Кудрицький Микола Михайлович
Микола Кудрицький: миттєвості долі

Він запам’ятався багатьом шанувальникам національного футболу як справжній спортивний боєць, з невгамовною жагою до боротьби та «гарматними» ударами з далеких відстаней по воротах. Неодноразово його визнавали найкращим гравцем у матчах чемпіонатів з футболу, а в Ізраїлі він став улюбленцем вболівальників 90-х років. Тільки несподівана смерть стала на заваді його дебюту в українській збірній.

Микола Михайлович Кудрицький народився 6 жовтня 1962 року в Нікополі. Любов і перші навички гри у футбол прищепив синові батько, який свого часу серйозно захоплювався улюбленою грою мільйонів, а у роки армійської служби грав за полкову команду.

Але, перш ніж стати футболістом, Коля кілька років займався спортивною гімнастикою і навіть виконав норматив першого розряду. Згодом вирішив «переключитись» на футбол. За спортивними мірками, Микола прийшов до місцевої дитячо-юнацької школи трішки запізно, але він мав хорошу фізичну підготовку, був спритним і наполегливим. Хлопцеві пощастило: першим його наставником став досвідчений тренер Григорій Варжеленко.

Григорій Тимофійович Варжеленко (1950–2024) – український футболіст, тренер. Як гравець виступав за Нікопольський «Трубник», «Динамо (Київ), «Динамо (Хмельницький) та інші. Як тренер працював у спортивній школі «Колос» у Нікополі, був очільником ФК нікопольський «Металург». Серед його вихованців багато відомих футболістів, зокрема Павло Яковенко, Микола Кудрицький, Сергій Художилов і Дмитро Топчієв.

Григорій Тимофійович згадував, що добре запам’ятав, як прийшов до нього Коля: «Був такий невеличкий, худорлявий, сором’язливий… Але вже після перших тренувань відчувався в ньому внутрішній стрижень і велике бажання грати у футбол». Дисциплінований і працелюбний, міг годинами бити по воротах, відточуючи силу і точність ударів із різних позицій. Такі тренування стануть у нагоді в його майбутній кар’єрі і принесуть славу «бомбардира».

Після спортивної школи-інтернату Миколу призвали на два роки до армії. Повернувшись у Нікополь, до рідного дому, перше місце, яке він відвідав, – був стадіон, де тренувались хлопці-футболісти з дублюючого складу місцевої команди. «Ще, навіть, військову форму не зняв, але попросився у керуючих теж вийти пограти. Отримавши дозвіл, у армійських чоботах так легко і вправно «влився» у гру і так «поклав» захисників, що всі були здивовані. А тренер – запросив: «Приходь!», – згадував тренер Василь Маслак.

Микола Кудрицький дебютував у професійному футболі досить пізно, майже у 21 рік. Незважаючи на те, що у склад нікопольського «Колоса» Кудрицький був зарахованим з 1981 року, свій перший матч він зіграв за рідний клуб лише у 1983. Наступний сезон активний форвард із добре поставленим ударом зустрів у другій лізі – в «Кривбасі» (м. Кривий Ріг), куди його відкомандирували для посилення атаки. Там Миколі прищепили смак до голів – забивав частіше, ніж у кожному другому матчі. Це й визначило його швидке повернення до Нікополя, де він опинився вже наприкінці сезону-84. Знавці футбольного світу зазначають, що о цій порі «Кудрицький не виблискував результативністю: 6 м’ячів до екватора першості – показник не видатний. Але нападник вирізнявся відмінною майстерністю у підігруванні, високою швидкістю та сильним ударом здалеку, після чого воротарі не завжди могли зафіксувати м’яча».

Такі здібності футболіста помітили і наставники головної команди області. 1985 року на запрошення Володимира Ємця та Геннадія Жиздіка Микола Кудрицький перейшов до дніпропетровського «Дніпра».

Але пробитися до основного складу команди йому вдалося не відразу, бо там на той час у нападі грали такі знакові гравці як Олег Протасов, Олег Таран і Володимир Лютий. Хоча на заміни він виходив неодноразово і доводив свою ефективність у грі.

Повною мірою йому вдалося розкритися лише у віці 26 років, перейшовши з нападників на позицію правого півзахисника. У той час головним тренером «Дніпра» став Євген Кучеревський, під керівництвом якого Микола успішно працював у дублюючому складі команди. Євген Мефодійович знав і високо цінував здібності та можливості талановитого футболіста. «А ще він був дуже легким у спілкуванні – жодних конфліктів та образ, на зауваження завжди реагував спокійно і, що важливо, умів робити висновки», – згадував тренер.

