Штефан Ірина Райнгольдівна
Ірина Штефан. Against the current

Саме так і саме пружною англійською, зі сплавом семантики розум-серце, можна позначити нашу героїню. А ще, про неї – це про життя вшир, самодостатність, яка рухає та вивільняє з ситуацій, здавалося б, патових. Про неї – це про справжнє кохання, Інжира, Касю. Про міфи, що сильні не плачуть. Про острів прекрасний. Але, про все по черзі. 

Багато, хто знає її як «Романівну», бо працювала з дітьми й виговорити такий набір літер як  «Ірина Райнгольдівна» було їм не сила. Справа в родоводі, що спирається на українсько-німецьке коріння. За долею батька – історія переселення німців до росії, згідно Указу Катерини II в сторіччі XVIII. Йдеться про німців-протестантів і про ту непокірну ноту, що закарбована в долі нашої героїні настільки потужно, що ніяким обставинам і подіям курс цього вектору змінити непідвладно. 

Її матуся Тетяна Іванівна Рощина (в дівоцтві) – з Дніпропетровщини. М'яка, поступлива, ніяких конфронтацій. Відбиток нужденного тяжкого життя. В родині було троє дітей, росли без батька, Тетянка була старшою. Вона і нянька для молодших, і по господарству – цілковита маленька мама. Ось з таких генетичних берегів все й починалось. 
 

Фігурне катання, «говорити обличчям», оцінка людини.

– Батьки познайомились, коли обидва працювали в Дніпрі. Мене завжди всі вважають цілковитою німкенею, хтось зовнішньо це бачить, хтось, – стикаючись. Німці та словаки –однозначно. Нас з сестрою Ганною виховувала матуся, все на собі тягнула. В складні 90-ті реально вистрибувала з власних можливостей. 

Людина вона легендарна, за фахом архітектор-будівельник, працювала в інституті Дніпроцивільпроєкт, брала участь у втіленні великих потужних будівництв. Одне з найбільш відомих і показових – Дніпровський державний цирк. 

– Архітектура це – щось глобально-всеохооплюючє назовні. Німецька складова – щось більш локальне, жорстке, педантичне, приховане. Як співіснували ці контрасти в вихованні?
– Матуся працювала за спеціальністю лише до мого народження, потім тяжко захворіла та померла бабуся. Батько ніяк не підтримав, і повернутися до улюбленої справи матінка вже не змогла. Часи перебудови, «човночна» історія, роботи немає, зарплати мізерні, до того ж непорозуміння з батьком. 

Поки була маленькою нічого не помічала, та мені й не пояснювали, від емоцій цих відокремлювали. Років у шість-сім прийшло остаточне власне розуміння, що батько чужий. Впевнена, ця історія наклала відбиток на характер, бо я достатньо жорстка і мені й досі складно прийняти логіку про відтінки поміж «так» чи «ні». Погодитися можу лише з формулюванням: «Ок, це ваше розуміння, дозволяю вам так думати». 

– Як виникло фігурне катання?
– То був не мій вибір, чітка родинна колія. Ганна хворіла, їй порадили спорт, а я вже «причепом». Сталося це в три рочки, завдяки тодішньому директору школи фігурного катання «Метеор» пану Валерію Долгову, який  побачив в черговий раз мене поруч з сестрою, вдягнув ковзани та вивів на лід, за що йому дуже вдячна. 

Я не пам'ятаю, подобалось мені чи ні, бо я була така чемна дитина. Сказали «сиди» – сиджу. Сказали: «катайся» – катаюсь. Матуся згадувала, як пляшечку з молоком мені покладе, я прокинулась, поїла і поки хтось на горизонті не з'явився, кричати не буду. 

У школі мій спорт здебільшого сприймали як певний бонус, статус, бо далеко не всі могли собі це дозволити. Я ж все що завгодно могла зробити, щоб не пропустити тренування. Малі ковзани? Нічого страшного, підіжму пальці. 

Щодо перемог, спочатку вважалась я занадто високою і, коли активно йшла в ріст, потрапила не до своєї групи. Сестру перевели до іншого тренера, той в кого лишилась я, принижував: «Зараз Іра покаже нам, як робити не треба». Врешті-решт мене забрали до групи, де була Ганна, їй п’ятнадцять, мені – десять. Там вже були дорослі парники, які так носилися по «паляні», що я вжималася в борти. Тренеру не було ніякого діла щодо мого індивідуального навантаження. Але, повторюю, це був чималий статус, бо я ж опинилась в старшій групі. Я навіть в інші класи переводилася, бо не вписувалась до спортивного розкладу.

Новий тренер був доволі жорсткий, але справжній професіонал. Він давав такі ази та «школу», якими не володіли інші. Завдяки його настановам для мене в подальшому, пояснити або показати щось учню було просто та легко. Разом з тим, я отримала великі травматичні проблеми зі спиною, коліном, фізіологія не витримала навантаження, і я зупинилась на кандидатах в майстри спорту. Великих досягнень не сталося.

– А що головне для життя з того часу взяли?
– Дисципліна, впертість все одно зробити, довести.

– Довести собі чи іншим?
– Собі. Не моя цікавість комусь щось доводити, бо в конфронтації з суспільством з дитинства. 

То я занадто висока, і в когось були потуги мене образити. То не той на мені одяг, бо 90-ті поділили суспільство на тих, хто щось має й на тих, хто не має анічого. В мене це завжди закінчувалося: «Не чіпай та не лізь до мене». Якщо людина з першого разу не розуміла, могла пояснити фізично. Це середовище спортивне, сентиментів ніяких. В нас не було практики того, щоб наші непорозуміння з'ясовували батьки. 

Згодом, працюючи з дітьми, чимало дивувалась їхній несамостійності, неспроможності поміж собою розібратись. Я зараз не про те, що все потрібно вирішувати бійками, але, з'ясовувати – однозначно і, перш за все, спираючись на себе. 

– Ці фізичні дії вирішували емоційну складову питання або його сенс?
– Сенс. Плюс, вибудовували певну ієрархію в колективі, бо навчалася я деякий час в спортінтернаті, який вже закінчила сестра. 

Усі проблеми в цьому закладі вирішувались виключно з позиції сили. І, якщо ти не як всі, а я виділялася, бо, наприклад, приходила на заняття коли зручно, бо мала певний розклад тренування. Були в нас групи легкоатлетів, футболістів, й під їх учбовий процес тренери підлаштовували заняття. Під мене ніхто нічого не підлаштовував, я була, як завжди, одинак, а діти сприймали, що я ніби на якомусь особливому статусі. Потрібно було себе відстоювати. Пов'язувати подальше життя зі спортом не хотіла, занадто багато бруду. Плюс до того, мала гостре бажання відійти від родинної кальки. Мене це напружувало, бо сприймали нас часто як одне ціле – «О, Штефан!». І все одно, чи мала чи старша, відхопиш і за себе і за неї, чи вона за тебе. Тому хотіла окремо. До того ж, мене дуже цікавили соціологія та психологія.

