Олег Волощенко: «Актор має бути цікавим завжди…»

Олег Олександрович Волощенко – відомий актор театру і кіно, який понад 25 років присвятив служінню Кам’янському академічному музично-драматичному театрові імені Лесі Українки, запам’ятався кіноролями у фільмах «Сторожова застава» , «Позивний «Бандерас», «Захар Беркут», «Тарас. Повернення» та інших, заслужений артист України.

Олег Волощенко народився на Дніпропетровщині, рідним містом для нього є Кам’янське, в минулому – Дніпродзержинськ. Тут він робив свої перші кроки, пізнавав світ, грав у лицарів, ходив до школи, дорослішав… У дитинстві марив небом, мріяв стати льотчиком. Займався моделюванням літаків – захоплення, на яке витрачав увесь вільний час і кишенькові гроші. Перешкодою до мрії стали «точні науки», з якими так і не зміг потоваришувати. Але любив літературу, намагався і сам щось писати, вигадував нехитрі історії. Олег мав хорошу пам’ять, міг виразно декламувати вірші, за що його частенько залучали до участі у шкільних заходах. Після восьмого класу хлопець вирішив не продовжувати навчання в школі, а спробувати дістати фахову підготовку в іншому навчальному закладі – і щоб «ніякої математики, ані фізики». Вибір припав на Дніпропетровське театральне училище, нині Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури.

Того року (1991) конкурс до училища становив п’ять абітурієнтів на місце, і відбір був жорстким, але Олег пройшов легко й одразу на акторське відділення. Проте ейфорія від успіху тривала недовго, дійсність виявилась набагато суворішою. Навантаження, нові умови і вимоги постали одразу і по-дорослому. Кожного дня з рідного міста на заняття доводилось добиратися «електричкою» цілу годину. Заняття починались о 8:30 і тривали до 19:30. Акторська майстерність, сценічне мовлення, хореографія, сценічний рух і фехтування, вокал, історія костюму, грим, теорія драми й аналіз творів сценічного мистецтва – ось не повний список навчальних предметів. А ще окрім фахових дисциплін потрібно було опановувати програму середньої школи…

Дехто не витримував – залишав заклад, декого «відсіювала» педагогічна комісія. Були «пошуки себе» і в Олега – вагався, ішов, але повертався. Досвідчені викладачі розгледіли в ньому паростки таланту, тому намагались ставитися з розумінням, вірили і чекали … Серед них була і Зоя Федорівна Сєлєнкова, викладачка акторської майстерності на курсі Олега, яка за роки своєї педагогічної діяльності виховала не одне покоління талановитих акторів.

За словами самого Олега Волощенка, згодом «втягнувся, стало цікаво, а потім – захопило…».

Магія Театру

Училище закінчив 1998 року і отримав призначення до Дніпродзержинського музично-драматичного театру. У той час театральний колектив переживав «чергове відродження». Після суворих років початку 1990-х, тяжких фінансових труднощів, нарешті завершився капітальний ремонт театральної будівлі (1997), на посаду головного режисера повернувся Сергій Чулков, заслужений діяч мистецтв України, який знову зібрав по намистині трупу, а репертуарну політику спрямував на постановку класичної драматургії. Молодий, фактурний
випускник «зайшов» оновленому колективу.

Не все виходило добре і одразу, але Олег працював старанно і віддано. І вже за рік – перший успіх: за роль Лусиндо у виставі «Винахідлива закохана» за п’єсою Лопе де Вега став лауреатом Вищої театральної премії Придніпров’я «Січеславна» у номінації «Надія Січеславни» – «Найкраща чоловіча роль» та отримав нагороду Міжнародного театрального фестивалю «Класика сьогодні» у номінації «Найкращий молодий актор фестивалю».

Сергій Чулков як досвідчений фахівець завжди підтримував молодих акторів, допомагав, довіряв їм провідні ролі, пробував експериментувати. Саме він розгледів у Волощенка можливості характерного актора, а не лише амплуа «героя-коханця». «Почав пробувати мене у характерних ролях. Не ламаючи крил, допоміг мені розкритися, за що я йому дуже вдячний», – згадував актор в одному з інтерв’ю.

