Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Частина ІV. Післявесільні обряди і традиції

Ой сьогодні понеділок – Не неділенька. А вже ж наша Маруся Не дівка. А вже ж її кісоньки Немає. Тільки її родинонька Гуляє.

Щоб зміцнити зв’язок між молодими та полегшити період адаптації нареченої у чужому домі, традиційно передбачалася ціла низка народних післявесільних обрядів.

Українське весілля на Катеринославщині, як свідчать дослідники етнографічних традицій, закінчувалось у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них – обряд шлюбної ночі – включав переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості. Другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. У понеділок весілля продовжувалося у хаті молодого, де знову збиралися гості.

«Комора», або Перша шлюбна ніч молодих

Напередодні свахи стелили молодим постіль, молоду перевдягали в нову сорочку, дружби (бояри) або старший боярин сторожували біля комори чи стодоли, де спали молоді. Вранці свашки оглядали сорочку чи постіль молодих. 

Перша шлюбна ніч молодих мала величезне значення, бо свідчила про честь молодої. У понеділок ранком молоді мали йти на поклін до батьків молодої. Коли молода виявилась недоторканою, то ще на зорі родичі молодого вивішували червоний прапор з китайки на димарі хати батьків молодої. Веселощі не мали меж: присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини надсилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку.

Та добридень, матінко, добридень!
Лучча була ніченька, як сей день.
Спасибі ж тобі, сваточку, 
За твою кудряву м’яточку,
За хрещатий барвіночок,
За запашний василечок,
За червоную калину,
За твою добрую дитину!

Червоний прапорець – це ознака цнотливості молодої, щоб на все село видно було, яка була хороша мати, що зуміла так виховати свою доньку, а тепер не соромно за свою дитину. Виховати чесну дівчину – це вважалось високим материнським обов’язком. Сусіди спозаранку поглядали на димар цієї хати, щоб знати, що там вивішено. 

Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України…» ще у 1650 року писав про це, як про «дивні» традиції понеділка:

«Наступного дня комедія це більш потішна; вона може видатися навіть неймовірною для тих, хто її не бачив: крізь рукава сорочки, знятої з молодої і вивернутої навиворіт, просувають палицю і носять її по місту з урочистістю як почесне знамено, що свідчить про знамениту битву, аби весь народ пересвідчився в чесності молодої і в мужності молодого. Гості йдуть слідом за цим з музикою, піснями і танцями; хлопці ведуть попід руки дівчат, які були на весіллі; люди товпляться і проводжають церемонію до самої хати молодих.»

На полотні І. Соколова «Ранок після весілля в Малоросії» зображений день після весілля, а саме звичай «перезва». На картині весільна процесія рухається ранковим селом і несе червоний прапор – символ незайманості нареченої. Молода з молодим поважно ідуть в центрі ходи, а попереду і позаду танцюють та розважаються гості. 

На картині І. Айвазовського теж зображено ранній ранок другого дня весілля. На задньому плані видно завершення обряду комори, тобто перевірки молодої на цнотливість. Серед туманних силуетів можна роздивитися червоний прапор – ознаку того, що молода успішно витримала перевірку. Гості зібралися біля комори, розмахують прапором і святкують. Водночас, на передньому плані зображений чоловік напідпитку з пляшкою горілки та дівчина, очевидно, його дочка, яка намагається переконати батька не пити більше. Очевидно, герої картини чекали апогею весілля – завершення обряду комори, і вже раннього ранку, побачивши червоний прапор, повертаються додому.

Отже, коли молода була цнотливою, молоді і родичі молодого з веселими співами й музиками ішли до батьків молодої вклонитись і подякувати батькам за молоду. Так вони пили-гуляли, а потім ішли додому, а весільні гості збирали складчину на продовження весілля. 

Коли ж у молодої була порушена цнотливість ще до шлюбу, то горе було їй та ганьба її матері. 

Бодай тобі ж морозенку
що поморозив ти калиноньку,
посмутив всю родиноньку,
й близьку й далеку
і отця, неньку рідненьку.

На батьківській хаті молодої родичі молодого на вершечку димаря ставили розкуйовджений куль соломи, обтиканий палицями, на яких було начеплене всіляке брудне дрантя. Насамперед, за це відповідала мати, бо коли до них приходили з такою поганою звісткою родичі молодого, то батько тут же зразу лупцював матір молодої, і таки добренько, що не догледіла доньки. Коли молоді йшли поклонитись батькам молодої, то родичі молодого, особливо жінки, йшли за молодими, співали соромітницьких пісень, вибивали у діряві відра палицями замість музик. 

