З історії Дніпропетровського робітничого оперного театру

Історія музичної культури Дніпропетровщини має давні традиції та немало цікавих сторінок. Однією з них є історія становлення і розвиток музичних театрів, зокрема Дніпропетровського робітничого оперного театру, який вважається одним із найстаріших оперних театрів України. Його діяльність розпочалася 1931 року. Це був, нарешті, стаціонарний оперно-балетний заклад у нашому місті (довгі роки театральна діяльність існувала у антрепризовій формі), з визначеною трупою у 150 чоловік, репертуаром і навіть приміщенням. У 1928 році будівлю театру ім. Луначарского (у минулому Зимовий театр) було передано Дніпропетровському робітничому оперному театру, скорочено «ДРОТ».

Кістяк колективу склали артисти державної пересувної опери, «підсиливши його кращими силами за рахунок інших оперних театрів». Щоб пристосувати будівлю під творчі потреби новоствореної трупи, було проведено реконструкцію частини споруди за проєктом архітектора Олександра Лінецького. До будівлі прибудували гримерні, декоративну майстерню, костюмерний і бутафорський цехи. Але сцену не перебудовували. Фасад будівлі у «модерновому» стилі теж зостався незмінним.

«Майже рік знадобився керівництву театру для того, щоб створити злагоджений високопрофесійний колектив, здатний підняти різноманітний і складний національний та європейський репертуар»

Перший театральний сезон відкрився оперою «Яблуневий полон» українського композитора і співака Олеся Чишкà за однойменною п’єсою письменника Івана Дніпровського. Твір про Громадянську війну та долю людини в цій війні. До слова, п’єса на той час, за твердженням критиків, вважалася однією з «найкращих і найглибших в українській літературі» цієї тематики. Вона з успіхом ставилася на сценах багатьох драматичних театрів, зокрема харківського «Березіля» (1927–1928). Згодом, 1931 року, відбулася прем’єра опери за мотивами цього твору в Одеському оперного театрі й того ж року зазвучала зі сцени робітничого оперного театру Дніпропетровська.

Репертуарна політика молодого колективу була спрямована, насамперед, на постановку вистав світової класичної спадщини: «Аїда» Дж. Верді (1932), «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні (1933), «Царева наречена» М. Римського-Корсакова, «Євгеній Онєгін» (обидві –1934), «Пікова дама» (1935) П. Чайковського, «Русалка» О. Даргомижського (1936), «Енеїда» М. Лисенка (1937). Особливо запам’яталась слухачам опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1938), у якій роль Карася виконав наш видатний земляк Іван Паторжинський.

Також у репертуарі були представлені опери відвертого ідеологічного спрямування – «Поема про сталь» В. Йориша (1932), «Кармелюк» В. Костенка (1933), «Броненосець «Потьомкін» О. Чишкà (1935), «В бурю» Т. Хренникова (1940). Але вони теж мали успіх серед глядачів, спрагла душа яких після тяжких соціальних випробувань і важкої праці хотіла видовищ, музики і свята.

У різні роки режисерами театру працювали: М. Стефанович, М. Боголюбов, Е. Юнгвальд-Хількевич, Й Лапицький, С. Каргальський, П. Ковтуненко, М. Терещенко та інші. Режисери музичного театру завжди «відштовхувались» від музики, і в створенні спектаклів їм допомагали дириґенти: Л. Гіскін, І. Штейман, Л. Кушніров, Є Русинов, Н. Кіютц, О. Брон та інші. Посаду хормейстера довгий час обіймав Л. Шполянський.

Вважається, що своєю привабливістю і мальовничістю вистави завдячують театральним художникам, саме за їхньої майстерності, втілюється задум режисера, народжується видовищне дійство. ДРОТу щастило на сценографів. Тут працювали: А. Петрицький, художник-реформатор, соратник Леся Курбаса, П. Злочевський, П. Єршов, І. Федотов.

За твердженням фахівців, для театрального колективу роки діяльності (1931–1941) були десятиліттям високого художнього злету, періодом цікавих і сміливих експериментів, пошуку нових форм, авторського самовираження. Більшість з них орієнтувалась на запити часу, вирішення різних естетичних завдань під впливом панівної соціалістичної ідеології. Однак прагнення «зламати» старі мистецькі традиції в інтерпретації класики, віднайти «своє, новітнє» іноді призводили до надмірного «осучаснення» творів, штучного поєднання партитури з літературним першоджерелом. Захоплення життєвою правдою іноді оберталось надмірною натуралістичністю сцен, а деякі експерименти, на сучасний погляд, межували з авантюрою, і здаються чудернацькими. До прикладу, під час музичної комедії «Сорочинський ярмарок» О. Рябова (режисер М. Авах) на сцені були розташовані сільські хати, живі тварини – собаки, кози, кінь. Перелякані тварини здіймали зайвий галас, публіка реготала. У газеті «Зоря», навіть, з’явився фейлетон, в якому розповідалось, що «пес укусив актрису, виконавицю ролі Хіврі».

