у роки «хрущовської відлиги». Так з легкої руки Іллі Еренбурга стали називати період в житті країни, початком якого стали «смерть Торквемади» (1953), масове звільнення безвинних людей із таборів, обережна, а тоді здавалося – шокова критика культу, а кінець відбився в Постанові жовтневого Пленуму ЦК КПРС (1964), вироку в справі письменників Абрама Терца (А. Синявського) та Миколи Аджака (Ю. Даніеля), в рішенні про введення військ Варшавського Договору до Чехословаччини.

В українську літературу тоді увірвалося покоління талановитих, яскравих, самобутніх поетів: І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, М. Холодний, Д. Павличко, В. Коротич.  Михайло Чхан був одним із них.

Враження він справляв незвичайне: простий, сільський хлопець, «від землі», смаглявий, міцно збитий степовик і в той же час цілком міський інтелігент. Інженер за фахом, він був і філософом, і математиком, істориком, а найперше – поетом. Ерудит, власник дивної пам’яті, яка відала про все. Захоплювався класикою, міг годинами цитувати напам’ять Шевченка, Блока, Лесю Українку, Пушкіна, своїх сучасників, відомих і невідомих. Читав Гумільова, тоді забороненого, і був чи не єдиним у місті, хто добре знав творчість цього розстріляного й спаплюженого російського поета з ярликом «контрреволюціонера». Чи Євгена Плужника, яким захоплювався і творчість якого знав назубок. Читав Гійома Аполінера і багатьох молодих дніпропетровських поетів залучив до його творчості.

Будучи старшим за віком і життєвим досвідом, він справив величезний вплив на свідомість багатьох поколінь дніпропетровських поетів і прозаїків. За висловом Віктора Савченка, який товаришував з Чханом, «на творчості цілого покоління дніпропетровських шістдесятників, без перебільшення, позначився патріотизм і громадянська свідомість Чхана… Він буквально гіпнотизував, перевертав свідомість. Слова його проникали не тільки в наш розум, а й сам дух» . 

Дніпропетровський поет Юрій Кириченко, який належить до покоління «семидесятників», писав: «Він і моєму поколінню сучасник, який «народив» не лише уявлення про безмір речей, навчивши тлумачити, систематизувати, розуміти, приймати чи відкидати їх, поставивши моє серце під «знак світання». 

Перша збірка Михайла Чхана «Не заходить сонце» побачила світ у 1959 році, коли автору виповнилося тридцять три. Київський поет Абрам Канцельсон, який послідовно й наполегливо опікувався літературною молоддю, схвально відгукнувся про неї. Через сім років вийшла друга, пізніше названа програмною, збірка «Грані». Критика відразу назвала її видатним явищем на горизонті тогочасної літератури, а її автора – новою зіркою української національної літератури. 

Та саме ця, краща у творчому доробку Чхана книга, яка усіма гранями віддзеркалювала буття людини, ускладнила подальшу долю поета. Хтось «зверху» у назві збірки прочитав асоціацію із закордонним «націоналістичним виданням» «Грані», та й цензура, якимось дивним чином, пропустила вміщені в збірку три вірші «Фараон», «Тінь», «Честь і чесність», де була дошкульна сатира на «застійних» лідерів. Чхан зазнав утисків. Партійна влада дуже неохоче давала дозвіл на друкування його віршів навіть в обласній пресі. Вони всюди вбачали подвійне дно. Один із партійних функціонерів так і сказав, що всі вірші Чхана, як правило, з подвійним дном. І хоча в наступні роки побачили світ ще п’ять збірок «Озонія» (1967), «Ярило» (1970), «Куранти», «Землелюби» (1976), більша частина написаного залишалася в «шухлядах столу». 

Тільки через 15 років («Землелюби» були останньою прижиттєвою книгою поета) і уже по смерті Чхана зусиллями видавництва «Січ», голови комісії у спадщині Чхана, театрознавця і режисера Станіслава Левенця вийшли ще дві збірки «Зоря в піке» і «Легенди про козаків». У 2007 році у видавництві «Дніпрокнига» вийшла збірка «Вибране», куди увійшли поезії з вищеназваних збірок та «шухлядні» твори Чхана з архіву поета, який зберігається у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.

