Челнокова Лідія Миколаївна
Поетичні горизонти Лідії Челнокової

Поетичні горизонти Лідії Челнокової

Це – родові моєму спадок,
Душі моєї заповіт:
Люби Вітчизну, мій нащадок,
Шануй красу її і цвіт! 

Творчість Лідії Челнокової, лауреата 21-го Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання», розквітла на Дніпропетровщині у час довгоочікуваного відродження української нації. І вже тоді всі зрозуміли, що в літературу рідного краю прийшла поетеса великого мистецького рівня та сміливої громадянської позиції.

Її душа, немов криниця чиста,
Й ряснить народна мудрість в кожнім слові.

Своє покликання Лідія Челнокова розуміє як служіння рідному народові, бо Україна й вона – нероздільне ціле:

Моя Українонько, нене єдина,
Горнуся до тебе – в сивинах дитина.

Про своє високе призначення на землі, свою романтичну тонку душу, залюблену в свій рідний край і його безмежну красу, Лідія Челнокова пише просто й скромно:

Я – жінка, я – мати, сестра берегинь,
Залюблена серцем в красу українка –
З когорти народних співців і майстринь.

Перлини творчості поетеси не з’являються  на світ самі по собі – це праця, помножена на талант: 

Я пам’яті гортаю фоліанти,
Беру слова, нанизую в намисто.
Чи спалахнуть коштовним діамантом
І райдужним суцвіттям променистим?

Про своє народження, перші дні життя, коли з цієї нагоди торжествував, здається, увесь світ і дарував майбутній поетесі свою любов і ніжність, Лідія Миколаївна пише:

Колискової хвилі співали
Мудрочолого батька – Дніпра.
У долонях мене колихала
Володимирська рідна гора. 

Дитинство, як і в багатьох дітей воєнного та повоєнного часу, не було усипане серпантинами й марципанами, досить було простих речей – домашнього тепла й затишку, які Лідія Челнокова пронесла через усе життя, через усі лихоліття подальших років.

Пахне дитинство моє паляницями,
Кашею з печі, борщем
Та запашним молоком з полуницями,
Митими в лісі дощем. 

Сильний,  вольовий і запальний характер майбутньої поетеси гартувався з дитинства: «Я втікала в дитинстві на волю», «По льодовому бігала полю», «Мов на крилах, я мчала в політ» («Навперейми вітрам»).
Сама себе поетеса в ці роки характеризує так:  «Лід і я – крилата воля /,  Лід і я  – душа до неба, /…І гартує душу доля / У мої тринадцять літ» («Лід і я»).

Сталева сила знадобилась дівчині дуже рано: «Моє дитинство на поріг / Прийшло, обстріляне, з доріг». І скільки ще того горя й випробувань готувала дитині триклятуща війна. «Змагалось дитинство з вітрами в двобої», бо забрала навала нацистів у Бабинім Яру найдорожче – тата, рідних, друзів. І цього Лідія не забуде ніколи: «Серце забути не хоче / Страчених біль і плачі». Ті спогади  страшні й сьогодні: 

Горить за домом Бабин Яр, –
Із тіл людських страшний пожар.
Душа мала моя тремтить
І болем страчених болить. 

І було лише одне бажання: зраненим птахом летіти «до рідної брами»:

До Київських рідних прадавніх Воріт,
Де жив і живе мій улюблений рід. 

Болем відбивається в серці й лягає на папір  «Рік 1933», «Рік 1947» – «Як в небуття, без аналою, / Пішли замучені святі», як «Голод з косою стояв за плечима…», а «Душі скорялись в гріхах сатані». Горює в жалобі поетеса, а разом з нею за померлими від голоду плаче природа й увесь світ: 

Плачуть айстри й чорнобривець,
Плачуть і не знають,
Хто глумиться безжалісно 
Над стражденним краєм.

Навіть дорослій людині тяжко читати  болючі вірші-зізнання поетеси, які народились з розповідей бабуні:

Дядько зчорнілий, мов дрова на возі,
Трупи везе день у день. При дорозі 
Він їх складає у спільну могилу.
Це ремесло йому душу стомило.

 ​

Слухала майбутня поетеса свою бабусю потай, бо в часи тоталітарного режиму ця тема була заборонена, і навіть народні співці-кобзарі не могли про те співати.

Чом кобза правдива мовчить, не співає?
Якими світами кобзар наш блукає?
Кобзар у Сибіру лежить під снігами…
Ой, горе тобі, Українонько-мамо!

Та скільки б тих бід не випало на долю рідного краю, Лідія Челнокова розділить їх навпіл. З присмаком гіркого болю кожен читає цикл поезій «Чорнобиль».

«Загублений раю!»  – зове поетеса: 
А довкола – ні душечки, а довкола – тихо,
Тільки дзенькає косою чорнобильське лихо. 

Горе Полісся болить і не вщухає, й Лідія Миколаївна вкотре нагадує: «Прихилилася-притулилася сум-трава, / Ой, біду свою зве Чорнобилем удова». Далі  ще більше щемить душа – чорнобильські діти! «Як мені, рідні, вас серцем зігріти? / Де мені сили знайти? / Бранцем невинним тяжкої хвороби тяжко іти у світи».

Та щоб стати справжнім патріотом України, щоб бути гідним її кращих синів і дочок, потрібно зростися з цією землею. І вже у поезії «Роса» захоплююсь тією живодайною силою, яку поетеса черпає з джерел рідного краю: «Неначе бджілка до нектару, /…я припадаю до краси», і ці щедроти збагачують поетесу морально й духовно, дають наснагу для творчості, яка у Лідії Челнокової багатогранна: «Складні барвисті вишиванки / І українські рушники /, де  «Вкраїна, рідна і кохана, / У кожній вишивці цвіте» («Спадок»).

