Підмогильний Валер’ян Петрович
Валер’ян Підмогильний: Сходини в небо…Частина 1.

«І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю,  а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: «Я Господь, Бог Авраама,  батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, – Я дам її тобі та нащадкам твоїм. І буде потомство твоє, немов порох землі.  І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі.  І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш,  і верну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе…» Книга Буття, 28:12–17 (переклад І. Огієнка).

 

Валер’ян  Підмогильний...

Все, що ми про нього знаємо, – тільки сходини тієї алегоричної драбини, якою він здіймався разом зі своїм драматичним часом, випростовуючи дух із полону тіла…

Феномен в українській літературі першої половини ХХ століття: майстер психологічної прози, митець-філософ, перекладач з французької творів Франса, Доде, Вольтера, Бальзака, Дідро, Мопассана, Меріме, Гельвеція, Мальро, про які академік О. Білецький ще за життя письменника сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література».¹ 

Обізнаний, як ніхто з українських письменників 20–30-х років, на філософії Спінози, Кіркегора, Шопенгауера, Канта, Ніцше, Фройда, Підмогильний одним із перших у європейській літературі став провісником «філософії існування».

Засновник екзистенціалізму С. Кіркегор стверджував, що «...немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю, нема людини, в чиїх сокровенних надрах не чаїлася би якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимсь таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати («Хвороба до смерті»)². Тож проблема зіткнення в людині світлого й темного, раціонального та ірраціонального, духовного й статевого, психічного та інтелектуального знайшла відтворення в прозі Підмогильного: від перших оповідань до останньої «Повісті без назви», де письменник, «здається дійшов бажаного синтезу».³ Устами Городовського В. Підмогильний проголосив, пророче щодо «крові», кредо митця: «Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску».⁴

Кожен його рядок дійсно писався «власною кров’ю». Щоби безпристрасно зобразити людину свого часу, він мав вийти, за  М. Бердяєвим, «за межі даного світу»⁵. Як геній він був уже в майбутньому, передбачаючи катастрофізм України ХХІ ст. Його новела «Іван Босий» – зразок, апокаліптичного за суттю, міфологічного за формою, письма:

«І сказав мені Бог: "Великий гріх содіяли люди. Вони кинулись один на одного, мов оскаженілі вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне. Вони прийняли й на покуті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на беззаконня, обіцяючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога і в засліпленні споруджають нову башту вавілонську. О божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом. Я замкнув усі дощі, і крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, і люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати. Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласились люди, їм ні на що не здадуться, й той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю».⁶

На межі століть письменник, як і його видатні предтечі, звертався до душі людини і ставив старі, як світ, екзистенційні питання: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» (А. Франс. Таїс) або «бути чи не бути?».

Звідки ж витоки такого сприйняття всесвіту? З дитинства або ж ще раніше?..

Сходина 1. Писарівка. Чаплі

Хлопець виріс у селянській родині. Народився 2 лютого 1901 року у с. Чаплі на Катеринославщині. Село виросло понад Дніпром з хутора давнього запорозького займища на землях низових козаків Кодацької паланки. 

«Супроти острова Кодачка, на лівому березі Дніпра, простяглося село Чаплі. Село Чаплі, як і село Огрінь, недавнього віку: воно засновано в 1780–1781 рр. і належало кн. Прозоровському, виникло саме тоді, коли з наказу кн. Потьомкіна полковник М.Л. Фалієв викликав сюди тисячі війська та робочого люду прочищати пороги Дніпрові. Тоді Чаплі заселено народом семейним, осілим, вільним, який прийшов туди «в вільні козацькі степи для роботи».⁷

Безкрайній степ, Дніпро, химерні пороги; легенди, перекази про старі часи, «тужливий спів матерів» та нескінченна тяжка праця селян впливали на неординарну дитину.

Батьки Валер’яна – Петро Якович Підмогильний та мати Мокрина Семенівна з села Писарівки Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Землі своєї не мали, батько служив конторником в економії графа Воронцова-Дáшкова в селі Чаплі, мати – малоосвічена селянка, весь час працювала коло землі. Відзначалася природньою інтелігентністю, розумом. 1907 р. П.Я. Підмогильний купує неподалік Писарівки на березі річки малої Тирси землю і будує хутір, що в народі звався Собачим. Тут і були написані перші оповідання В. Підмогильного. Степові краєвиди Писарівки вгадуються в оповіданні «Ваня», повному дитячих жахіть, містики та спокути: «Ваня йшов у глиб степу. Тут не було жодних шляхів і стежок, того що сюди не їздили й не ходили. Рівчак був далеко. Його проривала дощова вода, й з кожним роком він робився глибшим і страшнішим. Серед рівного степу він зненацька крутими прірвами спадав униз, жовтіючи своїми глиняними стінками. Немов навмисно був вирваний шматок степу, щоб показати, що всередині степ жовтіший, ніж на поверхні».⁸

