Маковський Володимир Матвійович
Володимир Маковський: визначний вчений із репутацією дивака

Навряд чи знайдеться серед численних вчених Дніпропетровська ХХ ст. такий, про якого було б складено стільки легенд – чи то правди, чи напівправди, чи побрехеньок – як про професора Катеринославського (пізніше – Дніпропетровського) гірничого інституту Володимира Матвійовича Маковського. Дивацтва професора відбилися не тільки в легендах, але й у реальному факті його вступу до більшовицької партії у 70-річному віці.

Правдиві ж факти свідчать про нього як про визначного вченого, ім’я якого можна знайти в радянських енциклопедіях, як здібного організатора і як учасника революційного руху в Катеринославі та Харкові. Отже, постать досить цікава в історії нашого краю.

Володимир Матвійович Маковський народився 27 липня 1870 р. у м. Єйську на Кубані в сім’ї вчителя, котрий за становою ознакою належав до дворян. Пройшов звичайний для того часу шлях отримання освіти. Закінчив Владикавказьке реальне училище. У 1894 р. закінчив Харківський технологічний інститут. Працював на залізниці помічником машиніста, а згодом – машиністом.

Проте він рано захопився суспільним рухом, у 1900 р. був перший раз заарештований і відісланий у Грозний під гласний нагляд поліції. Але й там він знаходив можливість для участі у революційному русі. Це не завадило інженеру-технологу В.М. Маковському займатися і науковою працею. Свідченням цього є його опубліковане у 1903 р. дослідження «Огляд нафтової промисловості», яке привернуло увагу Катеринославського губернатора П.Д. Святополка-Мирського. Тому коли після закінчення терміну заслання Маковський звернувся до нього за дозволом оселитися у Катеринославі, такий дозвіл був йому даний.

Отже, у 1904 р. В. Маковський перебрався до Катеринослава, де на той час у зв’язку з швидким розвитком промисловості набирало сили робітництво, а також виникло студентство як благодатний ґрунт для поширення революційних ідей. Тут же існувала тоді досить потужна організація РСДРП.

Залишається таємницею як Маковському вдалося у 1905 р. влаштуватися асистентом по кафедрі прикладної механіки КВГУ, адже при прийомі на роботу адміністрація робила запит до Департаменту поліції про благонадійність кандидата. Письменник І. Шаповал у книзі «Широкі крила» говорить, що у цьому Маковському допоміг колишній ректор Харківського технологічного інституту професор Д.С. Зернов, на той час вже ректор Петербурзького технологічного інституту. Як би там не було, Маковського прийняли на роботу, і він брав активну участь у подіях 1905–1907 рр. у Катеринославі.

Прізвище В.М. Маковського в різних виданнях зустрічається у компанії з викладачами КВГУ О.П. Виноградовим, А.Ф. Родзевичем-Білевичем, П.Г. Рубіним, О.М. Терпигорєвим, які через Раду КВГУ намагалися послабити дію введених Міністерством народної освіти «Тимчасових правил» розпорядку у вищих навчальних закладах країни, згідно з якими студенти, які брали участь у сходках і демонстраціях, не допускалися до занять і віддавалися у солдати. Судячи зі спогадів академіка О.М. Терпигорєва, в роки революції 1905–1907 рр. В.М. Маковський тримався більшовиків. Про це ж говорить і більшовичка з Катеринослава С.І. Гопнер. Начебто й у пізніший період квартира В.М. Маковського була перетворена на більшовицьку явку.

У 1912 р., коли КВГУ було перетворено на Інститут, В.М. Маковський став доцентом. У 1921 р. він захистив докторську дисертацію.

Після початку І Світової війни, коли інтелігенцію Російської імперії охопила хвиля ура-патріотизму і вона активно включилася у діяльність «Військово-промислових комітетів», В.М. Маковський ухилився від такої участі. Існує легенда, що під час приїзду до Катеринослава у січні 1915 р. царя Миколи ІІ вчений демонстративно відмовився урочисто зустрічати його біля Преображенського собору.