Такою, несподіваною для актора роллю, став Тартюф із однойменної п’єси Мольєра. Спочатку цей персонаж – лицемір, шахрай і ошуканець, викликав у актора суцільне неприйняття. Як грати? За що зачепитися? Така поведінка героя була незрозумілою. Але Олег професіонал і переконаний, що актор не має права відмовлятись від «незручних ролей»: «Я кажу завжди так: не буває поганих ролей, бувають погані актори». Над роллю довелось багато попрацювати – шукав, міркував і згодом визнав «незаперечну істину: не лицеміримо, мабуть, ми лише у наших снах. Така природа людська». За цим прийшли розуміння суті образу і натхнення.

І знову успіх! Його роботу у цій виставі було відзначено нагородою «Січеслани» та Міжнародного театрального фестивалю «Класика сьогодні» у номінації «за кращу чоловічу роль» (2013). Потім були теж знакові – Фернандо («Метод Гренхольма» Ж. Гальсерана), Клеон («Забути Герострата» Г. Горіна), Клавдій («Гамлет» В. Шекспіра), Генрі («Лев узимку» Дж. Голдмена) та багато інших. За 27 років служіння в Кам’янському академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки Олег Волощенко створив понад п’ятдесяти різнопланових яскравих ролей.

Хоча за плечима актора багаторічний досвід, але театральне дійство для нього донині зостається неповторним і несподіваним дивом, магією… «Це хімія сцени. Віддаєшся почуттям весь без залишку, не розумієш, що ти робиш, а потім раптом клац... і виходить роль. Магія заобрійного рівня, не інакше. Але актор має оголити глядачеві свою душу, тільки тоді виникне ця магія, відкриються цілющі джерела, що надають силу, енергію, натхнення, вистава промайне на одному подиху – і якось несподівано пролунають овації, і на тебе нарине любов глядача».

Так, глядачі його люблять, ходять «на нього», чекають на творчі знахідки, імпровізації… За твердженням партнерів по сцені, імпровізація стала невід’ємною частиною творчої манери Волощенка. Це, безумовно, тримає усіх в тонусі – бо неможливо передбачити, яка задумка промайне в Олега цього разу, але й додає творчого куражу й адреналіну. «Люблю створювати подібні ситуації і бачити як мої колеги приймають правила запропонованої мною гри, натхненно включаються до неї і в результаті виходить свіжа оригінальна сцена», – підтверджує Олег Олександрович.

Театр Кам’янського для нього став другою домівкою, де його поважають, чекають, куди він любить повертатись після творчих відряджень. Актор переконаний, що творчий колектив професійний, хороший, має великий потенціал і дуже дратується, коли театр називають провінційним. «Провінційний театр нічим не гірший за столичні. Чи багато театрів у столиці мають статус академічний? ...Це якийсь запліснявілий пережиток. Бо у нас це поняття подається з відтінком якоїсь неповноцінності. Але це просто термін адміністративної одиниці. І я б ніколи не працював у поганому театрі. Тому я стільки років творю на нашій сцені».

Олег Олександрович гордий з того, що його театр, перебуваючи в прифронтовій області, був першим в Україні, який почав працювати «репертуарно» після повномасштабного вторгнення. Це були не якісь разові вистави чи виступи в укритті, а повний звичний репертуар. Допомогло те, що в будівлі закладу є повноцінне укриття, яке колектив театру своїми силами облаштував під проведення спектаклів. Уже на початку травня 2022 року тут зіграли першу виставу – комедію за п’єсою «Боїнг-боїнг». Олег Олександрович згадує які почуття вирували у його душі: «Зізнаюся чесно, у мене тоді був дуже сильний внутрішній супротив усьому цьому. Я тоді думав: «Який театр?! Який спектакль?! Яка комедія?!». Я розумів, що не можу не працювати, що не можу відмовитися від ролі. Бо я – артист. Тому я маю працювати».