– Хотіли в собі розібратися чи в світі навколишньому?
– Не знаю. Вважаю, що в мене достатньо розвинена інтуїція. Якщо людина не сподобалась одразу – це і є справжній лакмус.

– Так, ефект першого враження безпомилковий. 
– І в мене так. Я не аналізувала причин тієї цікавості, напевно життя добре по маківці настукало. Ніколи не очаровуюсь в людях, близько не підпускаю, хай потім він чи вона виявляться нормальними – ок. Гірше, коли підпускаєш, а потім тобі потрібно…

– …«струшувати» людину. 
– Саме так або вибудовувати додаткові межі, бо люди чомусь вважають, що можуть заходити на твою територію. Мені вистачає мого вузького кола спілкування. Я з дитинства в комунікації з великою кількістю людей і зробила певні висновки, бо часто траплялось, що одна проти всіх. І оця маса людей, яка п'ять хвилин тому була з тобою заодно, в якийсь момент несподівано вмикає задню. 

– Так зване колективне прозріння, замішане на комплексах та страхах. 
– Тільки но стояли, домовлялись, обговорювали, заходить вчителька, я викладаю незгоду, аргументую, а всі, хто, начебто разом, починають мене смикати, щоб замовчала. Для мене це не зрозуміло ані тоді, ані зараз. 

-Так влаштований світ. Коли була маленькою, а читати я навчилася доволі рано, мене теж вражали такі історії, тоді ще на рівні книжок. Я не можу людині в очі казати одне, а позаочі – інше. Мені не притаманне бути флюгером в будь-якій ситуації. Я можу в принципі не спілкуватися з людиною, але «грати» обличчям та переконаннями – ніколи.

Вміння «говорити обличчям» – теж моя тема. Я завжди йшла проти загалу. Такий собі єдиноріг. Якщо маю власну думку, вона є і крапка, не можу її приховувати. Тому соціально-психологічні процеси були для мене цікаві. Плюс на той момент я вже була знайома зі своїм майбутнім чоловіком, і в нього був приятель соціолог. Саме від нього почула перші цікаві формулювання про суспільство. Але навчання на цей фах було платним, потягнути це фінансово було нереально, разом з тим потрібна «корочка», і я пішла до Дніпровського державного інституту фізичної культури і спорту (зараз Придніпровська державна академія фізичної культури і спорту), коротко – інфіз. Вступила дивом.

– Чому? З кимось посперечалися?
– Ні. Іспити здала гарно, викладач з біології довго зі мною спілкувалась, була дуже контактна, але три рази заглядала в якійсь папірець і нервувала. По закінченні сказала: «Даю тобі прохідний бал, але ти не розраховуй». Лише курсі на другому, коли в нас зі студентами виникла розмова хто та як вступав, з'ясувалось, що був список прохідних. Справа в тому, що при вступі окрему роль відіграють спортивні здобутки і є список відмінників, яким неможливо відмовити, навіть якщо все «завалили». А я ніколи не була круглою відмінницею й в спорті лише кандидат. Тому, як саме потрапила в оцей прохідний коридор – невідомо. У підсумку, група не повірила, що вступила я самотужки й за мене ніхто не домовлявся.

– Добре, що та викладачка з біології виявилась фаховою та порядною людиною.
– Так. Закінчила я з «червоним дипломом». В школі навчалась так-сяк та й прагнення не було, до того ж спорт виснажував. Лише п'ятий клас вийшов на відмінно, бо в мене була чудова класна керівниця – викладачка української мови та літератури, яка надихала. Засмучувати  її низькими оцінками не хотілось.

Звісно, я розуміла, що не повинна мати бали зовсім погані, але якийсь там середнячок, то й добре. Хоча в дев'ятому в мене навіть трапилась «четвірка»  за новою дванадцятибальною системою. Це було вперше, коли матуся ходила до школи, бо власні проблеми, повторюю, я завжди вирішувала сама. 

– І з викладачами також?
– Так. До речі, зі спортінтернату згодом я сама перевелася до школи, бо бійки по справі та без – набридло остаточно. Сестра пройшла там якось більш лагідно, бо мала більш спокійний і врівноважений клас. До того ж, там був якийсь неадекват, як зараз пам'ятаю на прізвище Маменко, який зустрічав мене на вході та кожного разу питав: «Коли принесеш інтернату бали?». Я нагадувала, що мені лише тринадцять, про інший вид спорту, але йому за щастя було мене постійно принижувати та гнобити. 

Щодо «четвірки»… вчителю з алгебри та геометрії потрібно було купити бочку фарби, а хто не візьме участі – не отримає нормальну оцінку. Я категорично відповіла: «Ні». Зі мною з'ясовували відносини навіть батьки дітей, що слухняно та покірно кошти здали. Казали про якійсь незрозумілий обов'язок. Коротко кажучи, матусю викликали, я була присутня при розмові, чула всю маячню, що неслася, і мені було так соромно за цю вчительку! Матуся була засмучена «четвіркою», але я пояснювала, що це не рівень моїх знань – це величезна та гідна оцінка мене, як людини. Навіть, якщо б в мене стояв нуль. 

Гучне прізвище, колія не моя, Харків на «ви»

– В інститут я вступала після сестри, в якої на той час вже була власна історія з інфізом. Школу вона закінчила на відмінно, отримала «спеціаліста» по закінченню ВИШу. Бюджетного місця в аспірантурі не було, тому – заочне та водночас працювала тренером. З неї стали вимагати здійснення поїздок на заходи, Ганна відмовлялась, бо це не мало відношення до її форми навчання. З'ясовувати сестра нічого не стала, просто ігнорувала ті безглузді накази. Й тут вступаю я, і на першому ж занятті до мене претензії завкафедрою, яку всі боялися, немов вогню, й студенти і викладачі. Всі, крім мене. Я спокійно та переконливо нагадала, що моє ім'я Ірина, а не Ганна і наші історії окремі. Але прізвище Штефан знов пролунало.

Всі заліки чотири роки в мене були «автоматом», але до завкафедрою я ходила, як на «свято». Нікому, крім себе прийняти мій залік або іспит вона не дозволяла. Коли після блискучих відповідей на всі питання, задавала четверте додаткове, я її зупиняла, бо додаткових питань має бути не більше трьох. Предмет цей «теорія і методика фізичного виховання» знала досконало, спитайте зараз будь-що – відповім. Дякую їй за те, що змусила до гарного навчання. 

Коли ми закінчували, сталася зміна правил – «спеціалістів» на «бакалаврів» та «магістрів» і потрібно було додатково вступати для того, щоб отримати те, що й так отримане. Всі інститути України видали дипломи минулого зразка, бо правила мали запрацювати роком пізніше, а інфіз вирішив бути «першим» та видав всім документи «бакалавра».

Вступати так вступати, але мене «не вступили». На іспиті я не могла зрозуміти, який дебіл склав ті тести, бо відповідь достеменну можна написати, лише коли зміниш місцями слова в різних питаннях. 

