Перший за покликом долі

Стихає зал, змовкає гомін сцени.
Останній блиск софіта щез украй.
Співає тихо муза-Мельпомена:
«Театре, ти життя своє згадай…»
Як народився в грозяну годину
І як народ для злету крила дав,
Як вітер часу стрімко і невпинно
Тебе на крилах долі колисав…

Валерій Ковтуненко, «Театр»  

Театр був створений на початку минулого сторіччя і отримав у назві визначення «перший». Народився у вирі постреволюційного простору і зберіг протягом усього часу не тільки самобутність і неповторність, а й прагнення завжди бути сучасним поза ідеологією. І за будь яких епох проголошував: «Мистецтво та правда життя – понад усе». Все це – про Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, якому у 2018 році виповнилося 100 років. 

Це – не змістовний аналіз творчого шляху колективу із згадуванням усіх причетних, а, скоріше, визначення головних фрагментів життя легендарного театру Дніпра. З великою любов’ю та повагою до всіх шевченківців. 

Театр Скоропадського, «Лісова пісня» та європейський вектор

Цікава річ, але коли Павло Скоропадський у буремному 1918 році прийшов до гетьманської влади, то одним із перших документів, які він ініціював, був документ про створення саме Державного драматичного театру у Києві. Він чудово усвідомлював, що народ хоче не тільки хліба, а й – видовищ. До того ж питання національної ідеї було для нього нагальним і багатовекторним, а необхідність спиратися на духовні потреби завдяки розвитку театральної культури – важливою. 

На початку осені 1918 року Державний драматичний відкрив свій перший сезон виставою «Лісова пісня» (режисер Б. Крежевецький). Відбулося це на нинішній вулиці Марії Заньковецької (тодішній Мерингівській), у будинку № 8 у приміщенні театру Геймана. Працювати доводилося у дуже складних умовах. Умовно кажучи, розпочати виставу могли при одній владі, а завершити вже при іншій.

Сутність п’єси Лесі Українки полягала саме у протистоянні високих почуттів і побуту, або ж – реалізму та романтизму. Слід зазначити, що протягом своєї історії репертуар театру завжди поєднував полярні жанри, але ж ніяких конфліктів форми та змісту не відбувалося. І це теж одна з закарбованих часом рис шевченківців. 

У березні 1919 року, з приходом до влади більшовиків, театр було націоналізовано і з двох труп – колишнього Державного і «Молодого» – створено єдиний Перший Державний драматичний театр імені Т.Г. Шевченка, або «Перший державний драматичний театр УРСР імені Т. Шевченка». Керівництво на себе взяли Лесь Курбас і Олександр Загаров, а першім завлітом став Павло Тичина. 

З’явилося посилання й на ім’я Кобзаря. Незважаючи на цинізм у вирішенні національних питань, більшовики теорію ідеології розуміли добре і дотримувалися її жорстко, тим більше на ниві культури. Але стовідсоткову ідеологічну платформу з театру зробити їм не вдалося, і одні з перших постановок, такі як образно-метафоричний «Ревізор» за Миколою Гоголем і епічно-реалістичні «Гайдамаки» за Шевченком, безперечно, це довели. Не кажучи вже про те, що у репертуарі завжди була присутня європейська класика та сучасна драматургія найвищого гатунку. Якщо ж говорити про початок, то мова про Жана-Батіста Мольєра, Генріка Ібсена, П’єра Бомарше, Карло Гольдоні, Пантелеймона Куліша, Миколу Ердмана, Володимира Вінниченка. 

Тільки надзвичайний азарт таланту та сміливість могли дозволити тим, хто стояв біля витоків, братися за такі  полярні драматургічні стилі та імена. Не кажучи вже про першу виставу за п’єсою Лесі Українки, твір якої  зовсім не являв собою лише романтичну драму, або ж драму-феєрію у віршах. А швидше був зразком нового українсько-європейського мистецтва, яке усвідомлювалося новим театром як головне прагнення. 

До речі, саме завдяки «Першому театру Української Радянської Республіки імені Шевченка» у 1922 році кияни почули репліки англійського драматурга Вільяма Шекспіра українською мовою у виставі «Приборкання гострухи» (режисер О. Смирнов).

Відданість справі, гастролі, Дніпропетровськ

Відданість справі тих, хто на початку зібрався навколо Леся Курбаса й Олександра Загарова, була настільки шаленою, що й досі надихає режисерсько-акторські покоління, котрі працюють у театрі та наслідують найкращим зразкам його історії. Колектив за будь-яких часів прагнув робити свій, неймовірний, найкращий і неповторний у світі театр. Незважаючи на свій поважний вік і на те, що до театрознавчих довідників  він увійшов як найстаріший театр радянських часів, цей творчій організм, на мій погляд,  зберіг неймовірну чарівність юності, що у поєднанні зі статусом  академічного забезпечує  безперечну творчу самодостатність і невмирущість. 

