Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Частина ІІІ. «Просимо на весілля!»

Весілля си зачинає,
Хай Господь нам помагає!

У різних населених пунктах Катеринославщини етнографи зустрічали  як розбіжності, так і багато спільного у проведенні весільного обряду: в одязі, послідовності певних дій, виконанні пісень. Та центральні моменти весільного дійства скрізь відбувалися переважно у неділю. В цей день на українському весіллі проводились усі головні обряди і звичаї: вбирання молодих до шлюбу, весільний поїзд, викуп нареченої, прощання з рідними, розподіл короваю. В неділю, здебільшого, відбувалося і вінчання в церкві.

Вбирання молодої

У сільській місцевості у хаті молодої в день весілля (у неділю вранці) вбирали її в найкращий одяг, розплітали косу, одягали вінок і фату, при цьому співали:

«Куди, доню, собираєшся,
Що так рано наряджаєшся?
Чи між турки, чи між татарки,
Чи між дружки, 
Чи між бояри?
Не йди, доню, між чужії люди,
Бо там тобі все горенько буде.
Ой там гора крутениста, 
Там свекруха дуже норовиста»…

(Записано від жителів с. Добра Надія Томаківського району)

На картині В. Васильєва «Вбирання молодої» зображено одягання нареченої, ймовірно, саме зранку перед шлюбом. Двоє дівчат виготовляють з квітів головний убір, а одна вплітає у косу стрічки.

Приблизно в цей час у молодого мати кропила сина свяченою водою, обсипала житом, він вклонявся їй, присутнім і йшов разом із товариством до нареченої. 

У народі поширеною була думка: «щоб міцна була сім’я», треба обсипати наречених горіхами, на довге життя – житом, на солодке – цукерками, хмелем – на щастя, а грішми – на багатство. На Катеринославщині був зафіксований звичай обсипати молодих сіллю задля уникнення усіх чар. Деякі з цих прикмет збереглися в українському весільному обряді до наших часів. Перед тим, як йти до церкви, в хаті молодої наречених благословляли батьки. 

На картині українського живописця І. Їжакевича зображено ранок перед вінчанням, коли молодий приїздить по молоду. Його зустрічає теща у вивернутому кожусі. Молодий приходить у супроводі музикантів, дружбів і світилок. Світилка тримає в руках свічку з квітами, а дружба несе весільне гільце в короваї. 

Що ж то за ворона
Стоїть у порога,
Рота роззявила, крила розставила, 
Хоче полетіти, на посаду сісти,
На посаду сісти та все добро їсти.
Добре, добресеньке, як мед, молодесеньке.
Просим боярів у хату, годі на дворі стояти,
Сиру землю топтати
Червоними чобітками,
Золотими підківками…

(Записано від жителів с. Добра Надія Томаківського району)

Добробут нової родини посідав не останнє місце в системі народних цінностей. Недарма обов’язковим на українському весіллі був кожух, на який садили молодих із побажанням, «щоб вони жили багато». Мати молодого у вивернутому кожусі зустрічала і проводжала весільний «поїзд», на кожусі благословляли молодят.

А це вже І. Їжакевич зобразив інший момент, коли вбрана молода перед шлюбом виходить з хати, ймовірно, у супроводі брата та дружки. На вулиці за виходом молодої спостерігає родина та сусіди, грають музиканти.

День весілля у Кам’янському

В неділю ранком посходилися до Ярових свати, родичи, дружки й стали вбирати молоду до церви. Одягли шлюбне вбрання, вінок із білого воску – парафіну, перевитий зеленим барвінком і розмарином. А згодом приїхав і весільний потяг із Романкового: родичі, сусіди, друзі Зінченків і сам молодий, у синій чумарці й лакових чоботях. У кам’янській церкві Різдва Богородиці, молодих обвінчав піп Гаврило. А вдома Василя й Горпину зустріли батьки, благословили хлібом-сіллю на щасливе подружнє життя. А потім ще довго веселилися мешканці Романкового в садибі Ярових. Музик за традицією найняв молодий – Івана Безцінного з гармонією і Кіндрата з бубном. Наступної п’ятниці перевезли до хати Зінченків, в село Романкове, скриню з посагом молодої, а в понеділок і самі переїхали». (Запис Д.І. Яворницького, 1915 р.)

Вінчання

У неділю вранці молоді йшли або їхали на уквітчаних кінних бричках вінчатися.

У першій бричці сидів жених, наречена, боярин і дружка, а в інших їхали музики з гармошками і бубнами та дівчата, які співали пісні. Взагалі кожна дія на українському весіллі у нашому краї супроводжувалася піснями. Дослідники їх зібрали безліч.