У 1921 р. при Гірничому інституті на підставі декрету Раднаркому України від 7 березня цього ж року було створено Робітничий факультет, організатором і першим директором якого був професор кафедри (з 1921 р.) В.М. Маковський. Це була на той час дуже відповідальна справа – підготовити вихідців із робітничих і селянських сімей для вступу до ДГІ і спроможності сприймати складні навчальні дисципліни, а разом з тим виховати і надійний прошарок науково-технічної та технічної інтелігенції, який зможе реалізувати «грандіозні соціалістичні перетворення».

З різних джерел видно, що студенти любили свого професора, який читав їм курс «Вступ до машинознавства». Один із його колишніх студентів, а пізніше – професор університету О.Л. Бельгард, який слухав лекції В.М. Маковського, у своїх спогадах пише: «Нас завжди вражали його чітко і майстерно виконані крейдою на дошці креслення машин, потім було якось жаль стирати ці прекрасні малюнки».

У 1924 р. В.М. Маковський отримав звання заслуженого професора УСРР – і було за що. Він був кваліфікованим педагогом, відомим вченим, який займався питаннями гірничої механіки, розробив теорію парової підйомної машини зі шківом тертя. У 1927–1928 рр. вчений був ректором Дніпропетровського гірничого інституту. Оскільки у той час довго на керівних посадах ніхто не утримувався, то й професор Маковський незабаром був замінений досить непевною з професійної точки зору людиною, яка до науки і освіти не мала відношення.

В.М. Маковський багато часу і енергії віддавав громадській роботі. Багато років – з 1917 по 1941 рр. він був членом міської ради (в Катеринославі-Дніпропетровську та у Харкові), з 1926 по 1931 р. – членом ВУЦВК.

Вчений працював у ДГІ по 1930 р., а потім повернувся до міста своєї юності Харкова, де працював у Механіко-будівельному інституті. Там він завершив наукову працю, над якою працював багато років у Гірничому інституті, і в 1933 р. створив першу в СРСР газотурбінну лабораторію. Саме за його проєктом незабаром на турбогенераторному заводі в Москві була створена газова турбіна потужністю 736 квт.

А стосовно легенд про забудькуватість професора В.М. Маковського, то їх чималенько. Наприклад, про загублений ним золотий годинник, яким його було щойно премійовано за видатні заслуги (1922 р.), що знайшовся ввечері в чоботі, куди він випав із дірявої кишені. Про те, як він бідкався,  чи вистачить в них вдома подушок для професора К.Е. Реріха, бесіда з яким затягнулася допізна. Виявилося, що це він у Реріха був у гостях, а не навпаки. Академік О.М. Терпигорєв згадує, як він пішов до Маковського за обіцяною йому книгою і побачив, що той крокує туди-сюди по тротуару поблизу своєї квартири, поглядаючи на годинника. Виявилося, що на дверях висіла ним же повішена для студентів табличка з написом, що професор приймає з 4-ї години дня. А Маковський забув, що тим професором він же і є. Професор О.Л. Бельгард у спогадах пише про випадок, свідком якого він був. На урочистому засіданні в Гірничому інституті з приводу 25-річчя з часу його заснування був присутній Г.І. Петровський, а головував В.М. Маковський. Коли якийсь оратор попросив води, Маковський узяв капелюх Всеукраїнського старости  і став наливати в неї з графина.

Відомо, що будь-які дивацтва (дійсні чи вигадані) великим людям – вченим, письменникам тощо – пробачаються з огляду на їх розум і внесок у науку і культуру суспільства. До того ж вони надають такій постаті більшого «шарму» і закріплюють пам’ять про життя і діла цієї людини. До таких людей заслужено потрапив і Володимир Матвійович Маковський.

А за реальні справи В.М. Маковського його ім’я і образ увічнено серед ряду інших видатних вчених НТУ «Дніпровська політехніка» на меморіальній стелі перед Головним корпусом навчального закладу, де він працював чверть століття.

Помер В.М. Маковський 3 січня 1941 р. в Харкові, де й похований.