«Світ Божий як Великдень». Частина 1

З давнини для українського народу Великдень залишається головним релігійним святом року. Християни східного обряду з нетерпінням чекають на найбільш шановане, урочисте і радісне свято року – Світле Христове Воскресіння, або Великдень. Свято відзначається за місячним календарем, тому не має постійної дати. Це – неділя після першого повного місяця, який настав після дня весняного рівнодення. Згідно з біблійними писаннями, саме в цей день Ісус Христос воскрес після страти. У 2023 році Великдень припадає на 16 квітня. 

«Великдень – свято воскресіння»

Дослідники наголошують, що витоки цього свята дійшли до нас ще з язичництва і раніше пов’язувалися з пробудженням природи, з початком засівання. Слово «Великдень» – «великий день» – означає прихід весни, відродження природи, воскресіння землі до нового життя. Сучасне свято Великодня та Великодні обряди запозичені з язичницьких і юдейських культів і пов’язані з особою Ісуса Христа як свято Воскресіння Христового. Це – звільнення від тягаря гріхів і зла, перехід від смерті до життя, любові, добра. Існує легенда про виникнення назви свята.

Великдень називають так, бо розповідають, що в той день, коли Христос народився, яскраво світило сонце й дні були такими довгими, що теперішніх треба сім скласти докупи, аби вийшов один такий, як раніше. Як зійде сонце в неділю вранці, так і зайде аж в суботу ввечері. Після того, як Христа розп’яли, дні стали меншими. Тепер тільки ворота в церкві стоять навстіж сім днів, ось чому цей день звуть Великим.

Сьогодні свято Великодня в Україні символізує також загальне відродження й оновлення світу. Адже в пам’яті українців збереглося багато звичаїв і обрядів, котрі здійснюються й досі, проте не мають прямого зв’язку з християнством.

Український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор Микола Маркевич «невтомно і сумлінно», як писав видавець його творів І. Давиденко, протягом 1820–1830-х років збирав і описував звичаї, вірування, кухню і напої українців, починаючи від згадок про них 1600 року і до завершення роботи над книгою у 1850 році.

Праця М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян...» була опублікована в Києві вже після смерті фольклориста у 1860 році. Пізніше цей видатний українець, закоханий в українську історію, поезію, музику, пісню, народне мистецтво, звичаї й обряди, був затаврований як «український буржуазний націоналіст».

Його метою було «зробити доступними для публіки цю дорогоцінну працю». «Уявіть, мої читачі, що нині зранку почався 1850 рік від Різдва Христового. Ми з вами проживемо життям українським з усіма забаганками, забобонами, повір’ями, звичаями, іграми, які дійшли до нас від предків наших», – звертався до своїх читачів М. Маркевич. Тепер уже в ХХІ столітті можна пересвідчитися, що народні традиції передаються з покоління в покоління українців, і багато з них зберігаються і в наш час. 

Традиція прикрашати оселю й одяг декоративними петриківськими розписами зародилася в Україні теж задовго до появи християнства. Люди на Придніпров’ї вірили, що в красивих петриківських орнаментах криється магічна сила, яка захищає від злих сил і негараздів. Із сивої давнини у нашому краї збереглися й унікальний петриківський розпис, і святкування Великодня як нев’янучі народні традиції.

«Страсний тиждень називається білим»

За тиждень до Великодня відзначали Вербну неділю і налаштовувалися на свята. У цей день жінки, нарізавши вербових патичків, несли їх до церкви, щоб освятити. Гілочки ці тримали як «помічні од недуг і грому»; ними можна було «викликати у посуху дощ». До хати вносять невеликі гілочки і, якщо хто спить, то «б’ють» його вербою, приказуючи, як і 200–300 років тому: «Не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень, будь здоровий, як вода, а великий, як верба, а багатий, як земля!». На цьому тижні заборонялося сіяти городину, «бо буде ликовате, як верба».