Заздалегідь до вінчання молоді мали сповістити парафіяльному священнику про своє бажання створити сім’ю. Він оголошував про це парафіянам, якщо ніхто з них не повідомляв про факти, які перешкоджали б укладенню шлюбу, відбувалося вінчання. У головному храмі містечка Кривий Ріг – церкві Миколи Чудотворця – вінчання в 1908 році коштувало молодим 20 копійок. У порівнянні з іншими весільними витратами це були дрібниці. 

Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала
Та рушники вишивала.

(Т.Г. Шевченко)

Необмінним атрибутом вінчання були рушники. В храмі перед вінчанням молоді ставали біля аналоя (чотирикутного столика з похилим верхом, уживаного у богослужінні) на «вінчальний» білий рушник. На ньому, як на хмарині, стояли молодий і молода, і немов переносились на деякий час зі світу земного на небеса, щоб там здійснилося благословення їхнього шлюбу. Цікаво, що в православній традиції минулого саме трикратне ходіння навколо аналою вважалось символічним знаком вінчання. 

Ще був потрібен «союзний» рушник – символ духовного зв’язку, знак союзу любові та взаємної прихильності подружжя, їхнього тісного духовного єднання. Під час вінчання  священник зв’язував ним руки молодих. Для батьківського благословення молодих призначалися рушники до вінчальної пари ікон (Спасителя і Богородиці). Хліб також подавався на рушнику… (Про магію вишивки весільних рушників Катеринославщини: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Vishivka_rushniki_ornamenti)

У церкві складався акт дослідження умов правильності укладення шлюбу, до якого записували такі дані: звання, віра, місце народження та проживання молодого і молодої, матеріальний рівень життя, чи не родичі молоді, чи мають згоду батьків, чи сповідалися та причащалися. Цей акт підписували молоді в присутності 2–3 свідків і священника. Для ведення цих актів видавали книги за шнуром і печаткою.

У церковному обряді на Катеринославщині дослідники відзначають залишки давніх релігійних вірувань: пиття з одного келиха, намагання першим переступити церковний поріг і першим стати на весільний рушник, щоб забезпечити собі головну роль у сімейному житті. Виходили із церкви після вінчання через малі бічні двері, «щоб щастя не покидало». Молода волочила ногою рушник, на якому вінчались, щоб якомога більше дівчат вийшли заміж цього року тощо.

Рідкісні фото молодих з Криворіжжя

Журналісту Володимиру Бухтіярову вдалося свого часу розшукати та вперше опублікувати в газеті «Червоний гірник» декілька рідкісних весільних фотографій, на яких зображені молоді пари з Криворіжжя. 

На найстарішому фото 1904 року – молода пара Григорій і Євгенія Несмашні та їхні свідки, усі з весільними стрічками на вихідному вбранні. Тоді ще ніхто не знав, що унтер-офіцер Григорій Несмашний воюватиме з германцями у Першій світовій війні, вступить до лав Катеринославського революційного полку. Декілька років вірно чекатиме його дружина Євгенія. 26 червня 1918 року червоний комбат Григорій Несмашний загине у бою… 

На іншому фото напис: «В день весілля 8 червня 1918 року. Рудник С. Колачевського. Нечитайло». Це, напевно, прізвище нареченого, а значить і наречену так уже називатимуть. Раніше мало хто з молодиць залишав дівочі прізвища, було прийнято за звичаєм обирати прізвище чоловіка. Виправка молодого та дороге вбрання свідчать про те, що ця сім’я не з простого люду, певно з різночинців. Сподіваємось, що у цих криворіжців спільне життя тривало довго і щасливо.

Тепер уважно придивимось в обличчя цих дівчат. Дуже схожі одна на одну. Вони рідні сестри і вбралися у білі сукні невипадково. Восени 1931 року віддають заміж Агафію (посередині). Сестри Тетяна (ліворуч), Агафія і Параска Колтуновські зібралися так невимушено востаннє, в очікуванні сестриного нареченого… Ось такі невеличкі цікаві історії можуть розповісти старі фотографії.

Було і таке:

У 1920-роках у боротьбі з церквою на Катеринославщині влада скасувала вінчання, але люди і далі бажали скріплювати свої романтичні стосунки офіційно. Тоді було вирішено проводити реєстрацію шлюбів по-новому.

«Робочі об’єднаного клубу ім. Ілліча спілок деревообробників і друкарів оголосили боротьбу зі старим сімейним укладом і відсвяткували свою перемогу: на днях у нас було радянське весілля. Замість попів – президія з робітників і представник від спілки вінчали молодят – товаришів Богатових. Наречені тут же заявили про вступ в компартію», – писала в 1924 році одна з центральних катеринославських газет. Правда, вже через два роки в місті було порушене питання про скасування реєстрації шлюбів, причому за ініціативою жінок. Уже в 1926 році повідомлялось про районні збори дружин робітників і службовців, а також робітниць в клубі ім. Лозоватського: «У винесеній резолюції наголошується наступне: ніяких реєстрацій не потрібно, бо вісім років ми боролися не за папірець з РАГСу, не за формальну рівноправність, а за фактичне звільнення жінки».

