Котівка: перлина степової України

Серед втрачених садиб центральної України особливий інтерес становить Котівка, якою володіли кілька очільників катеринославського дворянства з роду Алексєєвих, а потім – Урусових. У Котівському маєтку мало не щоліта з’являвся відомий український історик Дмитро Яворницький. 

Село Котівка в давні часи іменувалося містечком. Розташоване воно приблизно за сто кілометрів від обласного центру на річці Орелі, що впадає в Дніпро. До районного центру – Магдалинівки від Котівки 25 кілометрів. За часи імперії це село належало до Новомосковського повіту Катеринославської губернії.

Тутешні мальовничі місця захоплювали багатьох. Красою р. Оріль був зачарований Тарас Шевченко, який писав місцеві пейзажі. А український історик Дмитро Яворницький, відомий ліричною вдачею, також не міг приховати захвату, описуючи дивовижну місцевість, побачену ним 120 років тому:

«Місцевість, у якій знаходиться містечко Котівка, розташована по лівому березі р. Орелі, що відокремлює Катеринославську губернію від Полтавської. 

(...) У цей час ліве узбережжя річки Орелі, вище й нижче містечка Котівки, являє собою велику, зовсім відкриту долину, рясно зрошену водою, покриту біля самих берегів річки прекрасним дубовим лісом, що поріс густою соковитою травою й рясніє безліччю дичини й звірів. У дощове літо орільська долина здається воїстину палестиною, що тече молоком і медом. 

Безліч лісу, трави, води, риби, птаства і звірів не могло не звернути на себе уваги людини, – пише історик, – особливо в той доісторичний час, коли вона ще не вміла займатися ні хліборобством, ні скотарством, ні вівчарством, і перебувала у повній залежності від природи і її дарунків. Тому людина у найвіддаленіший від нас час обрала місцем свого проживання орільську долину. Підтвердження цього знаходимо в тих могильних пам’ятках, які спорадично й групами розкинуті по орільській долині і які відносяться, головним чином, до доісторичних часів, до так званого кам’яного віку». 

За переказом, «чудове містечко Котівка» (за визначенням того ж Д.І. Яворницького), засновано запорожцем Степаном Котом, вихідцем з Полтавської губернії. З власницьких записів Алексєєвих випливало, що Котівка 1758 року перейшла від запорожця Кота до секунд-майора Іларіона Спиридоновича Алексєєва, учасника семирічної війни проти Прусії, який потім був губернатором у Пскові.

У другій половині ХIХ століття той же Д. Яворницький записав у Котівці від С. Сатани і Я. Колваха народну легенду про те, як Алексєєви стали власниками села. Нібито засновником Котівки був запорожець Василь Кіт (в інших переказах його кличуть Степаном). Він жив на два господарства: в одному, де стояла стара церква, і в другому, де тепер панський капусник. Перше поселення називалося Васьківка, а друге – Котівка. Цей Кіт мав переправу через річку Оріль і був людиною дуже заповзятливою, тримав у себе безліч собак. Якось ці собаки напали на купця, що переправлявся через річку, і розірвали його. Господареві собак загрожувало лихо, і він звернувся по допомогу до сусіднього поміщика Алексєєва, що мав землі на річці Очеретуватій. Алексєєв пообіцяв захистити Кота, але за умови: «Віддай мені свою землю, то я тебе звільню». Кіт погодився й поступився панові своєю землею, а сам оселився на правому березі Орелі, де й тепер живуть його нащадки. Таким чином, протягом 160 років (1758–1918) Котівкою володіли представники дворянського роду Алексєєвих.