– Я стикалась, це точно. 
– Підійшла до комісії: «Штефан, ти як завжди?». Я розмалювала той недолугий текст, поставила стрілочки, що до чого насправді, подописувала. Отже, результат не забарився.

– Передбачаю, що не зупинились. 
– Так. Звернулась до Міністерства освіти і науки України. Приїздила комісія, мене викликали, навіть закривали в аудиторії, чинили психологічний тиск. Дивні. Пам'ятаю, як свого часу знов таки за відмову брати участь в якихось збираннях, мене «завалили» на іспиті з баскетболу, бо розгубилась і не змогла відповісти, де знаходиться Женева. На уточнення, що це ж не географія, а баскетбол, викладач не відреагував. Залік мені поставив ректор, бо я знову підняла бучу. Знаєте скільки людей зі мною пішло? Аж один. 

– Але вартий всіх.
– Ми обидві отримали залік й несприйняття загалу. 

Отже, з цими тестами та «неспеціалістами» була довга епопея з переписками та пропозиціями вступу до мого інституту, лише облиш. Але повертатись, принципово не хотіла. Завкафедрою згадувала мене на кожній лекції, бо такого гідного супротиву за все життя не мала. Її та чоловіка за фактами перевірки за деякий час звільнили, до керування інститутом повернувся Віктор Савченко.

– Для себе то що?
– Ви знаєте, то була вже справа принципу, навіть якійсь спортивний азарт. Нервів чимало, але воно того варте.

Через рік вступила до Харківської державної академії фізичної культури та спорту, де одразу змогла потрапити до ректора, який розмовляв зі мною на «ви» та вникнув у ситуацію. Задав питань п'ять... Мене зарахували на «спеціаліста», я втратила ще рік, але мені пішли назустріч і одразу допустили до держіспитів, бо диплом в мене вже був. Приїздила лише на сесії, гідно все здавала, в підсумку отримала «червоний диплом». Отже, маю один диплом за спеціальністю «фізичне виховання і спорт», інший – «олімпійський та професійний спорт». Під час всіх цих «боїв», працювала тренеркою в ДЮСШОР «Метеор». Подобалось навчати саме маленьких, зовсім «кнопіків» три–п'ять рочків, вони неймовірні. 

– А можна в них закласти отой ген переможця і як саме побачити в кого потрібно закладати, а в кого – не варто?
– Я противник цього, бо вважаю, що професійний спорт це свідомий вибір дитини років з дванадцяти. Дитячий спорт має бути дитячим для розвитку, здоров'я, натхнення. Не можна «гасити» «совковими» методами малих, так як нас. А ще й батьки нереалізовані, які намагаються втілити крізь дітей те, що самим не вдалося. Давлять їх, ламають, приходять за ефемерним хвилинним результатом. Я відправляла таких до тренерів інших, бо фізично калічити дитину та працювати на подібні результати, відмовлялась. 

 

Подібні прагнення та завдання можливі, коли дитина дійшла до цього моменту більш-менш фізично та психологічно здорова. Коли ж до цього часу вона  вже «паламана», бо батькам в дев'ять потрібні всі подвійні стрибки, а на потрійні дитина вже «не полізе», бо перелякана та «побита», тому що поступово та своєчасно не пройшла всі ази та етапи… Я категорично проти професійного насильницького спорту. Я за сприйняття самою дитиною, що вона саме так хоче. Пам'ятаю, як прокидалася вранці, матуся бачила мій зморений стан і казала: «Відпочинь». І мене це так стимулювало, бо це ж мій вибір, і я одразу підхоплювалась, миттю вдягалась та бігла на тренування. Але, коли дитина не біжить, а її тягнуть – це не природнє. 

Кася, не дозволяти помилок, «нікого не звинувачуйте»

– Як коні виникли?
– Я захворіла, в мене стався набряк Квінке – шалена реакція організму на антибіотик. Невдовзі анафілактичний шок. Чоловік рятував всіма засобами. Виходила з цього стану важко, роками. Системні зміни в організми, на фоні стресу розвинувся ревматизм, майже самостійно не рухалась, Артем мене, як манекен, пересував. Купа пігулок не допомагала, задуха, панічні атаки, тиск. Жах. Це при тому, що я спортсменка та звикла до навантажень, а тут на другий поверх не піднятись. 

В якійсь момент вирішила їхати до Криму в гори. Десь прочитала, що організм потрібно змусити та він зробить вибір: чи то помру, чи перемкнеться, і отримаю інший рівень життя, бо на цьому знаходитись не хочу та не можу. З собою були деякі ліки та папірець, де вказувала, що поїздка – свідомий вибір і якщо щось станеться, нікого в тому не звинувачуйте. 

На гірських підоймах, іноді просто повзла, постійно з тонометром, щоб до країв тиск не доводити. В якійсь момент організм вирішив, що треба жити, і перший раз за півтора роки, я відчула молочну кислоту в м'язах. До того при навантаженні, просто вмирала і ось, нарешті, величезна радість.

Коли літо скінчилось, не знала чим зайнятись, щоб відновлюватись далі. Єдине розуміла, що це повинно бути не вдома, бо там одразу ставало погано. А коли відволікаєшся, мозок перемикається. В якійсь момент виникла ідея – коні. І це при тому, що я їх боялася, бо колись в дитинстві мене копнув кінь в сонячне сплетіння, як лишилася живою – не знаю. Винна була сама, підійшла ззаду,  мені цікавив волос у хвості, який хотіла висмикнути. 

Отже, вирішила, що дитячі страхи треба поборювати, і ми їздили до кінно-спортивної школи на Передовій. Це була грандіозна історія, бо я їхала з капустою, морквою, цукром, бубликами – баули їжі. Особливо взимку, бо мого Касю не догодовували, бо він – шкільний кінь, не приватний, і я охоче брала на себе цю місію.

Це був такий «жучара»… Поки я, як мішок на ньому сиділа, він робив все як треба. Коли, трішки навчилась, він так на мене заглядав, типу: «Дійсно, так? Ти дійсно так хочеш? Ну, спробуй». Провокував. В нього був такий вираз «обличчя», це було так наочно, немов тролить. «Галоп, галоп», а він надує боки та й фіг тобі той галоп. І заглядає: «Ти ще тримаєшся там, сидиш? Ну, ну, подивимось що далі». Він був дуже кумедний, в нас такий контакт був, я його обожнювала. Ми пробували навіть щось перестрибувати, і це були немов вершини підкорені, справжні нові відчуття. Хоча до спортивних навантажень звикла, здивувати непросто. До речі, я свого часу з парашутом стрибнула. 

– Навіщо?
– Якась галочка для себе про те, що можу. Мені цікаво, а як там, бо це від тебе не дуже залежить. Чекала шістнадцяти – це був чіткий план: парашут, треба заробляти, бо матусі важко... Обов'язкова програма.

Зараз Касі немає. Оскільки в нього не було постійного господаря, в певний момент хтось займався та не виходив, не накрив і в нього стала травна система. Декілька разів дівчинка-тренер його рятувала, але того разу її не викликали. 