У міжсезоння 1987–1988 «Дніпро» залишили два харизматичних лідери – Генадій Литовченко й Олег Протасов. З’явилися можливості проявити себе й іншим гравцям, зокрема Миколі Кудрицькому. Свій шанс він отримав в Одесі проти «Чорноморця», який нещодавно повернувся до вищої ліги. «На 76-й хвилині Микола, незадовго до цього з’явившись на полі, завдав потужного удару під поперечину метрів із 25-ти. Віктор Гришко був безсилий». Цей епізод порадував і запам’ятався вболівальникам. У наступній грі вдома зі «Спартаком» (м. Москва) Кудрицький вперше вийшов під номером «6» на футболці, який закріпився за ним до кінця його кар’єри у «Дніпрі». За підсумками сезону-87 Микола став єдиним із дніпрян-футболістів, який отримав одразу дві медалі – срібло чемпіонату СРСР і золото першості дублюючих команд.

Він відмінно «бачив поле», міг передбачити загострення ситуації та «вивести» м’яча на вдалу гольову позицію. Був командним гравцем і любив футбол у собі, а не навпаки. Тому справедливо, що в чемпіонському складі 1988 року Микола був визнаним найкращим асистентом – 6 результативних передач. Не забував і про свій «гарматний» удар, який після цього сезону став фірмовою зброєю Кудрицького. Від його дальних потужних ударів голкіпери часто не знаходили захисту. Форвард команди Едуард Сон розповідав: «З тих 30 з лишком голів, які я забив за «Дніпро», більше половини організував Кудрицький. На мою думку, в умінні видати форварду своєчасну і точну передачу наприкінці 80-х у союзному футболі з Колею мало хто міг зрівнятися. Якщо можна так сказати, у нас у «Дніпрі» він був першою правою скрипкою».

1989 рік, безумовно, став найкращим сезоном Кудрицького у його дніпровській кар’єрі. У складі команди він став найкращим бомбардиром – на рахунку 10 голів. Забивав і з дальніх позицій, і після сольних проходів, і головою, а якось – з пенальті. Також була відзначена його майстерність із гольових передач. Не кожен півзахисник міг на той час похвалитись такими досягненнями.

Вдалим цей рік став і для команди «Дніпро»: переможець у Кубку СРСР (до слова, у ¼ фіналу дніпряни перемогли мінчан завдяки єдиному голу, який забив Кудрицький), отримали Кубок Сезону, Перемога у Кубку Федерації, де під час боротьби у фіналі з білорусами, Микола зрівняв рахунок на 86-й хвилині блискучим ударом від штрафної позначки. А вже завершальну крапку поставив Едуард Сон. Разом із «Дніпром» Микола отримує срібну медаль чемпіонату Союзу. А в міжнародному Кубку Чемпіонів було подолано два стартові раунди, де Кудрицький оформив дубль у ворота «Лінфілда» (Північна Ірландія) і відзначився передачами в іграх з «Тіролем» (Німеччина).

Яскравою сторінкою став матч у Харкові з «Металістом». 1 жовтня Кудрицький вперше у кар’єрі зробив хет-трик (до нього, в історії клубу «Дніпро», по три м’ячі забивати на чужих полях вдалося лише Олегу Протасову). Перший гол у ворота харків’ян Микола забив із пенальті, другий – зі штрафного, а третій був неймовірно блискавичним, як постріл, після
багатоходової комбінації. Воротар «Металіста» Ігор Кутепов був у розпачі…

Завдяки цим забитим м’ячам Микола Кудрицький за підсумками сезону отримав приз «Лицарю атаки», який вручається гравцеві, котрий зробив найбільшу кількість хет-триків. У тому сезоні більше одного разу нікому відзначитися так і не вдалося. Приз дістався Миколі, який на відміну від інших, здійснив такий успіх на чужому полі – «у гостях».

Цього ж року Кудрицький у складі команди «Дніпро» вперше побував у Ізраїлі. Там відбулися дві товариські зустрічі з гравцями віце-чемпіона країн – клубом «Хапоель» (м. Тель-Авів) та Маккабі» (м. Хайфа). Обидва матчі закінчились перемогою дніпрян із рахунком 2:0. Один м’яч з чотирьох «записав» до скарбнички Микола.

До Кудрицького прийшов справжній успіх. Його любили вболівальники, їхні потужні скандування «розривали» стадіон: «Коля, давай!». Коля – саме так лагідно його називали.

Можливо, за невисокий зріст (166 см), можливо, за скромність і простоту у спілкуванні. Його поважали товариші по команді та тренери за неймовірну працелюбність і відданість грі, високу надійність і порядність. У особистому житті Миколи теж відбулися позитивні зміни. Він одружився і невдовзі у подружжя народилась улюблена донечка. Хотілося затримати миттєвість і щоб так продовжувалось якомога довше.