Але сумніви розвіяли глядачі, які за кожну виставу щиро дякували. Дякують хлопці-вояки, які відвідують вистави під час відпусток і на реабілітації після поранень. Спілкуючись з глядачами, актори відчувають, що їхня діяльність потрібна, їхня творчість підтримує, зігріває поранені війною душі, надихає, дає надію.

«Коли я бачу захоплені очі глядачів і розумію, що зумів кілька сотень людей захопити за собою, – це і є нагорода роботі до сьомого поту», – ділиться відчуттями Олег Волощенко.

Кіно – перевірка на міцність

Кіно, телебачення – напевно, немає актора який би не мріяв спробувати себе на знімальному майданчику. Олегу Волощенку неодноразово теж надходили пропозиції з різних проєктів, але, на думку актора, вони якось не «зачіпали», не варто було витрачати сили і час. До того ж він був щільно зайнятий у театрі і ламати плани і графік не хотілося.

Щасливий випадок стався 2017 року – запрошення на роль Іллі (Муромця) в українському пригодницькому фільмі-фентезі «Сторожова́ заста́ва» (режисер Ю. Ковальов, за мотивами однойменного роману Володимира Рутківського). На цю роль пробували багато акторів, але творчі керівники стрічки ніяк не могли визначитись з кандидатурою. Потрібно починати знімальний процес, а третього Богатиря немає. Олега запросили на кастинг майже в останню мить і одразу затвердили. Він сподобався режисеру – міцний, у хорошій спортивній формі, показний, харизматичний.

Знімальний період, за словами актора, був насиченим, виснажливим, але водночас дивним і яскравим. Батальні сцени, численні дублі, спецефекти, складний грим… Працював на майданчику без дублерів, усі трюки, бойові поєдинки виконував сам – і це була принципова позиція актора (допомогли багаторічні заняття спортом). Пройшов через фізичне навантаження, біль (траплялись і травми), втому. Це були випробування на міцність, але «від однієї думки, що і через це теж пройшов, відчуваєш божевільний кайф».

До прикладу, щодня актор мав одягати повне екіпірування Богатиря – обладунки вагою 15 кг, меч тієї ж ваги. І у всьому цьому потрібно ще й бігати, стрибати, битися спекотного літа, яке припало на той рік.

Дотепер актор з теплотою згадує творчу і доброзичливу атмосферу, яка панувала на майданчику, про єдність і професіоналізм акторського ансамблю. А головне – стрічка побачила світ і історія прадавніх національних героїв – Олешка, Іллі, Добрині, миттєво підкорила глядачів!

З тих пір Волощенко став час від часу з’являтися у фільмах і серіалах.

У 2019 році він зіграв Гарда в фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Захар Беркут» за мотивами однойменної повісті Івана Франка. Це був масштабний міжнародний проєкт, у якому брали участь актори з різних країн: Великої Британії, Монголії, США, Казахстану і, звичайно, – з України.

Спочатку нашому землякові запропонували роль сміливого і завзятого воїна Богуна. І для цього Олег мав значно схуднути. Довелось сісти на жорстку спортивну дієту, відмовитись від солодкого – у результаті за місяць втратив вісім кілограмів. Але потім щось там у творців фільму «перегралось», і Волощенка затвердили на роль вікінга Гарда, першого помічника Тугара Вовка, якого у фільмі зіграв відомий голлівудський актор Томмі Фленеган. Образ Гарда діаметрально протилежний Богуну, тому довелося актору стрімко гладшати, набирати масу тіла. Але, що не зробиш заради мистецтва?

Новий персонаж припав Олегові до душі: «…якщо чесно, врешті-решт навіть зрадів, що саме цей персонаж став моїм – яскравий, холодний і зухвалий. Тим більше, що за сюжетом у мене багато кінних та батальних сцен, від яких я завжди просто у хлоп’ячому азарті».

На знімальному майданчику Олег утвердився як майстер своєї справи, працював самовіддано, фахово виконував технічно складні сцени, мужньо витримував навантаження, за що навіть отримав схвальні відгуки від голлівудської зірки Роберта Патріка, виконавця головної ролі. «Для мене «Захар Беркут» – це колосальний досвід щодо спільної роботи з колегами з Голлівуду», – згадував Олег Волощенко.