Коли вона зателефонувала, що Касі немає (плаче)… Це було багато років, але я пам'ятаю той страшенний шок, якій досі повністю не здолала. Кася мене витягнув зі стану «не я», коли хворіла й багато чого не відчувала. Він повернув мені мене справжню. 

Після цього, довго не могла їздити на стайню. Зараз маю добру знайому Мілену, яка відвідувала наші тренінги по такмеду та працює на своєрідному клаптику радощів «Тримайся за гриву», де коні, яких змогла десь викупити, врятувати, забрати. Влітку дитячі табори, в інший час – з військовими займається. Там раді всім, хто приходить, можна просто побути поруч з прекрасними кіньми або поні, нагодувати. Я навіть сіла в сідло на кобилу Тіфані.

Кінь тебе або сприймає, або ні. Тимчасово терпить – це ні про що. А, коли починаєш ним управляти, найдрібніші помилки зчитує та карає. Мені здається, що він думає: «Чи сідай та просто отримуй задоволення або, якщо щось хочеш, роби це чітко та досконало». Помилок не дозволяє, може скинути. Кася так робив, немов подразнював й саме тим дисциплінував та навчав.

Словацький детектив, цікавий досвід та «not the same thing»

– Коли закрилася школа в «Метеорі», все стало складно. Хоча й до того було непросто, коли батьки, які платять гроші за навчання, вважають, що мають право тренувати тренера та казати йому, як потрібно. До того ж питання конкуренції,  професійної етики…

Я хотіла самореалізуватись та досягти чогось в тренерстві поза бізнесом, з цією метою вирішила їхати до Словаччини. Мала дивну думку, що там має бути по-іншому. Йшов 2014, ми доєдналися з чоловіком до волонтерського руху та Майдану в Дніпрі, було прагнення максимально вкластися в ситуацію. Артем ремонтував важку техніку, я займалася волонтерськими справами деінде. Все було доволі хаотично, розуміла, що цього замало. Здалося, що, напевно, гроші це краще, бо, по-перше, зможу проявитися як тренер, по-друге, мати більші можливості для донатів.

Але, як виявилось, там ще гірше. Тебе сприймають людиною з третьої країни та чомусь думають, що можуть тобою керувати та маніпулювати. Чомусь вирішують, що ти біженка від війни, чомусь впевнені, що я буду робити що завгодно, щоб в Україну не повернутись, навіть працювати офіціанткою. 

Все це потроху складалося в купу негативу, до того ж й історія з роботодавцем-директором школи фігурного катання, з яким підписувала контракт. Розуміння, як рухати спорт не було від слова «зовсім», все виключно бізнес, тренер – найнята людина, яку в будь-який момент можуть звільнити. Я ж була готова тренувати, як треную або «до побачення». Мені почали серйозно погрожувати, я мусила змінити місце проживання. 

Словаччина виявилася занадто «совковою», я була збентежена. Мені пощастило познайомитись з чехами, які пояснили ментальність словаків та просили бути обережною, але запізно.

Чехія та Словаччина – це як Україна та росія. Чомусь вважалось, що ми одне й те саме, так само, як помилково вважають подібними Чехію та Словаччину. Вони ж ментально полярно різні, їх погляди, сприйняття, комунікації, взаємодія. Якщо б мене спитали стосовно кацапів – я відповіла б категорично: «Ні, ні, ні !». Те саме, чула й стосовно словаків. 

Але ж, Ви розумієте, що я це я. Зателефонувала до нашого посольства, знайшла адвоката, навіть спілкувалась зі справжніми бандитами. Тому що, як виявилося, людина, яка мене найняла, належала до нижчої бандитської ієрархії.

Адвокат спитав, як я хочу цього діяча покарати – офіційно по суду чи в принципі, бо до того ж він не виплатив мені зарплатню. Швидше виявилося – «в принципі». Роботодавець мав ще й особистий інтерес, хоча знав, що маю чоловіка і категорично не шукаю альтернатив. До речі, він теж був одружений, а дві його доньки займалися в мене. Він казав що я складна та йому не зрозуміло з ким про мене домовлятися, на що я відповідала: «Зі мною, бо я –особистість». 

У Словаччині традиційно дружина стовідсотково при чоловікові й без нього не має кроку ступити. Тобто, ні про яку Європу не йдеться. Це звичайно неофіційно, але впроваджено широко. В них й прізвища наочні, наприклад в чоловіка «Павлік», а в дружини – «Павлікова». 

Отже за мною слідкували люди в автівці, й мене попереджували знову і знову про небезпеку. Я змінила місця проживання, ходила з електрошокером. Але ж, як ви розумієте, мене ще потрібно наздогнати, а далі подивимось. Одного разу тріумфально повідомила цій потворі: «Радій, в тебе є з ким про мене домовлятись».

В результаті він постраждав статусно, фінансово, бо крім боргу ще сплатив штраф за діяльність та витрачений час тих, хто втрутився. До того ж сплатив поліції штраф, за те, що мене загубив в державній системі, бо найняв працівника з іншої країни та мав відповідати за це, а не примушувати змінювати місце проживання та ховатись. 

Ті панове-«чарівники», які офіційно в спорті, віддали мені гроші, вибачилися, сказали, що з розумінням поставилися до того, що я приїхала підіймати їх спорт, попрохали не думати, що всі словаки такі, а якщо мені потрібна охорона або допомога – для безпечного шляху до кордону, будь ласка. Я подякувала та повернулась сама. 

– Шана адвокату, який виявився професійним та людяним.
– Він ще потім й подружці моїй допомагав, яка теж вирішила туди поїхати.

Він дійсно ментально переживав, що його країну сприймають саме так. В Словаччині дуже багато кацапів, які не асимілюють а насаджують власні правила.  Іноді мені словаки казали: «Рускó», я завжди обурювалась: «Я українка!» і чула у відповідь «The same». Тоді я казала: «Пóляк!» і починалося бурхливе несприйняття,  на що відповідала: «The same». Цікавий досвід, неприємний, але все моє. 

Без паніки, такмед, не соромно

До лютого 2022 вона була готова морально та фізично. Певні кроки прораховано. Всіх своїх попередила, що це станеться тому, будь ласка, запасаємося водою, крупою, теплою одежею, місцем, де маєте безпечно перебувати, не забувши подумати про власних тварин. 

«Близькі до мене люди знали мою позицію, в тому числі подружка Ксенія, яка зі мною в такмеді. Знала, де якщо шо, я лишаю записки, де ми зустрічаємось і так далі. Вона мати одиначка з дитиною та бабусею, без автівки, може бути складно, тому в нас був відпрацьований план.

Моя свекруха має дачу, я деякий час там хазяйнувала, дуже люблю землю, щось садити, поратись, навіть колись мріяла, що тільки цим й буду займатися. Я думала, що на нас чекають «килимові» бомбардування, тому буде потрібно з'їхати кудись саме в таке місце. Привезла на ту дачу все необхідне, облаштувала, з початку лютого вивезла котів, бо розуміла, що коли почнеться не буду знати кого першим хапати. Отже, зробила все, щоб не було паніки в момент паніки. 

