Порцева Лариса Іванівна
Лариса Порцева: «Життя – це театр, де ти герой у великій виставі…»

Писати про Ларису Порцеву (в дівоцтві – Лубенець) і складно і легко водночас. Це саме той випадок, коли людині є про що сказати іншим, а авторові подібного нарису варто лише вправно фіксувати найбільш важливі деталі, не заважаючи думкам співрозмовника перебувати у творчому леті. Це щось схоже на японські середньовічні повісті в жанрі дзуйхіцу (вільний переклад – «за помахом пензля»). Тож прямуємо за помахом пензля… 

Дитячі спогади 

Народилась Лариса Порцева в місті Дніпро 29 липня 1962 року. Була первістком і залишилась єдиною дитиною в родині. Тато Іван Савелійович Лубенець пережив голодні часи 1937 року, важку війну, коли в селі в родинному будинкові селились то німецькі офіцери, то після перелому під час радянського наступу – СМЕРШ. 

Ось як сама Лариса згадує ті довгі розмови з батьком. «Тато свої дитячі враження від тих подій розповідав мені, дитині, й мені здалося, що я пережила ті часи. Після цих розповідей я розуміла, що одне горе ще гірше від іншого. Тато розповідав, як він хлопчиком гуляв у дворі й тихенько з кишені просовував у двері сараю краєчки хліба полоненим радянським офіцерам, які втікали з полону до наших, але замість визволення потрапляли на страшні катування. Мені й дотепер здається, що я бачила одного з молодих офіцерів, який стояв босий, в одних спідніх у дворі на снігу (саме на тому місці, де я часто сиділа і гралась ляльками в дитинстві), а потім його ззаду обливали з відра водою і штиком гнали в город, щоби врозумів і казав правду. На білому снігу залишались брудні червоні плями, сліди побиття, здавалось, що чула і розстріли. Я торкала (відкривала) руками вже доросла саме ті двері, в щілини яких просувався окраєць хліба». 

 

Спогади мами Ніни Миколаївни (в дівоцтві – Твердохлібової) про важкі воєнні та повоєнні часи також огорнуті серпанком щемливого суму. «Від мами і бабусі я знаю, як вони ховали під маминим ліжком єврейського хлопця з яскраво-рудим волоссям і зберегли йому життя, а в той час в хаті стояли німці. Мама, як партизанка, мовчала, а бабуся приховувала від німців, що вільно розмовляє німецькою, щоб її не намагалися забрати на роботу до німців. Мені здається, що я пам’ятаю і запах погребу, свіжовикопаної ями і буряків, які лежали в ній, тому що мама розповідала, як вони переховувались, коли почався наступ радянських військ, як вони пішки йшли в село цілих 60 кілометрів, а потім переховувались в ямі, щоб німці не забрали на кров для солдат в Німеччину. Здається, пам’ятаю і запах шкіряної куртки підбитого пораненого льотчика, якого родичі теж кинули у нашу схованку, щоб теж не знайшли німці, гавкіт страшних собак, які шукали нас, і так і не знайшли. І ще багато різних моментів. На жаль, більше сумних». 

Про себе із дитячих відчуттів Лариса Іванівна нині завважує таке. «Я народилась слабенька і часто хворіла, тому із самого дитинства мене оточували лікарі, лікарі-професори в крохмальних білих халатах, які статечно розмовляли зі мною, як із дорослою. І мамин кабінет, а вона теж працювала в лікарні, запахи нашатирного спирту, йоду й суцільна атмосфера стерильності та поваги до маленьких хворих пацієнтів, які приходили в кабінет лікуватись. Я уявляла себе лікарем і мені здавалось, що це все дуже просто. Найкращими вчителями в моєму житті стали дідусі та бабусі, мамин тато вчив козацьким наукам виживати в складних умовах, розповідав, як їсти макуху і як важливо вижити в голод, відшукуючи їстівні трави і коріння. Інший дід вчив не боятися темряви і научав витримці й силі керувати думками, фізичним вправам, які надають додаткові сили людині. Бабусі, а їх було чимало – Катерина, Одарка, Килина, Пріська, Хведоська – вчили, кожна по-своєму, бути українкою. Вони ніколи нічого не змушували робити, тільки показували як, заохочували. Коли мені виповнилось 4 роки, в той день тато покликав мене в кімнату і попросив, щоб я з ним розмовляла тільки українською мовою. Я так і зробила, саме тоді й підтвердився мій український характер. Тато для мене був величезний авторитет і знав все на світі. У дитинстві та й зараз мені не було різниці: науковці, лікарі, селяни, просто сусіди, мені не було різниці, тому що всі вони були розумні, виховані люди, мені з ними було цікаво спілкуватись. У кожного з них були секрети, і мені хотілось дізнатись секрети секретів». 