До складу оперної трупи входили, І. Бронзов-Єгоров, О. Рослякова, Н. Негель-Семенець, О. Курганов, І. Росляков, Є. Волож, А. Лебедєва, Е. Лейтес, Л. Луговськой, М. Урсаті, А. Кабанців, В. Блонський, Л. Тубельський, С. Казбан, Е. Жубр, М. Раїк, О. Корнієнко та інші. Серед провідних артистів опери були талановиті співаки, які у майбутньому стали відомими і шанованими як в Україні, так і за її межами, наприклад, Василь Войтенко (1881–1951), оперний співак, тенор-прем’єр, працював у Дніпропетровську усі роки існування ДРОТу, заслужений артист УРСР; Марія Урсаті, меццо-сопрано, у доробку мала весь класичний репертуар, примадонна віддала десять років служінню театру; Никифор Бойкиня (1901–1998), баритон, випускник Дніпропетровського музичного технікуму, працював у театрі з 1935–1941 рр., народний артист РРФСР; Олексій Кривченя (1910–1974), видатний співак, бас, який розпочинав свій творчий шлях на сцені ДРОТу (1940–1944 рр.), народний артист РРФСР, народний артист СРСР, соліст «Большого» театру. Вів активну концертну діяльність, пропагуючи твори українських композиторів, а також народні пісні. Знімався в музичних фільмах «Борис Годунов» (1956), «Хованщина» (1959). У 1956 співав прем’єру «Тараса Бульби» М. Лисенка в Києві. Багато гастролював за кордоном.

Балетний репертуар театру теж базувався на класичних виставах: «Корсар» А. Адана (1932), «Раймонда» О. Глазунова (1933), «Лебедине озеро» (1935), «Спляча красуня» П. Чайковського, «Коппелія» Л. Деліба (обидві – 1936), «Есмеральда» Ч. Пуні (1936). До нього також входили балети українських композиторів «Пан Каньовський» М. Вериківського (1935), «Міщанин з Тоскани» В. Нахабіна (1937), «Лілея» К. Данькевича (1940).

На початку діяльності театру, «дбаючи про зростання творчого рівня молодого колективу, адміністрація запрошувала до участі в балетних виставах відомих артистів-гастролерів»: С. Головкіну, А. Яригіну, В. Дуленко, К. Сергєєва та інших.

Першою балетною виставою ДРОТу був «Червоний мак» Р. Ґлієра (1931), який одразу полюбився глядачам своїм екзотичним колоритом, сучасною драматургією, оригінальною танцювальною мовою, запропонованою балетмейстером П. Кретовим, майстерністю танцівників. На прем’єрі головну партію Тао Хоа виконувала запрошена київська балерина А. Яригіна. Але вже другу виставу танцювала дніпропетровська молода талановита солістка Н. Виноградова, яка у майбутньому стане блискучою примою-балериною трупи. Головній героїні яскравий ансамбль склали партнери – солісти І. Тривога (Капітан), К. Христич (Лі Шан Фу).

У стінах театру «виросли і розкрили свій талант» такі балерини і танцівники як В. Єфремова, В. Петрова, П. Мцевич, О. Берг, Д. Семінаренко, П. Прокоф’єв, Ю. Ященко та інші.

До постановок балетних вистав запрошували також різних балетмейстерів, зокрема В. Вронського, Г. Березову, М. Трегубова, І. Гірмана, П. Вірського, М. Болотова та інших.
Так у 1934 році творчий дует Вірський-Болотов переїздить до Дніпропетровська, де на сцені Робітничого оперного театру артисти здійснили поставку чотирьох балетних вистав. Цей маловідомий період діяльності видатного хореографа дослідив дніпровський мистецтвознавець, доцент, завідувач кафедри вокально-хорового мистецтва Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки Андрій Тулянцев (наведені цитати з його статті «Вірський Павло Павлович»)

«У своїх досить різноманітних постановах вони прагнули до широкого утвердження хореографічної образності і симфонічно розвиненого танцю. Позначені сміливим пошуком, спектаклі викликали інтерес глядача, критики і гарячі суперечки».

Спочатку була «Есмеральда», за мотивами твору В. Гюго «Собор Паризької Богоматері», яка запам’яталася глядачам пластичною «мовою» головних персонажів і сміливим постановчим рішенням. Справжній успіх мала вистава «Міщанин з Тоскани» (в основі якого покладено одну з новел восьмого дня «Декамерона» Д. Бокаччо). Це був перший радянський комедійний балет, який прославив театр на весь СРСР. «Цікаво, що в ролі абата Чапелетто виступив сам Павло Вірський. В його інтерпретації це був зовсім не трафаретний чернець- схимник із величезним животом і червоним носом п’яниці. Навпаки, митець трактував його життєрадісною молодою людиною, яка прагне розваг, любовних пригод, але дуже уміло маскує свої почуття. Відштовхуючись від музики, в якій хоральні звучання поєднуються з фривольною мелодією, що нагадує польку, П. Вірський переконливо розкривав двоєдушність служителя церкви, хиткість релігійних поглядів персонажа, лицемірство духовного отця».