Чоловік одразу до військкомату, волонтерством більше займатися не хотів. Його пригнічувало, що не пішов разом з хлопцями з 2014, відчував провину. Він взагалі то з «білим» квитком, був звільнений від військової кафедри, не військовозобов'язаний. Я йому постійно пояснювала, що в тилу від нього може бути вихлоп більший, але він визначився остаточно. 

Перші дні ми носилися й робили все й нічого, спочатку до пункту «Допомога Дніпра» при міській раді, на той момент там робили коктейлі Молотова, були потрібні руки, щось перевезти, знайти, доставити на блокпости. Потім зателефонував приятель Ксенії та запропонував долучитися до допомоги стосовно тренінгів з тактичної медицини. Ми цікавилися цим ще в 2015, по суті йшлося про домедичну допомогу в прив'язці до тактичних умов на полі бою, зважаючи на обставини, де на кожному етапі військовий має робити так чи інакше.

Отже пропозиція виникла, людей замало, не пораються, великий потік тих, хто потребує, допоможіть. Долучились, подивились, що це вкрай потрібно, зрозуміли, що може бути основним направленням дій. Сподобалось, що до тебе віднеслися як до волонтера з урахуванням твоїх пропозицій та часу: хочеш – вчись, хочеш – викладай. Ми розуміли, що робимо дуже важливу справу. 

Команда додавалась, розширювалась, дії набирала обертів, про нас дізнавалися. Потім умови змінилися. Волонтерству завжди приділяла часу максимум, до того ж чоловіка було важко поранено на Донецькому напрямку, займалася ним. В якійсь момент щось не співпало, й ми відокремились. 

***
Так, волонтерство для неї – максимальна самовіддана історія. До раннього воєнного періоду відноситься доволі красномовний випадок про справжнє за переконаннями. Замовили військовим шкарпетки, відправник наплутав з кількістю, прийшло більше, ніж мали коштів, а збори закрито. Іра мала довге чудове волосся, але розмірковувала  щодо вирішення питання швидко: зробила максимально коротку  стильну зачіску, зайве продала.

 

– Зараз з тактичною медициною в нас все прекрасно, немає лідера, ніяких перетягувань ніяких «ковдр». Викладаємо домедичну допомогу для цивільних і тактичну медицину для військових. Мова про ГО«TacEvac Group», а з цивільними працюємо від благодійного фонду «Золота година». Інструктори ті самі, юридичний розподіл тому, що на військові тренінги треба гроші – доїхати, переночувати, поїсти, допомогти необхідним обладнанням. Нещодавно ми отримали грант на напрямок цивільний, бо благодійники іноземці на військовий напрямок грантів, як не сумно, не дають.

 

 

 

Зустріли цікавого активного пана Олега, який має власну незалежну позицію, розуміння та бачення. Він придбав за кордоном автомобіль швидкої допомоги, пригнав, оформив фонд, є його директором. Автомобіль працює й коли потрібна допомога після прильотів у Дніпрі.

З такмедом ми по всій країні, бо, чим більше людей навчених – тим більше врятованих. По-друге, цивільні корпоративні тренінги – це гроші, які ми використовуємо на безкоштовні тренінги для військових. Звісно, військовий тренінг у пріоритеті, якщо телефонують і кажуть, що треба до військових в ті часи, коли заплановано для цивільних, обираємо перших.

Під час одного з інтерв'ю в мене спитали, скільки людей ми навчили. Ми не рахуємо, бо важлива не кількість. Провели тренінг, відпрацювали навички, але чи навчились всі, хто був присутній? Допомагає те, що чимало років я працювала з дітьми, легко вдається знайти контакт з великою кількістю людей, організувати їх. 

Коли були на початку справи, на нас дивились з певною недовірою. Дві дівчинки, одна за зростом менша за іншу. В такому складі їздимо часто, міняємось, бо іншим потрібно відпочивати. Якісь жарти, «хі, хі, хі, ха, ха». Але, чують, що ми обізнані та на їх жарт я можу пожартувати ще гірше…:)

Жартівник той вже на останньому ряду ховається та більше не відсвічує, але запізно, бо вже на всі тренінгові години – мій улюбленець :)

Придивляються, спостерігають, як доїхали, куди заїхали та як колеса не лишили та ледве знайшли. «Оце ви й всі? – Так». Починаєш розмовляти: «Шість-вісім годин – ваш час. На питання відповімо, несприйняття озвучуйте, претензії, будь ласка. Ми по медицині, ми не бойові по окопах не лазили, танки «не гризли», випендрюватись не будемо. Ні, мені не соромно, що я не з окопу. Буде потрібно, піду». 

Виїхали якось, прибули – страшенні вибухи. Полігон, ну, все нормально. Нікого не бачимо, раптом зі схованки вилітає-вибігає єдина людина, яка мала нас зустрічати, з величезними очима, з якимось папірцями в руках й на нашому доїзді робить якісь «танці». Приспускаємо скло: «Негайно їдьте, це «касетки»!». Пересуваємось до умовно безпечної зони, бо дуже близько до фронту, чекаємо. Вибухи припиняються, ніхто не набирає, ніхто не приїжджає. Телефоную: «Ми чекаємо». Він не повірив, що ми лишилася та ще й пропонуємо переміститися на іншу локацію та все провести. «Ну, видаєте! – Та почекайте, ми їхали до вас шість годин, в нас є мета, нам треба навчати, організовуйтесь швиденько». 

Допомагали ми і на стабілізаційному пункті, бо ніхто не розуміє, що далі, і треба до всього бути готовими, вчитися. Поруч зі мною зараз класні люди Ксю, Дмитро, люди без «корон», амбіцій та інших забобонних комплексів. На тренінгу в Луцьку роздивлялися історичні пам'ятки, зайшли пообідати, бачимо – корона поруч. Міряли всі. Але, на тому й весь жартівлий статус. Нам просто комфортно разом, бо робимо спільну справу, й те надихає. 

Подібна до кактусу, помаранчевий колір, потрібно наздоганяти

Вони знайомі з шістнадцяти років. Її чоловік для неї – друг, побратим, коханий. Вони іноді сміються, згадуючи, що в нього навіть аватар колись був у вигляді хом'ячка. Якби не його наполегливість, стосунків цих могло й не бути. Чоловік в Ірини активний, імпульсивний, іноді складно його «загасити», бо потрібно пояснювати, чому краще так, а не інакше. Вони обидва емоційні, й іноді ситуація могла б скластися краще, але вже «вибухнули», і потрібно розгрібати те, що почали.