Ми всі родом із дитинства. Здається, саме так зазначав класик. Тож і модель поведінки для свого майбутнього життя підсвідомо беремо зі стосунків, які панують у родині. Лариса Іванівна з цього приводу зазначає: «Любов батьків один до одного, діда і баби так само надали приклад родинних стосунків. У нашій родині, чи разом, чи коли приїздили до бабусі в село, всі свята були смачні – завжди було багато гостей. Особливо мене вражали традиційні відвідування кладовища на Радуницю в селі Шульгівка Солонянського району. За великою толокою розташовувався старовинний курган, саме там збирались родичі, родичі родичів, сусіди, земляки, всі спілкувались, а потім сідали за столи, і розмовляли. Для мене це стало безкінечним джерелом знань про українську культуру, для мене то був живий театр. Саме там я зрозуміла, що пиріжки моєї бабусі найсмачніші, а на толоці я вперше з татом скуштувала траву-козельки, збирали чепчик-жеребчик, а ввечері дивились на Всесвіт. Частина моїх родичів були ковалями, а по другій лінії – зварювальниками, то мене, хоч і дівчинку, привчали відчувати гаряче повітря кузні, відчувати метал. У 5–6 років я вже вміла в кузні розплющити розпечений в печі гвіздок, а потім ним гралась». 

Також у дитинстві під час спілкування з рідними старшого покоління у людини закладається здатність до переказів та фіксація на довгі роки в пам’яті спогадів про ті часи, «коли ще звірі говорили». Саме світ казок, оповідок, бувальщин, побутових анекдотів є тим незамуленим джерелом, яке надає сенсу існуванню людини протягом усього життя. 

Ось як Лариса Іванівна переповідає про свій досвід спілкування зі старшими в їхній родині. «Бабусі розповідали безкінечну кількість історій зі свого життя, тому збирати помідори, яблука, чи ще щось робити, було завжди дуже цікаво. Мені було в кого перейняти мораль і вдатись теж було в кого. Вчитися любила сама. Приваблювали старовинні книжки, хотілось прочитати секрети, які там приховані. З дитинства грала на піаніно, але по-справжньому захопило мистецтво малювання. Дідусь садив мене поруч і малював невеличкими колами різних звірів, виходили гарні коти, зайці, ведмеді. Я повторювала. Тому, коли треба було йти в школу і красиво писати, я вже вміла. Одна з бабусь мала освіту художника і в юності мала б виїхати до Італії на подальше навчання співу і малюванню, але революція 1917 року зруйнувала всі можливості й плани, вона сама ледь залишилась жива і не була репресована. 

Слухаючи розповіді й казки, я часто додумувала інші закінчення казки, вигадувала свої, інші казкові історії, і бабусі мене «терпіли», ніщо не змогло забрати мою волю, знищити мій характер, ні радянські вчителі історії, ні піонерські табори, ні тяжкі хвороби. А чому така слабенька народилась, то вже ясно, скільки батьки пережили в дитинстві. Тому природа мені подарувала сильний характер, щоб я могла вижити». 

Роки школярства, студентської доби та мрійливої молодості 

Найбільший скарб у житті – відчуття гармонії перш за все із самим собою. Саме до такої думки доходиш, коли спілкуєшся із Ларисою Іванівною. 

«Я задоволена своїми вчинками в житті, якби все повторилось, я б зробила так само. Я сьогодні задоволена тим, що ніколи не погоджувалась просто тому, що когось було більше, я завжди мала свою думку. Найбільше я хвилювалась, коли не могла скласти свою думку стосовно якогось питання. Тому вивчала, вивчала і вивчала те питання, щоб зрозуміти самій. У класі була лідером, але завжди мала «перець» у своєму характері. У дев’ятому класі отримала двійку за твір російського письменника, тому що мала власну думку». 

Чимало спогадів у Лариси Іванівни пов’язано з роками навчання в Металургійному інституті. І написання назви інституту з великої літери у цьому тексті не є помилковим. Адже Alma Mater для Лариси виявилася справжнім вікном у великий світ. 

«Закінчила школу і вступила в той самий інститут, де вчився мій батько – Металургійний, мабуть розплющення гвіздочків у дитинстві дало про себе знати. У Металургійному інституті отримала прекрасну освіту і стала фахівцем із фізико-хімічних досліджень та знавцем з питань корозії металів». 