Батьки мріяли дати дітям освіту, особливо матір. Спочатку Валер’ян відвідував церковно-парафіяльну школу в Чаплях. До старшої сестри Насті запрошували навіть учителя з французької, і хлопчик відчував і в собі зацікавлення та хист до іноземної мови. 

Сходина 2. Катеринослав. «Важкі питання юнацького віку»

1910 р. Валер’яна віддали до 1-го Катеринославського реального училища⁹, де він вивчав переважно точні науки та водночас опановував російську, німецьку та самотужки французьку мови. «Писати почав ще в середній школі, вміщаючи свої оповідання в шкільному журналі під псевдонімом «Лорд Лістер» – наслідок, як признався письменник, божевільного захоплення пінкертонівською літературою»¹⁰. У старших класах учень звертався до європейської літератури та філософії, чому сприяв один із викладачів училища Петро Єфремов¹¹. Саме тоді почалося і захоплення Анатолем Франсом.

Одне з ранніх оповідань В. Підмогильного «Важке питання» (березень, 1917) було написано ще в училищі й згодом привертало увагу всіх дослідників його творчості: «Справді, не може не дивувати, як шістнадцятилітній автор намагається осмислити художнім словом стан свого ровесника, гімназиста Андрія, що болісно вирішує біологічне невідворотне і важке питання: як переступити поріг фізіологічного становлення «чоловічої зрілості». Він хотів бути таким, як старший друг Микола, котрий вчащає вже до повії. Але Андрія стримує відраза і острах порушити заповіді Святого письма, на яких він вихований. Юнак страждає під вагою перехресних домагань. Тут уже в зародку вбачається те концептуальне сприйняття світу, що стане домінуючим творчого методу письменника».¹² На початку 1930-х підліткове оповідання один із радянських критиків виставить на докір його аполітичності: «Початок революції. Всі зацікавлені нею відповідно до свого класового становища, в тій чи іншій формі беруть в ній участь по сей чи по той бік барикад. А 16-літній письменник, учень Катеринославської реальної школи, Валеріан Підмогильний, ніби не бачить того, що діється навкруги. Він розв’язує художньо «важке питання» юнацького віку в дусі Вайнінгера й Венекінда й пише новелу з таким заголовком».¹³

Навесні 1917 р. розпочалася революція. Російськомовне училище перетворилось на 1-шу Катеринославську реальну школу, де учням ще рік викладали українську мову, літературу, історію та географію України. 1918 р. Підмогильний з усіма «відзначаючими» оцінками одержав свідоцтво про закінчення школи.

За часів Директорії в Катеринославі відкрився університет, студентом математичного факультету якого став майбутній письменник. Через визвольні змагання, матеріальну скруту, голод він залишив навчання. 1919–1920-й рр. працював у відділі народної освіти на посаді секретаря секції художньої пропаганди. Викладав математику в школі ім. Івана Франка (нині будинок музею «Літературне Придніпров’я»), вчителював у Павлограді, де тоді жили його батьки.

Навесні 1919 р. на чолі з професором П. Єфремовим в «Українському видавництві» Січеслава почав виходити літературно-науковий і педагогічний збірник «Січ» (назва нагадувала про давню історію козацького краю і про бажання інтелігенції міста бачити Катеринослав Січеславом). У першому випуску збірника були видруковані оповідання В. Підмогильного «Гайдамака» і «Ваня». Восени того ж року з’явився другий випуск «Січі» з його оповіданням «Старець». 1920 р. в «Українському видавництві» під № 63 серії красного письменства вийшла перша книжка В. Підмогильного «Твори. Т.1», до якої увійшло дев’ять оповідань: «Старець», «Важке питання», «Ваня», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

Першими поціновувачами творчості письменника були січеславці Петро Єфремов, Дмитро Яворницький, Валер’ян Поліщук, Трохим Романченко.  

Олелько¹⁴ в бібліографічній замітці в «Українському пролетарі» (ч. 35/16 за 1920 р.) з приводу видання книги помітив, що «Валеріан Підмогильний має стиль і манеру». Змістовною аналітичною розвідкою «Поет чарів ночі» про творчість молодого письменника на шпальтах  збірника «Вир революції» (1921) одізвався В. Юноша (П. Єфремов).