У 1921–1926 роках колектив активно гастролює: Полтава, Житомир, Біла Церква, Ромни, Харків, Кременчук, міста Таврії, Запоріжжя, Черкаси, Золотоноша, Пирятин, Прилуки, Суми, Луганськ, Маріуполь, Макіївка. Репетиції вистав відбувалися саме під час поїздок, і це було таке собі міцне творче гартування. Додавали натхнення імена українських класиків Семена Гулака-Артемовського, Михайла Кропивницького. Схвальні відгуки преси та переповнені зали доводили та укріплювали це. 

У 1927 році театр опиняється у Дніпропетровську і виникає фантастична спорідненість публіки та колективу. Це трапилося кількома роками раніше, коли театр вперше побував у місті на гастролях із двома виставами «Гайдамаки» та «Шалений день, або Одруження Фігаро». Вистави були аншлагові, відбувалося постійне дискутування у пресі. Тому за постановою Дніпропетровської міської Ради депутатів трудящих від 15 липня 1927 року Перший Державний театр УРСР імені Т. Шевченка отримав місце проживання у Дніпропетровську. 

Розмістився театр у колишньому Англійському клубі, де влітку 1921-го перебував на гастролях і показав свої легендарні вистави. Сам клуб на той час розташовувався на вулиці Воскресенській у двоповерховому будинку офіцерів. Саме тут у 1913 році за проєктом архітектора Ф. Булацеля було прибудовано театральний зал із нижнім і верхнім фойє з мармуровими сходами та окремим входом.

Афіша поповнювалася виставами за п’єсами Олександра Корнійчука, Костянтина Треньова, Івана Кочерги. Як стверджують дослідники, з 1918 по 1929 рік відбулося майже 100 вистав за творами більш як півсотні драматургів. 

Творчі пошуки та життя заради театру

Тут жанри всі: трагедії і драми,
Комедії, легкі та жвавий фарс,
А разом з тим, усю чуттєву гаму
Тут пережив серцями кожен з нас!
Валерій Ковтуненко, «Театр»

У тридцяті рокі Театр Шевченка став майданчиком і для творчих пошуків видатних режисерів – яскравого послідовника станіславсько-вахтангівської образності Олексія Дикого (Москва), авангардиста Ігоря Терент’єва (Ленінград), представника так званого побутового театру Гната Юри (Київ). Тобто знову пошук за різними векторами і, разом із тим, послідовне намагання створювати національний театр європейського зразка. 

Аншлаги у поїздках до Москви, Ленінграду, міст Грузії, Білорусі. Афіша з «Марусею Богуславкою» за Михайлом Старицьким, «Украденим щастям» Івана Франка, інсценування «Анни Кареніної», «Гроза» Олександра Островського, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Борис Годунов» Олександра Пушкіна, «Емілія Галотті» Готхольда Лессінга. Як кажуть, коментарі зайві.  

Тоді ж стали відомі та полюбилися глядачам арктори З. Хрукалова, В. Овчаренко, А. Верменич, А. Білгородський, Л. Задніпровський, Г. Козловська, У. Калініченко, К. Білоусова, В. Кам’янецький, І. Михлик, Н. Мамай. режисери В. Галицький, І. Кобринський, Г. Шейко. Майже 80 постанов було здійснено з 30-го по 41-й роки. Долі багатьох акторів і режисерів були пов’язані з цим театром все життя. 

Друга Світова, повернення та відповідність часу

Із початком Другої Світової театр евакуйовано до Актюбінська (Казахстан). У репертуарі переважно українська класика у режисурі Іллі Кобринського. Окрім постановки спектаклів театр працює у форматі фронтових бригад, які їздять по містах і селах з концертами, у тому числі з актами з опер, передає кошти до фонду оборони. Майже 300 виступів здійснили актори, і ось цікава деталь: кращому загонові штурмовиків однієї з гвардейських частин, якою командував Герой Радянського Союзу генерал-майор С. Громов, було присвоєне ім’я театру імені Т.Г. Шевченка. Велике визнання великого мистецтва, своєрідна охоронна грамота у вогняні часи.

Ще одне визнання відбулося, коли у травні 1943 року театр переїхав до Намангана (Узбекистан). Саме тут колективу дозволили будівництво нового театру. Яким же потужним було прагнення людей до мистецтва у ті часи! Отже, взимку 1943-го відбувається відкриття, і на фасаді, що дуже почесно та хвилююче, зазначено «Дніпропетровський театр імені Тараса Шевченка». 

У 1944 році театр повертається до Дніпропетровська. Головний режисером на той час є Олександр Сумароков. В афіші з’являються оперети – цей жанр запанує і на початку 90-х років після проголошення незалежності – жанр смислового визволення від навали, демонстрація щасливого та вільного існування.  

