Запорозькі скарби

«Кожен козак має на островах свій таємний куточок. Повертаючись з чергового бою з турками, вони ділили в скарбниці добро і все, що отримали, ховали у Дніпрі, крім речей, що ушкоджуються водою», – так писав французький військовий інженер Боплан, який багато років прожив в Україні.

Згодом козацтво було знищене, козаки розселилися по різних селах і містах України, з плином літ одні померли, інші постаріли й ослабли, хтось забув прикмети, де закопав добро, яке так і залишилося в схованках. Але від діда до батька, від батька до сина під великим секретом передавалися заповіти і прикмети заритих скарбів.

Потім почали народжуватися легенди та перекази. Минули століття, а інтерес до козацьких скарбів не минає. Шукачі-ентузіасти досліджують скелі, дно Дніпра і річок, археологи часом щось та й знаходять. І з’являються нові легенди, а також казки, вірші, прозові твори про дивовижні багатства, залишені запорожцями. Втім, у кожного своє уявлення про скарб…

 ​

Скарб на острові Стрільчому

Про Стрільчий острів* між людьми здавна йде така балачка, що на ньому закопані великі гроші. А закопали їх, кажуть, запорожці. Козаки вирили там глибоку яму, наклали туди золота, срібла, рушниць та й засипали все те піском. А потім розіклали на тому піску якогось хлопця та й давай його сікти. Сікли-сікли, а тоді й питають:
–  А знаєш ти, за віщо ми тебе січем?
–  Ні, не знаю, – каже хлопець, а сам плаче. 
Давай вони його вдруге сікти. Сікли-сікли, перестали й знов питають:
–  А що, знаєш?
–  Ой татусеньки рідненькі! Не знаю...
Давай втретє. Кричало те хлоп’я, кричало, аж поки охрипло.
–  Годі! – кажуть. І давай питати:
–  Скажи, скурвий сину, за що ми тебе січем?
–  За те, щоб пам’ятав, де поклали скарб.
–  Ну, – кажуть, – догадався. Обдивися ж та йди собі з Богом.
Вирвався хлопець, одбіг геть далеко від острова та й давай питати шляху в Україну. Питав-питав  –  допитався. Дійшов аж до свого батька. Це було, кажуть, зараз, як Січ зруйнували.
Через скільки там десятків років з Київської губернії гнав один дід по Дніпру пліт. Догнав до слободи Волоської та й пішов шукати грошей на острів Стрільчий. Але те місце вже було загорнуте камінням. Довго він його шукав, та так і не знайшов. Давай тоді той дід розказувати. А то був той самий дід, якого сікли запорожці, коли він був ще хлопцем.
Дід розказав і прикмети, де закопували скарб.
–  На тім боці, – каже, – супроти острівка стояв дуб, а на дубі була товста гілка, яка показувала на острівок, де саме сховано скарб.           
Деякі старі люди ще й досі пам’ятають того дуба.  
–––––––––––
*Стрільчий – острів на Дніпрі, при впадінні р. Мокрої Сури.

Записав Я.П. Новицький 1875 р. у с. Волоському Катеринославської губернії від Т. Каверми.
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини 
/ Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

Льох із козацьким скарбом

У Левенцевому урочищі, коло Педининого озера*, є льох засипаний землею. В тому льоху дванадцять чоловік запорожців зарили великий скарб тоді, як їх згонили з їхньої землі. Там багато срібла та золота; воно покладене аж у двадцятьох перерізах вкупі з шаблями, пістолями та рушницями. Дірка в той льох завалена камінням і засипана землею.
Коли запорожці ховали той скарб, то давали один одному клятву, що ніхто з них не доторкнеться до того добра й нічого не візьме, якщо вони не зберуться до нього всі дванадцять чоловік. Навіть і тоді, коли б зійшлись докупи одинадцять чоловік, – а недоставало б тільки одного,  – то й ті одинадцять не можуть одчинити льох.
А через те, що запорожцям, після того як вони зарили скарб, не можна було всім повернутись на свої місця, то скарб і досі лежить там, де його закопано. Тепер уже його може узяти кожний чоловік, бо він дуже вже давно лежить у землі, та й те закляття, яке клали на ньому запорожці, уже тепер утратило свою силу. 
–––––––––––
¬¬¬¬*Пединине – озеро в Магдалинівському районі на Дніпропетровщині.