«В. Підмогильний перш за все лірик, письменник занадто заглиблений у самого себе, в свої часом і зовсім скороминущі почування й переживання, письменник абсолютно не «сучасний» (хоч і пише іноді про червоноармійців, червоногвардійців, гайдамак і ін.), тому то так мало в нього відгуків на «день біжучий»... В часи, коли так химерно у всій своїй окрайній полярності, переплітається утопія і дійсність в величезних масових рухах, він «на варті страждання», а не радості людини... В особі В. Підмогильного в нашій сучасній літературі з’явився дійсний поет-лірик, поет чарів ночі, молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем...»¹⁵

«Важкі питання» опановують душі молодих героїв В. Підмогильного, шматують їх, виснажують, вселяють відчуття відрази, провини, слабкодухості. Актуальні й нині проблеми психології безґрунтянства, наслідками яких є відчуття несталості, тривоги, страху, знецінювання людської особистості, а звідси й втрата сенсу існування, – простежувалися в малій прозі В. Підмогильного а саме, оповіданнях «Важке питання», «Старець», «Добрий Бог», «Гайдамака», «В епідемічному бараці», «Третя революція», «Сонце сходить», «Військовий літун», «Історія пані Ївги».

Здебільшого вони належать до катеринославського періоду життя автора, тому дух місця можна відчути на рівні його топосів, як упізнаваних, так і закодованих. Реальні події в прозі молодого письменника, тобто революція, визвольні змагання являють собою лише тло, на якому відбувається існування «людської душі, її стани, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна».¹⁶

Коли Бог покинув свої створіння, вони лишилися наодинці з безмежним всесвітом, часто ворожим до них, а найбільше – байдужим. Але нестерпним було випробування внутрішньою самотністю. Часто у змаганнях між ірраціональним світом та суворою реальністю звичайна людина не витримувала: або ж приборкувала свою душу, знекровлюючи її, або ж – тіло. Саме про це оповідання «Гайдамака», яке було написано  влітку 1918 р. на Собачому Хуторі під Катеринославом, один із героїв якого «учень сьомого класу К-ської гімназії» Олесь «прийшов до гайдамаків того, що був зовсім розчарований у житті й навіть серйозно думав про самовбивство»¹⁷, життя якому здавалося «маленьким, нікчемним і тонким, як він сам»¹⁸ Бог, до якого звертався він гаряче на самоті, «не допомагав йому й тільки мовчки дивився з величного темного образа».¹⁹

Реалізм буття, скривдження асоціювалися з сонцем, натовпом, юрбами людей. Студент Степан з оповідання «На селі», який приїхав з міста «вивчати соціалізм» та випадково вночі закохався в невідому жінку, яка наступного дня не відповіла йому взаємністю, з відчаєм вигукував: «Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей, вони виходять із самотніх захистів докупи і, мов зачаровані, губляться в юрбі, юрбою живуть, ніби сили свої віддають їй. Гарячими проміннями та блиском яскравим ти, сонце, єднаєш тисячі людей, і вони, безглузді, забувши про волю давню, роблять однакові рухи, співають разом пісні своїй безсилості та приниженню…».²⁰

В оповіданні «Старець» йдеться про скаліченого робітника Тимоша, жебрака, озлобленого і самотнього, позбавленого навіть крихти кохання у великому Місті-Монстрі.

У В. Підмогильного – не об’єктивна реальність міста, а її екзистенційне сприйняття, що «виникає в уяві окремої людини як урбаністична візія»²¹: «Місто шуміло і хвилювалось, кипіло й реготало. Життя виштовхувало вдень на вулицю його тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті, помирали, – все це іноді тут же на вулиці, і здебільшого під залізними дахами кам’яних мурів, що самі ж і утворили собі, аби ховатись на ніч для спочинку і кохання. Тих, що знесилені і виснажені хворобами і турботами, конали, якнайшвидше забивали у дерев’яний футляр, кидали у землю, а життя виганяло на спорожніле після них місце нових людей, котрих родило кохання під залізними дахами кам’яних мурів».²²

Відсутність вільного простору у міських «краєвидах», створених письменником, – стан, споріднений із рефлексіями героїв В. Підмогильного, життя яких виплюнуло на бруківку великого міста, щоби «підкорити» його або бути проковтнутими «величезним гадом»²³.