А молоді йшли, похнюпившись, молода гірко плакала. Іноді це було протестом батькам, які не хотіли одружувати своїх закоханих дітей, останньою спробою умовити їх. Бо коли син з відчаєм показував своїй матері сорочку дівчини, яку він кохав і якої батьки не хотіли за невістку, тоді батьки мусили згодитись на таке весілля, бо це все їм загрожувало великим скандалом – дівчина могла й накласти на себе руки, якщо батьки молодого і в цьому разі відмовлялись. А такі випадки були, як свідчила П.Т. Бєлінська, навіть у її рідному селі Михайлівка-Льовшина Олександрівського повіту. 

Але молодій дуже діставалось за це від її рідної матері. Коли до воріт батьків молодої підходила така ось музика з молодими, то мати молодої вибігала за ворота, хапала дочку і била її по обличчю, та плакала й мовчала, а весільні співали:

Було б тобі, мати, дочки доглядати, 
А не тепер бити та людей смішити!

Тоді вже втручався молодий, говорив: «Ой не бий, мати, та свого дитяти, бо вона не винна, винуватий я. Та якби всі знали, як ми вірно кохалися – тільки на небі ясні зірки та ясний місяць свідками були… та знайшлися воріженьки, щоб нас розлучити (всі розуміли, що це натяк на його батьків, бо на селі шила в мішку не сховаєш). А щоб нас не розлучили, то ми на останнє пішли… сором і образу разом перебути. За це простіть нас, тату й мамо, а ми обіцяємо вірно жити і до смерті одне одного любити». Тоді вже заходили до хати, а за чаркою все згладжувалось.

Взагалі молодий міг і зарадити такому посміховиську та сорому. Якщо він був сміливий, то, протестуючи, не давав сорочки молодої своїм родичам, які чатували, вимагали і загрожували покинути весілля. Коли молодий витримував до кінця, то й обходилось усе спокійно – родичі погаласували і облишили, а коли був несміливий, то ось тоді відбувалися такі неприємні події. 

Іноді на батьків дівчини вдягали солом’яні хомути, й весілля закінчувалося. У деяких регіонах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді її брат мусив лізти на дерево, щоб зняти його, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися.

Господиня завзята – не знає свята

На другий-третій день весілля молоді стають звичайною сім’єю, молода одягає хустку, фартух і виконує роль господині, й увага вже не настільки прикута до них, як до самого гуляння-свята.

«Тоді вже молода невістка припадає і порається коло гостей, миє посуд, а на другий день дуже рано приходили гості, і якщо заставали молоду невістку, що спить, а якусь посуду лишали немиту, то насипали туди попелу, видумували, хто що придумає, а невістка горілкою відкуплялась за все». (Записано від Дубовик О.М., 1930 р.н., с. Першотравенка Магдалинівського району)

Зранку молода йшла до криниці по воду, якою молоді та гості мали вмитися. 

В уявленні народу цнотлива молода після шлюбної ночі наділялася особливою силою, здатністю забезпечити багатство, плодючість усьому живому в господарстві: «Кропить невістка, кропить! Де капля води упаде, там пара волів стане». Після обрядового «биття каші» (розбиття горщика з кашею) і пригощання усіх присутніх, кашу сипали молодій у фартух, а вона обсівала нею двір, город, сад, худобу, щоб усе родило і множилося. 

На другий день, зазвичай, гуляли лише дорослі. Головною була червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Усе мало символізувати щасливе народження сім’ї. 

В окремих селах невістку водили по городу – показувати межу. При цьому свахи виконували ритуальні танці.

«Вареники»

У цей день молода господиня показувала свої здібності у господарюванні.

«Одним з екзаменів є ліплення вареників. Вареники готують з картоплею, сиром, капустою, м’ясом, і обов’язково є жартівливі вареники. До вашого рота можуть потрапити вареники з сіллю, перцем, копійкою, нитками та інші.» (Записано від жителів смт Славгород Синельниківського району про обряд «вареники» на сучасному весіллі).

«Циганщина»

Другого дня відбувалися гуляння під назвою «циганщина» (перевдягалися, крали курей, возили батьків на возі купатись).

На картині М. Пимоненка «Українське весілля» зображено сцену другого дня весілля – «циганщину». На задньому плані яскравою плямою вирізняється червоний прапор – ознака чесності молодої. В центрі полотна зображений староста і, ймовірно, сваха. Праворуч – гурт заміжніх жінок, які приєдналися до святкування. Гості жартують і обмінюються враженнями, грають музики.

Складовою частиною весілля у домі молодого було обрядове рядження. Наряджалися у молодих, перевдягаючись у протилежну стать – жінка за нареченого, а чоловік вбирався молодицею.

 

Дія картини І. Їжакевича відбувається теж на другий день весілля, який має назву «циганщина». Жінки, переодягнені в чоловічий одяг (ймовірно, свахи), посадили у поламаний віз сусіда, впряглися у цей віз і везуть чоловіка на весілля.