Записав Д.І. Яворницький наприкінці XIX ст. у с. Котівці Катеринославської губернії від Рябчуна.
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини 
/ Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

Сторож

Між селом Жебуневою і Новогупалівкою була висока могила, а тепер стала нижчою –  зорана. Про неї ось що розповідають. Коли ще в Гупалівці не було церкви, люди приписані були приходом до слободи Жебуневої*. Ішов одного разу чоловік і ніс свячену паску. Діло було на світанку. Зійшов на могилу та й провалився. Бачить він діжку з грішми, а коло них вусатий, із закрученою за вухо чуприною запорожець.
–  Ну, чого ради празника бажаєш? –  обізвався козак. – Горілки чи грошей?
–  Давай чарку горілки. 
Запорожець підніс.
–  Ну, щастя твоє, – каже, – що здогадався, а то був би ти на моєму місці.
Говорять, що дід зістарівся в могилі. Його запорозьке товариство залишило разом із грішми і закляло на сто літ. Строк уже вийшов, але от ніхто тільки не забере цих грошей. Двері в цей льох відчиняються через кожні сорок років.  
–––––––––––
* Жебунева – тепер смт. Славгород Синельниківського району Дніпропетровської області.

Записав Я.П. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Новогупалівці Катеринославської губернії від Логвина-Несвата.
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини 
/ Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

Могила Пилипчина

 Пилипчина могила* названа так від запорожця Йосипа Пилипенка. Він був колись хлопцем у козаків, варив їм їсти, а жив незабаром перед тим, як запорожців вигонили звідси. А вони як бігли звідси, то закопували в могилах скарби. Закопають та ще й закляття положать: «Хто візьме цей скарб, тому хай зараз очі повилазять».
Ото й закопали вони гроші в могилі за річкою Заплавкою, на Шагарівському хуторі. Закопали і подались собі геть, а Пилипенко зостався тут. Бачив він, де запорожці сховали гроші, та й сів там хутором. Сів і живе. Прижив сина, діждався й внука. А як внук зробився вже чималим парубком, то дід йому й розказав про те, що заховали запорожці в могилі. А той і давай прохати діда, щоб він викопав гроші.
– Я, – каже дід, – і викопав би, так очі повилазять.
– Та нічого, дідусю, я вас догодую до смерті. Дід і викопав. Як викопав, так і осліп та й жив сліпим. Внук таки догодував його до смерті.  
–––––––––––
*Пилипчина могила знаходиться біля с. Котівки Магдалинівського району Дніпропетровської області.

Записав Д.І. Яворницький у другій половині XIX ст. у с. Котівці Катеринославської губернії
від С. Сатани.Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини 
/ Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

 . 

Василь Корнієнко

Запорозький клад
Казка
(Уривки)