– Це перше кохання раз і назавжди? 
– Раз і назавжди, так. Але ж, Ви розумієте, я подібна до «кактуса»: «Нікого не можна підпускати близько та що він від мене хоче, що йому від мене треба, якась підстава чи що?». Батько наклав відбиток на несприйняття чоловіків чималий. Хоча в дитинстві я здебільшого з хлопчиками спілкувалась, але тільки якісь особисті прояви, крапка й наступний. 

Я працювала в брата Артема, і саме з цього періоду почалися якісь прояви уваги. Він технар, людина обізнана, захоплена, якщо йому цікаво розбере все до дрібниць і з'ясує, як то воно до того ж, логік, вловлює всі тонкощі технічної справи.

Так, ми почали спілкуватися, навіть дружити, але я постійно його відштовхувала, бо мені це, як здавалося тоді, було не потрібно. А він наполегливий, «ти його у двері – він у вікно». 

– На ваше спільне щастя.
– Я розумію, якщо б не він, навряд чи я з кимось була б. По-перше, Артем змістовний. Такий же впертий, такий же за правду понад усе. Ми дуже схожі, дивимося в один бік. 

Він довго мене втихомирював. Ми пізнавали один одного. Пояснюю, що образилась, тому що він ось це, ось це і ось це. «Що, так? Серйозно, я взагалі не так все розумів». Він реально навчив мене тому, що чоловіки інші, що вони, як космонавти, які мають полярне з тобою сприйняття. І, якщо ти чогось хочеш, треба сказати та «прописати» весь маршрут: як ти хочеш, чому, коли… Тому, що коли ти про абстрактне, вони так і сприймають, й ти таке дивне  отримаєш в підсумку, що зовсім не потрібно. 

Саме після зустрічі з ним, я зрозуміла, що завжди потрібно розмовляти, що він мені не ворог. Ми на деякий час розходились, бо для мене було жахливо, що людина хоче бути постійно зі мною. А як же ж мій простір? Але поступово все складалося. 

– Але ж він впускав вас і на свою територію, віддавав простір власний. І це дорого коштує.
– Я не розуміла навіщо мені це. Коли намагався порадитись, як само йому вчинити, я відповідала, що це його життя, і він приймає власні рішення, бо я не хочу потім ніяких претензій про те, що він щось зробив тому, що я порадила або хотіла, або змусила. 

– Та він же ж кохає, він би ніколи не дорікнув! 
– Так, але мені всюди потрібно було «підкласти», а раптом «впаду» чи «перечеплюсь». Мені доволі складно було вибудовувати відносини. Набагато легше відмовитись. Повторюю, те що ми разом – це виключно його заслуга, бо я категорична, в мене, як пам'ятаєте, чорне або  біле. Але все, що траплялося, нас об'єднувало. Він завжди був зі мною. В інституті, коли виникло те питання з тестами, одразу почула: «Іра, їдемо до Києва»; підтримав і коли зібралася працювати в Словаччині. Мої проблеми нас лише зближували. 

– Бо для нього ваші справи є власними, а це великий прояв любові, максимальної участі в житті. Він не відокремлював себе від Ваших проблем.
– Так. Артем за любий мій ідіотський кіпіш. Інший би сказав: «Та навіщо воно тобі треба», а він завжди за. З часом не знаю навіщо той чи інший кіпіш був потрібен, але… В якийсь момент ми заносимося вдвох і починаємо діяти.

– Кіпіш заради кіпішу, або б’юсь, тому, що б’юсь, як у Дюма :)
– І це єднання багато в чому.  

Перші прояви нашої свідомої громадянської позиції – Помаранчева революція, події, що відкрили для мене справжню Україну та українців. Я подивилася на все іншими очима, побачила, крім чоловіка, інших людей поруч, які поділяють мої думки. Бо до того, я знаходилася та працювала в сфері суцільного «совка». Так, сперечалась, була незгодна, але здавалось лишалася єдиною в цій навалі незгоди або супротиву. 

Отже, чоловік в мене такий, як я. Під час тих подій помаранчевих я ще навчалася в інституті і одна ходила в революційного кольору светрі. Так тоді співпало, але так мало бути. Мене викликали, проводили роз'яснення, не пускали до інституту, наполягали, щоб я цей одяг зняла. Я погоджувалась, але попереджала, що тоді лишуся в білизні. Ось така маячня. 

Студенти мене не розуміли. Коли були тогочасні вибори, багато та наполегливо пояснювала їм про таємницю голосування, але ніяк не могла достукатися. Я як мантру видавала інформацію та думала, що може на 525 раз вона якщо й не спрацює – посіє зерно. Але з них таке вербальне «вивалювалось», що я, навіть краще про них думала.

Знаєте, що мене й досі дивує? Чому люди, нездатні зробити вчинок або вибір, зляться не на ситуацію, яка виявляє їх неспроможність, а саме на людину, яка зробила по іншому та лакмусує їх недосконалість.

Часи Помаранчевої революції для нас були справжнім натхненням та розумінням того, що Україна може бути українською і для українців. Те, що ми маємо зараз, по суті, своїм рухом по течії зробили наші батьки, бо відсоток просунутої критичної маси був набагато менший. Систему цю можливо було ламати й раніше, але вони ж всі непротивленці. І, коли ми вийшли на протест, зрозуміли, що «противленці» – це насправді круто та запал від цього неймовірний.  

Я ж і українською тоді не розмовляла, хоча в мене в школі була дуже класна вчителька з української мови та літератури. Саме після цих подій відчула власну ідентичність по-справжньому, бо раніше не розуміла та навіщо мені та українська та з ким я буду нею спілкуватись. Почала писати українською, розмовляти вчуся й досі. Всі свідомі до цього прийшли, не прозріли лише поверхневі, яких ніщо та нікуди не веде. Я навіть іноді заздрю тим, котрі ні до чого не вмикаються. 

Зараз мені потрібно наздоганяти цілий пласт української культури, я в жаху від того, наскільки до нас все це не доводили й не доходило, потрібно було спеціально шукати, ніде нічого інформаційно не прилітало, як зараз.

– Простір змінився, тому й «прилітає» те, до чого ми готові та те, що нам необхідно.
– Розмовляла з хлопцем-«свободівцем», і він в мене питає: «Ви ж свободівка?» – «Ні. Я дружина свободівця, я маю вільне входження до вашої організації, але я більш радикальна, мені замало, я хочу більше дій». 

Мені дуже імпонувала Ірина Фаріон – неймовірна жінка, з якою мала щастя бути знайомою, на жаль, тісно не спілкувалася, але декількома фразами перекинулися. Це насправді грандіозна постать в українській історії. Вона насправді сучасна. Для свідомих людей її вбивство – вирок любій толерантності або примиренню чи сприйняттю будь-якої думки щодо слабкості. Для мене це абсолютне закреслення невизначеності.

До речі, Артем мій брав активну участь в знесенні пам'ятника леніну на площі Героїв Майдану в 2020...