У «Календарі народних звичаїв і обрядів» (1872) інший відомий український історик і етнограф Павло Чубинський, описуючи народні традиції, зауважує: 

«Всі згадані тут ознаки народного життя, хоч і дійсно існують в народі, та той помилився б, хто подумав, що вони зв’язують і сковують народне життя накшталт талмудичних правил євреїв. Всі ці ознаки можуть існувати ще довго, навіть при великому розвитку народу, складаючи поетичну обстановку його життя, дорогоцінність старовини, успадкованої від предків, але ніяк не строгого закону, вбиваючого свободу думки і волі».

«Мити, білити, завтра Великдень» – читаємо у Миколи Маркевича про те, що українки приказували, готуючись до Великодня на «білому тижні». Господині чепурили оселі: білили хати, мили лавки, полиці, столи, двері.

А на Придніпров’ї саме у весняну пору, перед Великоднем, у давнину сільські господині не тільки вибілювали хати, а й прикрашали їх рослинними орнаментами. Майстриня з Петриківки Олена Ярмолюк пригадує ті часи, коли її бабуся розписувала піч.

«Як і годилося, на свята бабуся «білила» піч і наносила фарбою новий букет, – розповідає художниця. – Спочатку розпис вживався як хатній живопис українців. Жінки перед Великоднем, побіливши хату, наносили різнобарвні малюнки над вікнами та дверима. Та головним полотном все ж була піч. Малювали жінки все, що було пов’язане з нашою природою: птахів, дерева, квіти, козаків та козачок, також зображували український побут».

Вважалося, що орнаменти привертають до господарів удачу, захищають від нещасть, стихійних лих і злих сил, поліпшують здоров'я. Господині розмальовували здебільшого стіни хат і печі. При цьому хатні розписи на Петриківщині мали свої особливості, орнаменти були досить дрібними, з великою кількістю деталей. Згодом деякі майстрині почали розписувати не тільки свої хати, а й сусідні, працювати на замовлення. Коли попит на такі розписи виріс і майстрів, які мандрували, вже не вистачало, виникла так звана «мальовка», тобто той самий розпис, що й на стіні, тільки намальований на папері, який потім вішали на стіну. «Мальовки» виготовляли цілими сім’ями, дітей залучали до цього з самого малечку...

Найбільше мальовок продавали навесні, перед святами, коли всі білили і оновляли свої хати. Петриківські базари в цей час – надзвичайне видовище. Усіма кольорами райдуги розцвітали намальовані на папері великі й малі квіти та цілі букети; ніби квіткові гірлянди, тріпотіли на вітрі вузенькі паперові «стьожки» вкриті орнаментальними фризами, що їх клеїли на горизонтальні виступи печі у кожній петриківській хаті; майоріли зубчасті довгі розписані «лиштви», якими оздоблювали так звані зрубчики – поперечні дошки стелі, від чого хата ставала особливо ошатною» (О.С. Данченко)

У залежності від того, яке місце мала прикрашати «мальовка» в хаті, її робили відповідного розміру та формату: у вигляді квітки в овалі – для комина; чотирикутною з килимовою, переважно центральною композицією, коли «мальовка» призначалася для запільної стінки; у вигляді довгої смужки, коли вона мала прикрасити сволок; така ж смужка з одним вирізаним зубцями краєм для полиці або у вигляді рушника, коли мала зайняти місце у міжвіконні.

З таких «мальовок» починалася творча біографія відомої народної художниці з села Петриківки Тетяни Пати. Перші з них вона виконала ще в 1914–1915 роках. 

«Коли порівняти «мальовки», зроблені до революції, з «мальовками» радянського часу, можна помітити, що перші повністю імітують мотиви настінних розписів і мають заступити їх. Пізніше народні майстри, працюючи на окремому аркуші паперу, починають рахуватися вже не стільки з місцем, де має висіти «мальовка», скільки з розміром та форматом паперового аркуша. Так в «мальовці» з'являються елементи станковизму, так настінний розпис поступово відривається від стіни і набуває принципово нових мистецьких якостей» (Б.С. Бутник-Сіверський).

