Родина Хрінникових: історія і доля

Мати Володимира – Любов Прокопівна походила з відомого в місті роду Белявських, про який ми маємо більше відомостей. Її батько Прокіп Андрійович (1803–1870) був спадковим почесним громадянином (1858 p.), купцем першої гільдії, міським головою у 1846, 1851–54 pp. Родом з Нових Кайдаків, з купецької родини. Мав велику торгівлю лісом. Під час Кримської війни 1853–56 pp. він неодноразово робив пожертви місту на військові і господарські витрати. Був почесним старшиною дитячого притулку, заснував лікарню для хворих на цингу людей. За клопотанням міської думи у 1851, 1852 і 1853 pp. його нагороджували золотими медалями за сумлінну і тривалу службу на користь міста та значну благодійність. Після його смерті за заповітом у місті побудовано лікарню і богадільню ім. П. Белявського, які утримувалися за рахунок жертвувань нащадків родини. Портрет П.А. Белявського, за рішенням міської думи, встановлено у залі міської думи. Можливо, що саме цей парадний портрет зберігається сьогодні в історичному музеї. З нього дивиться на нас красивий сивочолий чоловік, на сюртуці якого нагрудна медаль «За защиту Севастополя», а на шиї дві золоті медалі на стрічках. На рукавах і бортах сюртука – металеві ґудзики із зображенням герба м. Катеринослава. Дослідження історії портрету триває.

Подружжя Белявських мало двох доньок – Ганну (1850 р.н.) і Любов (1852 р.н.). Мабуть схожою на свого батька була Любов Прокопівна, про яку у спогадах йдеться таке: «Бабушка Любовь Прокофьевна была красавицей – блистала на балах!!! Каждый вечер на балу имела по несколько предложений, но в замужестве счастливой не была. Умерла бабушка от скоротечной чахотки в 36 лет. Расцвет жизни!!!». Померла Любов у 1882 р., тобто у 30 років, про що повідомила місцева газета «Екатеринославский листок»: «После смерти недавно умершей госпожи Хренниковой остались дети и огромное состояние. Опекуном детей является вдовец г. Хренников.» Подружжя мало трьох дітей – доньок Марію і Віру (померла у дитинстві) і сина Володимира (1876 р.н.). Його фото у віці 1–1,5 років надіслала Галина Кир'якова (фото: Катеринослав, Міткін). За розповідями Марії Петрівни, Володимир багато читав, займався спортом. У домі була велика бібліотека, спортивна зала із багатьма знаряддями: усім цим користувалися і діти Володимира. Володимир закінчив політехнічний інститут у Петербурзі, де товаришував із В.П. Мазуренком і М. Скрипником.

Дружина Володимира – Марія Петрівна Мазуренко родом з області Війська Донського, тобто Ростовського повіту Катеринославської губернії (тепер територія Росії). Історія походження роду Мазуренків більш романтична. Батько Марії – Петро Мусійович – позашлюбна дитина від князя і черкешенки, яку він викрав з гарему. Їхні імена не збереглися. Відомо тільки, що вона прожила до 106 років і весь час благала князя повернути її на батьківщину. Мешкала в окремому будинку, що побудував для неї князь, а син Петро жив у будинку князя, навчився грамоті, але був кріпаком. Під час селянської реформи селяни обрали його делегатом у справах до повітового міста. Його дружина – Христина Єгорівна, кріпачка. Подружжя мало семеро дітей: п'ятеро хлопців – Дмитра, Семена, Віктора, Василя, Юрія та двох дівчаток – Марію та Єлизавету. Брати успадкували від черкешенки вузький розріз очей, а до дівчат ця риса не перейшла, усі діти Мазуренків отримали вищу освіту. Марія закінчила гімназію, навчалася у Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії, з якої її виключили за участь у революційній діяльності, заарештували і вислали на Дон. Щоб отримати освіту, вона їде до Європи у Лозанну, де навчається у медичному інституті. Тут у Лозанні вона і познайомилася з Володимиром. «У них был долгий и, по словам мамы, красивый роман. Папа сделал ей предложение после окончания эмиграции, но дед Пётр Моисеевич ему отказал. Папа уехал в Америку, путешествовал и вторично сделал предложение маме и дедушка дал согласие», – пише Марія.