Зйомки фільму відбувались англійською мовою (але для українського прокату всю стрічку було дубльовано українською). За розповіддю актора, завчити текст англійською міг без проблем, але йому було важливо бути вільним у спілкуванні серед англомовних колег. Тому вирішив брати уроки, вдосконалювати вимову. Наполегливість перемогла, і діалоги відбувалися досить жваво. Прикро, що з рідною українською чомусь не завжди складається у актора і у деяких стрічках (і в цій також) його героїв дублюють колеги.

Прем’єра фільму була довгоочікуваною і гучною, у прокаті стрічка зібрала чималі кошти і в нашій країні і за кордоном. Відгуки і критика різнилися за оцінками та емоціями, але кіно відбулося.

Олег Олександрович також брав участь у створенні таких відомих стрічок як військовий детектив «Позивний «Бандерас» (2018, режисер – З. Буадзе), «Тарас. Повернення» (у прокаті з 2020, режисер – О. Денисенко), про останні три місяці заслання Тараса Шевченка у Казахстані, «Інший Франко» (2024, режисери – І. Висневський, В. Малахов), історії про Петра Франка, сина українського письменника І. Франка. До слова, в останній стрічці на знімальному майданчику зустрілись два актори з Придніпров’я, які закінчили наше театральне училище, обидва заслужені артисти України – Олег Волощенко та В’ячеслав Довженко, виконавець головної ролі.

Олег Волощенко активно знімається у телесеріалах. На рахунку актора участь у понад 15-ти проєктах, серед яких «Карпатський Рейнджер», «Доброволець», «Плут 2», «Відступники» та інші. Сам актор стримано говорить про художню якість і змістовне навантаження таких телепродуктів: «…зараз, у нинішній час, досить складно говорити про якесь велике мистецтво. Тому що, як не крути, в наших складних реаліях телеканалам усе одно потрібно знімати, нам, акторам, потрібно працювати, нам потрібно рухатися, нам потрібно жити. Але я все-таки дуже сподіваюся, що велике майбутнє української кіноіндустрії ще попереду».

Напевно, такі сподівання актора базуються на досвіді роботи у серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія» (2020), який він виокремлює особливо. Працювалось тоді легко, з азартом, з цікавістю. «Це абсолютно унікальна історія про наших козаків, про Запорозьку Січ. Вперше на екранах українські козаки показані зовсім у новому світлі та форматі, де є місце і містиці, і пригодам, і справжньому українському гумору», – зазначав актор. Дійсно, у цьому багатосерійному фільмі приємно вражають яскраві костюми, мальовничі локації, талановитий ансамбль українських акторів.

Світ кіно привабливий і яскравий, він дає можливість акторові проявити якісь непізнані грані таланту, набути нового творчого досвіду, і вмить, упіймавши удачу, стати відомим широкому загалу. Але не все так просто… Олег Волощенко зазначає: «…у кінематографі не все залежить від тебе. А якщо говорити точніше, то від тебе взагалі мало що залежить. Бо ти ніяк не можеш впливати на те, як покаже тебе оператор, як потім «склеять» твого героя на монтажі. Щось виріжуть, щось із чимось з’єднають, може, навіть і дубль візьмуть той, який ти сам вважаєш найневдалішим… Тому кожна кінопрем’єра чи серіальна прем’єра – це завжди для тебе як лотерея. Ти тільки наприкінці можеш дізнатися – вийшло у вас чи ні».

Але актор вдячний долі за кожну свою роль, за можливість працювати, змінюватись і дивувати глядачів у різних образах, за пошуки і вагання, за виклики і випробування, за перемоги… «Я за все вдячний. Тому що це в будь-якому разі зростання, це в будь-якому разі досвід».

«Особиста картинка світу…»

Олег Олександрович з тих чоловіків, які оберігають свій особистий простір і не коментують приватне життя. Але з багатьох інтерв’ю можна скласти уявлення про його життєву філософію, громадянську позицію, захоплення та вподобання. Пропоную кілька цитат від актора.