Яскраві рослинні орнаменти, пронизані світлом, якими розписували вибілені селянські хати, привертали увагу своєю колоритною красою. «Ще багатшими стали розписи інтер'єру. Центром таких композицій зазвичай залишається розпис печі, якому підпорядковується прикраса всіх інших частин кімнати – арки, що з'єднує піч із грубкою, самої грубки, стін та стелі» – пише дослідник українського народного мистецтва Б.С. Бутник-Сіверський.

Деякі господині розписували «петриківкою» печі, балки, скрині та інші предмети домашнього вжитку. Фарби для розпису виготовляли із природних пігментів, які містилися у відварах кольорових овочів чи трав, а замішували їх на яєчних жовтках. 

Хатні розписи Катеринославщини передреволюційних років, на думку Б.С. Бутника-Сіверського, дрібніші розміром, ніж в інших регіонах України, та й у межах кожної композиції значно більше дрібних деталей. Цікаво і те, що тут в одному й тому ж орнаменті поруч із суто декоративним трактуванням рослини можна побачити точну передачу природної форми; зокрема, такі зображення листя на малюнках із розписів хат Петриківки, Могилева та Мишуриного Рогу. Дрібність орнаментальних мотивів у розписах Катеринославщини відбилась і на характері великих композицій. Так, наприклад, коли на Поділлі одна велика квітка могла заповнити весь комин або простінок, то в наших краях заповнення великої площини досягалося ритмічним і багаторазовим повторенням однакового дрібного мотиву.

Кожна деталь подібних зображень несла в собі приховане символічне значення. Наприклад, виноград був побажанням плідності, дуб уособлював чоловічу енергію, хоробрість і відвагу, мак втілював сімейну пам'ять і силу роду, барвінок – молодість, розвиток, зростання. Композиція букет-вазон – це одвічний образ квітучого дерева життя; лиштва (фриз) символізує нескінченність; квітка – вершина краси природи, її апогей; калина – символ дівочої вроди. Зображення птаха – символ гармонії, світла, щастя; півник символізує пробудження, відродження; зозуля уособлює таємницю вічного плину часу. Так на стінах, полотнах і посуді утворюється свій особливий світ краси та натхнення. Поступово малюнки й орнаменти перетворилися на справжнє мистецтво. 

«День свят, а тиждень заходу»

Протягом останнього тижня посту потрібно було ретельно підготувати господу та родину до самого дійства. В різних куточках України існують згадки про те, що люди у другу половину тижня, від вечора четверга і до неділі, могли взагалі не споживати їжі. Зазвичай цього дотримувалися особливо віруючі люди, оскільки вони вважали це своєрідною пожертвою Богові.

«День свят, а тиждень заходу», – казали наші предки про Страсний тиждень. З давніх-давен з вівторка українці починали готувати святковий одяг, продумували, які продукти потрібні будуть для приготування великодніх страв. У Страсну середу затівали генеральне прибирання, яке тривало й наступного дня. У Чистий четвер купалися до світанку, прали, готували святкову одежу: «На Великдень сорочка хоч лихенька, аби біленька». Також давали лад у хатах, готували паски та крашанки. А ввечері обов’язково прямували на службу до церкви, яка в четвер теж була вже прибрана і святково прикрашена. 

Завдяки спогадам архівіста, археографа і краєзнавця Володимира Дмитровича Машукова, виданим у 1910 р., можемо дізнатися, як це відбувалося в Катеринославі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.:

«Згадуючи про великодню ілюмінацію, мимоволі пригадую й іншого роду картину: у четвер Страсного тижня великого посту після закінчення о десятій годині вечора читання спасительних Страстей Господа нашого Ісуса Христа… народ розходиться з Кафедрального собору в різних напрямках, несучи в руках воскові свічки, затеплені святим вогнем. Багато прочан, щоб віднести свічки додому і зберегти їх у дорозі запаленими, дбайливо роблять кольорові паперові ліхтарі найрізноманітніших форм і різної величини. Вигляд цієї картини був ще красивіший, коли велика колишня Ярмаркова площа залишалася незабудованою і на ній не було Гірничого училища, 1-ої міської жіночої гімназії та цілої серії приватних будинків.