Первісне значення усіх післявесільних обрядів – обдурити злі сили і відвести зло від молодого подружжя. На другий і третій день виконували обрядові дії, що, втративши первісний магічний зміст, набули ігрового характеру. Це обрядове купання батьків молодих, катання їх на возику, тачці, гойдання у рядні, збирання курей по селу, молотьба снопа тощо.

«Гості вдягаються у циганський одяг та ходять по магазинах, купляючи на зібрані гроші якийсь одяг для батька та матері. Це робиться на обох весіллях. Грозяться вивезти їх у кручу, купають у ваганах. Особливо дотримуються цих процедур, коли син останній жениться, або він взагалі один. (Записано від Вовк Г.Х., с. Капулівка Нікопольського району).

Батькам мили ноги (якщо вони віддали останню дитину), в більшості сіл зять катав тещу на тачці, застеленій кропивою або будяками чи іншими колючими рослинами, щоб не сподівалася легкого життя і не встрявала між молодою парою. 

«Прали рядно» (яким вкривались молоді) в річці праником. Тому, хто пере рядно, дають могорич, викуп за рядно. Якщо у нього украдуть рядно, то він повертає весь викуп. Всі весільні шукають рядно, шукати можуть і тиждень. Коли знаходять, то знов п’ють могорич.» (Записано від Калініченко Є.І., 1923 р.н., с. Дмухайлівка Магдалинівського району).

На картині Г. Білащенка теж зображено другий день весілля – «циганщину», зокрема, звичай «одруження батьків» – ритуал вшанування батьків, які одружили останню дитину. На полотні видно транспортний засіб, на якому сидять батьки у вінках і до якого прикріплено палицю з вінком. Глядач одразу помічає, що батько тримає в руках пляшку горілки, та й гості достатньо веселі, до того ж процесію обгавкує собака, що додає дії драматизму і переконує у тому, що гуляння досягло свого апогею. Батьків везуть впряжені жінки і староста, а попереду ідуть музиканти і пританцьовують гості.

«Кури»

Після весілля у понеділок святкували вже тільки близькі родичі, як правило, в молодої. «Куди йдете?» – запитують у селі. «На кури», – відповідають свати гордо. Що означає «На кури»? Цей звичай, безперечно, теж дуже древній і пов’язаний з жертвоприношенням, зберігся до наших днів.

У понеділок до молодої на вечерю або після обіду збираються гості їсти курей. І справді, на стіл подається тільки курячий куліш і зварене куряче м’ясо. Але цікаво не це, а спосіб, яким добуто цих курей на завершення весілля. Вдень невелика група людей – чоловіки й жінки – зодягаються в циган і йдуть «красти» курей на весілля. Чому саме красти? Бо жертовні дійства з птицею на завершення укладення шлюбу проводились таємниче. Ніхто не повинен був знати, чия курка стала жертвою, і її господарі не могли б зробити чогось поганого молодій сім’ї. Згодом це переросло в жартівливу сцену, і курей довірили «красти»… «циганам». А це народ веселий, любить жартувати, танцювати. От і є привід для веселого завершення весілля.

«І у молодого, і у молодої, хто хоче з рідних, переодягаються і починають циганити. Вони збирали курей у тих, хто був на весіллі. Попереду ідуть – просять, а ззаду ідуть – крадуть. Все, що випросять або вкрадуть, несуть у двір до молодих, дещо можуть продавати, щоб перевести в гроші. Курей і гусей ріжуть і їдять самі та п’ють горілку. Двір у молодих перев’язаний стрічкою, нікого не пускають без грошей (збирають на одяг, щоб переодягти батьків рідних і хрещених). Катають батьків, купають, переодягають.

Циган стоїть, люльку курить,
А циганка людей дурить!
Ми – цигани, бідні люди,
Ми міняєм мідь на кури!
Ми не сієм, не оремо,
Все міняєм, що вкрадемо!»

(Записано від жителів с. Чаплинка Петриківського району).

«Цигани» можуть взяти не тільки подаровану їм господарями курку, а й сховати і принести на весілля інших гостинців, починаючи від пляшки горілки та качана капусти, закінчуючи сливами, що назбирали в саду, та грошима. Правда, цей гурт ніколи не зловживав своїм «тимчасовим правом» і гостинністю тих, хто їх приймав. І якщо, наприклад, і взяв якийсь «циган» хустку чи рушника в якоїсь господині, то ввечері він прилюдно показував річ і вимагав за неї викуп. Скажімо, у вигляді поцілунку…

Як дарують в понеділок

Відомий український етнограф і фольклорист П.П. Чубинський у 1869–1870 роках був керівником експедиції в центральні області України з вивчення звичаїв і побуту населення. У його фольклорно-етнографічних матеріалах зберігся опис післявесільного дарування в понеділок.