Наступний сезон 1990–1991 р. був не дуже вдалим для «Дніпра»: в команді відбувалася зміна поколінь, що завжди не минає безболісно, кілька провідних гравців перейшли до інших клубів, нові «контрактники» затримувались. У Миколи Кудрицького справи ніби велися непогано. Він майже повторив минулорічний успіх – забив 9 голів у ворота суперників. У жовтні його викликали до збірної СРСР (головний тренер – А. Бишовець), яка у Москві зіграла товариський матч із командою Ізраїлю. До слова, гості у цій грі зазнали поразки 3:0.

Це був новий цікавий досвід для Кудрицького і визнання його професіоналізму. Але йому вже 28 – поважний вік для футболіста, що далі.... До того ж, настали буремні 1990-ті й величезна країна почала розвалюватись на очах.

Кудрицькому почали надходили пропозиції з-за кордону. Свій вибір Микола зупинив на ізраїльському клубі «Бней-Єгуда». Він вже трішки був знайомий з цією країною, приїздив неодноразово для участі у товариських матчах, тут уже грали легіонери з колишніх радянських республік і з України, зокрема Андрій Баль.

10 листопада 1991 року Микола Кудрицький разом із родиною переїздить до Ізраїлю. Його нова команда базувалася в небагатому робочому районі Тель-Авіва. У її складі на той час грали дві зірки місцевого футболу – Хаїм Ревіво й Алон Мізрахі, та за всю свою історію клуб здобув лише один раз титул чемпіона Ізраїлю (1990). Але колектив вирізнявся згуртованістю і завзятою грою.

Перший свій матч за новий клуб Микола провів у межах Кубку ТОТ (Кубок ізраїльської ліги з футболу) проти «Маккабі» (Нетанія). Вже у тій грі Кудрицький забив свій перший гол, а «Бней-Єгуда» перемогла з рахунком 2:0. Від матчу до матчу Микола все більше стверджувався як провідний гравець команди. Він не втратив жаги до футболу, був у хорошій формі, досяг піку майстерності, і, здавалося, просто насолоджувався грою. Але за цією легкістю, позитивними емоціями завжди стояла прихована важка праця, самодисципліна, подолання кризових ситуацій.

Кудрицького визначили одним із найкращих легіонерів, які колись виступали в Ізраїлі, принаймні, найліпшим із тих, хто захищав «золоті» кольори «Бней-Єгуди». Підтвердження цього у словах відомого українського футбольного воротаря Віктора Чанова: «Напевно, не помилюся, якщо скажу, що серед пострадянських легіонерів в ізраїльській першості Коля залишив найяскравіший слід. Він часто вирішував долю поєдинків, забиваючи у потрібний момент».

Поступово «Ніко» (як назвали Кудрицького ізраїльтяни) став кумиром вболівальників. Крім якості гри, Кудрицький підкорив глядачів і як людина, як особистість. Прихильники згадували про нього: «Навіть коли ми програвали, ми піднімали його на плечі після гри. Він єдиний із усіх футболістів, який плакав, коли команда програвала». А те, що Микола досить швидко опанував іврит, довело рейтинг його популярності до неймовірних висот.

Розповідали, що на базарі грошей з нього не брали принципово, власники сусідніх зі стадіоном ресторанчиків були щасливі бачити футболіста у себе в закладі, поліцейські зупиняли його авто на дорозі лише для того, щоби взяти автограф.

Найкращий матч для Кудрицького на останньому етапі кар’єри відбувся у 24-му турі сезону 1992–1993 років. «Бней-Єгуда», що займала тоді третє місце, зустрічалася з лідером чемпіонату – «Бейтаром» (Єрусалим). Матч проводився на стадіоні збірної Ізраїлю в Рамат-Гані, на трибунах якого зібралося близько 40 тисяч глядачів (це – рекорд для вищої ізраїльської ліги тих років). «Вже на 25 хвилині Ніко вивів «Бней-Єгуду» вперед після того, як першим встиг до невдало відбитого голкіпером м’яча, що відбив удар Алона Мізрахі. До перерви «Бейтар» зумів зрівняти рахунок. На 73-й хвилині Кудрицький забиває другий гол, який став результатом творчості трьох зірок команди – Хаїм Ревіво пройшов по лівому флангу, зробив передачу в центр на Мізрахі, який ударом «ножиці» перекинув м’яча у штрафну «Бейтара», де Кудрицький головою відправив його в сітку воріт. А на останній хвилині зустрічі Ніко позбавив «Бейтар» останньої надії здобути хоч би одне очко в цій грі, коли потужним ударом з 25-ти метрів послав м’яч у сітку». Безумовно, переповідати карколомні події на футбольному полі справа невдячна. Зацікавленим раджу переглянути відео, які збереглися у мережі. Записи вже давні та не дуже якісні, але все одно вони дають можливість побачити майстерність футболіста, відчути емоції і напруження пристрастей, почути гул стадіону.