Збірки Чхана багатогранно вималювали його творче обличчя як поета масштабного, глибоко національного, українського духом і розмахом, у якого національне переросло на значно ширші горизонти.

Центральною в його творчості є тема патріотична, висловлена з граничною відвертістю. Особливо це прочитується у його «шухлядних творах», так на початку 1990-х рр. стали називати твори, які самі автори не наважувалися подавати до публікації через їхній «крамольний» зміст.

«Шухлядні» твори Чхана, такі як збірка «Громовержець», що увійшла до книжки «Зоря в піке», цикли поем «Чорний шлях», «Славутине світло», «Сніп стежок», «Гомін, гомін попід зорі», «Яворині думи», прозовий твір «Чортомлицькі легенди» з «Вибраного» створювалися у 1967–1972 роках – у найнесприятливіший для самого Чхана період, коли на його адресу лунають постійні звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Підтвердження цьому знаходимо в пресі тих років (газ. «Зоря» 1968, 2 червня; газ. «Зоря», 1968, 29 травня), а також у «Листі творчої молоді м. Дніпропетровська», написаному в червні 1968 р. поетом І. Сокульським за участю журналістів М. Скорика та В. Заремби на захист роману О. Гончара «Собор».  

Пройняті ці твори бунтарським настроєм, то ж не дивно, що жоден із них не був поданий автором до його прижиттєвих збірок. Та й чи могла у ті часи  побачити світ поема «Чорний шлях», у якій з великою художньою силою виписано всі етапи поневолення України, наруги над її духом та мовою, де в образі різних орд показано найрізноманітніші сили утиску: від татаро-монгольської навали (Чорна Орда) через петровсько-катерининське зросійщення й покріпачення українського народу силою  царського можновладдя  аж до фашистської чуми і далі – до найстрашнішої Сірої Орди, названої в Чхана міщанством. 

А як же справитись з ордою,
В якої образу нема,
Якій закони та кордони,
Немов для злодія пітьма?

Чи поема «Світло Славутича» з її кобзарською думою про волів, які спродавши на ярмарку старі ярма, вертали, добре побазарювавши, вже в нових.  

Чи прозовий твір «Чортомлицькі легенди», присвячений легендарному кошовому отаману Івану Сірку, коли сама тема козацтва розцінювалася тоді як «шкідлива», і якраз у ній найчастіше вишукувалися різні відступи і збочення.  

Діапазон  україновідчуття у цих творах надзвичайно широкий. Від драматичного (Бог зла в «Марсіанській новелі» знищує планету Ан’їарку, що у зворотному порядку прочитується – Україна) до бунтарського залізняківського заклику у фіналі поеми «Світло Славутича». 

Взагалі бунтарська настроєність переважає у творчості Чхана. «Хоч який вірш Чхана візьми, – писала поетеса Наталка Нікуліна, – він про особи та створіння внутрішньо незалежні, які не схиляються перед лихими силами». Це український полеміст Іван Вишенський, геніальна народна піснярка Маруся Чурай, це проліски («Проліскова балада»), шипшина та жебрій з однойменних віршів, озимина («Сенс»), це явір, що всупереч усім бідам і негараздам «яворіє» («Яворині думи»). Це й сурма з «Легенди про сурми», які, за думкою Н. Нікуліної, написані наче про «нескорену і суремну зорю»  самого Чхана, «світло – голос якої намагалися згасити»:

Можна сурму в огні спопелити,
Та не спалиться серце суремне.
Бійся, кате озлоблений, бійся:
Про погибель твою неминучу
Провіщати у слові та в пісні
Буде страчена сурма жагуче.

У творчості Михайла Чхана чимало такого, що перегукується з поезією шістдесятників. Це й оця бунтівна непримиренність до всього фальшивого, задушливого, а найперше – до рабської покірливості, увага до простої людини, у літературознавчих розвідках названа «спрагою людяності», увага до найтонших душевних порухів, утвердження незнищенності національного духовного досвіду. Не випадково дніпропетровські письменники Віктор Корж, Сергій Бурлаков, Валентин Чемерис, Григорій Кулеба, Олекса Вусик, Ігор Пуппо, Костянтин Чернишов, які є представниками одного з Чханом літературного покоління, стверджують, що у творчості Чхана повною мірою відбилися умонастрої шістдесятників.  