У родині Хрінникових було четверо дітей. Хлопцям дали імена Богдан і Тарас, мабуть, на честь Хмельницького і Шевченка. Марія з розповідей матері пише: «Тараса до крестин называли Николаем, в честь дедушки, а папа все говорил: «Вот я вам устрою сюрприз». Когда начали крестить, то папа сказал батюшке, чтоб назвали сына Тарасом, а не Николаем. Все были удивлены, но не возражали». З іменем Богдана довелося клопотатися, бо у православних іменниках його не було. Охрестили його Георгієм, але в родині називали Богданом. Діти мали в родині пестливі імена: Тараса називали Тарасиком, доньку Галину – Галюнею, а останню і наймолодшу Марію – Мурою, Муравійчиком.

«Жили красиво, счастливо. Папа был заботливым отцом, следил за нашим воспитанием. У нас жили три гувернантки: немка, француженка и даже из Галиции приглашали гувернантку, которая учила нас украинскому языку – «рідній мові», яку ми вже забуваємо, на превеликий жаль. Знаю, что папа очень и очень любил Украину. У нас в доме была «большая столовая» стены которой были расписаны украинским орнаментом. Рассказывала мама, что мальчики, когда подросли, носили «оселедці» и даже раз пошли в гимназию, но их там здорово «потаскали» и пришлось «оселедці» сбрить и больше их не отращивали».

Володимир Миколайович любив робити подарунки дітям і особливо дружині – одяг, прикраси. «Эти вещи папа старался покупать на выставках в Москве и др. городах, поэтому они были уникальными. Особенно помню одно платье: чехол был желтого цвета атлас, само платье из черного шелкового тюля, вышитого бисером золотого и голубого цвета. Это платье берегли для меня, так как прочили мне судьбу актрисы, но увы судьба решила иначе».

У 1915 р. родина почала розпадатися і остаточно Володимир Миколайович залишив и у 1917 році, одружившись із іншою жінкою. «Был ли он счастлив со второй семьей – не знаю. В этой семье у него было два сына – Володя и Богдан, о их судьбе ничего не знаем, хотя мы их разыскивали.»

Щасливе і красиве родинне життя припинилося драматично. Що було причиною розлучення – достеменно не відомо. Дещо прояснити можуть короткі характеристики кожного. Друзі Володимира Миколайовича – М. Скрипник і В. Мазуренко називали його «поперешним» за упертість характеру. Марія супроводила свої спогади зауваженням: «Горькие воспоминания о папе не хочу писать, пусть их сотрет время». Тобто, можливо вона вважала саме його винуватим у розпаді родини. З іншого боку, Д. Дорошенко характеризує Марію Петрівну, з якою йому доводилося працювати у «Просвіті», як «капризну і вередливу пані». Як кажуть у народі «наскочила коса на камінь». Але все ж таки за спогадами Марія Петрівна дуже любила свого чоловіка і після розлучення навіть вчинила спробу самогубства – «её вытащила из петли наша бонна», – пише у листі Марія Юріївна.

За версією М. Чабана, можливим приводом до розлучення була п'ята дитина Марії Петрівни – донька Надія, яка начебто була не від Хрінникова. Але це під великим питанням. У своїх спогадах Марія Юріївна ніде не згадує про п'яту дитину матері, свою сестру, хоча на фото 1920-х років, надрукованому у книзі М. Чабана «Діячі Січеславської «Просвіти» вони обидві, як зазначає автор, зображені поряд із матір'ю. Чому? Питання залишається відкритим.