Про сенс життя

«У житті я зовсім інший. У житті я поринаю у свої думки, споглядаю, аналізую, спостерігаю. Як правило, у житті я займаю місце в залі для глядачів, а не на сцені». «Змін не треба боятися. Це цілком природно… Коли в тебе з досвідом змінюються погляди, коли в тебе змінюється мислення, коли в тебе, в принципі, змінюється сенс життя – це нормально… Якщо говорити про мене, то я завжди таким був мінливим, намагався щось шукати, щось удосконалювати».

«Ставити собі мету та досягати, ставати кращою версією для самого себе. Людиною, з якою комфортно самому собі. Бо, врешті-решт, ти і є та людина, з якою ти проживеш усе своє життя».

«Я не вживаю алкоголь, фаст-фуд, не палю... І не тому, що я ставлю собі таке обмеження, просто я перестав бачити в цьому сенс. Якість мого дофаміну вийшла на новий рівень. Я можу годинами розповідати про те, як можна досягти приголомшливих результатів, і про те, наскільки важливе для людини її мислення. Я раніше не розумів, як це все працює. Точніше, розумів, але внутрішньо заперечував. Хімія тіла, виявляється, унікальна річ. Я вважаю, що це в школах потрібно окремим предметом викладати Тому що ще древні говорили: «Я те, що я їм». Я це відчув на собі».

«У мене зараз є два місця сили, де я відчуваю себе по-справжньому живим: це храм і тренажерний зал. Це місця, куди ти приходиш – і там, немов пазл, збираєш себе по частинах».

Про творчість

«Для мене творче й особисте життя – це невіддільні речі. Тому що те, що я відчуваю особисто, я потім втілю на сцені, проявлю в кадрі. Для мене творчість – це внутрішній процес. Це те, що завжди йде зсередини. Я створюю картинку свого світу, виходячи з того, що переживаю. Те, що я пережив як особистість, як людина, як душа, яка в цьому тілі перебуває, я це обов’язково спроєктую у творчості. Неможливо розповісти про кохання, не переживши його. Справжнє мистецтво завжди народжується через біль. Це гірка істина. Але від того вона не перестає бути значущою».

«Для мене дуже важливими є взаємоповага режисера й актора до особистих кордонів один одного та свобода творчості. Поєднання цих компонентів – це ідеальний стан для роботи».

«…Займаюся тим, що я люблю і вмію, від чого відчуваю неймовірне задоволення». «Актор має бути орачем. Якщо йдеш зі сцени із сухою спиною, значить, нічого не вийде, дива не буде… Важливо не зупинятися на досягнутому, щодня ставити собі питання: «Чи будеш ти сьогодні кращим, ніж учора?». Вибір небагатий: або змінитись, або спротивити собі».

Про війну

«…Війна для мене стала каталізатором втрати попередніх і набуття нових сенсів. Вона увігнала нас у такі суворі рамки життєвих обставин, із яких потрібно було вибиратися всіма силами. На жаль, це безперервний процес, який відбувається й донині».

«Сенс життя під час війни звузився до дуже простих речей. Ти почав бачити те, чого не бачив раніше, перебуваючи в стані стабільності та миру. Ти почав цінувати абсолютно прості речі.... Війна навчила нас найголовнішого – не жити словом «потім».

«…насправді війна просто проявила в людях те, що в них уже було закладено, але, можливо, не було явно видно. Вона просто кристалізувала те, що було в кожному з нас. Ті задатки світлих і якихось справжніх людських якостей, які були в людях, гіпертрофувалися та проявилися максимально яскраво. Згадайте перші місяці війни – яка згуртованість була у людей! Поки людина відчуває біль – вона жива. Поки людина відчуває чужий біль – вона людина. Кожен перестав прикидатися і придурюватися. Війна зняла всі маски в людей. І треба визнати, що після цього я втратив багатьох друзів, бо під маскою виявилась інша людина. Моє близьке коло дуже сильно стиснулося. Але з тими небагатьма людьми, які залишилися в моєму оточенні, мені комфортно. І це найголовніше».