Своєрідну філософську концепцію дійсності, новаторські тенденції і ту глибину світовідчуття, що притаманна лише небуденним характерам побачила у поезіях Чхана літературознавець К. Фролова. 

Про М. Чхана як про поета думки, у якого «мисль виважена, виболена, завжди неординарна… відіграє організуючу роль у структурі вірша» – писала Н. Нікуліна. До речі, її перу належить найбільше розвідок про Чхана. 

Познайомившись із Чханом під час проведення семінару творчої молоді «Джерело» у 1967 р., вона відтоді стала великою шанувальницею його таланту. Це вона перша підмітила і пов’язала ритмомелодійний лад віршів Чхана зі степовим безмежжям.

Михайло Селезньов, який працював з Чханом на заводі ім. К. Лібкнехта і теж, як і Чхан, пройшов дорогами війни, писав про фронтову поезію Чхана, яка вирізнялася нещадною правдивістю та щирістю. Згадаймо, хоча б такі вірші як «Кілометри мої….», «Про обережність» та «Реліквія». 

І майже кожен із названих рецензентів відзначає копітку роботу Михайла Чхана над словом і велику відповідальність перед словом. 

Як особистість Михайло Чхан належить своєму часові, насамперед тим рокам, коли відбувалося його творче становлення. Та величезний вплив на формування його як особистості і поета мала рідна земля, де він народився і виріс. Про силу землі та її вплив на людину написано немало. Від напрацювань вітчизняних етнопсихологів, які щільно пов'язують український характер й інтровертність, як його домінантну рису з географічними умовами, до робіт мовознавців, які говорять про вплив ландшафту на всю еволюцію творчості митця.

Михайло Антонович Чхан народився в селі Кам’янка Апостолівського району на Дніпропетровщині. Старе, здається на краю світу, козацьке село серед неозорих, з полиновим присмаком степів, вкинуте у долину однойменної річки Кам'янки. Зливаючись із Базавлуком, гримить вона посеред степу неповторної краси водоспадом «ніби підказуючи, що й людина не повинна дрімати у світі, а боротися, бачити світ цей у діалектичному розвитку».  

Цей незвичний ландшафт «виліпив» вдачу Чхана, заклав основи його бунтарського характеру, вплинув, навіть, на естетику та манеру письма, яка полягає в особливій ритмомелодиці його віршів: розлогій, наспівній, як степове безмежжя, і, водночас, внутрішньо напруженій, як музика кам'янських водоспадів. Саме на рівні оцих ритмів і відбуваються просторово-індивідуумні взаємини М. Чхана з простором його малої батьківщини, психічно – ментальні особливості якої віддзеркалив художній світ його поезій. Думається, ландшафт вплинув і на характер суб’єктивного «я» митця і на характер його літературного персонажа (згадаймо названих вище Івана Вишенського, Марусю Чурай, проліски, шипшину, жебрій та явір). 

Річка Кам'янка, на берегах якої минули дитинство і юність Чхана, є правою  притокою «грізного» Базавлука,  яким ходили і вертали із походів козаки. Поряд – оповиті легендами річки Жовта та Чортомлик. То ж тема козацтва  все життя  цікавила і хвилювала Чхана.   

У творчості Чхана можна виділити цілий цикл творів, присвяченій цій темі. Це поезії «Річка Жовта» («Грані»), «Правиця», «Регочуть козаки» («Озонія»), «Іван із Вишні», «Базавлук» («Ярило»), «Розкувались коні» («Куранти»), «Хортиця», «Батіг», «На гребені» («Зоря в піке»); тематична, присвячена темі козацтва, книжка «Легенди про козаків» до якої увійшли поезії «Роздоріжжя мук», «Жовтоводський поріг», «Смерть Небаби», «Виклик Кривоноса Вишневецькому» та три новели про Івана Сірка. У цих творах буквально вирує відома всім «чханівська енергія», яка увиразнює стиль і поетичну манеру Чхана і робить його поезію не схожою на жодного з авторів. 

