Вистава «Циганка Аза» – мрія Лідії Кушкової

Народна артистка України Лідія Кушкова в останні роки свого життя мріяла поставити на сцені Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка виставу за п’єсою Михайла Старицького «Циганка Аза». Але ця мрія здійснилась лише у сезоні 2021–2022 років після того, як Лідія Кушкова вже відійшла у вічність.

Михайло Старицький увійшов в історію українського театру як геніальний митець, який підняв національне сценічне мистецтво до європейських висот. Подвижницьке життя майстра засвідчило високе драматургічне обдарування, національноцентричне бачення культури свого народу. Причому до роботи над п’єсами майстер підходив із неабиякою ретельністю. Цю думку підтверджує епістолярна спадщина митця, зокрема його листування із академіком Д.І. Яворницьким наприкінці ХІХ ст.

Серед найбільш життєствердних, популярних у глядачів усіх часів, крім славнозвісної комедії «За двома зайцями», є «драма з малоросійського життя в шести діях «Циганка Аза» (створена у 1888 р.). Цей твір мав завжди успішну сценічну історію, хоча не обійшлося й без мовчазних заборон.

За останні п’ять років трагедійно-мелодраматичний трикутник «Василь-Галя-Аза» сценічно досконало й переконливо втілювали майстри сцени з різних куточків України.

Перш за все, слід відзначити роботу режисера-постановника, заслуженої діячки мистецтв України Віри Тимченко в Чернігівському обласному академічному українському музично-драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка (прем’єра 6 жовтня 2015 року).

19 листопада 2017-го року в Закарпатському академічному обласному музично-драматичному театрі імені братів Шерегіїв відбулася перша прем’єра 72-го театрального сезону. Режисер Василь Шершун показав сучасне бачення знаної п’єси Михайла Старицького «Циганка Аза». В ужгородському варіанті вона має назву «Крок від любові» як парафраз від загальновідомої сентенції «від любові до ненависті один крок».

22 вересня 2018 року відкриття 79-го театрального сезону у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка було означено прем’єрою – музичною драмою на дві дії «Циганка Аза» за п’єсою Михайла Старицького у сценічній редакції режисера-постановника – заслуженого діяча мистецтв України Михайла Ілляшенка. Причому на цій сцені п’єса має тривале життя в понад 60 років. Уперше її поставив український режисер Володимир Грипич. Свого часу він працював у Волинському, Рівненському, Донецькому театрах й усюди ставив «Лиху долю» (так називався початковий варіант драми М. Старицького). Перша ж українська вистава на сцені здійснена у 1956 році в Луцьку. Причому їй тоді на шляху до слави довелося долати колючі терни, адже радянська влада не вбачала в мелодраматичному творі М. Старицького перегуку з пафосом доби будівників комунізму.

У Кіровоградському академічному українському музично-драматичному театрі ім. М.Л. Кропивницького у сезоні 2021–2022-го років поставлено мюзикл на 2 дії «Циганка Аза» (режисер Євген Курман) загальною тривалістю дії на сцені у 120 хвилин.

Українські актриси, починаючи від геніальної Марії Заньковецької, привносили своє трактування вічної теми любові, зради й соціальної нерівності, виконуючи цю роль. До речі, актрисі в роботі над роллю циганки Ази неабияку допомогу надавав А.П. Чехов, який не пропустив жодної вистави за її участю в цій п’єсі, коли трупа гастролювала у Харкові наприкінці ХІХ століття. За спогадами іншого відомого митця сцени тієї доби, актора І. Мар’яненка, «Циганка Аза» була найпопулярнішою й найбільш «касовою» мелодраматичною п’єсою в репертуарі дореволюційного українського театру.

З огляду на все вищесказане, спроби сучасно інтерпретувати на сцені події більш ніж півторасторічної давнини, які постали в житті дійових осіб драми М. Старицького, викликає почуття поваги й творчого розуміння.

У місті Дніпропетровську цю п’єсу видатного драматурга глядачі мали можливість бачити вже восени 1957 р. в постановці циганського театру «Ромен» під час гастролей, про які повідомляла тогочасна місцева преса. Вдруге дніпряни могли побачити виставу «Циганка Аза» під час великих гастролей театру «Ромен» у серпні 1966 року. Гастролі були досить успішними, про що свідчать схвальні статті в тогочасній місцевій пресі.

Постановка цієї п’єси на дніпровській сцені була давньою мрією й останнім життєвим бажанням народної артистки України Лідії Кушкової. Втілити її на сцені з повагою до пам’яті актриси й режисера взялася директор-художній керівник Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, заслужена артистка України Оксана Петровська.

Враховуючи високий музично-хореографічний потенціал театру, молодіжний формат трупи, режисерка зробила виставу з хорошим акторським ансамблем, сценами циганського буття, в якому існує пісня, танець, яскраво костюмовані й по-циганськи темпераментні сцени, тобто стихія. А в ній розквітає, випробовує себе й зраджує кохання Василя (актор Василь Петрушко). Герой постає проти думки очільників циганського табору, коли покидає його заради любові простої української дівчини Галі (актриса Олександра Івлюшина). Це засвідчує знаковий для розвитку сценічної дії епізод розмови Василя з «головою таборової жіноти Гордилею» (засл. артистка України О. Петровська). Цікаво, що для акторського почерку більшість дійових осіб-виконавців обирають мелодраматичну, романтичну манеру поведінки на сцені. Їхня умовність існування ніби виправдовується важливістю теми кохання. Остання – лейтмотив вистави, ідентифікатор запропонованих обставин ролі кожного. Щоправда, відбувається це «виправдання кохання» в уповільненості емоційного темпоритму дії, в затягнутості часу вистави (близько трьох годин).