«Всі родичі садовляться круг стола; батько й мати сідають на покуті. Рід співає: 

Уведіте наше,
Да нехай воно пляше;
Воно буде частувати,
А ми будем дарувати.

Уводять молодих. Вони, увійшовши, цілують батька й матір у руки, а тії дарують. Потім молодий підносить на тарілці тестю горілку. Тесть йому дарує: «Дарую тобі, сину, дочку»…

– Спасибі, – одвічає молодий, – за добреє слово, за добрії речі. 

 – Дарую, – знов каже тесть, – тобі, сину, до дочки та й корову з телям, щоб дочка рано вставала.

– Спасибі, тату, – говорить молодий, – і за корову. 

Так частується мати й рід. Всякий, кого частують, дарує й приказує. Дарують, хто що може: овечку, курку, порося, гуску і друге. Писар стоїть з рогачем біля комина і записує вуглем там, хто що дасть, а як хто вип’є горілку да не подарує там чого, дак каже: «Як не даси поросяти (гуски або чого другого), то нехай тобі його вовк задавить». А співають тоді, як дарують, так: 

Ой роде, роде багатий,
Даруйте товар рогатий,
А ви печкурки – хоч курки,
А ви скарутільці – по копійці.
А ви приданки – серпанки».

«Дарили молодим на весіллі полотно, рушники, подушки, зелену ягницю (тобто те ягня, яке по весні народиться) (Записано від Калініченко Є.І., 1923 р.н., с. Дмухайлівка Магдалинівського району).

Діляниця короваю в молодого

На третій день весілля теж частують короваєм. До короваю приступаючи, дружки миють руки, моляться Богу, ріжуть верхні шишки і роздають, так само приказуючи, як і в молодої. 

Тоді, як роздадуть коровай, сідають вечерять і, повечерявши, розходяться додому. Батько й мати остаються і йдуть в комору з зятем і дочкою і там балакають: «Чи добре тобі тут, донечко?» – мати каже. «Добре, матінко, – вона одвічає, як будуть свариться, я буду жаліться». Тут п’ють горілку і жареним закушують. Частує їх молода. Випивши й закусивши, батько й мати прощаються і йдуть додому.

Якщо родина була незаможна, то весілля здебільшого понеділком і закінчувалося. У заможних родинах весільні гості могли протягом тижня ходити від батьків та родини молодого до батьків та родини молодої. Окремим весільним дням у народі надавалися окремі весільні назви та якості:

А п’ятниця – починальниця,
А субота – коровайниця,
А неділя – вінчальниця,
А в понеділок – напиватися,
А у вівторок – похмелятися,
А в середу – їсти та пити,
А в четвер – порядок чинити,
А в п’ятницю – пообідаю та додому поїду.

Ось таким було колись українське весілля на Катеринославщині – справжнє театральне дійство зі святкуванням, звичаями, обрядами, піснями, танцями та привітаннями, – усім, що певною мірою присутнє і в наші часи, особливо в сільській місцевості. Весільна обрядовість являє собою складну картину духовної культури і народної творчості, яка змінювалась, набувала нових форм. 

У ХХ ст. на Дніпропетровщині, як і в деяких інших регіонах України, відбулися суттєві структурні зміни весільної обрядовості. Під тиском руйнації традиційної культури, колективізації, голодоморів, наступу войовничого атеїзму обряд скорочувався у часі, відпадало вінчання, відбувалася втрата обрядової пісенності, скоротилися сватання, оглядини, заручини. Поступово виробився радянський сценарій весілля, який впроваджувався представниками влади не лише в РАГСах, Палацах одруження, але й на гостині в ресторанах. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. помітне незначне відродження окремих традиційних елементів. Найбільш стійким виявився весільний хліб – коровай, який виготовляють у місті й селі. Частина молоді бере шлюб у церкві. Одяг наречених переважно західноєвропейський. Під час весільної гостини у селах частково збереглися обрядові пісні, певні ігрові елементи весілля – обрядове рядження, «циганщина» тощо. 

Подекуди з’явилися нові елементи весілля, зокрема викрадання взуття молодої. Музичний і танцювальний супровід сучасні. Весілля лише частково відтворює етнічні особливості. Святкування у вишиванках та шароварах стало скоріше винятком, а не традицією. Почасти зберігаються такі традиційні елементи українського весілля як обдарування молодих, благословення шлюбу батьками, обрядове обсипання наречених зерном, грішми, цукерками. Стало модним нетрадиційно святкувати весілля. У Дніпрі та у Кривому Розі вже стало можливим брати шлюб за добу, святкувати весілля у трамваї, на арені цирку, у підземеллі метрополітену… 

Та все ж ми, самі того не помічаючи, дотримуємось деяких багатолітніх українських традицій, не зважаючи на їхню актуальність. Адже український народ такий – коли щось і робить, то від душі та з любов’ю!..