Клоков Георгій Павлович
Георгій Клоков: Лицар української хореографії

Відомий український балетмейстер, педагог, засновник і незмінний художній керівник Дніпропетровського фольклорно-хореографічного ансамблю «Славутич», народний артист України, заслужений працівник культури України, кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеню.

Ім’я Георгія Павловича Клокова добре знане в мистецьких колах не тільки в Україні, а й далеко за її межами. В історію національної хореографії він увійшов, насамперед, як талановитий постановник, який у своїх композиціях намагався перенести «дух козацької вольності, козацької доблесті на концертну сцену, перекласти події історичного минулого на мову танцю». І це йому вдалося!...

Родом – з дитинства…

Георгій Павлович Клоков народився 19 травня 1931 року в місті Курську. Свого батька він не пам’ятав, жив з мамою, сестрою і вітчимом, який був військовим. Перед війною вітчим отримав призначення до Дніпропетровська, куди перевіз і родину. Коли почалася війна, Жорі було лише 11 років і йому довелося відчути на собі увесь тягар і поневіряння тих трагічних подій: ворожі бомбардування, розлука з родиною (хлопчик загубився на вокзалі під час евакуації), роки окупації на Ставропіллі у незнайомих людей, перебування у сиротинці, постійне відчуття голоду та незахищеності. Але він мріяв і свято вірив, що повернеться до рідної домівки і зустрінеться з сім’єю. Так і сталося – родина, після тяжких випробувань, знову об’єдналася в місті на Дніпрі.

Післявоєнні роки теж були тяжкими… Хлопець намагався вчитись і підробляв, щоб якось допомогти рідним. Красивого і радісного було дуже мало у «сірій» буденності, можливо, тому його так вразив несподіваний випадок. Йдучи вулицею, почув музику, зазирнув у вікно і побачив молодих красивих дівчат, які… танцювали! Зайшов на репетицію подивитись – так і залишився у хореографічному колективі Палацу культури залізничників. Мистецтво танцю захопило цілковито і назавжди. Георгій від природи музично обдарований, артистичний, працював самовіддано, відточував кожний рух, кожну фігуру, опановував техніки. 

Тут, у колективі, він знайшов справжніх друзів, з якими підтримував дружні стосунки протягом усього життя. Тут зустрів своє велике кохання і майбутню дружину – Ніну (у дівоцтві Сапсай). Пара одружилася у 1952-му, а наступного року в молодій родині народилась донька Наталія. 

Якийсь час Георгій вдосконалював майстерність, набував досвіду, працюючи у драматичному театрі ім. Лесі Українки у Дніпродзержинську (нині м. Кам’янське). Але, коли до Дніпропетровська приїхав відомий ансамбль народного танцю Молдавської РСР «Жок», вирішив випробувати удачу і «показатись» керівникам колективу. Витримавши досить серйозний «кастинг», Георгій отримав пропозицію на посаду артиста-соліста балету і поїхав до Молдавії. Згодом до Кишинева переїхала і дружина з донькою і своїми батьками. Разом Георгій з Ніною майже вісім років успішно пропрацював у державному молдавському ансамблі. 

Талантом Георгія Клокова захоплювались глядачі-шанувальники, цінувало керівництво. Неодноразово артист отримував відзнаки від Президії Верховної Ради Молдавської РСР за майстерність і видатні заслуги в галузі хореографічного мистецтва.

Успішні 1960-ті…

На початку 1960-х років Георгій Клоков повертається в Україну. Вже зрілий майстер танцювального мистецтва у нашому місті засновує самодіяльний ансамбль народного танцю «Дружба» при Будинку культури Дніпропетровського металургійного заводу ім. Г. Петровського. Саме в цьому самодіяльному колективі розкрився його талант як балетмейстера, педагога, керівника. Були створені перші цікаві оригінальні композиції, сценічні номери, відпрацьовувалися трюки. Ансамбль вирізнявся високою культурою виконання, масштабністю постановок, сюжетними картинками, масовістю (в окремі роки в колективі брали участь понад ста самодіяльних артистів). 

Віктор Рогозін, балетмейстер-постановник, який тривалий час працював з Георгієм Павловичем, згадує: «Із найбільш пам’ятних і значущих номерів можна назвати хореографічну картину «До зірок!», «Ярмарок», «Урожайна», героїчна композиція «Орлятко», молдавська сюїта, композиція «Його Величність Робочий» та інші».

Георгій Павлович виховав не одне покоління артистів, багатьом дав путівку у подальше професійне життя. Під його керівництвом (1960–1973) колектив здобув відомість, став лауреатом кількох всесоюзних і республіканських фестивалів народної творчості, отримав звання «заслужений» (1967). 

Згодом «Дружба» стане своєрідним стартовим майданчиком для нового колектива, теж заснованого Клоковим – фольклорно-хореографічного ансамблю «Славутич», до складу якого увійдуть кращі вихованці-«дружбівці». У ці роки Георгій Павлович багато і плідно працює: одночасно з керівництвом заводським самодіяльним ансамблем вів творчий колектив «Трудові резерви» від профосвіти, викладав хореографію у Дніпропетровському театральному училищі, де і сам навчався о тій порі (1962–1966). Його працездатність і професіоналізм викликали повагу у колег, педагогічні здібності захоплювали студентів і учасників творчих колективів, мистецтво хореографа дивувало і дарувало свято глядачам. Його талант шанували, надаючи різні відзнаки, зокрема, 1967 року Хореограф отримав звання «Заслужений працівник культури» і був нагороджений медаллю «За трудову доблесть». А ще одну нагороду, найважливішу, подарувала йому дружина, народивши сина Геннадія у 1965 році.