Цікавою інтермедіальною знахідкою у виставі є колоритний відеоряд, вибудуваний на великому екрані за законами кіно- та телемистецтва.

Актори демонструють стихію свободи, єднання з природою, силу свого темпераменту в пісні, танцях, іграх біля вогнища, через крупні й середні плани, панорамність зображення.

Поетичною є сцена прогулянки Василя й Ази біля річки та в саду, щоправда, вона невмотивовано повторюється двічі. А взагалі-то такий творчий прийом взаємодії, «перетікання» театральної дії в кінодію є органічно вмонтованим у виставі. Він дозволяє засвідчити той факт, що сучасний театр є «мистецькою медіа», як уважає видатний німецький дослідник К. Бальме у праці «Вступ до театрознавства».

У виставі шевченківців досить виразно представлений любовний трикутник Василь, Галя та Аза. Василь постійно балансує між двома коханими жінками, намагаючись психологічно точно виправдати почуття героя. Іноді здається, що актор виходить із меж умовності перебування на сцені. У цій дійовій особі борються любов, пристрасть, призвичаєність до циганського побуту й почуття обов’язку.

Актори вдаються до навмисної гіперболізації почуттів, щоб закликати глядача до співпереживання, взаємодії у творчо-комунікаційному ланцюжку актор-глядач. Такий задум був у колективу театру на початку вистави, коли ще у фойє всі поринали у стихію циганського темпераменту, музики й танцю, або в глядацькій залі учасники вистави прагнули «погадати на щастя» вдячним глядачам.

Ключовою постаттю вистави виступає надзвичайно вродлива, вільна у своєму виборі циганка Аза (актриса Вероніка Голованьова). Вона підкреслює свою незалежність від залицянь молодого панича, циганського ватажка Апраша (засл. артист України В. Мойсеєнко). Актриса різноманітними сценічними засобами підкреслює, що її стихія – свобода й вірна любов до Василя. За режисерським задумом головна героїня сама вкорочує собі життя, залишаючись вірною й відданою Василеві. Аза закликає коханого знищити свою суперницю Галю: «Вирви усіх їх з серця, викинь з душі, а щоб ні сліда, ні слідочка не зосталося…»

Цікавою у виставі постає лінія взаємовідносин Василь-Галя. Гарна сільська дівчина (актриса Олександра Івлюшкіна), дочка вдівця Наума Лопуха (нар. артист України В. Крачковський) закохується у Василя й свідомо погоджується на злиденне існування в хаті за селом. Проти цього вибору виступає батько, сільська громада зі своїм старшиною Глейтюком (нар. артист України Г. Маслюк). Ця ненависть яскраво оприявлена в масовій сцені на сільській околиці. Це своєрідна кульмінація вистави, коли односельці жорстоко засуджують Галю, залишаючи її напризволяще у злиднях. Лише сирота Опанас (актор Я. Безкоровайний) заступається за Василеву дружину, що опинилась у самоті та без підтримки близьких. У своєму шляхетному вчинкові актор постає досить органічним.

У виставі існують два світи, дві системи виміру людських цінностей: циганська, вільнолюбна, без соціальних умовностей, та українська, світська, з обумовленою соціальною нерівністю, ієрархією суспільних відносин. Їх жертвою, своєрідним епіцентром і став Василь, життя якого не склалося.

Ключовою постаттю сценічної дії у виставі шевченківців й у драмі М. Старицького є «голова над жінотою» Гордиля. Вона – безперечний авторитет у таборі, названа мати Василя, яка піклується про його долю й уболіває за збереження циганських традицій. Заслужена артистка України Оксана Петровська вибудовує свою лінію ролі від неприйняття Василевого рішення щодо одруження з Галею до прощення його вчинку, виправдання рішучих дій циганки Ази. Палітра акторських засобів тяжіє до мелодраматичних прийомів, які мають трагічне звучання. На цих творчих принципах ґрунтується природа українського національного театру. Особливо це підкреслює епізод вигнання Василя з циганського табору. Така гіперболізація почуттів і душевних станів героїв є цілком виправданою. Глядач відчуває максималізм людської долі, почуттів, приреченість людського вибору у стані соціальної нерівності. Особливо від цього страждає Василь.

Вистава шевченківців – про вічні цінності в непрості часи, про правду й кривду в людському суспільстві. Ця творча праця є втіленням прагнення розвивати традиції класичного українського театру, театру музичного, фольклорно-етнографічного, соціально-психологічного. Попри деяку затягнутість сценічної дії та відеоряду, виставу «Циганка Аза» можна вважати подією 104-го театрального сезону шевченківців. Їхнє майбутнє – у пошуку нових сценічних, форм, авторів, концепцій для свого репертуару.

Фото надані авторами