Розпад родини припав на доволі складний час – була перша світова  війна, а потім – лютнева революція, громадянська війна. До страждань особистих, родинних, додалися ще й загальногромадянські. Найстрашніші та важкі роки припали на громадянську війну, коли родина зазнала моральних і матеріальних збитків, утисків і принижень. «Червоні» тероризували родину як «соціально небезпечний елемент», неодноразово грабували будинок на очах у дітей. «Тут проявилась вся мама: её храбрость, выдержка, мудрость и умение жить в тяжелых условиях. Как она сохранила нас и себя живыми – одному богу известно!» – пише Марія. Як дружину Хрінникова її заарештовували – два місяці вона навіть просиділа у в'язниці. Будинок по вул. Клубній, 11, де мешкала родина, забрали, але пізніше повернули. Чимало епізодів описує Марія Юріївна про життя родини у часи громадянської війни.

«В те годы могли позвонить ночью и сказать: «Ты жена Хренникова?» – Мама говорит: «Да!» – «Приготовь нам столько-то тысяч, если не приготовишь – расстреляем.– Мама отвечала:«Приходите хоть сейчас расстреливать, таких денег у меня нет, а Хренников меня оставил с детьми, где он – не знаю». Час минав швидко. Декілька років дискомфорту, або навіть шоку, в яких перебувала родина, поступово відходили, притуплювалися. Свідомість і невідступність перемін, що звалилися на родину, були вочевидь. Повсякденність входила до своїх берегів, буденщина починала брати верх над надзвичайністю.

Подолавши в тій чи іншій мірі проблеми адаптації до нових умов, родина шукала для себе шляху переходу до фази формування інших морально-психологічних настанов. Нове життя пропонувало зовсім новий їх образ. У 1923 році Марія Петрівна одружилася із І.Ю. Матросовим, більшовиком. Він любив і турбувався про неї і дітей. 1930 р. разом із чоловіком вона переїхала до Харкова, де й мешкала до кінця своїх днів (померла у 1963 р.)

Після 1917 року Володимир Миколайович зустрівся з дітьми лише у 1927 році. Відбувалося це у Києві, де мешкала його сестра Марія з чоловіком П. Латинським. Донька Марія приїхала на цю зустріч спеціально з Одеси, Тарас – із Дніпропетровська, а Галина мешкала в Києві, де навчалась. «К поезду, чтобы встретить меня наши опоздали, а Галюня сказала папе: «Идите встречать Муру без нас, интересно, узнает ли она Вас?». Коли вони бачились в останній раз, Марії було 4 роки. «Я вышла из вагона, озираясь по сторонам, пошла вдоль состава: Через некоторое время увидела папу. Он стремительно шел мне навстречу, у него разлетались полы чешучевого пиджака. Мы быстро шли навстречу друг другу и я попала в крепкие, ласковые отцовские обьятия. Все были рады, что я узнала папу, а я в особенности! Да, это была первая и последняя моя сознательная встреча с папой». 

В.М. Хрінников мешкав у Грозному, а помер у 1935 р. в Кисловодську. Про смерть родина дізналася випадково.

Як протягом XX ст. складалася доля дітей і родичів цієї української родини? Про це йдеться в останньому, третьому розділі спогадів. Родина Волоцьких, тобто Ганна Прокопівна (Белявська) та її чоловік Павло Тимофійович (дворянин, військовий у відставці, гласний міської думи 1871–1874 рр. і 1883–1886 рр., благодійник, попечитель богадільні ім. П. Белявського) під час громадянської війни емігрували. Марія Юріївна так пише про цей момент в їхньому житті: «Все Волоцкие уехали за границу из нашего дома. Ночью они приехали к нам и очень звали маму ехать с ними, но мама категорически отказалась. Помню, сколько было слез, рыданий при расставании. Это надо было пережить и прочувствовать; как горько и тяжко уезжать с родных мест. Но мы остались, а их судьба была сложной». Листування тривало до 1932 року, після якого родина не мала ніяких звісток про них.

Сестра Володимира Миколайовича – Марія разом із чоловіком П.А. Лабинським померла у Києві під час голоду 1932 р.

