«Світ Божий як Великдень». Частина 2

Неможливо уявити український Великдень без писанок, неповторні орнаменти та розмаїття кольорів яких зачаровують.

Писанка єднає світ

Практично в усіх народів світу яйце шанувалося здавна і стало символом життя та народження. На яйцях малювали всі символи, що були важливими для людей та вважалися оберегами: сонце, місяць, зірки, вогонь, вода, земля тощо. Звичайно, що в ті часи, коли писанки тільки починали робити, вони не були такими довершеними, як сьогодні: це були елементарні зображення предметів, явищ, узорів, а вже з роками розписування великодніх яєць стало мистецтвом.

Звичай розфарбовувати яйця не є тільки українським. Він відомий усім європейським народам. Українці надали йому характерних рис, розфарбовуючи яйця притаманними українській народній культурі орнаментами.

Згідно з переказами, перше великоднє яйце Марія Магдалина піднесла римському імператорові Тіберію. Коли Марія прийшла до Тіберія і оголосила про Воскресіння Христа, імператор сказав, що це так само неможливо, як і те, що куряче яйце буде червоним, і після цих слів куряче яйце, яке він тримав, стало червоного кольору. Звичай розфарбовувати, а потім розбивати яйця символізує нове життя.

Поряд із писанками наприкінці XIX – на початку XX ст. в Україні, переважно у містечках і приміських селах, почали виготовляти крашанки, писанки, крапанки, мальованки та дряпанки (шкрябанки). За техніками виконання великодні яйця різняться: писанки – яйця, декоровані традиційними символами, які пишуть за допомогою воску та барвників; мальованки – розмальовані пензлем; крапанки – декоровані різнобарвними краплями за допомогою воску; дряпанки (шкрябанки) – яйця фарбують, а потім гострим предметом вишкрябують на них візерунок; крашанки – пофарбовані в різні кольори барвниками.

Дороге яєчко – к Великому дню

Фарбували яйця у Великодню суботу (або в четвер) на Страсному тижні. Готувати і розмальовувати подарункові великодні яйця петриківським розписом починали ще на початку посту.

Основний колір крашанок – червоний, він символізує пролиту за людей кров воскреслого Спасителя і радість життя. Темно-червоний колір готують з відвару цибулиння. З кори дикої яблуні отримують жовту барву; з молодого березового листя – салатну; з шишечок вільхи – брунатну. У воду для фарбування крашанок додають потроху свяченої води – хрещенської, стрітенської та благовіщенської. Як правило, крашанок готують 13 – на згадку про Христа і його 12 апостолів. Крашанками обмінюються із знайомими, їх дають родичам, сусідам, тим, хто прийшов привітати, носять у гості, роздають жебракам.Також передають померлим, кладучи на могилки. Шкаралупки з крашанок пускають на воду, щоб пливли «до рахманів» і вказали їм, що час святкувати Рахманський Великдень. (Ярослава Музиченко).

Розписані та пофарбовані яйця символізують життя, сонце і воскресіння. Писанкові орнаменти збереглися з глибокої давнини, це загальнопоширені знаки сонячного культу. Стефанія Гвоздевич та інші дослідники вважають, що значення писанок подвійне: значення самого яйця, яке носить в собі зародок півня (сонячного птаха) та значення орнаментів-символів, якими вкрита писанка.

На Дніпропетровщині здавна добре розвинене мистецтво крашанок і писанок. Початок створення колекції писанок Дніпропетровського національного історичного музею пов’язаний ще зі збиральницькою діяльністю Д.І. Яворницького, який очолив музей у 1902 р. Нечисленні місцеві мальованки у фондах музею, які збереглися після часів воєнних лихоліть, являють собою муляжі яєць, розфарбовані за допомогою пензля та фарб. Юлія Датченко, дослідниця і майстриня писанкарства, опрацювала цю колекцію писанок рідного краю кінця ХІХ – початку ХХ ст. Результатом роботи став посібник «Писанки Катеринославщини». Писанки Ю. Датченко виконує за традиційними зразками. В авторських композиціях переважають квіткові мотиви, зображення птахів, риб. Майстриня пише у восковій техніці, використовуючи писачок і гвіздок. Здебільшого, тло писанок червоне, бордове, сіре, коричневе.