Перша церква в Котівці закладена в жовтні 1774 року на прохання кошового отамана з військовою старшиною й товариством, Петра Івановича Калнишевського, і графа Петра Олександровича Румянцева й за благословенням київського митрополита Гавриїла. У цей час у Котівці було сімдесят три двори, у яких жили козаки, що були в Січі, але потім вийшли з неї й осіли на лівому березі Орелі. Для них і побудована була перша церква. «Особливу ретельність до будівлі церкви в містечку Котівці мав і переважні турботи по спорудженню її показав полковник Орільський Парфен Яковлєв». Після падіння Запорозької Січі в 1775 р. церква ця закінчена власним коштом поміщика, статського радника й кавалера Іларіона Спиридоновича Алексєєва. Друга церква – також Преображенська – заснована в Котівці вже через сімнадцять років, у 1791 р., тому що перша була визнана занепалою.

Власники Котівки Алексєєви відігравали помітну роль в житті Катеринославської губернії. Двоє представників цього роду обиралися губернськими маршалками (предводителями) дворянства. Так, син першого власника Котівки Дмитро Іларіонович Алексєєв понад двадцять років – з 1808 по 1829 р. – стояв на чолі губернського дворянства. У спогадах близького співробітника князя М.С. Воронцова – Андрія Михайловича Фадєєва (батька Олени Ган і діда Олени Блаватської) міститься побіжна і ємка характеристика губернського проводиря дворянства Дмитра Ларіоновича Алексєєва як «людини гідної й освіченої, але хворобливого й великого містика». Дмитро Іларіонович Алексєєв мав звання доктора Оксфордського університету.

Центром садиби Алексєєвих у Котівці став поміщицький будинок, споруджений, імовірно, на рубежі ХVIII і ХIХ сторічь. Одноповерховий цегляний будинок завширшки 25 і завдовжки 40 метрів мав міцні стіни, високу, близько чотирьох метрів, стелю. Розмаїтістю та розкішшю вирізнялося його внутрішнє оздоблення – блискучий дерев’яний паркет, висячі канделябри, художнє ліплення, мармурові колони темно-вишневого кольору, печі з облицювальної плитки. 

Панський будинок із шістьма колонами, мав два входи – один з боку двору, другий – зі зворотного боку, з видом на озеро. Безліч великих вікон робило палац світлим і святковим.

Ось які спогади про приорільську садибу залишила англійка Еймі Коулз (Кьорбі), що в 1879–1883 роках служила гувернанткою у Алексєєвих: 

«Котівка привела мене в захват – довгий, безладно вибудуваний будинок з глибокими верандами з трьох боків, а з четвертого боку довгий коридор вів до гостьового будинку. Садиба займала велику територію (89 акрів), із лісистим парком з одного боку й добре обробленими садами з другого, довгий газон вів від східного крила будинку до маленького озера, за яким знаходилися великі ліси, річка й кілька будівель на відстані. Ще було кілька літніх будинків, які іноді використовувалися як спальні, коли будинок був переповнений; бельведер, або спостережний пункт, побудований на кургані в найвищій частині парку. Тут майорів прапор, коли сім’я була вдома, і людина завжди спостерігала за наближенням відвідувачів або попереджала про пожежу. З верхньої частини бельведера відкривався дуже гарний краєвид на село; будівлі розташовувалися на відстані одне від одного, з коморами й т.д., усе було побудовано самими селянами з переплетеної верби, густо оштукатурено й побілено. Здавалося, що вони, селяни являють дуже щасливий, задоволений клас, вони завжди співали гарні російські пісеньки [англійка не розрізняла росіян і українців – М.Ч.], коли поверталися додому після роботи. Неділя після нашого приїзду було святом Трійці й п’ятидесятниці; церква й наш будинок були прикрашені свіжоскошеною травою на підлозі й молодими деревцями з твердого дерева в кутках.