Поступово трупа оволодівала класичною танцювальною формою, підвищувалася майстерність кордебалету. Це дало можливість здійснити постановку романтичних балетів «Корсар» А. Адана та «Раймонда» А. Глазунова. Балетмейстери «прагнули до реалістичної танцювальної образності, до створення переконливих хореографічних характеристик героїв, до внутрішньої драматизації танцювальної мови … Павло Павлович Вірський залишиться в нашій пам’яті натхненним творцем, дбайливим учителем, геніальним балетмейстером, вдумливим теоретиком танцювального мистецтва».

До слова, мешкав видатний хореограф у нашому місті в будинку № 4 по вулиці Садовій (з 1939 року вул. Сєрова, нині Фабра).

Не оминули своєю увагою керівники театру такий жанр як оперета, музичні комедії якого переносили слухачів в ілюзорний світ добра і любові, історій зі щасливим кінцем, мелодійної бадьорої музики, ошатного вбрання. В страшні 1930-ті роки підозр і репресій театр намагався «допомогти людям хоча б на короткий час забути про сумну дійсність». Репертуар прикрасили «Циганський барон» та «Летюча миша» І. Штрауса, «Весела вдова» Ф. Легара, «Маріца», «Містер Ікс», «Сільва» І. Кальмана, які завжди мали успіх у шанувальників. Хоча, слід зазначити, поряд із виставами у традиційній класичній манері мали місце і «режисерські пошуки». Театральні експерименти з руйнування «канонічних форм» не оминули і «легкий жанр». До прикладу, з рецензій тих часів знаємо, що режисер М. Крушельницький поставив політизованого «Містера Ікс» «в дусі модних в ті часи соціально-політичних перекручень». Літературний текс «легко» було змінено: завсідниками ресторану «Зелений папуга» стали російські офіцери-емігранти, які весь час пиячать, чарівна наїзниця міс Мабель (Р. Богдановська) разом із містером Ікс (А. Кабанців) збираються їхати на гастролі до СРСР, тощо.

Містяни полюбили новий музичний театр, за яким закріпилась назва «Оперний театр» і який з роками набував все більшої популярності у шанувальників. Окремі вистави неодмінно збирали аншлаги, як то балет «Полум’я Парижа» у постановці С. Каргальського, в партії Жанни виступала Софія Головкіна. Квитки на видовищне дійство були розкуплені на місяць, що викликало невдоволення численних шанувальників-«невдах», яким омріяний білет не дістався. Місцева преса писала, що натовп намагався прорватися до зали – розбили вікна, зірвали з петель вхідні двері. Адміністрація закладу вимушена була звернутись про допомогу до міліції.

У 1939–1941 рр. відбулася реконструкція будівлі театру за проєктом відомого українського архітектора Олександра Красносельського. В оновленому вигляді заклад відкрили навесні 1941-го, а через кілька місяців розпочалася війна.

Усе змінилося відразу, коли нацистська Німеччина увірвалась на територію України. Під обстрілами трупу оперного театру евакуювали до міста Красноярська (рф). Там її було об’єднано з колективом Одеського театру опери та балету. Під час перебування в евакуації «театр показав 520 вистав, провів 1800 воєнно-шефських концертів. Три бригади провідних майстрів були відряджені в діючу армію, де провели 144 концерти». Всі воєнні роки артисти мріяли про повернення до рідного міста, у свій театр. Але не судилося…

Будівля оперного в окупації дуже постраждала – дах було зруйновано вибухівкою, частково вціліли центральний і бокові фасади. У такому вигляді споруда простояла майже десять років. За архівними даними, які наводить у своїй статті А. Тулянцев, було знищено костюмерний цех, згорів гримувально-перукарський цех, спалені декорації до 24 оперних і балетних вистав, пошкоджене обладнання, меблі… Збитки сягали понад чотирьох мільйонів карбованців.

Після війни були плани з відновлення закладу, але вони зостались нездійсненними, насамперед, через складне економічне становище в країні. На відбудову не вистачало коштів. Повертатись було нікуди…

1944 року трупу було розформовано. Артисти і музиканти роз’їхались по різних містах держави, працювали у театрах, викладали в творчих навчальних закладах. Деякі повернулись до Дніпропетровська, працювали в музичних колективах, зокрема в Оперному театрі-студії, який було створено у 1946 на базі обласної філармонії. Та історія його існування виявилась недовгою.

Лише у 1974 році відбулася визначна культурна подія, на яку довгі роки чекала інтелігенція краю і не тільки, яка відновила історичну спадкоємність плідної роботи ДРОТу – відкриття Дніпропетровського державного академічного театру опери та балету.

Шануємо митців минулих років і «віддаємо належне «королям» опери та балету, які своїм талантом, майстерністю, любов’ю до слухача сприяли перетворенню робітничого міста на берегах Дніпра на центр справжньої культури та мистецтва».

Титульне фото: Робітничий оперний театр // https://www.dnipro.libr.dp.ua/teatr_Gorkogo