На виставці народного мистецтва «З Україною в серці» (2013) у Дніпрі було представлено понад 500 робіт 300 авторів, зокрема, писанки, створені за традиціями, притаманними краєві. Писанки і мальованки зі стародавнім оригінальним орнаментом вражали своїм розмаїттям і досконалістю. Вишуканість виробів, попри їх мініатюрність, передавали гармонію колориту, зберегли прадавні символи світорозуміння і природи, поєднували з традицією минулого. У великодній виставці народної творчості взяли участь юні, але досвідчені художниці – Аліна Статива та Ярослава Пікуш, представниці молодшого покоління династій відомих майстринь петриківського розпису, а також Марія Бабенко, Юлія Ягода, Катерина Носова, Надія Рева, Катерина Цапирь та багато інших.

За даними дослідників, для створення писанок здавна на теренах краю використовували рослинні фарби – з лушпиння цибулі, кори дуба, зелених волоських горіхів тощо, писали в основному рослинні орнаменти – хрещаті квіти в різних варіаціях, горизонтальні гілки, листя. Для Катеринославщини (Дніпропетровщини) характерні писанки з насиченим тлом, переважала жовта, брунатна, зелена і коричнево-чорна гама кольорів. У писанках Наддніпрянщини дослідники виявляють також мотиви писанок, характерні для Полтавщини, Поділля та Бессарабії.

Незмінні атрибути святкування Світлого Христового Воскресіння – сучасні великодні писанки-«мальованки», прикрашені петриківським розписом, стають справжніми арт-об’єктами і творами мистецтва.

«Писанку писали під Великдень…»

Писанкарство – мистецтво особливе, адже писанка є символом Свята Свят – Великодня. Українці споконвіку з повагою ставляться до великодніх яєць, дбайливо їх розписують. Писанки кладуть до святкового кошика, щоб освятити і потім розговітися ними після суворого посту. Писанками прикрашають аналої в храмі, їх кладуть біля ікон, прикрашають оселі та дарують рідним і близьким.

Петриківські писанки є унікальною технікою українського малярства. Кожний із майстрів писанкового орнаменту на Дніпропетровщині має власний репертуар орнаментальних мотивів і свої улюблені композиційні схеми, але при тому розписи зберігають місцеві особливості. Сучасні сувенірні петриківські писанки мають дерев’яну або керамічну основу. «Виготовлення дерев’яної писанки, або як її ще називають мальованки, розпочинається з ґрунтування поверхні. – розповідає майстриня петриківського розпису Наталка Рибак. – Роблять це фарбою або клеєм. Трохи часу на те, щоб дерево просохло – і майстриня складає композицію – наносить перші штрихи. Потім найтоншим пензликом поєднує всі лінії. Інструмент для цього використовує непростий – з котячої шерсті. І ось, потроху, починає промальовуватися задум. Зелене листя, червоні ягоди – на крашанці з’являється калина. Тепер виріб має ще раз просохнути, після чого майстриня покриє його лаком. До речі, зображення калини – традиційне для петриківського розпису. Та майстри кажуть: будь-яка господиня може на Великдень прикрашати нею свої писанки. А також птахами».

Коли до війни громади українських міст і сіл активно готувалися до Великодня, виставкові зали, вулиці і площі, храми, навіть окремі супермаркети прикрашали гігантськими писанками з петриківським розписом.

Вірменський хачкар у поєднанні з українськими мотивами петриківського розпису – відмінна риса творчості Марини Саркісян. Сама художниця так говорить про свою творчість:
«Я втілюю «петриківку» на папері, дереві, склі, а також розписую інтер’єри. Серед моїх улюблених сюжетів – чарівні птахи та квіти, оберегова символіка – «Берегині». Маю декілька серій робіт, наприклад – «Натюрморти у петриківському розписі», над якими я працювала протягом 2013 року, а також – «Вірменські хачкари у петриківському розписі», над якими я почала працювати з 2014 року і донині. Кожна з робіт серії – зображення хреста-каменю (хачкар) – споконвічного символу вірменського народу – в обрамленні петриківського розпису. Для мене петриківський розпис – це українська душа, що зливається з моєю душею, оскільки Україна – моя Батьківщина. Хачкари – це символ і серце Вірменії, адже я маю вірменське коріння. Усе це переплітається в дорогоцінний скарб у моєму серці. Петриківський розпис – це моя Душа, а Хачкари – це моє Серце».