Інжир, важливе для світу…

Сюжети її серця охоплюють всіх відданих нашій свободі, незважаючи на те, в якому краєчку світу народжені… А ще до портретів наших об'ємно додають «брати менші», висвітлюючи головне та другорядне. Отже, історія з Касею – це ще не все про Ірину…
 
– Він був нашим дитятком, моїм улюбленцем, єдиною кішкою яку придбала, бо до того ми завжди когось підбирали, а потім займалася роздаванням та прилаштуванням. Я, від слова зовсім, не можу просто пройти повз чотирилапих, щоб не пригорнути та не потискати. 

Завжди мріяла про висловухого, одного разу зайшли на виставку, мені дали його потримати і все. Ні, ми не збирались брати, бо обидва зайняті, на роботі та нема коли. Йому було вже сім місяців, підліток, не масюсенький, і в мене град сліз: «Я не піду без нього, я не можу». Артем погодився: «Беремо!». Грошей з собою не було, на прохання якось забронювати, хазяйка погодилась в борг, дала номер картки. Потім з'ясувалось, що він з великими нирковими проблемами, ми робили йому дуже тяжку операцію, курс лікування кожного року.

 

Крайні роки Інжир жив у мами, бо я постійно в русі, він сумував, зустрічав, радів. До ветеринара останнім часом звертався більше Артем. Я витягала його кожного разу з дуже тяжких ситуацій та була певна, що й цього разу зможу. Але чотирнадцять років з такими проблемами, на жаль, максимум.

– Рідні люди та істоти не мають віку.
– В мене просто на той час був обвал, загинуло багато хлопців та дівчат, яким допомагала, яких знала, побічно або особисто. Чоловікові побратими, долями яких я переймалась, декого шукала по лікарнях, бо іноземці не мають в нас нормальної опіки, часто кинуті та розгублені, бо якщо з ними щось відбувається, вони як діти малі, не розуміють системи та того навіщо мають збирати купу документів та про щось домовлятися. І я, як мамка, з ними.

У час, коли чоловік був поранений та помирав, я шукала його побратима Девіда на позивний «Shaggy». Він дуже важлива людина для Артема та для світу в цілому. Хлопчина, який у двадцять два приїхав з Америки, втрачав в Україні здоров'я, а по факту – втратив життя… І я якось намагалась триматися, неможна було плакати, проявляти слабкість. А, коли не стало Інжира – мене просто накрило.

Приїхала з чергової довготривалої поїздки, він вже ніякий, лікар дозволив забрати. Я не була впевнена, що зробила все можливе, прохала посилити допомогу. Мені відповіли, що даремно витрачаю гроші. В останній вечір він почав мурчати, заліз до мене спати, реагував, здалося, що обійдеться, бо в лікарні йому кожного дня було гірше, гірше та гірше…

– Напевно, він так прощався…
– В ті години він немов знов став колишнім… (плаче). І в мене була надія…

Війна та любов, як вони є

– Я ще про чоловіка хочу сказати, бо він того вартий. 

Мене часто питають, і це страшенно тригерить, як я змогла його відпустити воювати. Виникає одразу питання зворотне: «А в тебе чоловік придаток, чи він має власні світогляд, бажання та розуміння?». 

– Любов – дар відчути, чого найбільше прагне близька людина…
– Звичайно. Тому, коли я  розумію, що він вже змастив лижню та натягнув тятиву, й зараз пуля полетить, а я – «Ні, ні, ні, Артем, знаєш…». Погодьтесь, це доволі дивно. Коли підтримую, розумію, де він, що з ним, як зробити щоб йому було комфортніше, безпечніше й тп. Якщо я проти, то він як людина самодостатня зробить те, що збирався, але я не буду про це знати та не зможу допомогти. Тому я обираю бути з ним в його діях разом. І, коли мене про це питають, в мене два варіанта: спробувати пояснити чи одразу послати. 

Він пішов у піхоту, з ТрО перевівся до націоналістичного підрозділу, тому що треба воювати, а «не стоїмо та думаємо». Він свободівець. Я підтримую його в усьому. 

З Артемом ми разом вже більше двадцяти років, хоча одружилися нещодавно, бо не сприймаю я всіх цих шлюбних формальностей. Якщо люди поруч та їм комфортно – ок, якщо навпаки – ніякі штампи не врятують. 

Але чоловіку це було важливо, і він не припиняв робити мені пропозиції. Для мене це було дивним, бо він знав моє ставлення до подібних церемоній і через деякий час, здавалось, змирився. Коли пішов воювати, наполіг на юридичному оформленні стосунків для того, щоб була захищена. Я погодилася, бо для нього це надважливо. 

Ми сходили до РАГСу, оскільки він військовослужбовець, все відбулося швидко та комфортно для мене – я в спортивному костюмі, він – у військовій формі, на щастя без помпезної незрозумілої процедури. Розписались, поїли піци, обрали для обручок срібло, бо не сприймаю золотий совковий шаблон. Артем був проти, але на мій варіант: «Чи в нас срібло, чи мотузочка», аргументів не знайшов. 

 

Зараз він після тяжкого поранення на реабілітації, декілька операцій, чекаємо ще на одну, в нього дуже тяжка травма. З одного боку, складно, що по ньому її не видно, бо часто виникають дивні питання та упереджене ставлення. Він страшенно з цього нервує. 

Його намагались списати, не погодився, збирається повертатись на передову. На що я відповіла: «Якщо ти йдеш, я разом з тобою, бо медики на фронті потрібні. Тому що другий раз я вже все те не вивезу, коли ти не виходиш на зв'язок, коли твої побратими загинули». 

Коли він дзвонить та розповідає, що на його очах розірвало побратима. А в іншого в руках не тільки уламки застрягли а й кістки побратимові, таке уявити складно, а в голос сказати то взагалі «дичина».

І, коли тобі дзвонить чоловік з такими звістками, а ти на іншому боці дроту, повинен казати якісь заспокійливі речі та підтримувати… А він же ж лишається на тій позиції. І ти знову і знову чекаєш на дзвінки і не вимикаєш телефон від слова зовсім, і підхоплюєшся, а це не він, а сторонні люди... Це потрібно витримати та пережити і просити тих дивних нічних сповіщувачів, так не робити, коли знаходишся в стані суміші надії та тривоги.

Тяжким був період, коли Артем мав сприйняти своє поранення та відповідь чи буде надалі воїном. Все це неймовірно складно. І мені дуже хочеться, щоб матері, дружини, дівчата, сестри, на якійсь час «засунули» своє его подалі і просто дали тим хлопцям, які приїжджають на відпочинок у відпустку після поранення, травмовані і так далі – те, чого вони потребують найбільше.

Оберіть для себе комфортний час, йдіть до психолога, до батьків розвантажуйтесь, але ви мусите його слухати. І він має розуміти, що може розказати вам все до дрібних страшних подробиць. Бо якщо він це не промовить…

– …воно розірве його зсередини.
– Так, бо не всі та не все можуть договорити психологам. 

Першій місяць після поранення я від нього дуріла. Це був постійний конфлікт, несприйняття лікування. Це була постійна платівка про те, що саме та як з ним сталося.