Як зазначають дослідники історії театру, з початку 50-х років у трупі працює велика група випускників Дніпропетровського театрального училища: Л. Вершиніна, С. Станкевич, Г. Березанська, В. Сасько, А. Пуліна, а поруч метри – А. Бондар-Білгородський, Г. Козловська, О. Бондаренко, М. Садовський, П. Луценко, О. Аведіков, Н. Горна. Після навчання у Харкові у трупі опиняються Л. Бондаренко, К. Карпенко, Л. Стилик, В. Сасько. Ці імена будуть визначати творчі прагнення колективу протягом найближчих десятирічь. 

У післявоєнні часи відбувається і незрозуміла річ: з 1957-го з афіш зникає реальна дата заснування театру – 1918-й рік – і лише на початку 90-х повертається. 

60-ті роки позначилися майже 60 новими виставами. Час «відлиги» потребує більш довірливої розмови з публікою, знов-таки, з використанням усіх можливих жанрів і стилів: Олександр Корнійчук, Віктор Розов, Едуардо де Філіппо, Ісаак Дунаєвський, Іон Друцє. Тобто театр не зраджує своїй синтетичності, а продовжує славні традиції вже на новому часовому витку. 

Реконструкція, Незалежність, нагороди

У 1979 році відбувається масштабна реконструкція приміщення театру за проєктом архітекторів Є. Яшунського та В. Халявського. На фасаді театру скульптор Юрій Павлов створив барельєфи за темами етапних постановок театру, а художник Олександр Бородай здійснив розпис у фойє в національному стилі. А в 1993 році на приміщенні театру з’являються погруддя письменників, твори яких принесли театру сценічну славу у поколіннях – Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, створені скульптором Костянтином Чеканьовим

З точки зору реперуару, 80-ті були представлені «Кафедрою» Валерії Врублевської, «Енергійними людьми» Василя Шукшина, «Лавкою» Олександра Гельмана, «Тев’є-молочаром» Шолом-Алейхема «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, «Двома на гойдалці» Вільяма Гібсона, «Вишневим садом» Антона Чехова, «Циган-прем’єром» Імре Кальмана. Це дійсно безцінна річ, коли всі роки репертуарної історії пов’язані з найкращими зразками драматургії, зі стилістикою, що диктує нові та різні сценічні втілення для акторів, режисерів, глядачів. 

Після проголошення незалежності у репертуарі театру відчувся потужний вплив творчості талановитої, сміливої, яскравої Ліни Костенко, з’явилися вистави про життя історика Д. Яворницького «Народжений під знаком Скорпіона» Віктора Савченка, «Мазепа – Гетьман України» за Борисом Лепким у постановці головного режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Божка. Остання отримала міжнародну мистецьку премію ім. П. Орлика. Аншлаги збирали й вистава-концерт «Бал», присвячена життю і творчості Т.Г. Шевченка до його 192-річчя у постановці Лідії Кушкової та драма «Його сіятельство поет» до 200-річчя Тараса Шевченка у постановці Анатолія Канцедайла.

До речі, театр неодноразово брав участь у міжнародних театральних фестивалях («Кримський ковчег», «Данапріс». «Мельпомена Таврії», «Лесині джерела», отримуючи відзнаки та нагороди.  

Серед імен останніх десятиліть: головний режисер, заслужений діяч мистецтв України Анатолій Канцедайло, режисери-постановники – народна артистка України, лауреат премії ім. М. Заньковецької, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня та «Святої великомучениці Варвари» ІІ ступеня, володар Ґран-прі «Січеславна»-2001 Лідія Кушкова, Григорій Богомаз-Бабій, Сергій Чулков, Юрій Кочевенко, Володимир Назаров, головний диригент Юрій Бєднік, балетмейстер-постановник В’ячеслав Фалюшкін 

У 2004 році театр отримав статус академічного. 

Нещодавно за знайомою усім поціновувачам української культури адресою з’явився новий директор-художній керівник, сповнений сучасними ідеями – заслужена артистка України Оксана Петровська. Вона хоче наповнити театральне дійство міксовим змістом. І, судячі з останніх вистав, це їй вдається, а в планах – постановки нових п’єс, мюзиклів, різнопланових театралізованих концертів, які відкриють нові творчі грані шевченківців.  

Отже, діалог театру з публікою продовжується. Мені згадується з розповідей акторів епізод часів Другої Світової, коли під час одного з виступів фронтової бригади молоденька дівчинка-боєць подарувала Зінаїді Хрукаловій ноти пісні «Синя хустинка». І з тих пір актриса на всіх творчих зустрічах і концертах виконувала цю пісню. Ця невеличка-велика деталь ілюструє відданість акторів театру і всіх, причетних до його історії, своєму улюбленому глядачеві і справі, який вони віддано та пристрасно присвячують своє життя. 

Під час підготовки статті використані факти, викладені у виданні Шпаковська Т. Дніпропетровський український музично-драматичний театр імені Т.Г. Шевченка: нариси, спогади, враження.– Дніпропетровськ, 2001.– 270 с. та матеріали з архіву Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, люб'язно надані завідувачем літературною частиною театру Віктором Шевченком.