На славнім Запорожжі, недалеко від того місця, де Самар вливає свої прозорі води в Славуту-Дніпро, є ще й тепер хутір Ярок. Колись в тому хуторі був хлопець років п'ятнадцяти, – Васильком звали. Жив він, звичайно, не один, а з батьком та матір'ю, як живуть всі діти його літ, коли в їх є рідні. <>
Раз, так якось під осінь, хмарного та вітряного дня, Василько взяв рушницю й пішов на узлісся  полювати. <>
Аж ось дивиться він: ліс одразу порідшав і крізь дерева забовваніла висока кам'яна скеля, а під скелею заблистів з чистої, як кришталь води, струмок. <>
Кинувши навкруг себе оком, він побачив недалечко  від скелі величезну дуплясту вербу. <>
Не гаючись, Василько вліз у дупло. <>
В глупу ж ніч, коли навіть пугач замовк, а хлопця  почав змагати сон, якраз проти дупляної діри під скелею, наче щось блиснуло.
Блиснуло й згасло. Дрімота Василькова в ту ж мить зникла й він почав придивлятися. Тільки, як він не придивлявся, в чорній темряві нічого не міг побачить...
– Це мені так здалося, – подумав він і став моститися, щоб хоч трохи задрімати. Коли це знову блиснуло,  тільки вже дужче. Жовтий вогонь, мов тільки що засвічено каганця, застрибав загойдався й стежкою потягся в гору, ширючись на всі боки.
І Василько ясно побачив світом осяяні відчинені двері, на котрих стояв з великим кудлатим собакою старий дід! <>
Мабуть собака почув шарудіння, бо ту ж мить почав рватися і злюче гавкати.
Дід повернувся в бік Василька і став пильно вдивлятися просто, як йому здавалося, в дупло.
– А хто тут? – розітнувся його бадьорий голос. – Хто тут? Озивайся!
– Це я! – озвався сміливо Василько.
– Та хто ж ти й де ти?
І не ждучи відповіді, дід сам підійшов до дупла й освітив Василька свічкою.
– Е! Так ось кого мені Бог послав у гості! – буркнув він, не то зрадівши, не то кепкуючи. 
– Вилазь же, синашу, вилазь. О, який козарлюга! Відкіль ти й як сюди потрапив?
Василько виліз із дупла й, знявши перед дідом шапку, коротко розповів йому хто він, відкіль і як заблудився в лісі.
Вислухавши його, дід якусь мить стояв мовчки, наче щось пригадував, а далі промовив ніби сам до себе:
– Не ждав... Не ждав на старості літ побачить свого правнука... Видно, я ще не прогнівав зовсім Творця 
Потім, погладивши Василька по голові, додав:
– Ну, так ось що, сину: Божа воля була, щоб ти провідав мене в цих нетрях. Ходім же до моєї оселі там я тебе дещо розпитаю, та й тобі дещо повідаю... <>
Переступивши поріг, дід і Василько пішли довгим підземним хідником. Скрізь по його стінах і стелі висіли пасми павутиння, а в повітрі чути було тяжкій дух вогкості  й цвілі.
Довгенько щось ішли вони. Коли це дід зупинився й Василько побачив залізні двері аж червоні від іржи.
Дід торкнувся до них келепом – вони заскрипіли, глухо задзвонили, відчинились і, пропустивши їх, зачинились, мов невидима рука повертала ними.
За дверима знов протягся хідник, а там далі знов були двері.
Дев’ятеро дверей пройшли, а підземному хіднику все не було краю. Василькові вже здавалось, що він цілий вік іде за дідом, простуючи в якийсь підземний світ. Та ось відчинились десяті двері й вони увійшли в великий мурований льох, осяяний якимсь таємничим, мовби місячним світлом.
Хлопець довго не міг нічого розібрать в льоху, а коли роздивився, то побачив, що в йому була велика сила всякої вояцької зброї.
Шаблі, рушниці, й сідла в дорогій оздобі з золота та срібла цілими купами лежали на долівці, порозвішувані були на стінах і так  сяяли, що не можна було глянуть.
– Ну, от ми й у хаті! – промовив дід, як увійшли в льох. – Сідай же, будеш гостем. 
Василько сів на ослінці, а дід, встромивши свічку в просверлену дірку в столі, сів і собі коло нього. <>
– Ну, от і добре. Так розкажи ж мені про все, що ти чув, а я послухаю.
Василько почав розповідать і його голосок якось чудно залящав по льоху: наче сотні невидимих дзвоників дзвонили в  кам’яних стінах.
Він розказував, як його прадід був не тільки завзятим воякою, лицарем-запорожцем, а ще й великим характерником, що не раз ставав у великій пригоді запорожцям підчас їх війни з ворогами України.
Там, де був його прадід Петро Сокіл, для запорожців була не війна, а ніби іграшка.
Оце мов та хмара, було, обляжуть наших звитяжців турки чи татари. Стріли, кулі й бомби дощем сипляться в наш кіш! А братчикам ані гадки: сидять собі та люльки курять, та з ворогів глузують, бо отаман Сокіл один справляється з невірою: то він на чорному, як огирі вискоче на вал, ухопить ворожу бомбу, кине її назад, от їх же бомба та їх і вбиває; то він витягне із кишені хустку, махне нею хрест-нахрест, і вороги самі себе плюндрують. Чутка про його йде по всьому Запоріжжю, по всій гетьманщині, аж в самі Карпати.
І чого тільки люди не розказували. Дехто бачив, як він один загнав нагайкою цілу орду в Самар річку, а  дехто й таке оповідав: що під його приводом пливли запорожці по Дніпру на повстях: сидять собі хлопці, мов на човнах, та в карти грають, а повсті самі пливуть, куди треба.
Отже, видно, запорожці прогнівили чим-небудь Творця, то скоро скоїлось таке лихо, що й Сокіл не зміг одвернуть його. На Запоріжжя найшла велика сила московського війська, а ватажком його теж характерник був,  тільки з німецької землі. Німець-характерник переміг своїми чарами Сокола, й москалі прогнали запорожців за Чорне море, в Туреччину. Сокіл же невідомо де дівся, бо ніхто й ніде більше його не бачив.