До активної фази війни з рф у Києві проводили щорічний Всеукраїнський фестиваль писанок – традиційний захід, що є невіддільною частиною свята Великодня для киян і гостей столиці України. Так, у 2018 р. фестиваль охоплював чотири локації: Софійську, Михайлівську площі, Володимирський проїзд і сквер біля нього, які ставали епіцентром писанкової феєрії просто неба. Київ прикрашали великі писанки, їх тут близько 500, та 374 великодні зайці, розмальовані в індивідуальному стилі митців. Над оформленням святкових писанок і зайців працювало 750 художників із різних куточків України. Фестиваль був націлений на підтримку і популяризацію українських народних традицій, розвиток народного мистецтва, вивчення культури та історії українського народу. Авторські писанки з петриківським розписом сяяли всіма барвами.

Розпис великої великодньої писанки – це всеукраїнська акція, до якої не раз долучалася і Дніпропетровщина. Основу малюнка складають мотиви відомого на весь світ петриківського розпису. Звісно, наша писанка визірнятиметься серед писанок інших міст, тому що для кожного регіону характерні свій стиль і своя манера. Помилуватися вже розписаною 4-метровою писанкою перед відправкою до Києва могли усі бажаючі.

Від великодніх мотивів на палітрі – до духовності в житті

Петриківський розпис – це мистецтво з позитивною енергетикою, тепле і справжнє, бо заряджене енергією рідного краю, духовністю і генетичною пам’яттю нашого народу. Петриківська земля зростила не одне покоління майстрів. До великодніх свят у Дніпрі в мирні часи традиційно відкривалися виставки робіт сучасних майстрів петриківського розпису, вправність яких дивовижна.

На виставці 2021 року свою творчість представляла Заслужена майстриня народної творчості України, викладачка і знана в усьому світі художниця Тетяна Анатоліївна Гарькава зі своїми талановитими ученицями. Тетяна Гарькава створює великодні розписи, які відрізняються декоративною насиченістю кольорів і орнаментальних композицій. Її твори – прямий відгук на рідкісну за багатством і щедрістю природу, тому привертають увагу багатою обробкою квіткової в’язі, соковитим яскравим колоритом, в якому переважають червоні, малинові, зелені, помаранчеві барви. Багата їхня тональна партитура від холодних фіолетово-бузкових до «гарячих» вохристо-помаранчевих ніби випромінює радість, створює відчуття свята.

Великдень – серед улюблених сюжетів Галини Назаренко, однієї з найбільш активних і знаних сучасних петриківських майстринь, яка має в доробку кілька десятків виставок, зокрема близько 25 персональних, у багатьох країнах світу – Україні, Франції, Болгарії, США, Канаді, Грузії, Кувейті, Узбекистані, Китаї, Туркменістані, Іспанії, Греції, Нідерландах. Художниці притаманні самобутність і спадкоємність найкращих традицій легендарних майстрів старшого покоління. Кожен її твір – то оспівування краси рідного краю, відчуття свята. Майстриня втілює «петриківку» на різноманітних матеріалах: папері, дереві, склі, стінах інтер’єрів.

Жанрова картина «Великдень» Галини Назаренко виконана з високою етнографічною точністю. Художниця показала, як українці у традиційному святковому вбранні очікують біля церкви на освячення пасок. Дівчата підготували до свята якнайкращі вінки, а молодиці одягли вишиванки та довгі намітки. В українському святкуванні Великодня вагоме значення має світло: очисний вогонь свічки символізує сонце, знаменує перемогу світла та тепла над темрявою, зимовим холодом. Саме тому дівчата на панно тримають у руках свічки та прямують до церковної служби. А що ж у них в кошиках? Які продукти для освячення несли в церкву наші предки?

Великодній кошик: і була паска, і була крашанка...