Пані Алексєєва вирішила показати мені все цікаве й у нашу першу експедицію ми оглянули стриження овець. Воно відбувалося в дуже великому приміщенні, розташованому на деякій відстані; близько сімдесяти чоловік були зайняті щоденним стриженням тридцяти-тридцяти п’яти овець, а одна людина якось підстригла п’ятдесят. Їм платили два центи за кожну підстрижену вівцю. Керуючий сказав пані Алексєєвій, що вовки вбили чотирьох баранів минулої ночі. У тім же будинку кілька дівчат сортували вовну, а чоловіки пакували її й службовець зважував і відправляв на склади. За кілька тижнів пан Алексєєв виїхав на ярмарок у Полтаву й там він сидів за прилавком, просто неба в компанії інших дворян, показував зразки вовни можливим покупцям. Він одержав ціну в п’ятдесят центів за фунт. Його вівці з ягнятами (мериносової породи) коштували близько десяти доларів; але селянська вівця, у якій тільки м’ясо годилося для їжі, коштувала один долар.

Я не могла уявити жодного з наших дворян, що виставляють на ринку свою продукцію – вовну або пшеницю, але такий був єдиний спосіб у Росії, де не було середнього класу; це вірно, що існували купці й банкіри й т. д., але вони майже всі були іноземці, в основному, німці та євреї.

…Навпроти головного входу було багато будинків; молочна, пральня, стайні, котеджі для головних слуг, кухні, склади тощо; з одного боку була церква, а позад церкви розташовувалося село, де жило 3.000 селян. Я відвідала молочну, на мій подив вона опалювалася навіть у червні. Молоко перетворювали на кисляк – улюблену страву в Росії – дуже кисле, але все-таки досить свіже молоко, його подавали ввечері зі спеціями й цукром, або без них; найбільш корисна й освіжаюча страва. Там готували будь-який сорт твердого сиру, м’який сир, сметану, чеддер і стильтон (рідкий сир) тощо. Сімдесят п’ять корів давали молоко, і все молоко, м’ясо й сир, що вони робили, використовувалося в будинку. Мені це здавалося неймовірним, поки я не довідалася, що корови виховували своїх власних телят».

А ось якою побачив Котівку через тридцять років український мистецтвознавець і художник-архітектор Григорій Лукомський:

«Маєток Котівка, що складається з 13.800. десятин, при селі тієї ж назви, Катеринославської губернії, Новомосковського повіту, на річці Орелі, котра впадає в Дніпро, що межує з Полтавською губернією й мальовничо тече посеред ще збереженого там дубового лісу, куплений у ХVІІІ ст. у запорожця Кота І.С. Алексєєвим, помічником намісника краю, князя Потьомкіна, і який залишився в сім’ї Алексєєвих до цього дня. По смерті торік останнього в роді власника його обер-гофмейстера Г.П. Алексєєва, маєток перейшов його дружині А.П., уродженій графині де ла Героньєр і дочці кн(ягині) В.Г. Урусовій, дружині катеринославського губернського предводителя шталм(ейстера) кн(язя) М.П. Урусова. Садиба займає 300 десятин. У будинку, спорудженому на початку ХІХ століття, де “Портреты дедов на стенах И печи в пестрых изразцах”, (цитата з “Євгенія Онєгіна” О. Пушкіна – М.Ч.) і в оточуючому його великому парку, розпланованому на англійський кшталт дідом останнього власника Д.І. Алексєєвим, котрий дістав освіту в Оксфордському університеті, – все залишилося майже без змін.

Фасад будинку типу південно-українських одноповерхових довгих будівель, прикрашений колонним портиком, з ніби насуненим важким фронтоном. У тимпані прорізане славне напівкругле віконечко. Огорожа з вазами на стовпах, великі пологі сходи з кулями в пілонах, гармати біля під’їзду, все як належить, як звикло бачити око в старих затишних садибах. Крутий дах, критий ґонтом, за старим звичаєм дає загальний приємний колорит.

Усередині зал майже чудовий. Колони підпирають плафон з непоганим розписом. Шляхетний карниз, стародавні люстри. Гірки зі сріблом і кришталем. Гарні зразки меблів. Портрети, щоправда, копії, – але гарні копії Левицького й ін. У кутку годинники англійські. І головне – затишні сімейні куточки з меблів не настільки стародавньої, хоча й не дідівської, а батьківської, але такої, що вже стає щороку усе більше й більше цікавою: так званої рококо епохи Олександра ІІ. У залі простір, блищить паркетна підлога. Парадно, сонячно, світло...

