Яворницький Дмитро Іванович
Дмитро Яворницький: життя для користі народу

Суспільно-політичні, наукові та ідейні позиції Д.І. Яворницького формувалися під впливом О. Потебні, М. Сумцова, А. Скальковського, В. Антоновича, М. Максимовича. Палка любов до козацтва зародилась у Дмитра Івановича, за його словами, ще в дитинстві під впливом творів М. Гоголя і «Кобзаря» Т. Шевченка. Великий вплив на нього справили В. Антонович та М. Костомаров, з яким історик особисто познайомився 1885 року. Дмитрові Яворницькому імпонувала думка, що історія – це рухи народних мас, і вивчати її варто за народними джерелами, народними поглядами на історичні події. Перенісши у свої дослідження народницький погляд, вчений розробив методологічну систему використання його в науці. Відштовхнувшись від концептуальних імперативів Миколи Костомарова, він сформував новий напрямок в історіографії, який можна визначити як історико-етнографічну школу.

Весь свій талант Д.І. Яворницький використав для розв’язання ключових проблем історії запорозького козацтва. Методика дослідження теми була у нього своєрідною, зовсім відмінна від методики більшості вчених, які писали твори в кабінетній тиші. Дмитро  Яворницький не був кабінетним вченим й історію Січі вивчав на місці, надзвичайно ретельно обстеживши всі місця «вольностей війська запорозького» – ріки, урочища, острови, печери. І працював невтомно все життя. «В запорошених чоботях, з обличчям овіяним степовим вітром, він в пошуках археологічного, архівного, фольклорного матеріалу об’їздив, обходив з краю в край всю Дніпропетровську область, побував у Соловецькому монастирі, й Туркестані, в Польщі, на Кавказі, в Персії. І в той час встигав написати сотні праць – історичних, етнографічних, художніх», – так писала про його діяльність дослідниця життя вченого Марія Шубравська.

Як вчений-історик Дмитро Яворницький зробив значний внесок також і в розвиток допоміжних історичних дисциплін, і, перш за все, археографії – у розробку її теорії та практики, виявлення і збір писемних історичних джерел, розширення методів і способів публікації, вироблення науково-практичних прийомів видання документів Упорядковані та видані ним збірки документів і матеріалів з історії запорозького козацтва, а відтак і з історії України в цілому, тривалий час служили дослідникам, не втратили наукового значення та практичного використання і нині, хоча і стали бібліографічною рідкістю.

«Історія запорозьких козаків» написана на великому за обсягом і різноманітному за характером документальному архівному матеріалі. Шістнадцять років витратив учений, щоб зібрати джерела. Він ретельно обстежив сховища документального матеріалу у Варшаві, Києві, Катеринодарі, Одесі, Харкові, Чернігові, опрацював велику кількість документів із фондів Московського архіву Міністерства юстиції та Міністерства закордонних справ. Малоросійського і Розрядного приказів, турецькі, польські, кримські справи, архів Генштабу, досліджував навіть монастирський архів Соловецького монастиря. Він скористався рукописами імператорської публічної бібліотеки в Петербурзі, приватними збірками.

Будучи авторитетним істориком прогресивного напрямку, Дмитро Іванович водночас став автором оригінального «Словника української мови» (т. 1, Січеслав, 1920), збірки етнографічних записів «Запорожье в остатках старины й преданиях народа» (СПб., ч. 1–2, 1888), видав у власних записах «Малороссийские народные песни, собранные в 1878–1905 гг.» (Екатеринослав, 1906), написав кілька десятків прозових і поетичних художніх творів.
 

Невтомний трудівник зібрав величезний фактаж, котрий і зараз служить історикам, уперше опубліковані ним документи і матеріали до історії козацтва не застаріли і донині. Проте, до сьогодні багата спадщина вченого як історика і археографа залишається мало вивченою, хоча життя та діяльність вченого завжди привертали увагу дослідників. Його книги широко використовувалися, але в питанні про роль і місце вченого в історичній науці, в історіографії існують різні думки.

Дмитро Іванович виховав плеяду вчених нового покоління – відомих істориків К. Гуслистого, П. Матвієвського, археологів А. Добровольського, В. Грінченка, багатьох музейних і архівних працівників. Колишні учні, з теплотою згадуючи свого вчителя, зазначали, що «лекції його завжди проходили з великим піднесенням, при переповненій аудиторії студентами багатьох факультетів».

Дмитро Яворницький перетворив музей О. Поля в Катеринославі на серйозне сховище історичних коштовностей, науковий центр міста. Вчений брав участь в організації та проведенні XIII археологічного з’їзду, працював у катеринославському товаристві «Просвіта», широко популяризував творчість Т. Шевченка, допомагав в організації Вищого гірничого училища (тепер НТУ «Дніпровська політехніка»), стояв біля заснування університету в Катеринославі (нині ДНУ ім. Олеся Гончара), читав у ньому лекції з історії місцевого краю, завідував кафедрою історії й археології, працював на розкопках Дніпробуду.