Піст закінчується. «Як старі люди казали, хто в якому году не говів, тому того году навстоячки паску їсти», – подорожуючи по Катеринославщині, записав таке народне повір’я Іван Манжура.

У Великодню суботу господині старанно готують страви для освячення у великодній кошик, які за християнською традицією потім святять у церкві. У стародавні часи було прийнято святити тільки здобний хліб (паску), яйця, м’ясо, сир і молоко. Ці продукти були доступні як для багатих, так і для бідних верств населення. Це була та їжа, від якої відмовлялися християни під час Великого посту. Що «їстівне для освячення» несли і везли возами наші предки до церкви, описує Микола Маркевич у книзі «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян...» (1860).

«Тут і виявляється цілком українське хлібосольство... Немає господаря, який би не мав до цього дня поросяти, ковбаси, паски і кількох червоних яєць. А ось великодній стіл заможного пана, у якого пані дотримується рідної старовини: дві, три, навіть чотири великих солодких паски, з найкращої муки, на вершковому маслі, яйцях і цукрі; одна або дві кислих паски; сирна паска; ягня з масла; пара поросят – одне без фаршу, друге фаршироване кашею і печінкою, у них в зубах хрін; два ягняти – одне без фаршу, друге фаршироване мигдалем, родзинками і рисом; окіст шинки і окіст буженини під сіткою з паперу; кендюх; свиняча голова в натурі з очима із маслин, встромлених у вершкове масло; цибуля зелена; крес салат зелений; тарілка пшона, на ній сіль четвергова; чудове сало шматками; кілька сортів сосисок і ковбас, як от: кров’янка, проста українська, печінкова тощо; масло, сир, сметана, цибуля ріпчаста; все це обкладено фарбованими в синю, жовту, мармурову, частіше в червону фарбу яйцями»… (пер. з рос.– Т.Г.).

В етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу», які записав Олекса Воропай на сто років пізніше Миколи Маркевича (1956), згадується майже незмінний набір продуктів, які освячують на Великдень:

«Свячене»… складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси… Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: «Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім!». …Кістки «свяченого» закопують у полі – «щоб град посівів не побив»… Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже після Богослужения. При христосуванні звичайно цілуються і обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народним віруванням «воно має велику силу».

У сучасних традиціях великодній кошик можна прикрасити зеленню, яка символізує безсмертне життя. Традиційно кошик накривають вишитим рушником, символом вічности. Часто до кошика ставлять свічку – символ чистоти людської душі. Свічка – це нагадування про Бога, який приніс світло для всього світу.

Дещо з того, що записано М. Марковичем, у наш час до храму нести забороняється (кров’яну та печінкову ковбасу). Чому церква проти кров’янки? У Писанні сказано не вживати продукти з крові, а тим більше заборонено нести їх для освячення. Ковбасу, шинку, копченості освячувати можна.

Сама традиція освячення їжі символізує офіційне завершення посту і благословення церкви на повернення до розміреного життя і звичайних страв. Тому на Великдень в кошик можна класти продукти, які були під забороною протягом 40 днів.

Паска – найважливіша з усіх великодніх страв, символ небесного царства і воскресіння для всіх, хто увірував у Христа. Паска символізує хліб, який Христос переломив напередодні страти і роздав своїм учням. Паски зі здобного тіста символізують життя Христа серед людей. Вважається, що паска довгий час не черствіє. Тому за старих часів його з’їдали не відразу. Верхівку пасочки брали з собою на перші весняні роботи в полі і з’їдали там, щоб рік був урожайним.

Відродження до нового життя уособлюють яйця, пофарбовані в червоний колір. Правда, все частіше до церкви несуть писанки, крашанки, розмальовані яйця, з наклейками і без – це данина моді, але церква не забороняє.

Сіль символізує достаток, є оберегом і символом зв’язку Бога і людей. З давніх часів у дім завжди приходили з хлібом і сіллю. А напередодні свята за традицією готують Великодню четвергову сіль, яку й варто взяти до церкви на освячення. Вірять, що така сіль має цілющі властивості та оберігатиме вас протягом всього року.

Шинка і ковбаса вказують на теля (жертовне ягня), яке велів заколоти батько після повернення блудного сина додому. Це символ душевної радості, що приходить після сповнення Божої волі.