А тим часом традиційне українське весілля на Катеринославщині продовжується.

«Просю Бога і вас на хліб, на сіль, на отченаш!»

З цими словами в день весілля, за свідченням етнографа Катеринославщини В. Бабенка,  батько молодого («весільний батько») після повернення молодого з-під вінця додому (молода поверталась до свого дому) вирушає без шапки з хлібиною під рукою, в свою чергу, запрошувати на весілля. Коли зберуться всі запрошені до молодого, сідають за стіл і пригощаються обідом. Після цього виходять всі у двір. Дружно виводять молодого й тричі обводять навкруги бочки з водою. В цей час мати благословляє сина, а він вклоняється на всі чотири боки. Молодого виводять за двір, за ним ідуть бояри, світилки з квітами, мати обсипає всіх зерном, насінням, грішми. Свашки співають: «Мати сина в дорогу виряджала». І всі «поїздом» йдуть до молодої.

Весільний поїзд

Хоч і засватана, і повінчана,
Ще ж ви її та й не візьмете.

 

Коли на вулиці чути було музику – це означало, що молодий іде за молодою. Починалась метушня на подвір’ї молодої: парубки тієї вулиці чи кутка, звідки мали забирати молоду, закривали ворота, підпирали їх, чим можна було. Самі ставали з різним знаряддям самозахисту, щоб не дати молодому молодої без викупу, співали:

«Ми калину рубали
та твою молоду годували».

«Сплативши викуп, молодий зі своїм почетом входить у двір, як згадує В. Бабенко в «Етнографічному очерку…». – «Дружко» з «підружим» йдуть до хати молодої, але їх не признають старости молодої і вимагають у них «білет». Мати молодої у вивернутому кожусі виїздить верхи на кочерзі у двір і танцює перед молодим, який починає роздавати подарунки. Матері – чоботи, сестрам і братам молодої – хустки і пояси. З хати виходять старости, перев’язують один одного навхрест рушниками, «дружко» веде молодого в хату, рубаючи повітря хусткою в дверях, і повертаючись до старостів, промовляє: «Старосто й пані підстаросто, благословіть молодого князя в цей чесний дім ввести». Йому відповідають: «Бог благословить!».

За столом коло молодої стоять малі її брати з солом’яними кийками і погрожують ударити молодого при його наближенні до молодої.

Зятю мій хороший,
Дай мені копу грошей,
Коли мою сестру любиш,
Ти мені жупан купиш.

(Записано І. Манжурою)

Після викупу молодого заводять за стіл. Гості з боку жениха теж вмощуються за столом і пригощаються. Після цього йде роздача короваю. Такий весільний ритуал, за свідченням В. Бабенка, можна було спостерігати в суто українських селах Верхньодніпровського та Новомосковського повітів. У с. Нікольському Катеринославського повіту, коли молодого саджали за стіл, при цьому співали:

«Йде Андрій на посад 
Зустріча його Господь сам, 
ой, із долею, із щасливою,
із доброю годиною... 
Цей же посад писар писав.
Писали його писарі,
а малювали маляри
темної ночі при свічі, 
а ясного сонця у віконця 
для Андрія молодця».

Посад молодих починався з батьківського благословення. За столом відбувався обмін подарунками. Першими молодих обдаровували батьки. В обряді «дарин» важливою була не коштовність речей, а слова, наприклад: «Дарую мішок глини, щоб просили на хрестини», «Даруємо щастя, здоров’я, солі і всього доволі».

Кожен гість мав свої примовляння:
– Дарую молодим сад, а в саду ягоди, щоб жили в мирі і злагоді.
– Даруємо корець гречки, щоб не було між молодими суперечки.
– Даруємо мірку гороху, щоб мали сина до року.
– Даруємо дзвіночки, щоб мали дві дочки.
– Даруємо граблі й вила, щоб молода добрий борщ варила.
– Дарую мішок пуху, щоб невістка не обіжала свекруху.
– Даруємо молодому дугу, щоб не поглядав на другу, а молодій – коня вороного, щоб не поглядала на другого.
(Записано від Кулик Г.О., 1935 р.н., с. Майське Синельниківського району)

Під час даровин роздавали «теремки» – очеретини, обліплені солодким прісним тістом і запечені в печі. На вершку прив’язувалася квітка з кольорового паперу і цукерки. Цей звичай і досі зберігається в деяких селах Дніпропетровщини. Обдаровування короваєм родини знаменувало кульмінацію весілля і відбувалося під спів свашок.