 

Про Батьківщину

«Коли ти повертаєшся до України, ти розумієш, які ми багаті. Потрібно цінувати те, що нам подарував Бог…»

«Я багато подорожую і хочу сказати, що Кам’янське це не «хиле» місто. Якби кам’янчани бачили ті міста, де мені доводилося бувати, вони цілували б тут землю. Звісно, місту треба і є куди зростати. Але воно по-своєму прекрасне. Як і його споконвічно козацька назва. Не міста створюють людей, а люди міста».

«У місті моє найулюбленіше місце – це театр».

Актор багато років серйозно займається спортом, силовими тренуваннями.

Серед його вподобань – музика, різна, від класичної до «металу», але за умови якісного майстерного виконання. Цікавиться літературою. Любить у вільний час переглянути хороше кіно. Кумирів серед акторського цеху не має, але є ті постаті, до творчості котрих ставиться з повагою.

За чутками (а чутки це невід’ємна частина навколо творчої особистості) актор не одружений, від шлюбу в минулому має двох синів.

Він не вірить у випадковість, але вірить у Провидіння, а ще… у велику силу Мистецтва, яке допомагає людям подивитися на себе з зовні, замислитися і стати хоча б трішечки кращими.

Театральні премії та відзнаки Олега Волощенка: 

Лауреат Вищої театральної премії Придніпров’я «Січеславна»:

1999 рік — у номінації «Надія Січеславни — Найкраща чоловіча роль» за роль Лусиндо у виставі «Винахідлива закохана» за п’єсою Лопе де Вега;
2002 рік — у номінації «Найкраща чоловіча роль» за роль капітана Скворцова у виставі «Шельменко-денщик» за п’єсою Г. Квітки-Основ’яненка;
2007 рік — Гран-прі «Надія Січеславни» за роль Аметистова у виставі «Танго на заході» за п’єсою М. Булгакова «Зойчина квартира»;
2010 рік — в номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану» за роль Кочкарьова у виставі «Одруження» за п’єсою М. Гоголя;
2012 рік — у номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану» за роль Коте у виставі «Ханума» за п’єсою А. Цагарелі;
2013 рік — в номінації «Найкраща чоловіча роль» за роль Тартюфа у виставі «Тартюф» Ж.Б. Мольєра;
2014 рік — в номінації «Найкращий акторський ансамбль» у виставі «Метод Гренхольма» Ж. Гальсерана.
2015 рік — у номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану» за роль Клеона в трагікомедії Г. Горіна «Забути Герострата»
2020 рік — Гран-Прі за виставу «Лев Узимку»

Лауреат Міжнародного театрального фестивалю «Класика сьогодні»:

1999 рік — у номінації «Найкращий молодий актор фестивалю» за роль Лусиндо у виставі «Винахідлива закохана» за п’єсою Лопе де Вега:
2008 рік — у номінації «Найкраща чоловіча роль» за роль Ломова у виставі «Керівництво для бажаючих одружитися» за водевілями А. Чехова;
2011 рік — у номінації «Найкраща чоловіча роль» за роль Кочкарьова у виставі «Одруження» за п’єсою М. Гоголя
2013 рік — в номінації «Найкраща чоловіча роль» за роль Тартюфа у виставі «Тартюф» Ж.Б. Мольєра
2016 рік — «За яскраве особистісне прочитання образу» в ролі Клавдія у виставі «Гамлет» В. Шекспіра

Лауреат 1-го Всеукраїнського конкурсу молодих конферансьє на приз народного артиста України Івана Шепелєва, 2000 р.
Лауреат премії інформаційно-аналітичного тижневика «Подія», «Гордість року» в номінації «Діяч культури», 2014 р.
Лауреат премії інформаційно-аналітичного тижневика «Подія», «Гордість року» в номінації «Діяч культури», 2018 р.

 

Титульне фото: О. Волощенко //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BD
%D0%BA%D0%BE_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0
%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87