Після закінчення інституту Лариса отримала розподіл на роботу до конструкторського бюро «Дніпровського машинобудівного заводу» (КБ ДМЗ). Ось як про ті часи згадує сама Лариса Іванівна. «Незрівняний ні з чим став досвід роботи в КБ ДМЗ, всі знання були затребувані й доводилося вчитись далі. Доводилось працювати з найновітнішими технологіями з вироблення деталей мікроелектронних пристроїв. Тут вже і знання про метали, і довгий експеримент, де потрібна витримка, і той смак очікування результату завжди приваблював у роботі. Потім була робота на великому металургійному заводі, саме в тому відділі, де навчають професіям. Насправді любов до металургії, чогось великого і грандіозного з гарячим запахом свіжоспеченого металу допомогла проводити екскурсії студентам у різних цехах заводу, який тоді мав назву імені Карла Лібкнехта. Потім знов поворот до мікроелектроніки, де вже довелось брати участь у започаткуванні нової лабораторії, і вже на іншому рівні консультувати організацію процесу». 

Переломні 1990-ті 

А за вікном уже був кінець серпня 1991 року. Настали часи творення української незалежної держави. Часи непрості й водночас переломні як в історії нашої країни, так і в долях людей. Лариса Іванівна не була виключенням, що засвідчують наведені нижче її спогади про ті часи. «З отриманням країною незалежності відбулось одразу декілька змін, і в моєму приватному житті. У віці двадцяти дев’яти років зустріла своє кохання, вийшла заміж за Порцева Євгена, і разом із ним почали опановувати приватну підприємницьку діяльність, перейшли на свої хліби. Саме своя незалежна праця надала можливості складати вільну думку вже у вільній, незалежній Україні». 

І знову в бесіді з Ларисою Іванівною думка лине в розмай спогадів про родинне коло, перш за все спогади про батька Івана Савелійовича Лубенця. «Найбільшим авторитетом і прикладом у роботі завжди був батько, який з дитинства вчив робити все досконало. Мудрішої і розумнішої, і разом із тим скромнішої людини, я у світі не зустріла. Тато був справжнім ученим – хлопець із села, який зміг вивчитись через вечірню школу, багато перепон політичних, тому що тітка була вивезена в Німеччину на роботи. Тож не зміг вступити в інститут за професією історика, і мусив проходити вечірню школу і професійне училище. Але, обравши технічний фах з родинних традицій, зміг захиститись в Академії Корольова, вдосконалити технології так, що і дотепер космічні кораблі літають, використовуючи його розробки. 

Це був великий вчений-винахідник, про роботу якого не здогадувались ні сусіди з будинку, ні родичі. Тато ніколи не виказував свого розуму чи зверхності, хоча і доводилось спілкуватись з людьми найвищого рівня, його амбіція складалась саме з наукового азарту досягнень. 

Тато не міг виїхати за кордон, але завжди мріяв про це, татове життя приклад самовідданості праці, він зміг мені прищепити цю любов – і до роботи, і до рідного краю, і до країни в цілому. Тому він для мене – не просто тато, а батько. Незадовго до моменту, коли його не стало, наше спілкування відбувалось не тільки вдома, але й в музеях, на конференціях, круглих столах, де я вже не була його донька, а стала колегою і товаришем». 

Про часи становлення підприємництва в Україні Лариса Іванівна розповідає, використовуючи чимало яскравих барв. «Нам з родиною, і тато теж допомагав, вдалося збудувати з чоловіком власну справу, я – дизайном, і натепер маю зареєстровані дві торгові марки виробів під власним ім’ям. Робота не стала просто бізнесом, а перетворилась на нескінченний творчий шлях, доводилось багато спілкуватися з різними людьми, вчитись технологіям і мовам. 

Попередня освіта дала можливість осягнути омріяне з дитинства, отримати новий фах – ароматерапія, а це також велика творчість, яка дає, окрім можливості лікувати людей, робити творчі вироби – парфуми. І не знаю, чи вдалось мені досягти, якби в мене забрали аркуш і олівець, акварелі та пензлі». 

У коловороті швидкоплинного життя початку 2000-х років 

Початок ХХІ століття наче прискорив субстанцію часу й водночас дозволив реалізуватися цілому грону мрій Лариси Іванівни. Цей шалений ритм просто примушує робити певні перепочинки, аби усвідомити факти нашого нинішнього буття. Ось як сама Лариса переповідає власні алюзії на реалії сьогодення. 

«Життя – це великий труд і велике свято, коли хочеться ділитись своїми здобутками. Завдяки бажанню жити в справжньому товаристві, знайшла своїх товаришів, однодумців, друзів. Життя вирує і треба не тільки вірити в майбутнє, а й робити щось для цього. Кожний новий ранок, дарує нову картину життя, на жаль, не завжди красиву й гарну». 