Не всі знають, що хрін обов’язково повинен бути в кошику. Це міцне коріння, яке може дати людині віра у воскресіння. Хрін символізує міцність і незламність людського духу після прийняття таїнства сповіді. Існує легенда, за якою під час земного життя Ісуса Христа хотіли отруїти корінцями хрону, бо тоді рослину вважали отруйною через специфічний смак, але це не вдалося. Корінь хрону дає людині віру у Воскресіння Ісуса Христа.

Молочні страви – сир, масло, особливо молоко, є первотвором, продуктом, який не створений людиною, а подарований природою. Ці продукти кладуть у невеликі посудини, а зверху малюють хрестик. Сирна паска повинна мати форму пірамідки. Це символ гори Голгофи, на якій розіп’яли Христа.

Вино «Кагор» – єдиний алкоголь, який дозволено освячувати. У Біблії згадується, що Христос називав себе виноградною лозою, а своїх учнів – пагонами. А перше диво, яке створив Господь, – під час весільних урочистостей перетворив воду на вино. Але освячувати інші міцні напої не можна.

Усе, що було в кошику, навіть рушничок, яким він покривався, наділяли магічним значенням. Дотримуючись великодніх традицій, освячені продукти намагалися з’їсти за святковим столом, поділитися з друзями, гостями та родичами. В українців була заборона будь-що свячене викидати, кісточки і шкаралупу закопували, і вважалося, що там буде родити нива, не буде бур’янів.

Наші предки також складали до кошика предмети, які, на їхню думку, могли б знадобитися та допомогти в господарстві, тож до великоднього кошика іноді клали хрестики, медальйони, ікони та різноманітні обереги. Та найголовніше в цей світлий день – пам’ятати, що Великдень, у першу чергу, це – свято душі.

«Під Великодню неділю не вільно спати»

Віряни намагалися ніч під Великодню неділю не спати, бо «той, хто спить, своє щастя проспить».

Павло Чубинський у «Календарі народних звичаїв і обрядів» (1872) так описує очікування Великодня: «У ніч перед Великоднем парубки розводять вогонь поблизу церкви і біля нього проводять всю ніч, до утрені, і стежили, щоб він горів усю ніч». Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на майдані біля церкви, щоб вогнище було видно на все село, а ще краще – щоб його можна було бачити і в сусідніх селах. Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або на леваді сухий дуб чи суху вербу – «бо в сухому дереві нечиста сила ховається». Цьому вогню є таке народне пояснення: «Вогнище під Великдень, то так, як Ісусові присвічували, коли Він мав воскреснути». Але дослідники вважають, що цей вогонь має зв’язок із весняним очищенням.

Діти і старші люди, що залишаються вдома, спати не лягають; а якщо й сплять, то де-небудь притулившись, бо розстелювати ліжка не годиться – «щоб нечиста сила не приснилась». Вогонь палили не тільки надворі – у кожному домі родина запалювала символічну свічку і підтримувала вогонь до самого ранку. Старалися, щоб світло не гасло, а горіло цілу ніч – «бо янголи над селом літають».

Тепло стає на душі, коли дивишся на дивовижних янголів, яких малює Галина Назаренко.

За народними уявленнями, ніч перед Великоднем магічна – можна за слушної нагоди знайти скарб: «Деякі з чоловіків ідуть виглядати, чи не горить де скарб». «Великодня Служба Божа триває всю ніч. «Як тільки зазвонять до заутрені, вже й народ у святковій одежі посунув до церкви. Хто возом, хто пішки, дітей теж беруть; в хаті не залишають по можливості нікого. Кому немає місця в церкві, той стоїть надворі, знявши шапку. Діти купками сидять одні під церквою, інші на дзвіниці» (П. Чубинський).

Найурочистіший момент настає тоді, коли священник сповіщає: «Христос воскрес!», а всі присутні відповідають «Воістину воскрес!» Після служби процесія тричі обходить навколо церкви хресним ходом, а потім починається освячення обрядових великодніх страв. Якщо під час хресного ходу свічка не згасла, вважалося, що рік буде щасливим. Після освячення страв кожен член сім’ї має прикласти свою руку до кошика, щоб здоровим дочекатися наступного Великодня.