У вітальні-жакоб – чудовий зірчастий паркет.

У будинку велика бібліотека з 20 тисяч томів; зберігається частина відомої археологічної колекції старожитностей небіжчика Г.П. Алексєєва.

У саду зібрана колекція кам’яних бовдурів-ідолів; статуї встановлені колом, що надає особливо забавну рису “життєвості” цьому своєрідному музеєві.

Парк садиби, на трохи пласкій, але досить мальовничій місцевості, дуже приємний; усякий, хто побував у Котівці, зберігає спогад про затишок, витканий з поєднання красот місця розташування зі збереженим відбитком старовини й традиціями її, які ревно охороняються власниками». 

Такий був опис садиби за рік до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року.  

Алексєєви справді мали унікальну книгозбірню. Більшість книжок були французькою мовою. Є свідчення, що кількісно це зібрання вважалося другим у губернії. Усього там було, за деякими даними, до 27 тисяч книжок. Якось князь Урусов просив Яворницького: не відмовте, мовляв, в екскурсії для моїх бібліотекарів. Як бачимо, у Котівці працював навіть не один бібліотекар.

В ансамблі багатої садиби значне місце приділялося паркові. Фахівці зі смаком оформили його. Екзотичні види дерев і рослин, алеї, альтанки парку створювали необхідний настрій. Від центрального входу до палацу дорога вела на гору Майдан, висота якого сягала восьми-десяти метрів. Звідти відкривався мальовничий краєвид на приорільські гаї й озера, пагорби й степи, де паслися вівці. За твердженням місцевих жителів, щоб Майдан мав симетричний вигляд і круті схили з інших боків, кріпаки на волах звозили землю на скіфську могилу, вирівняли й утоптали її. На горі встановили альтанку. Довкола гори ріс панський сад, що тягся й далі, кілометрів на три, аж до озера Лебединки. А поблизу палацу розташовувалося невелике, діаметром п’ятдесят метрів, штучне озеро Кругленьке з цементованим дном. Озером плавали лебеді, а на березі були встановлені білі статуї. 

Найдовше володів Котівкою останній представник роду Алексєєвих – Георгій Петрович, проводир катеринославського дворянства, відомий колекціонер і громадський діяч, який у 1887 році одержав звання почесного громадянина Катеринослава. Йому належала також нумізматична колекція – одна з кращих в Російській імперії після колекцій великого князя Олександра Михайловича та графа І.І. Толстого. Д.І. Яворницький так охарактеризував особистий музей Алексєєва в його маєтку в Котівці: «Г.П. Алексєєв відомий у науці як нумізмат, а у всьому Новоросійському краї – як збирач старожитностей і власник великого музею, що коштує біля сотні тисяч карбованців. У його музеї є чимала частина й запорозьких речей... у зібранні Г. П. Алексєєва є... п’ять картин: князь Потьомкін, що вмирає в степу й оточений запорожцями; гайдамака, що грає на бандурі з люлькою в зубах, під гіллястим деревом; Панас Федорович Ковпак, у двох видах — поясний, оригінал, і на весь зріст, копія з самарського, і дикий піп, Кирило Тарловский, поясний, оригінал”. У колекції Г.П. Алексєєва також був великий запас дніпровського бурштину: “У нього є дуже великі шматки янтарю, різного достоїнства й різних кольорів: ясно-жовтого, жовтого, темно-коричневого тощо».

Г.П. Алексєєв по жіночій лінії був запорозького походження – як нащадок гетьмана Данила Апостола, пам’ять про якого шанував особливо високо. І, напевно, не випадково саме потилицю Г.П. Алексєєва зобразив І.Ю. Рєпін у своїй знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Як це відбулося, – докладно описав проф. Д. І. Яворницький. 