Не можна не згадати про певні заслуги академіка Д.І. Яворницького і в практичній роботі архівів, у підготовці кваліфікованих архіваріусів і археографів. Ще в 90-і роки XIX століття працював вчений співробітником Варшавської казенної палати (1895–1896 рр.), де вивчав і впорядковував архів фінансового управління Царства Польського, складав покажчик до нього. Протягом 1903–1915 років він був дійсним незмінним членом Катеринославської вченої архівної комісії протягом всього часу її існування, проводив у ній велику пошукову роботу та публікувався в «Летописях» цього товариства. Після громадянської війни в 1923–1924 роках Дмитро Іванович очолював Катеринославське губернське архівне управління, передаючи багатий досвід молодшому поколінню архівістів. Своїм багатством і впорядкованістю відділ фондів і архів Дніпропетровського історичного музею теж завдячує довголітній кропіткій збирацькій праці вченого.

Літературна творчість – одна зі складових частин розмаїтого таланту видатного українського історика. Їй він віддав короткі години свого відпочинку поміж напруженою працею на терені історії, археології, етнографії, лексикографії, музейної, педагогічної, громадської, культурно-освітньої діяльності. Белетристичні та поетичні твори містять різнобарвну палітру думок і почуттів Яворницького як митця, художника слова, дають можливість (через ідейно-тематичне спрямування, сюжетику, систему образів, поетику) глибше і повніше зрозуміти духовний світ Яворницького-людини, стихію його творчих пошуків, переживань і мрій, вершини морально-естетичних ідеалів. 

Через усе життя вчений проніс щире й глибоке захоплення найколоритнішим явищем в історії України – запорозьким козацтвом. Він не просто ідеалізував славне козацьке минуле, а створив образ-символ духовної величі українського народу. Його літературна діяльність, органічно пов’язана з науковою, певною мірою випливає із неї, доповнює і продовжує її. Більшість історичних досліджень Яворницького мають на собі виразний знак імпровізаційності, відзначаються вільним розкутим стилістичним рядом, поєднанням наукового стилю з образним, художнім. Це дає право віднести більшість з них до творів перехідних жанрів: художньо-етнографічного нарису, історіографічного оповідання, портрету. 

Перший великий прозовий твір, яким Яворницький започаткував свій прихід в літературу, – повість «Наша доля – Божа воля» – він виношував довгі роки і опублікував у 1901 році в журналі «Киевская старина». Повість прихильно зустріли критики та читачі, а у 1905 році її  перевидано в Катеринославі. 

Протягом 1901–1920-х років літературні твори Яворницького виходили окремими виданнями в Катеринославі, друкувалися в київських і місцевих періодичних виданнях «Рада», «Рідний край» «Екатеринославские губернские ведомости», «Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии», «Дніпрові хвилі», «Споживач», «Кооперативне життя», українському декламаторі «Розвага», пропонувалися для вивчення у школі і були вміщені в читанці І. Труби «Стежка додому».

У творчому доробку Яворницького-письменника роман «За чужий гріх» (1907), повісті «Наша доля...» (2-е вид., 1905), «Христос у серці чоловіка» (1905), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами» (1911), оповідання, новели «Русалчине озеро», «Драний хутір», «Три несподівані стрічі», «Славний боян Хома Провора», «Сповідь душі баби Палажки Хотюнки», «Добрий пастир», «Як жило славне запорожське низове військо» та інші, поетична збірка «Вечірні зорі» (1911), вірші, опубліковані в періодиці «Все йде, все минає, пам’яті Л.В. Сохачевської», «Зачарований край», «Поминула, браття, вільна пора», «Думи мої, діти мої», вірші в рукописах «О горе!», «Піймай вітра», «Вечерній дзвін», «Тихесенько я йшов повз темної діброви»… 

У прозових творах Яворницький відтворює реалістичні картини з життя українського села сучасної йому епохи, продовжуючи і творчо наслідуючи традиції класичної літератури, зокрема творчості Т. Шевченка.  М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, О. Кониського, Б. Грінченка, Олени Пчілки, Марка Вовчка. За манерою письма Яворницький належав до генерації українських белетристів, які орієнтувалися на художньо-епічну традицію XIX ст. За визначенням І. Франка, це була школа «великих епіків... себто людей з ясним, широким поглядом, що малювали широкі картини українського життя так, як бачили її оком пильного, любов’ю надиханого обсерватора або іноді мораліста та судді». Психологічне осмислення образів, побудова діалогів, насичених прислів'ями та приказками, живописне відтворення портретних характеристик героїв, мальовничість пейзажів свідчать про глибоке знання Яворницьким життя різних верств населення, їхньої психології, живої народної мови. 

Історичні й джерельні праці Дмитра Яворницького відіграли велику роль у становленні та розвитку національної історіографії Запорозької Січі, а белетристичні твори викликали інтерес до цього непересічного явища. До наукової спадщини вченого зверталися і звертатимуться дослідники не лише тому, що в ній знаходять багато цінного фактичного матеріалу, вперше зібраного і систематизованого ним. Але й тому, що багато висновків, положень і характеристик з праць дослідника не втратили наукового значення, не застаріли і будять сьогодні нові думки, вимагають свого продовження. Адже живе гідний наслідування подвижницький приклад вченого, самовідданого лицаря науки, праці, непересічного історика девізом і правилом життя якого було: «Працюй, працюй не вдивляючись вперед і не озираючись назад, працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні хвали; працюй доти, доки служать тобі руки і доки б’ється живе серце в твоїх грудях; працюй для користі твого народу і на благо дорогої для тебе Вітчизни».

Фото з книг із фонду ДОУНБ, архіву ДНІМ ім. Д. Яворницького
та відкритих джерел Інтернету