Любов до України дала Лідії  Миколаївні горде відчуття глибин свого народу, звідки поетеса брала пожиток для росту своєї національної свідомості: 

Українонько…
Мене ти у водах Дніпрових скупала,
До серця з любов’ю дитям пригорнула,
Плекала, ростила у Київськім раї,
Де сонце в каштанах веселкою грає…

Київ був початком життя Лідії Челнокової, а Криворіжжя – продовженням: «Посміхається зоряно / Криворіжжя мені. / Поєднали нас долею / Тут каштани рясні». Бо тут, в Кривому Розі, розквітла її поетична творчість, тут пустила Лідія Миколаївна своє коріння. Тому й не скупиться на барвисті слова Кривому Рогу: «Наче в Києві рідному / Тут каштани живуть», її улюблене місто «пломеніє зористим намистом», а його історію «шаблюками писали запорожці-козаки», Кривбас – «натруджене місто», у нього «мозоляста рука», й болить поетесі доля довкілля рідного Кривого Рогу, його екологія:

І реве ревучий: «Схаменіться, люди!»
Що ж то вашим дітям та й у спадок буде?»

Хвилює  й проймає глибинні  почуття кожного читача громадянська лірика поетеси – екологія нашої природи й спустошеної та окраденої душі, вічні питання життя й смерті, щастя й свободи, обов’язку перед державою та її історією:

Конає в корчах клятва Гіппократа
Розхристаним розп’яттям на хресті, 
А ми клянемо Понтія Пілата, 
Немов самі невинні і святі.  

Свою нерозтрачену любов до отчого краю, яку поетеса перейняла від попередніх поколінь – свою «святу естафету», вона готова передати нащадкам: «Аби не спинитися пам’яті лету, … / Її в мене візьмуть сини» («Естафета»).

Для поетеси немає чужих проблем, і вона турбується, щоб кожен знав духовні витоки свого народу, його минуле, без якого немає майбутнього. Вона нагадує, що не можна забувати нашу історію, неоціненні духовні надбання минулого, народний досвід, багатовікове прагнення до волі й єднання:

Стоїть над Дніпром Володимир з Хрестом,
Народ християнством єднає,
І владно, і мудро державним перстом
Від розбрату й чвар заклинає. 

Багатство України – в мирі, що символізує голубе небо, в багатстві золотих пшеничних ланів, які є багатовіковою мрією українців:

Піднятий той хрест в висоті голубій, 
За далями колос жовтіє,
І поклик єднання несе вітровій, 
У душі нам зернами сіє. 

Поетичним горизонтам Лідії Челнокової може позаздрити кожен, хто причетний до поезії. Її творчості притаманний вогонь неспокою, жага справедливості, добра й милосердя. Це такі її твори як «Сльоза», «Паляниця», «Млин», «Казала мати», «На базарі», «Мати солдата» та багато інших.

Основа української ментальності – це щаслива сім’я, яка корінням вростає в рід, і цю тему сповідує поетеса у поезії «Хата – берегиня». Мудрістю зрілої жінки-матері  чарують слова: «У світлиці, скарбниці любові, / Пам’ять роду цвіте в рушниках», а «На свята – вишивані сорочки, / Хліб і сіль, свіжий мед на столі».

Поетеса  переконує кожного, що повноцінне життя людини немислиме без палкого почуття до материнської мови, яку ми чуємо ще з колиски. В ній – історія, світобачення, психологія й душа українця. «Рідне слово моє / Від коханої мами, / Джерело своє б’є / До небес крізь тумани».

Аналізуючи творчий доробок Лідії Миколаївни, розумієш: її талант народився не випадково. Вірна дочка свого народу, вона вдячно всотує в свою творчість життєве подвижництво геніальних вчителів: «Бринить в моїм серці Тарасова мова», «Торкається струн її Лесина пісня», «І виклик тиранам – поезія Стуса».

Щоб не замкнути на ключ неозорі простори своєї енергійної та емоційної душі, діяльної натури, Лідія Челнокова завжди живе болями й турботами суспільства. Її чутливе серце не може мовчати й сьогодні, коли в Україні йде кровопролитна війна й вороги стирають із землі міста й села, перетворюючи їх на цвинтарі. Й картина щастя в одну мить змінюється безпросвітним горем, і поетеса з болем констатує:

Війна. Несхитна Україна.
Сини в борні за край наш і за мир.
Ой, доле, доле! Доленько полинна! –
Долаємо біди пекельний вир. 

З надією молиться поетеса за мир у рідній Україні, за її захисників, які черпають свою силу ще з глибини століть: «З минулих століть дух козацький у нас – / Кує перемогу залізний Кривбас» («Козак Кривий Ріг»).

Ні вдень, ні вночі не перестає боліти серце нашої поетеси за  волю й незалежність держави, за всіх, кого торкнулось горе й смерть:

Беру до серця біль і страх дитини,
Пораненої в полум’ї боїв,
Журбу сиріт і розпач удовиний,
Молитву материнську за синів.

Тож, чим можна пояснити природу таланту Лідії Челнокової? Відповідь однозначна – щирістю й неординарністю душі поетеси, її беззаперечною харизмою. Цей талант не в’яне й не міліє, бо вона усім своїм єством відчуває життя, уміє і любить, й боготворить:  

Сьогодні я, о, Господи Ісусе,
Тобі, Всевишній, щиро помолюся.
Моєму слову дай краси і сили,
Щоб мій талант негоди не згасили.