Богомаз-Бабій Григорій Феодосійович
Григорій Богомаз-Бабій: «Життя – як один день»

Не часто буває так, що я виходжу з театру зі сльозами на очах. Та, переглянувши виставу «Наша кухня», яка йшла в театрі Тараса Шевченка і була тоді присвячена Міжнародному дню пам’яті жертв Голокосту, не могла втримати емоцій. Це була робота дніпровського режисера Григорія Богомаза-Бабія. Як культурний оглядач я знаю Григорія Феодосійовича досить давно, та ніяк не можу зрозуміти, чому ім’я цієї надзвичайно талановитої людини не гримить на кожному кроці у культурному житті міста, а може й країни. Але потім згадую, що Григорій Феодосійович дуже скромна, щира, делікатна й інтелігентна людина, яка тихо та професійно робить свою справу. Робить для людей, для своїх глядачів, працює для душі, а не заради слави та привілеїв. Вже багато років у різних театрах нашого міста йдуть його вистави, кожна з яких, на мою думку, є значною театральною подією. Хоча більшу частину свого життя талановитий режисер присвятив дітям. Він і досі залишається улюбленим педагогом талановитої театральної молоді, завжди пишається творчими досягненнями своїх учнів, багато з них стали знаковими артистами та відомими людьми.

26 травня Григорій Феодосійович святкував свій день народження. Як більшість творчих людей він має молодий вигляд. Його обличчя завжди світле, привітне й усміхнене. Я дуже люблю його інтелігентні жарти та галантне вітання при кожній зустрічі.

Напередодні я зустрілася зі своїм улюбленим режисером, щоб краще пізнати душу цього талановитого митця, дізнатися про його долю та творчий шлях.

Народився Григорій Богомаз-Бабій у селі Кислицькому Вінницької області в сім’ї сільських інтелігентів: батько, Феодосій Леонтійович, протягом 20 років працював директором сільської початкової школи; мама, Докія Ананіївна, з любов’ю ростила синів. З чотирьох братів один, наймолодший Григорій, обрав творчу професію.

Зараз Григорій Феодосійович викладає у Дніпропетровському фаховому мистецько-художньому коледжі культури. Вже майже 40 років готує акторів театру ляльки і театру драми. Він на базі коледжу створив творчу майстерню «Інтимний театр» імені Антоші Чехонте, де надає можливість студентам вже на перших курсах грати у виставах і виявляти свій талант. Його вихованці успішно працюють у різних театрах країни та знімаються в кіно.

– Григорію Феодосійовичу, як ви вирішили пов’язати своє життя з театром?

– Це все Божа воля. В дитинстві я був закоханий у мистецтво і відвідував самодіяльний колектив. У 9–10 класах ми створили дві вистави, де я грав головні ролі. Після школи поїхав у містечко Теребовля Тернопільської області вступати до училища культури. Та провалився на іспиті. А наступного року приїхав до Дніпра (тоді ще Дніпропетровська) підкорювати Дніпропетровське театральне училище. І зірки зійшлися. Мені пощастило вступити до славетного театрального закладу на курс курбасівця Данила Лазуренка, заслуженого діяча мистецтв УРСР. На останньому курсі училища мене вже запросили до Театру юного глядача.

– Тоді я потрапив до когорти тих щасливих людей, які стояли біля витоків ТЮГу. Мені доручили зіграти надзвичайно відповідальну роль Альоші Перевєрзєва у спектаклі «До побачення, хлопчики». І от зовсім недавно в пам’ять про ту далеку незабутню виставу я разом із майбутніми акторами здійснив постановку «До побачення, хлопчики» на студентській сцені. 

Та про мій шлях у мистецтві… Тільки ТЮГ відкрив театральний сезон, як мене призвали на службу до армії. Волею долі я опинився у місті Севастополі у Театрі Чорноморського флоту. Тоді на сцені цього театру працювала славна когорта акторів з відомих театральних шкіл. Після служби на флоті у мене з’явилася мрія стати режисером. Два роки після армії служив у театрі актором. Але згодом поїхав до Харкова, де вступив на режисерський факультет інституту мистецтв імені Івана Котляревського і потрапив на курс до талановитого педагога Олександра Скибневського. На той час в інституті була дуже сильна курбасівська школа, яка допомогла мені зрозуміти, що режисура – це ціла система філософських, культурологічних поглядів.

Відшуміли студентські роки, і я отримав направлення до одного з найстаріших театрів України – Дніпропетровського театру імені Тараса Шевченка. Але так склалося, що в жодному з театрів не закріпив свою долю на роки.

Мій батько був учителем. У нього була мрія, щоб я теж став педагогом, та я був проти. Проте мрія батьківська мене наздогнала, і я протягом багатьох років навчаю творчу молодь. 

– Звідки взялося ваше цікаве подвійне прізвище?

