Ісаєнко Микола Хомич
Микола Ісаєнко – видатний фахівець у галузі металургії

Микола Хомич Ісаєнко – легендарний директор, а згодом ректор Дніпропетровського металургійного інституту (ДМетІ), який понад 30 років очолював цей вищий навчальний заклад. Саме під його керівництвом ДМетІ перетворився на один з провідних технічних вузів країни, а жартівлива приказка «Лучшие дети учатся в ДМетИ» набула неабиякого поширення серед студентської молоді. 

Микола Хомич Ісаєнко народився 22 березня (9 березня за ст. ст.) 1902 року в селі Верхньому Бахмутського повіту Катеринославської губернії. І тут варто зробити важливий відступ, оскільки місце його народження примітне з декількох причин, адже у ньому тривалий час мешкав український поет Володимир Сосюра. Згодом село Верхнє отримало статус міста, а у 1965 р. увійшло до складу міста Лисичанська Луганської області. 

Батько М.Х. Ісаєнка, Хома Григорович, працював різноробом на Донецькому содовому заводі, а мати Акулина Савеліївна (в дівоцтві Павлова) була домогосподаркою. 

Ще трохи історії, аби краще розуміти загальний контекст описуваних подій. Від 1821 року селян з с. Верхнє примусово перевели на становище робітників Луганського ливарного заводу (переважно вони возили вугілля з Лисичанська до Луганська). У 1861 році шахтарі та селяни-робітники були звільнені від обов’язкової служби на заводі. 1879 року до Лисичанська побудували залізницю, а у 1890-му російсько-бельгійське акціонерне товариство заклало Донецький содовий завод («Донсода»), і він досить швидко вийшов на перше місце в імперії за виробництвом соди. 

Скажемо декілька слів про родину Ісаєнків, у якій було тринадцятеро дітей. Хома Григорович помер, коли Миколі було лише чотири рочки, а найменшому в сім’ї виповнилось лише два. Тож доля у матері великого сімейства Акулини Савеліївни була непростою. Та вона була мудрою і вольовою жінкою, хоча і неграмотною. Саме повага до матері була одним із наріжних каменів великої родини Ісаєнків. 

Акулині Савеліївні була притаманна та житейська мудрість, яка дозволила поставити на ноги всіх членів родини. Ось одна з її настанов синові Миколці, коли той уже був на керівній посаді: «Ти їдеш до Москви, до начальства. А це ж на горі, там вітер сильний. Будь обережний». І Микола Хомич уважно дослухався й виконував материні настанови. Спілкування між ними завжди було шанобливим. 

У родині оповідали ще таку бувальщину, яка трапилась якось у 1918–1919 рр. під час подій Громадянської війни. Тоді їхнє село постійно перебувало то під однією, то під іншою владою. І ось у один з таких днів Акулина Савеліївна побачила, як городами до її хати під солом’яною стріхою біжить сусід-єврей Максим Павлович Заливацький. Одразу все зрозумівши без слів, вона підставила драбину до стіни, а той заліз на горище. Жінка швиденько прибрала драбину і почимчикувала на вулицю, якою вже котилася хвиля якогось несамовитого ґвалту: у село заходили представники чергової нової влади. Троє вершників, які їхали попереду, почали чимдуж волати: «Гей, жінко! Куди тут жид побіг?». «Ой, баби! – зі сміхом промовила жінка. – Йдіть-но, гляньте: троє гарних вершників на трьох добрих конях одного жида не можуть упіймати! Ха-ха-ха! Та ось туди він побіг», – і Акулина Савеліївна вказала рукою у протилежний бік. 

Довго ще жінки перешіптувалися, споглядаючи за курявою від копит гнідих коней. А сусід Заливацький перебував на горищі хати Ісаєнків дві доби і врятувався, оскільки влада у селі Верхньому знову змінилася. 

Та повернімося до нашої головної лінії оповіді. 

Освіту Микола Ісаєнко спочатку отримав у двокласній школі, а після її закінчення працював різноробом у підрядників «Донсоди» на виготовленні щебеню, діжкотари тощо. Згодом, 1917 року в п’ятнадцятилітньому віці вступив до ремісничої школи, аби стати учнем слюсаря, а практичні навички набував у механічному цеху содового заводу підручним. Від 1919 до 1922 року навчався у хіміко-технологічній школі, створеній у перші роки радянської влади для робітничої молоді, яка згодом була реорганізована у фабрично-заводське училище (ФЗУ). 

Через зупинку виробництва на содовому заводі М. Ісаєнко змушений був шукати роботу не за спеціальністю у Краматорську. Тому в 1922–1925 роках працював підручним сталевара у мартенівському цеху Краматорського металургійного заводу. Саме на цьому підприємстві 1922 року Микола Ісаєнко став комсомольцем, а згодом, 1924 року, був прийнятий до лав комуністичної партії. За рік почалася його активна партійно-господарська кар’єра. 