Гай при будинку в котівському маєтку Г.П. Алексєєва був місцем, де зберігалися зібрані ним кам’яні баби й саркофаги. Ця колекція просто неба зображена на одній з листівок, випущених за часі імперії. Усього нам відомо п’ять листівок, присвячених Котівці, – два види центрального корпусу, один вид з інтер’єром, гай з зібранням кам’яних статуй і саркофагів, котівська церква. (За цю інформацію складаємо подяку дніпровському колекціонерові А.К. Фоменку).

Помер Г.П. Алексєєв 15 лютого 1914 р. у Катеринославі. Почесного громадянина в останню дорогу проводжало все місто, його поховали спочатку в Катеринославі, а в травні того ж року перепоховали у родовому маєтку. 

Після смерті Г.П. Алексєєва власником Котівки стали його дружина й дочка, а фактично зять – катеринославский губернський маршалок дворянства князь Микола Петрович Урусов. З Вірою Георгіївною Алексєєвою вони вінчалися в Котівській церкві 1894 року. Князь продовжував розвивати маєток. Як і його брати, славився любов’ю до чистокровних англійських верхових коней. Коли влітку 1910 року в Катеринославі відбувалася Південно-Російська обласна сільськогосподарська й кустарна виставка, верхові коні князя М.П. Урусова були визнані кращими, його господарству присуджено золоту медаль Головного управління державного кіннозаводства та малу золоту медаль.

«Господарство кн. М.П. Урусова розводить чистокровних англійських скакових коней, англоарабів, брабансонів і шайрів. Наявні в господарстві виробники належать до виведених з-за кордону й почасти свого заводу. Англійські скакові коні утримуються в господарстві, як найбільш культурні; брабансони, – як перехідні до шайрів... У господарстві є племінні розплідники й ведуться племінні книги. Збут чистокровних коней здійснюється на виставках з аукціону; англо-араби й полукровки йдуть у ремонт, а кращі з них під сідло гвардійських офіцерів. Жеребці-робітники продаються селянам і земствам на плем’я. Господарство брало участь у виставках у Москві й має золоті медалі». 

Однак Котівка зіграла й фатальну роль у долі М.П. Урусова. У квітні 1917-го на Катеринославщині створено «Спілку землевласників», на чолі якої обрано князя. Він повідомляє голові Тимчасового уряду князеві Львову, що в селах губернії поширюються аграрні заворушення, які паралізують господарську діяльність землевласників. Просить негайно вжити найрішучіших заходів. Катеринославщина була охоплена вогнем селянської війни. Селяни громили поміщицькі економії та маєтки, виганяли з них їхніх власників. Тих, що чинили опір, заарештовували. «Так, 28 жовтня 1917 р., за рішенням селянської сходки села Котівки, був заарештований князь Урусов і відправлений у Новомосковськ». А дні свої князь закінчив далеко від Котівки – у П’ятигорську, де восени 1918-го в числі багатьох інших заручників був страчений місцевими чекістами. 

...Мало що нагадує нині про колишню садибу Алексєєвих-Урусових у Котівці. У вогні громадянської війни згоріли палац, економія, бібліотека, унікальна колекція козацьких речей, про яку з захватом писав Д.І. Яворницький. Часом потрапить на очі книжка з бібліотеки Урусова в тій чи іншій дніпропетровській бібліотеці. Одну з книжок, підписаних Д. Яворницьким Г.П. Алексєєву, довелося бачити в приватній колекції. 

Котівські селяни рознесли панське майно. І сліду не залишилося від славетного англійського парку, саду, сімейного склепу, альтанок і статуй, що прикрашали садибу. Понад двадцять років тому, коли будували нову школу, зрівняли з землею гору Майдан... У роки боротьби з релігією знищений і Котівський храм. Нині є, правда, ентузіасти, які роблять зусилля з його відновлення у первісному вигляді.