Єлизавета Мазуренко, сестра Марії Петрівни і мати відомої української поетеси і художниці Галини Мазуренко у 1935 р. була заарештована за звинуваченням у контрреволюційно-націоналістичній діяльності серед молоді. Її били, зламали ребра у катівнях НКВС у м. Києві, де вона і померла.

Після розлучення Володимира та Марії їхніх доньок удочерив дядько Юрій Петрович Мазуренко. Доля його була складною – працював на партійних посадах, як ворог народу був засланий на Соловки. Марія Володимирівна Хрінникова (1913 р.н.) прожила усе доросле життя за прізвищем Мазуренко і по батькові – Юріївна, давши собі слово ніколи їх не змінювати, яка б доля її не спіткала. У 1929 р. вона закінчила трудову школу у Дніпропетровську, потім навчалася у Харківському хіміко-силікатному технікумі. 1941 р. продовжила навчатися у Алматинському університеті, з якого її виключили за соціальне походження, але після тривалих клопотань, відновили. Разом із чоловіком, Г.3. Кир’ьяковим, професором хімії, мали двох дітей – доньку Галину, історика за фахом і сина Олеся, лікаря.

Доля старшого сина Хрінникових – Богдана (1906 р.н.) була такою: під час громадянської війни він пішов із дому і тривалий час про нього не було ніяких відомостей. Знайшли його у Празі Волоцькі помираючим від голоду. Вони влаштували його до інтернату для дітей емігрантів, що під Прагою. 1926 р. він закінчив гімназію, а потім Празький Політехнічний інститут (у 1930 або 1932 pp.). У 1926 році Богдан надіслав матері свою фотокартку з Праги, яку дуже цінувала родина і яка зараз знаходиться у музеї. Листування з ним припинилося у 1932 р. і з того часу родині про нього нічого невідомо.

Донька Галина (1907 р.н.), навчалась у приватній гімназії, Одеському інституті шляхетних дівчат. У Києві отримала вищу юридичну освіту, працювала слідчим, але це за соціальним походженням – заборонили. Тоді вона закінчила другий інститут – педагогічний у Харкові, навчалася в аспірантурі, захистила дисертацію з психології. Лекції читала українською мовою. Родинне життя у неї не склалося, разом із подругою вони взяли на виховання хлопчика, але він отримав прізвище подруги – Юра Скрипник. Померла у Харкові 1993 р. її фото теж зберігається у музеї.

Син Тарас (1910 р.н.) отримав вищу освіту інженера-електрика, але досить пізно, причиною чого було соціальне походження. Викладав у Севастополі. Він також змінив своє прізвище на Степнов (за спогадами він був закоханий у жінку, яка мала таке прізвище). 1962 р. від останньої дружини мав сина Дмитра, який мав прізвище матері. Фото Тараса у віці 50 років надіслала Марія Юріївна.

Після смерті М.Ю. Мазуренко музей листувався із Галиною Глібівною, її донькою. Вона надіслала нам деякі документи бабусі та матері часів їхнього життя та діяльності у Катеринославі, фотокартки, оксамитову серветку з будинку Хрінникових. 

Листування припинилося. В останніх листах Галина сповіщала про тяжкий матеріальний стан родини, до якого після смерті матері додалися ще и духовні страждання. Лише листування з історичним музеєм і усвідомлення того, що на батьківщині пам'ятають їхніх предків – родину Хрінникових-Мазуренків, надають нащадкам якихось сил і бажання жити. Та як же не пам’ятати, бо стоїть у самому центрі міста монументальна будівля, яка ще за часів придушення українства вважалася за своїм художньо-образним рішенням неофіційним пам’ятником слави Січі Запорозької. Побудована у стилі українського модерну, або як назвав його автор проекту і власник В.М. Хрінников – «Відродження України», під могутнім впливом і конкретною допомогою Батька запорозького – Д.І. Яворницького, воно і сьогодні є окрасою нашого міста, перлиною архітектури України. 

Фото надані авторкою з фонду ДНІМ