Гарно було дивитись, рухаючись північно-західним краєм цієї площі (на нинішній Полтавській вулиці), як у нижній частині міста миготіли вдалині вогники, що позначали людей, які поверталися зі служб від парафіяльних церков Троїцької й Успенської, то прямуючи Катеринославським проспектом, Поліцейською та Нагорною вулицями, то перетинаючи вдалині ці вулиці. З високої соборної гори також помітні бувають подібні вогні, зібрані спочатку всі разом біля сільської церкви Ігрені на протилежному березі річки Дніпра, а потім, по закінченні й там служби, вони поступово розділяються і, наче мерехтливі іскорки, розносяться в різних напрямах до ближніх і дальніх хаток тамтешніх сільських жителів» (переклад – Т.Г.).

Під час Страсної п’ятниці дотримувалися суворого посту і проводили її в молитвах і спогадах про земні страждання Сина Божого. У суботу ввечері починалося святкове богослужіння – всенічне бдіння, на яке брали кошики з харчами для освячення.

Щоб паска вдалася!

Лише раз на рік українські оселі сповнюють особливі життєдайні пахощі «празникового» хліба, який великодньої ночі несуть освячувати до храмів. На Великдень в Україні готують ритуальну випічку – паски. Згідно із канонами церкви, випікання пасок дозволяється в середу і четвер. Більшість віруючих вважають за краще готувати випічку в Чистий четвер. Страсна п’ятниця є днем скорботи й журби для християн. Упродовж усієї п’ятниці прийнято їсти заздалегідь приготовлений хліб, сирі овочі та фрукти. Цим і пояснюється, чому не можна пекти хліб, а тим паче паски. Кажуть, що якщо випікати паску у п`ятницю, то вона не вдасться, а це негативно вплине на майбутнє всієї родини: протягом року у родині будуть негаразди. Якщо з якихось причин господиня не встигла спекти паску вчасно, зробити це можна в суботу. Велика субота – крайній термін для приготування пасок. 

Випічкою краще зайнятися з самого ранку, адже процес цей не такий швидкий. Для пасок беруть найкраще борошно. Додають побільше яєць, щоб тісто було насиченого жовтого кольору – це символізує сонце. Зверху паски прикрашали фігурками птахів і квітів, що позначало весну і родючість.

Паска символізує життєву повноту, а можливо, і нагадує нам про стародавню Велику Богиню, адже однією з її назв є «баба». Як правило, пасок випікають кілька, різних розмірів, часом для кожного члена родини, і обов'язково одну велику – для всіх. Прикрашають великодній хліб візерунками з тіста – подвійними (восьмираменними) хрестами, решітками, віночками. І в цьому український великодній хліб суттєво відрізняється від російського «куліча» – не оздобленого візерунками, а просто залитого збитим білим цукром і посипаного різнокольоровим «пшоном». 

Садовлять паску і виймають її із печі або духовки з молитвою. Бажано, щоб під час випікання пасок в кухні панували тиша і спокій, щоб до печі підходило якомога менше людей, не гупали двері та не брязкотів посуд. Наші предки взагалі вірили, що господиня має лишатись у хаті сама та казати різні замовляння на кшталт: «Іди, сатано, з хати, бо буду паску саджати» й обов’язково перехрестити паску. Доброю прикметою вважалося, якщо паска високо підніметься і рівномірно пропечеться – це означає щастя і благополуччя для всієї родини. Коли паска випечеться, беруться її прикрашати. Зверху оздоблюють спіралями – символом сонця, квітками, фігурками пташок із тіста. Заведено робити від п’яти до десяти пасок, аби згодом пригощати всіх родичів і близьких, вітаючи їх із Великоднем.

Петриківські майстрині оригінально розписують Великодні паски. Вони створюють зі святкової випічки справжні шедеври, прикрасивши їх барвистим петриківським розписом. На них можна побачити яскраві квіти, цікавих пташок, гілочку калини, куполи церкви, жовто-блакитні серця, різноманітні українські візерунки.

Титульне фото «Великдень». Худ. Галина Назаренко // https://svoboda-news.com/
 

Про великодні писанки буде далі.

«Світ Божий як Великдень». Частина ІІ.