– За документами моє прізвище Бабій, а Богомаз – це прізвище нашого роду. Мої діди та прадіди були Богомазами. Після революції потрібно було рятувати сім’ю від розкуркулення, і наша родина стала Бабіями. А коли я виріс, то вирішив повернути собі наше родове прізвище і носити його з гордістю. Тепер студенти часто, жартуючи, називають себе богомазиками або бабіятами.

– Розкажіть, будь ласка, у яких містах ви ставили вистави?

– Я мав щастя ставити вистави у 18 театрах України. Зокрема, у театрах Харкова, Івано-Франківська, Херсону, Полтави, Хмельницького, Ніжина та інших. Працював із багатьма іменитими акторами. Це була велика школа професійної майстерності. Навіть був режисером Дніпропетровського театру опери та балету, де здійснив постановку вистав «Вечорниці» П. Ніщинського і «На русалчин Великдень» М. Леонтовича в обробці М. Скорика, у яких робив акцент на красі та величі українського національного характеру. Потім мене знову покликали до театру імені Тараса Шевченка, у якому я поставив декілька вистав: «Молода хазяйка Ніскавуорі» з народною артисткою України Лідією Кушковою у головній ролі (до речі, на Всесоюзному фестивалі фінської драматургії наша вистава була визнана найкращою, а також «Краща режисура» і Лідія Степанівна – «Краща актриса»); «Земля» за О. Кобилянською (ця вистава перемогла у фестивалі-конкурсі на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна» і стала «Кращою виставою»); «У цьому домі переночував Бог» Г. Фігейреду; «Скляний звіринець» Т. Уільямса з заслуженою артисткою України Наталією Тафі у головній ролі Лаури, за яку вона отримала нагороду «Січеславни» та інші.

Є такий вислів: «Всі дороги ведуть до Риму…» Ось так і мої дороги весь час звертали до театрального коледжу. Напевне, батькова мрія керувала мною. Але ностальгія за Театром не полишала мене, тому я паралельно ставив вистави у різних містах і театрах. У Херсоні, наприклад, ми з постановочною групою створили знакову виставу за Ісаком Бабелем «Занепад». У Дніпрі в Молодіжному театрі народилася прониклива вистава «Поліанна», в Театрі драми та комедії: «Дворянські вибори» (це було першопрочитання п’єси Гр. Квітки-Основ’яненка, вистава отримала дві нагороди «Січеславни»), «Інтимна комедія» Н. Кауарда (ця вистава перемогла у шести(!) номінаціях фестивалю-конкурсу «Січеславна»). Так склалося, що за своє життя я поставив у різних театрах країни близько 50 вистав, а враховуючи те, що багато вистав створювалося у театральному коледжі зі студентами, то їх кількість давно вже перейшла за сотню. Крайньою моєю виставою знову була «Інтимна комедія», тільки вже у Ніжинському театрі імені Михайла Коцюбинського у 2018 році. Мене на постановку до цього театру запросила моя учениця народна артистка України Алла Соколенко.

– Які ваші роботи можна побачити зараз у театрах Дніпра?

– Можна побачити «Нашу кухню». Ця вистава народилась у зруйнованому театрі міста Сєверодонецька, де мені пощастило відновити роботу Луганського академічного українського музично-драматичного театру. А потім, через декілька років, я її поставив і у Дніпрі з шевченківцями. Так сталося, що у виставі зіграла і 9-річна онучка Ася,  родзинкою її ролі Марійки став її власний вірш. 

– Розкажіть про свою родину. У культурних колах знають, що ваша дружина Галина Бабій багато років працювала завідувачкою літературно-драматичної частини в театрі драми та комедії. Де ви познайомилися?

– Ми жили в одному селі, але не знали одне одного, а познайомилися згодом на весіллі, коли вже навчались у різних містах і приїхали до рідного села на канікули. Зараз минає 45-й рік нашого подружнього життя. У нас чудові діти: доньки Ірина й Ольга, син Ігор, чудові онуки: розумничка і красуня Анастасія (ми її називаємо Ася) та маленьке янголятко Андрусик. Вони – наша гордість.

– З якими дніпровськими акторами вам довелося працювати?

– З багатьма. Проте найбільше запам’яталися дні співпраці з народною артисткою України незабутньою Людмилою Вершиніною у знаковій виставі «Афінські вечори», яка народилася у далекому 2004 році і жила на сцені Театру драми та комедії 15 театральних сезонів. Ось така вистава-довгожитель! І це, звичайно, завдяки Людмилі Іванівні, яка любила свою Героїню (як і всі, хто був у творчому ансамблі з геніальною Актрисою) і хотіла, щоб вона якнайдовше жила на сцені і дарувала своє тепло глядачам. 

Достоїнство чоловіка – це його роки, сказав з посмішкою Григорій Феодосійович, – мої роки пролетіли, як один день.
 

Титульне фото: Г. Богомаз-Бабій // https://dv-gazeta.info/dneprnews/segodnya-
otmechaet-den-rozhdeniya-izvestnyiy-rezhisser-i-pedagog-dnepra-grigoriy-bogomaz-babiy.html