«Діждалися паски, а далі діждемо і Божої ласки»

Народознавець Василь Скуратівський пише, що відбувалося після Великодньої служби:

«Потім люди розходилися по домівках, щоб сповістити про велику радість, вітаючи одне одного: «Христос воскрес!» їм відповідали: «Воістину воскрес!» і цілувалися тричі. Найпершими верталися з всеношної дівчата. «Як за нами люде йдуть додому, – казали одна одній – так би за нами й свати йшли!» Умившись з крашанками («щоб рум’яними щодня були щоки»), сідали за стіл. Господар зі свяченої паски обрізав з трьох боків скибочки, приказуючи: «Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий», Ці окрайці тримали до закінчення свят і віддавали худобі. Натомість крашанками грали «навбитки». Загалом Великдень – родинне свято, а тому в гості майже не ходили. Лише молодь по обіді збиралася в центрі села, і дівчата водили танок, а підлітки, набравши крашанок, грали «навбитки… З крашанками є багато ігор: «навбитки», «міньки», «навпомацки», «скочування з горбочка», «вгадування з шапками» та інші. Це було вельми веселе серед дітвори, а то й парубків, дійство... Крім того, дівчата заздалегідь готували писанки і дарували тим хлопцям, до яких лежало серце».

Великодню неділю, за традицією, зустрічають усією сім’єю за великим столом з великодніми стравами. Члени родини зазвичай мають поділити між собою один великодній хліб і крашанку. Вірять, що цей звичай наділяє «доброю долею» кожного члена родини. Після розговин молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні забави – веснянки або гаївки у супроводі відповідних пісень. У житті молоді великодні забави були початком «вулиці», що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осінніх вечорниць. На Великдень всі мають веселитися, бо хто сумуватиме в цей день, сумуватиме і весь рік.

Якщо хтось помирає на Великдень, то вважається, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня «небо відкрите». Після розговин починали дзвонити на дзвіниці, а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива і буде в нього найкраще збіжжя.

Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня. Великодній понеділок зветься Обливаним. За традицією, хлопці обливають дівчат водою. Ті ж можуть віддячити їм тим самим у вівторок.

«На Великдень сонце грає»

За давньоукраїнською легендою, Великдень, тобто Великий день, колись тривав аж сім днів. Цілий тиждень сонечко світило – не заходило. А потім люди помалу стали забувати про значення видатної події, на честь якої отой Великий день зробився. Тож день став собі як день – от лише сонце «грає» на його світанку. А царські врата по церквах і досі відкриті впродовж семи днів. І означає це, що Небо відкрите для всіх…

З давнини залишилося повір’я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає», піднімається, танцює над горизонтом та радіє з усім світом. Олекса Воропай записав: «Великдень – таке велике свято, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як йдеш з обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди».

Колись в Україні дівчата молилися до сонця, «вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу, і чекали сонця. Як тільки сонце появилося, дівчата складали руки, як перед образом, і молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на любов».

Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, тобто усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що за народнім віруванням приносить у дім щастя і здоров’я.

Про схід сонця і початок нового дня повідомляють півні – «птахи сонця», символ пробудження всього живого. Цей птах – символ щастя, а два птахи – символ сімейного щастя. Сучасний петриківський розпис неможливо уявити без колоритних півнів.

У Великодніх дзвонах щаслива звістка: «Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!» – відповідає кожна часточка нашого єства. Зараз наша прекрасна і багатостраждальна Україна захищає свою свободу і свою землю. Лунають вибухи. Та з приходом весни підноситься наш дух. Сонце, ніби велика петриківська мальованка, витанцьовує на розписній тарелі неба. І знайомі слова «Христос воскрес!» наповнюються надією і новим змістом: «Воскресне Україна!»

Титульне фото. Писанки. Худ. Наталія Статива-Жарко // https://www.borysthenes.gr/index.php/novyny-ta-zakhody/
novyny/435-khudozhnitsya-ta-vikladachka-petrikivki-nataliya-stativa-zharko-v-afinakh-programa

«Світ Божий як Великдень». Частина І