Здібного юнака помітили і вже від листопада 1925-го Миколу Ісаєнка перевели на громадську роботу до комсомольських і профспілкових органів в Артемівському окрузі на Донеччині. Влітку 1928 року за партійною квотою його направили на навчання на металургійний факультет Донського політехнічного інституту (м. Новочеркаськ), де окрім студіювання науки, він обіймав посаду голови профкому. Взимку 1928–1929 року за дорученням партійних органів Північнокавказького краю М.Х. Ісаєнко в козачих станицях проводив роз’яснювальну роботу про необхідність організації колгоспів. 

У 1931 році рішенням Наркомтяжпрому студенти політехнічного інституту в м. Новочеркаську стали студентами Дніпропетровського металургійного інституту (ДМетІ). Тож М.Х. Ісаєнко вже закінчив саме цей виш за спеціальністю «інженер-сталеплавильник» і в березні 1932-го р. був направлений на роботу до м. Краматорська на металургійний завод заступником начальника (згодом начальника) мартенівського цеху. 

У грудні 1935-го М.Х. Ісаєнко отримує запрошення від керівництва ДМетІ на роботу доцентом кафедри металургії сталі та декана металургійного факультету. Від початку 1937 року був виконувачем обов’язків заступника начальника науково-дослідного сектора. У вересні 1937-го його затверджено на посаді директора ДМетІ. У проміжку 1938–1940 років Микола Хомич Ісаєнко закінчив університет марксизму-ленінізму. 

У серпні 1941 року інститут було евакуйовано до м. Магнітогорська, де його було об’єднано з Магнітогорським гірничо-металургійним інститутом, а М.Х. Ісаєнка призначено на посаду директора Уральського науково-дослідного інституту чорних металів (м. Свердловськ). Виконуючи обов’язки директора цієї наукової установи, М.Х. Ісаєнко був відповідальним керівником двох особливо важливих для армії та фронту науково-дослідних робіт: виробництва листової сталі спеціального призначення для глибокого штампування з гарячекатаного листа та покращення якості сталі марки С-54 на ванадієвому переділі. 

Після звільнення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників Миколу Хомича у грудні 1943 року знов призначили директором ДМетІ. Сумлінна праця на цій посаді неодноразово була відзначена державними нагородами, серед яких по два ордени Леніна і Знака Пошани, Орден Червоної Зірки та численні медалі. 

Обіймаючи посаду ректора ДМетІ, М.Х. Ісаєнко постійно проводив наукові дослідження і в підсумку 1950 року захистив кандидатську дисертацію у м. Москві, а у 1956-му йому присвоєно вчене звання професора. 

У Миколи Хомича був особливий стиль керівництва трудовим колективом. Ось як про нього говорив сам ректор, а його думку для нащадків зафіксував професор Тарас Григорович Бень, завідувач кафедри економіки промисловості ДМетІ. «В чому полягають основні завдання директора вузу? Перше завдання полягає в тому, щоб призначити на посади завідувачів кафедр таких співробітників, які не можуть не працювати, для яких творчість є органічною потребою. А друге завдання полягає в тому, щоб не заважати їм працювати. Потрібно створювати відповідні умови, не відволікати їх дріб’язковими вимогами та формальностями». 

Крім того, колеги М.Х. Ісаєнка неодноразово наголошували на якомусь його дарі бачити людську сутність, без зайвих слів розуміти, чи буде з тієї чи іншої людини щось путнє. Можливо, у цьому йому допомагали тривалі бесіди із мамою Акулиною Савеліївною, до думки якої дослухався усе життя… 

Під час роботи на посаді керівника ДМетІ М.Х. Ісаєнко був активним дописувачем статей у місцевій пресі. Неодноразово газети «Зоря» та «Днепровская правда» надавали йому свої шпальти. Статті, головним чином, мали на меті ознайомити широку громадськість міста та області з подіями, які відбувалися у трудовому колективі металургійного інституту. 

Однією з найбільш відомих праць вченого-організатора вітчизняної металургійної науки можна вважати книгу про історію металургійного інституту, яка побачила світ у київському видавництві «Вища школа» у 1974 році. 

Микола Хомич був на посаді ректора до 15 липня 1970-го р., а потому працював професором-консультантом кафедри електрометалургії до відходу у вічність 30 червня 1985 року. 

Займався поліпшенням якості сталі спеціального призначення. Встановив залежність розподілу ванадію між шлаком і металом під час сталеплавильних процесів; створив і впровадив технологію одержання сталі для деталей із гарячекатаного металу.

За роки керівництва металургійним інститутом М.Х. Ісаєнко перетворив цей вуз на справжню кузню кадрів вітчизняної економіки та політики. Закладене економічне підґрунтя дозволило створити низку потужних наукових шкіл, які мають перспективи і в непростому сьогоденні.