Військовий літун Сергій Данченко, який повернувся замріяним у рідне місто в передчутті кохання, невдовзі позбавляється ілюзій: «Місто зустріло його суворо, і просто в обличчя йому війнув важкий дух руїни. З усіх боків нахилились до нього пошарпані будинки, і вибиті шибки лягали йому тягарями на серце. І хоч п’ять років він тільки й бачив, що розпад і смерть, а не міг погодитись, що місто, де ступала його юнацька нога, так само гниє і розпадається. … Він почував, що всихає: його серце в’яло…».²⁴ Місто – «болото», що в ньому самі тільки «жаби» щасливі, а кохання купується та продається. Назавжди зрікаючись земного життя, Сергій Данченко поринає у вільну, безмежну височінь неба…

Сходина 3. «Вир революції». «Епідемічний барак»

Літературно-мистецький збірник «Вир революції» (Катеринослав, 1921) є знаковою пам’яткою доби Українського відродження, бібліографічна рідкість (1 440 прим.), одне з небагатьох писемних джерел, за яким нині досліджують модерні течії в українській літературі, малярстві, театрі; видання, на шпальтах якого вміщено зразки літературознавчої думки; літопис мистецьких подій у Катеринославі-Січеславі 1921 р. та в інших культурних центрах України. Збірник з’явився в тяжкий для України час стараннями поета-авангардиста Валер’яна Поліщука, професора Петра Єфремова, молодого прозаїка, перекладача, «схильного до психольогизму»  Валер’яна Підмогильного. У 1920 р. Валер’ян Поліщук у Києві видав перший збірник літгрупи «Гроно», в якому брали участь Ґео Шкурупій, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Павло Филипович, Юрій Меженко та інш. В «Дорогах моїх днів» В. Поліщук згадував: «Зібраний матеріал до другого збірника «Гроно» я повіз із собою до Катеринослава, куди запросив мене І. Немоловський, тоді завідувач губНО. Наші матеріали поповнились оповіданням В. Підмогильного, критикою професора Петра Єфремова і таким чином, як етап динамізму, влітку 1921 року з’явився «Вир революції». Про те, як я бідував знов у Катеринославі тоді, та і всі ми, є що розповісти. Їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купити не було за що. У місто заглянула холера. Проте я з Єфремовим тягнув «Вир революції», – він правив коректу, я випускав, сам перевозив тачкою синій цупкий папір, на якому було друковано «Вир», містив нарбутівські кліше, що набрав у Києві, а Підмогильний передруковував нам на машинці нечитабельні тексти, бо збірник набирали учні друкшколи і не могли інакше розібратися. Паралельно я випускав книжку «Вибухи сили» тиражем 200 примірників.

Ходив я у штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхристаної брудної сорочки. Босий і без шапки, я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1-й гімназії, вони мене не впізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я – український письменник».

Оформлювали збірник відомі українські художники київської графічної школи: обкладинка роботи В’ячеслава Левандовського; фронтиспис до збірника – Марка Кирнарського.

У збірнику надруковано одне з найталановитіших оповідань В. Підмогильного «В епідемічному бараці»; поема «Бунтар» та низка поезій В. Поліщука з його провідною статтею «Динамізм у сучасній українській поезії». Конструктивний динамізм В. Поліщука був у контексті подібних європейських течій. Митець був обізнаний на французькому конструктивізмі Фернана Леже і Ле Корбюзьє; німецькому (Ервін Піскатор, Георг Гросс, Вальтер Гропіус), знайомий і з відомим художнім інститутом «Баухауз». Стрижнева формула динамічного конструктивізму В. Поліщука – урбанізм, індустріалізація побуту, верлібр розвинулася наприкінці 1920-х рр. у концепцію спіралізму. Теоретик нового напрямку  в літературі, український Уолт Вітмен розмірковував над архітектонікою віршування та викладав оригінальні думки на шпальтах «Виру»: «Писати строфами обов’язкового розміру, механічно вставляти лишні слова (і це почувається дуже часто навіть у найбільших майстрів слова) тоді, коли я вже все сказав, але ще не зробив п’ятипотрібних тактів – це ж рабство, і поет, який хоче втілити теперішнє життя так або інакше, а воно ж ніяк не піддається, щоб його втиснути в рямці, повинен іти за ритмами життя, ритмом моря, що хвилюється, а не танцювати під штучного тактометра. Це ми бачимо в творах геніального Шевченка...» 