Ось ця нестримна жага до життя, напевно є визначальною рисою сьогодення Лариси – художниці, поетеси та просто багатогранної особистості. 

   

Про останні три роки Лариса Іванівна говорить як про час нестримної творчості, пошуків нових сенсів, набуття нових знань, а чи розуміння коловоротності всього сущого. 

«Коли багато людей сиділо на карантинах і нудилось, у мене не було вільної хвилини, щось смачненьке приготувати, приділити увагу мамі, чоловіку, а ще надрукувати в телефоні вірші, а потім взятись за пензлі, а ще не закінчена стаття з ароматерапії на конференцію, а далі культурологічне дослідження і нова стаття, яку вже час друкувати. 

Навколо мене багато молодих прекрасних людей, яким я потрібна і вони потрібні мені. Це щастя, коли немає вільного часу, а ще є конференції, круглі столи, зустрічі, особливо мене надихали зустрічі в школах до тих часів, поки не почалась війна. Діти дуже уважні й апогеєм щастя стає момент, коли дитина сама вибирає, як хоче зачитати вірша перед всім класом, так як вона його відчуває. Коли мені надавали на виступах в школах мікрофон, а було в актових залах багато людей, то мікрофон був не потрібний, тому що зустрічі перетворювались на велике родинне спілкування, була ідеальна тиша, а потім питання, дискусії, і після таких зустрічей не можна заморитись, тому що від дітей іде великий потік свідомості з майбутнього, а діти потребують правдивих стосунків, і я завжди згадую, як терпіли бабусі мої філософії і щось підказували». 

 

Розмови з Ларисою Іванівною завжди мають вельми філософський зміст. І як тут обійти питання такої умовної категорії, як щастя. Поняття це досить абстрактне і для кожного наповнене власним змістом. Пані Лариса дає для себе відповідь щодо того, а що ж це таке: «На питання щастя можу сказати, що я його маю, а ще я маю частину того щастя – мого чоловіка, в колі якого завжди тепло, бо це моя половинка. Для мене стали не чужими і виступи на радіо, телебаченні, тому що відчуваю свої можливості комунікувати людей. Може, це втілення батькової мрії, щоби я обрала фах журналіста». 

Страшний ранок 24 лютого 2022 року 

Початок 2022 року для нашої країни виявився вельми драматичним. Перебуваючи нині у вирі подій нічим не спровокованої агресії нашого північно-східного сусіда ми всі переживаємо непрості часи. І митець сприймає дійсність більш загострено, відчуває її потужний ритм. 

«Сьогодні в країні війна, і в прозі й у поезії це залишає свій відбиток. Коли почався страшний день 24 лютого 2022 року, то перше, що я могла зробити – це холоднокровно подивитись на ці події і зібрати всі свої знання, сили і можливості в кулак. Основне сьогодні – зберегти життя і надбане, не тільки матеріальне, а й духовні цінності. Висвітлювати події, розмовляти з людьми, особливо з тими, хто розгубився – сучасні технології дозволяють це робити і досвід лікаря ароматерапевта-реабілітолога теж. А ще важливо підняти дух людям. У перші дні війни мною був написаний короткий вірш-пісня «Переможна Мамая», який акапельно заспівала Катерина Матвєєва, і вдалось розповсюдити по всьому світу. Підтримувати дух через інтернет-мережі своєю творчістю – вірші, оповідання, картини. 

Що за останні часи сильно вплинуло на мене? Спілкування з АТОвцями влітку 2014 року у військовому шпиталі під час моєї волонтерської праці реабілітолога. Саме тоді я зрозуміла для чого вивчала ціле життя і що вмію робити. І те, що я вмію робити, дало конкретні результати – вдалося підняти людей. І ще раз наголошую: сила духа – непереможна, і знання з ароматерапії – це велика підтримка людини і як розвиток її надможливостей в одужанні, і це потрібно не тільки для мене, а й для людей, для Батьківщини. Тому маю багато планів по освітній і просвітній роботі. Мої наробки з ароматерапії були успішно втілені в різних групах, приватно, і подалі будуть втілюватись. І я над цим працюю. Наука і творчість – вони об’єднались». 

Як я бачу життя?

«Як я бачу життя? Життя – це театр, де ти герой у великій виставі, і треба бути саме героєм, а не актором. Треба працювати, й обов’язково прийде результат. Треба робити те, що ти любиш, і те, що найпростіше тобі вдається».