Я реально це «не вивозила», але в мене була моя «мантра». На пару годин лишала його, брала найбільшу каву, чомусь горіхи й намотувала кола поблизу лікарні, де ми на той час знаходились. Ми змінили їх п'ять. 

І в Новий Рік я вирішувала питання з його негайним переведенням до іншої, бо він помирав. Це диво, що я домоглася переводу до Національного Наукового центру хірургії та транспланталогії імені О.О. Шалімова НАМН України, де з'ясувалось що в нього нагноєння зсередини, і його треба негайно оперувати, бо зараження крові й кінець. 

Його дивом врятували на стабілізаційному пункті, бо в них було достатньо крові, щоб йому влити, коли була страшенна крововтрата. Його дивом врятувало те, що його останнім поклали до евакуаційної автівки і першим витягли. Його дивом врятували медики, які почали різати по живому і з'ясовувати, що відбувається. 

Отже, все це говорить про те, що ти маєш за нього боротися. 

Я бачила дуже багато історій, коли жінки просто не приходили до лікарні  або приходили та «вмирали» поруч з пораненим чоловіком. Вони звикли бути слабшими, але зараз реально не той час. Одну з таких «потеряшек» я приводила до нормального стану особисто. Казала, що, якщо вона зараз буде слабка, її коханий лишиться інвалідом на все життя. Я знаходила слова, аргументи, допомагала. 

Сила, гумор, незламність, поради – все йшло в хід. Мотивувала по різному, бо вся ж відповідальність на жінці і все, що не зроблено, не зроблене нею. Хлопчина почав вставати, відновлюватися. Отже, все можливо і ми це зробили.

Важко буває в таких випадках достукатися до суспільства та рідних. Посуньте себе, бо хлопцям тяжко, дуже тяжко і з ними, наполягаю та повторюю, будь за що потрібно розмовляти, а здебільшого просто слухати і не відволікатися ані на телефон, ані на будь що. Воно так не працює. Сходіть в кав'ярню, парк, ліс, подивиться на озеро, на що завгодно, куди є втупити очі, але нехай він тобі розповідає. 

Ми довго так виговорювалися, виходили з цього стану, але я дуже вдячна також його побратимам, бо він не був кинутий. Вони відвідували його і в Дніпрі, й у Києві. Приїздили іноземці, з якими воював разом. 

Згодом потрапили на реабілітацію в дуже крутий центр у Бучі «Адоніс» і я сказала: «Артем, я вже не можу з тобою знаходитись, в мене є власні справи». Ні, я не відмовлялась від нього, бо розуміла, що там відмінний персонал з необхідним гарним ставленням до військових, і він вже спроможний збирати себе докупи сам. Я поїхала на навчання до Західної України по такмеду, а в цей час до нього приїздив хлопчина-японець з його батальйону. Вибрав час, дістався до Бучі. Неймовірно! Розумієте, це справжнє братерство, сім'я. Це для них дуже важливі речі. Чоловік і зараз з усіма на контакті, так, він не може воювати, але 24/7 у волонтерський справі. 

З одного боку – це спілкування та підтримка, з іншого, кожного дня хлопці гинуть, дівчата гинуть, і це дуже тяжко. Я не військова, але дуже багато людей через мене проходить по навчанню, волонтерці, і Артема побратими, і підопічні волонтерів. І ти потім залазиш в телефон, когось шукати і бачиш людей, яким вже ніколи не подзвониш. І це справжній жах до перехоплення дихання. Й видалити номери не можеш, і набрати не можеш. 

…Є в мене людина, яку поза очі називаю «мій дід», а звертаюсь я до нього, як до Валерія Васильовича. Він телефонує кожного дня, а якщо не набрав, починаю нервувати. Наступного дня питаю: «Як ви могли таке собі дозволити ?». Дві хвилини розмови, ніколи про себе, про те, що та де болить, що погано або сумно. «Як справи?.. Як Артем?.. Як матусечка?.. Матусечку поцьомай, Артема поцьомай… Я тебе обіймаю. Ми обов'язково впораємось. До завтра». Ці маленькі-великі слова мене дуже тримали, коли Артем був поранений...

А ще в моєму житті була і є Артемова бабуся – єдина, хто сприйняв мене в цій родині з першого кроку. Неймовірно гарна стильна та елегантна жінка. Ми були дуже близькі, спочатку знайомі заочно, коли вперше побачились, вона одразу мене обійняла, поставилась, як до своєї. Лідією Тихонівною називати себе категорично не дозволила, ображалась, отже виключно «бабуся». Артем казав, що ми з нею характерами дуже схожі, до того ж вона була медикинею  в часи Другої світової.

У нас був неймовірний зв'язок, вона була для мене справжнім зціленням. Незважаючи на віковий та фізичний стан, були випадки, коли не впізнавала нікого з рідних, крім мене. 

Я не була на її похованні, це було рішення чоловіка. Не одразу з цим змирилася. За декілька днів до смерті вона мені наснилася. До речі, сни бачу доволі рідко… Побачила її в туфельках, пальто та береті немов виходила зі свого двору. «Бабусю,  ти куди? Я ж до тебе прийшла ! – Іринко, все буде добре, не переживай !». 

Зараз я дуже вдячна чоловікові, бо в мене немає її в пам'яті іншої, саме так – іншої. Вдячна за те, що вона була для мене по-справжньому рідною і лишилась в тому прекрасному  реальному живому сприйнятті.  

 

– Що таке щастя?
– По-перше – спокій. В мене є така дивна замальовка в голові. Я хочу на острів зі своїми людьми та з гірськими козлами. З мене сміються, та питають чому козли. Не знаю, так собі бачу. А ще, вирощувати дуби. Це моє уявлення щастя. …Бачте, іноді, багато чого сам про себе не знаєш, а коли розповідаєш, спливає  таке, прям ух ти! 

***
Її улюблений мульт «Острів скарбів». Світлу прекрасну історію про «Молочний зуб дракона Тишки» в дитинстві зачитувала «до дір». Близькі герой – Дерсу Узала, простори природи, щось самотнє, відмислене. «Зайшов» культовий «Леон» Люка Бессона, саме на рівні емоції, не майстерних кіношних складових.

Під час інтерв'ю були моменти, коли я свідомо не переривала Ірину, бо розуміла, що їй, так само, як її чоловіку Артему, вкрай потрібно виговоритись. Виговоритися про головне не лише для неї. Для кожного з нас. Зупинитись на, здавалось би, дрібницях, де кожна – про головне, бо є яскравим маркером сучасної української історії. Так само як шеврони та інші символічні позначки на її легендарному рюкзаку.

Їй було потрібно максимально віддати весь свій злам, цілісність, біль, розуміння й нерозуміння сутності життя. Так, безумовно відчути мій сердечний відгук, але головне – вкотре відштовхнутись від себе справжньої й оновленої. Відштовхнутись, щоб спокійно та впевнено рухатись далі. До того самого обітованого острову, що даний по долі лише тим, хто завжди Against The Current.

Фото з родинного архіву Ірини Штефан