Йому горде ім’я – «Славутич»

1971 рік став для Георгія Павловича знаковим. Саме цього року досвідчений хореограф став одним із головних співзасновників на базі обласного музичного товариства професійного ансамблю пісні і танцю «Славутич». Ідея створення професійного колективу в нашому місті давно існувала у середовищі фахівців. Мріяв, плекав її і Клоков. У Придніпров’ї вже багато років діяли потужні самодіяльні колективи, у лавах яких зростали молоді таланти. Багато серед них згодом вступали до мистецьких училищ міста а потім роз’їжджались до різних професійних колективів України (ансамблю Вірського, хору Верьовки, ансамблю «Донбас»), до інших радянських республік. Було шкода втрачати перспективні кадри, які могли б принести славу і гордість Придніпров’ю.

Конче був потрібен свій фаховий колектив. Ініціативна група пройшла довгий і важкий шлях нескінченних діалогів із чиновниками Міністерства культури, паперових листувань, сподівань і очікувань. І, нарешті, питання було вирішено, мистецьку «професійну одиницю» в Дніпропетровську затверджено. Це була перемога і Георгія Павловича, і його особиста радість! 

Одразу оголосили конкурс на артистів танцювальної групи, хору, музикантів, керівників підрозділів, а також – на назву колективу. Варіантів було багато, але зупинились на гордій, з історичним підтекстом – «Славутич». Георгію Клокову запропонували посаду головного балетмейстера ансамблю. Йому вдалося згуртувати навколо себе команду талановитих, завзятих і одержимих мистецтвом танцю.

«Співорганізаторами, однодумцями та учасниками колективу «Славутич» стали в різні роки заслужені працівники культури України О. Карзніков, П. Кравченко, а також К. Равинський, В. Котіков, А. Дамасевич, дириґент Ю. Кутєпов, заслужений артист України В. Богучаров, П. Герасименко, заслужена артистка Г. Комова, артисти балету – заслужений артист України В. Фомкін, Л. Луценко, О. Астахов, Ю. Дузенко, К. Кравченко». 

1984 року в ансамблі відбулася реорганізація, пов’язана зі зміною статусу та перейменуванням на фольклорно-хореографічний ансамбль «Славутич». Внаслідок чого склад хору зменшився, а хореографічна група збільшилась. Григорія Клокова було призначено художнім керівником колектива. На цій посаді він буде майже до останніх днів свого життя.

«Плани і наміри Г.П. Клокова були високі і амбітні. За головну мету діяльності «Славутича» було узято збирання, вивчення та збереження національних традицій, звичаїв та обрядів українського народу, створення на їхній основі фольклорно-хореографічних композицій, маленьких театральних мініатюр із козацької минувшини та сучасного життя українців».

Усі, хто був причетним до творчого процесу в колективі, згадують цей період як надзвичайно цікавий і захопливий. Маестро створював нову програму, багато читав як професійної літератури, так і книг з української історії, побуту, традицій. Він просто фонтанував ідеями, для кожної композиції шукав оригінальні підходи, характерні риси, яскраві «фарби», приділяв увагу деталям, вбранню. «Треба шукати для танцю якусь родзинку – в оформленні, чи в якомусь моменті, жесті, трюкові. Може, якийсь поцілунок, щось незвичайне, неординарне, родзинка має бути в постановці». Так народились композиції: «Український ліричний», «Вечорниці», «Чоботи», «На Жовті Води» та інші. В цілому ж, за роки діяльності Георгія Павловича було створено понад 20 концертних хореографічних і вокально-хореографічних програм, які побачили глядачі усіх країн- колишніх радянських республік, а також Франції, Швейцарії, Нігерії, Румунії, Польщі. 

Він був чудовим постановником, а саме – майстром сюжетних постановок. Юрій Дузенко, нинішній художній керівник і головний балетмейстер ансамблю «Славутич» згадує Георгія Павловича так: «Сюжетні постановки… – це його фішка була. В сюжетних треба не просто станцювати, а створити образ, зіграти характер – у цьому його особливість була, його відмінність від інших. Його почерк. Він багато чому нас навчив». 

«Ставити танок» – то не проста, копітка щоденна праця, комусь вона може, навіть, здаватися нудною, але щоб відбулося свято, доводиться інколи повторювати деякі елементи кількасот разів, потрібно змінити, «не одну спітнілу сорочку».

Георгій Павлович, за спогадами колег, у творчому процесі не був диктатором: ділився задумами, показував, що він ставить, як бачить ту чи іншу сцену, терпляче вислуховував пропозиції від учасників колективу, дозволяв дискутувати, з кимось погоджувався, щось відкидав. Але завжди прагнув досконалості, міг переробляти вже готовий номер знову з нуля, покращувати його новими знахідками. 

Він відчував настрій і душу артистів, вмів підбадьорити, підняти настрій, допомогти у складних обставинах. Майже всі, хто спілкувався з Майстром, згадують його надзвичайне добре почуття гумору, вміння доречно вставити влучне мудре слово, «розрядити» напружену атмосферу. Але водночас, був вимогливим, і навіть суворим, коли йшлося про відповідальне ставлення до професії, дисципліни, тощо. «А коли гнівався, міг накричати, кинути нам: «Платна самодіяльність!». Культурно, але прикро…», – пригадує Лариса Луценко, артистка балету, ветеран ансамблю «Славутич». Не втомлювався повторювати, що артист не має права виходити на сцену у поганому настрої, всі проблеми і негаразди потрібно зоставити за лаштунками. Професія вимагає бути веселим, впевненим, дарувати свято, посмішку, бути відповідальним перед глядачами.