Крім «Поета чарів ночі» професор П. Єфремов під псевдонімом П. Тромов надрукував у збірнику статтю, присвячену творчості В. Поліщука – «Від ясної панночки до «Уїтмена», інтелектуальне значення яких не втрачається й з роками.

З розділу «Культурна хроніка» дізнаємося, що П. Єфремов виготував до друку: «Твори А. Кащенка (6 томів), переклад «Короткої історії мови академіка Шахматова, дві праці про Шевченка: «Поема «Марія» і «Слідком за Господом Богом»; працював над темами «Натуралізм в українській літературі» та «Історична повість в українському письменстві»; перекладав історичні романи Г. Сенкевича «Quo vadis?», Мережковського «Юліян Апостат» і «Леонардо да Вінчі»; редагував випуски серії «Українські народні байки і казки».²⁵

У примітках до цього розділу редакція давала пояснення щодо назви міста «Січеслав»: «Чому Січеслав, а не Катеринослав? А тому, що пора нам перестати славити розпутного ката українського народу, царицю Катерину ІІ, назвою міста нашого, славити ту, яка разом з «першим, що розпинав нашу Україну», «другая доконала вдову сиротину» (Т. Шевченко)…».

На початку 1920 р. у Чаплях відкрився тифозний барак: «Невидимою, але відчутливою хмарою скупчилась над селом пошесть та гнала до ненависного всім барака брички з жовтими тремтячими людьми»²⁶. Катеринославська газета «Український пролетар» (орган українських боротьбистів) від 14 березня 1920 р. повідомляла, що в с. Чаплі Любимівської волості Новомосковського повіту восени 1919 р. лютував висипний тиф: «Люди мерли без ліку». На основі цього факту Підмогильний створив блискучий зразок психологічної прози – оповідання «В епідемічному бараці».

Образ «бараку»-ковчегу є своєрідною метафорою лабіринту людського існування, де над усім панує смерть. З нього якнайшвидше втікають, але невдовзі повертаються, немов у поганому сновидінні. Цей абсурд нескінченний, хоча декому, приміром, лікарю, смерть надає сенс існування… 

Самотність поглядів однієї з сестер-жалібниць Одарки Калениківни зробила її спільницею Бога, що терпів обрáзи від людей, з якими їй доводилося бути та всі їхні «вчинки і глум»27. Від фанатичної молитви до Бога «за цих божевільних, грішних людей»28 до майже зневіри в їхнє переродження – така палітра буття цієї героїні. Якщо не Бог, то кохання – воно може врятувати від порожнечі, відчаю, – сподівалася сестра Пріся, – але, з досвіду сестри Ганнусі, й кохання скороминуще... «А занепаде ж врешті кохання, я таки житиму, здатна тільки варити борщ та ночувати з чужою мені людиною… О, який сором це шлюбне життя!»²⁹ – виносить вирок своїм інстинктивним почуттям Пріся.

Ганнуся зі своїм синочком Антосем «з єдиним почуттям своєї окремішності»³⁰, що й Сергій Данченко, зневірилася в Бога і була певна, що «то кволі люди вигадали його, щоб була ще одна надія»³¹. Навіть на Великдень «воскреслий Бог не прийшов у барак, і сестра Ганнуся стояла перед ним, як самотній дозорець на варті страждання».³²

«На варті…» й рибалка Охрім – дивак, самітник, ще один із персонажів оповідання «В епідемічному бараці», філософія якого виходила поза межі раціонального. Він тікав від лайки своєї дружини через те, що не хотів господарювати: «А як я можу різати плугами землю, коли знаю, що вона мовчки стогне під ногами тисячі людей?».³³ Антропоморфізм стосовно Землі, Сонця, а найбільше – до Ночі, є наявним у В. Підмогильного. Згадаймо у «Старці» ніч, немов людина, – така ж самотня: «вона плакала від цього, плакала так само тужливо спокійно, якою й сама була. Замість слів чарівних падали її сльози на землю росою, – холодною, як самотність, чистою, як молнія, тихою, як сум…».³⁴

Не дарма ж П. Єфремов назвав молодого письменника «поетом чарів ночі». 

Лише рік минув після виходу першої книжки, а в хроніці «Виру» повідомлялося, що «письменник В. Підмогильний написав повість «Остап Шаптала», а також скінчив переклад з французької мови роману Ан. Франса «Таїс», написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл «Повстанці», а також написав оповідання «Комуніст» і «За день». Неймовірно! Хлопцеві – двадцять років. Страшенні скрута, пошесті, і раптом – «Таїс» – один із загальновизнаних творів інтелектуальної європейської прози...