Такі ж поетичні, глибоко філософські і своєрідні його «Чортомлицькі легенди». Між поезією і прозою Чхана часом важко провести жанрову грань – так добре й поетично все сплетено в один вінок авторської розповіді. За ліричним заспівом «Легенди про легенди» ідуть новели про Івана Сірка «Легенда про народження Сірка», «Як Сірченко Івась вовка залигав», «Як Сірко чорта вбив», «Сіркові бджоли», «Як Сірків джура скарб шукав», «Сіркова кара», «Як Сірко кашу варив («Із баляндрасів Перетрикістки, козака Канівського куреня»)», «Як Сірко орду свистом зупинив («З баляндрасів козака Канівського куреня – Охріма Перетрикістки»), «Бузький міст», «вінець Сіркової звитяги («Запорозький вогонь»)», «Клятва Івана Сірка». 

Навіть добре обізнані знавці історії козацтва і шанувальники українського фольклору знайдуть тут багато цікавого й нового, особливо про життя легендарного Івана Сірка. А цінителі справжньої поезії знову поринуть в красу і народну пісенність чханівських легенд «вщерть сповнених ліричними зблисками». 

Щось відверто козацьке читалося й у вдачі самого Чхана. Всі хто знав його близько, відзначали, що  «…в ньому козацький був і гнів, козацькою була і любов нездоланна до України, в ньому була і козацька ніжність. Адже наш народ, він не тільки знає боротьбу, він знає найніжнішу в світі ліричну пісню». Непереборно визирала з нього у всіх ситуаціях, кажучи рядком чханівського вірша, «...якась запорозька смілість». Навіть у «профільтрованих» цензурою збірках знаходимо вражаючі сміливістю вірші «Фараон», «Честь і чесність», «Преамбула», «Конквістадори» та інші. 

Якщо нас тисячами не пощаджено,
Якщо солдатам не бува амністій,
То чом нема картини Верещагіна
У кабінетах босів і міністрів?

Написані задовго до афганської трагедії, до чорнобильської катастрофи вони звучать актуально і сьогодні. 

Беззастережність, прямота і відвертість Чхана, перш за все, пояснюється його способом мислення. Поет на боці людської правди і добра, носіями якої для Чхана є дорогі його серцю «незламні» і «не погнуті» земляки – кам'янчани. «…коли добре отому степовику, який живе біля Кам’янки тоді добре і Михайлу Чханові», – говорили про нього друзі.

Слідом за своїми героями – кам'янчанами Микитою Калинченком, Іваном Міхном, Симоном Чебрецем поет дошукується у своїх творах правди людського і всенародного буття. Звідси і та бунтівнича непримиренність до всього задушливого і фальшивого, яка була притаманна Чханові і яка стала першопричиною всіх перешкод його «битого» шляху.   

Життєвий і творчий шлях Михайла Чхана складний і трагічний. Було на цьому шляху і повоєнне дитинство у селі на Дніпров'ї, як казав сам Чхан, і жорстоко обпалена війною молодість. Тяжке поранення в бою під Паневежисом у Прибалтиці та інвалідність у вісімнадцять років. Сімнадцять років невсипущої творчої праці і п'ятнадцять років забуття, хвороби, зневіри і повної літературної ізоляції. І, врешті, посмертне визнання.

У 1993 році вагомий внесок М. Чхана у справу духовного відродження Придніпров’я був відзначений літературною премією ім. Д. Яворницького (єдина відзнака, крім ордена Великої Вітчизняної війни I ступеня та фронтових медалей). А започатковані Дніпропетровським обласним управлінням культури, Дніпропетровською організацією Спілки письменників України та обласним центром народної творчості Чханівські читання об’єктивно визначили роль і місце поета в сучасній українській літературі. 

«Поет ніколи не стає минулим» – цей рядок із одного з віршів містко окреслює сьогоднішню присутність творчої спадщини Чхана у контексті сучасного літературного процесу України.