В останній свій сезон Микола Кудрицький на особистий рахунок записав 20 м’ячів з 29, забитих «Бней-Єгудою». Це досягнення стало рекордним серед легіонерів. А за часу перебування у ізраїльському клубі наш голеадор забив 63 голи, з них 51 у чемпіонатах,12 – у кубкових турнірах.

Він планував відіграти в Ізраїлі ще 2–3 сезони і потім повернутись в Україну. Мріяв спробувати себе на тренерській ниві – йому було що розповісти молоді про улюблену гру, поділитися секретами майстерності, віддати накопичений досвід. Але не сталося…

15 березня 1994 року у Хайфі відбувся товариський матч між збірними Ізраїлю й України, на який запросили і Миколу Кудрицького. Після гри відбулися прес-конференція і банкет. Тут зустрілись майже всі гравці з колишніх радянських республік, які виступали у ті роки за ізраїльські клуби, та земляки-українці. Товариство було приємним – їм було що згадати, про що говорити. Розійшлися далеко за північ. Давній Миколин партнер по «Дніпру» Вадим Тищенко (на той час півзахисник «Маккабі» (Хайфа) пропонував зостатися до ранку у нього. Але Микола відмовився і вирішив їхати додому.

Приблизно о четвертій годині ранку сталося непоправне. Поблизу міста Раанана, де жив футболіст, його машина з’їхала на узбіччя. Микола спробував повернути її на трасу, однак втратив управління, автомобіль перекинувся і його викинуло з вікна. Футболіст загинув на місці аварії. Слідчий поліції, який розслідував причини автотрощі, дійшов висновку, що, якби водій був пристебнутий ременем безпеки, міг би залишитися живим.

Звістка про загибель Миколи Кудрицького приголомшила усіх: рідних, друзів, товаришів-легіонерів, керівників клубів і гравців команд усього Ізраїлю. Вболівальники відмовлялись вірити у цю трагічну звістку, а усвідомивши, плакали, не ховаючи сліз. Численна жалобна панахида відбулася на стадіоні. Одразу після скорботної церемонії труну було перевезено до аеропорту, звідки літаком доправлено в Україну. Поховали Миколу Кудрицького у рідному Нікополі. Такою була воля батьків загиблого футболіста.

Йому був лише 31 рік. Доля, як яскрава зірка, – спалахнула, зачарувала, але не згасла назавжди… Він зоставив своє продовження – доньку та тисячі вдячних вболівальників, які пам’ятають свого Колю – Ніко.

Вшановуючи пам’ять про улюбленого футболіста, на стадіоні «Бней-Єгуда» одну з трибун названо на його честь, а на стіні стадіону невідомий художник відобразив Миколу Кудрицького у футболці ізраїльського клубу.

Невдовзі після трагедії було організовано матч пам’яті за Ніко, у якому брали участь клуб «Бней-Єгуда» і збірна легіонерів із колишнього СРСР. Усі виручені кошти віддали удові Вікторії та донці Валерії. Рішенням Міністерства внутрішніх справ Ізраїлю родині Миколи Кудрицького було надано ізраїльське громадянство.

В Україні, на Дніпропетровщині, щороку відбувається міжсезонний турнір імені Миколи Кудрицького (традицію не було перервано навіть під час повномасштабної війни з росією). У змаганнях беруть участь професійні клуби з усієї країни 1-ї та 2-ї ліг. А фінал турніру, зазвичай, припадає на 16 березня.

Досягнення Миколи Кудрицького:
– Чемпіон СРСР: 1988
– Срібний призер чемпіонату СРСР (2): 1987, 1989 років
– Володар Кубку сезону СРСР: 1989 року
– Володар Кубку СРСР: 1989 року
– Володар Кубку Федерації футболу СРСР: 1986, 1989 років
– Фіналіст Кубку Федерації футболу СРСР: 1990 року
– Володар призу «Лицарю атаки»: 1989 року
– Срібний призер чемпіонату Ізраїлю: 1992 року
– Бронзовий призер чемпіонату Ізраїлю: 1993 року
– Володар Toto Cup Ізраїлю: 1992 року
– Найкращий легіонер чемпіонату Ізраїлю: 1993 рік
– Член символічного Клубу бомбардирів Олега Блохіна — 106 голів
– Двічі входив до списку 33 найкращих гравців Союзу (під третім номером)

 

Титульне фото: Микола Кудрицький, 1990-ті рр. //https://nikopol.city/articles/316841
/vihovancyu-nikopolskogo-futbolu-mikoli-kudrickomu-mav-bi-vipovnitisya-71-rik