Дід слухав Василька, не рухаючись, і коли він скінчив оповідання, то тяжко зітхнув і промовив:
– Так, синашу, так... Тепер тобі скажу куди дівся твій прадід. Його запорожці побачили, що їм не встояти проти німецьких чарів, що їм треба кидати свій рідний край москалям на поталу, то почали вони просить свого отамана, а твого прадіда, щоб він своїми чарами врятував од рук ворожих хоч козацькі дорогі скарби, котрих вони не могли забрать з собою. Твій прадід вволив волю лицарства. Звелів їм як хутчій знести все добро в один льох, що був у захищеному місці, потім зібрав козаків докупи і промовив до них так: “Ну, дітки, присягаюсь вам, що скарб ваш буде цілим, непорушним! Мої чари збережуть його для вас. А щоб ви були спокійні, я сам зостаюсь в льоху. Ви ж, мої друзі, йдіть туди, де вам буде краще; тільки де б ви не були, не забувайте матері України, не забувайте своєї християнської віри, своєї голосної мови й своїх звичаїв. Коли ж ви вернетесь і захочете взяти цей скарб, то найдіть порубаний людський труп. Його голова коло гір Карпатських, груди на берегах Дніпрових, а ноги в степах Киргизьких. Складіть йог докупи й коли він оживе, тоді й клад візьмете... Прощайте!" – "Добре, батьку, зробимо, як кажеш!” – гукнули запорожці й, попрощавшись з отаманом, рушили в далеку дорогу. Прадід же твій зостався й стереже льох аж до цього часу!
У Василька закрутилась голова, коли почув останні слова діда: він зрозумів, хто був старий. Тепер він тільки побачив, що його обличчя дуже скидається на обличчя його тата.
– Діду, дідуню! – скрикнув він, – Адже ж ви мій прадід?
– Я, синку, я! – промовив старий і міцно обняв і поцілував правнука.
Розпитавши ще  дещо в Василька, старий підвівся  і вже суворо сказав:
– Ну, синку, пора нам прощатися, – скоро півні заспівають і мої таємні слуги замурують  двері в льох. Але ж перш ніж розійдемося, покажу тобі все, що тут є найдорожчого.
Він підвів Василька до  панцира що висів на стіні й вилискував проти світа дрібними золотими кільцями.
– Оце, синку, панцир гетьмана Мазепи. Розумний був гетьман і добра хотів нашому краєві, але його не розумів простий народ і всі його великі заміри остались не сповненими. Вмер неборака вигнанцем на чужині. Люди повинні розуміть одні других, коли  хочуть жити в добрі.
– А це, – показав він на шаблю, що висіла поруч з панцирем, – шабля славетного кошового Сірка. Добрий був лицар, не раз давався поганій татарві в знаки за їх хижі наскоки на Україну й за те слава його не вмре, не поляже.
Далі від шаблі  панцира дід повів Василька до критого чорним оксамитом столу, що стояв у кутку. На столі щось  сяяло й світ від нього розкидався по всьому муру. Придивившись, Василько побачив, що то була якась золота річ, схожа на кий, на краю якого сяяли дорогі самоцвіти. Показавши на золотий кий, дід урочисто промовив:
– А це, синашу, булава великого проводиря України гетьмана Богдана Хмельницького. Розумом і шаблею він доказав всьому світові, що Україна має в собі велику духовну силу, котру ніщо в світі не зламає, й що всякий, хто осмілиться занапастити її – сам загине.
Сказавши так, він на якусь хвилину замовк, а далі додав:
– Ну, тепер ходім.
Коли вони вийшли з хідника на двір, дід підійшов до старого дуба, що стояв коло самої скелі, й ударив в ньому келепом.
Дуб глухо загув, кора на ньому тріснула й з під неї брязнуло на землю  кілька пригоршень червінців.
– Бери, – сказав він Василькові, – це мої гроші і я маю право їх віддать.
Василько почав збирати гроші, а дід казав далі:
– Ну, сину, тепер тобі  раджу ось що: ти залізь знову в дупло й сиди там, поки не стане світать. Коли ж заблагословиться на світ, то вилазь з його й стрільни три рази з рушниці. Після третього пострілу ти почуєш ще чийсь постріл і скоро побачиш свого тата, який тебе шукає цілу ніч. Перекажи йому мій щирий привіт та ще скажи, що його дід живий і довго ще буде жити!
Він ще хотів щось промовити, але десь далеко кукурікнув півень, скеля затряслась, загула й дід з дверима та собакою зник, як крізь землю провалився.
Василько довго стояв у нестямі, а коли опам’ятався, то зробив так, як велів дід – заліз в дупло й сидів там до ранку.
На світанні він стрельнув три рази з своєї рушниці. Десь розітнувся теж постріл і скоро Василько побачив високу постать свого тата, який ішов просто на нього.
Через хвилину батько й син міцно цілувались.
Василько розказав йому свою пригоду й він вельми дивувався; тільки повні кишені червонців упевняли його, що син каже правду.
На батька й сина напав якийсь смуток, коли вони покинули скелю: там був їх предок. Подивившись на чудову скелю, в котрій ніде й знаку не буде дверей, батько й син рушили до хутору і через якийсь час були дома. 
Батько, мати й син були щасливі, а по хутору зараз пішла чутка про дивну зустріч Василька з його прадідом, великим запорозьким характерником.

Хрестоматія з історії Дніпропетровщини: Навч. посібник 
для 5–11 кл. / Упоряд.: І.С. Голуб, Т.В. Недосєкіна.– 
Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 225–228.

Титульна ілюстрація // http://gorod-masterov.
kiev.ua/detskie-kvesty/yak-kozaki-skarbi-shukali/