Наш півень білокрилий,
Наш дружко чорнобривий.
Ходе кругом хати, 
Де з цим шатром стати.
Наш півень білокрилий,
Наш дружко чорнобривий.
Ходе кругом хати,
Щоб коровай роздати.

(Записано в смт. Аули Криничанського району)

За весільним столом лунали переспіви, жартування між дружками і боярами, між свашками і сватами, на які ніхто не ображався. Від жителів с. Красине Криворізького району записані такі переспіви бояр і родичів молодого до дружок молодої:

«Старша дружка коса,
Наїлася проса,
Під стіл заглядає,
Чи не випадає».

Їм у відповідь співали дружки молодої:

«Де бояри забарилися,
Що до дружок запізнилися?
Чи сіно косили, чи хліба просили,
Чи в соломі ночували,
Аж миші вам вуса пооб’їдали»…

Покривання

Отак із піснями, танцями та жартами відбувалося весілля, наближаючись до кінця, коли молодих покривали. Як відбувався цей обряд, дізнаємось від етнографа П.Т. Бєлінської, яка записала його в с. Михайлівка-Льовшина Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Над головами молодих, які сиділи на лаві, розправляли шарф і співали:

«Покриваночка плаче,
Покриватися хоче.
Якби не схотіла,
То в батька б сиділа.
А ми що схотіли,
То те ми й зробили:
З тіста – паляницю,
З дівчини – молодицю!»

Потім починалося «покривання» дівчини: з неї знімали вінок і пов’язували жіночу хустку та одягали очіпок. Букет молодого віддавали старшому бояринові. Більше ніколи молода не мала права з’являтись на людях з непокритою головою і з розпущеною косою. Для заміжньої жінки те вважалося непристойним.

На картині А. Ждахи зображено сцену покривання молодої. Молода сидить на лаві в хаті молодого, заміжні свашки з боку молодого опускають на її голову хустку, а молодий зі свекрухою знімають з неї вінок. За традицією молода мусила двічі відкинути хустку і лише на третій раз згодитися. Поруч із молодим сидять дружки і староста, які спостерігають за обрядом.

Після покривання молода прощалася з дружками, обдаровувала їх короваєм, а дружки, в свою чергу, дарували їй хто що міг – тарілки, чашки, ложки і співали:

«Прощай, прощай, подруженько,
Бо ми вже ідемо
І твоє ми дівування
З собою беремо!»

Кожна дружка одягала собі вінок, а перетанцювавши з боярином, передавала вінок іншій дружці. Потім розривали вінок на гілочки, розбирали собі й залишали весілля. Весь час на подвір’ї грали музики. Кожен бажаючий міг зайти потанцювати, подивитись через вікно на весілля, бо в хаті не всі могли вміститись.

На картині зображені весільні танці у Центральних областях України. З сюжету можна зрозуміти, що танцюють переважно дружки з парубками, в той час як молоді стоять трохи далі.

Не хочемо їсти,
Не хочемо пити,
Хочемо на двір піти, 
На двір танцювати.

(Записано в смт. Аули Криничанського району)

Решта гостей і родина залишались ще на перепій. Молоді вклонялися низенько, підносили гостю чарку горілки, коровай, шишку і запрошували випити повненьку за їхнє щастя і долю в новому житті. Кожен гість дарував щось своє – хто теличку, хто бичка, жита, пшениці – це чоловіки, а жінки – посуд, курочок, полотна тощо.

На картині К. Трутовського «Весілля» зображений весільний обряд «перепій». За столом сидять молоді, до них по черзі підходять гості, вітають і промовляють побажання. Один зі старостів кожному, хто підходить із привітанням, наливає горілки –  це і є перепій. Другий староста ходить по хаті з тарілочкою, куди гості кладуть гроші для молодих. Дія відбувається наприкінці весілля, адже молода вже покрита, а на столі стоять зв’язані червоною стрічкою пляшки та лежить коровай. Позаду столу знаходиться весільне гільце.

Після закінчення святкового обіду молоду виряджали до нової родини, вона прощалася з ріднею. На воза складали скриню, подушки…При цьому співали: 

«Вигортай, мати, з печі вар 
Коли тобі дочки жаль. 
Кидай в пічку дрова
Й залишайся здорова».

Без весільної скрині нема господині

Для кожної майбутньої нареченої в давнину обов’язково збирали скриню, яку потім після весілля привозили у дім чоловіка. Саме така скриня з петриківським розписом, в яку складали посаг, – один із важливих експонатів Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Над нею – весільні рушники, характерні для Царичанського і Петриківського районів початку ХХ ст.

Цікавим видається факт, про який повідомляє академік Д.І. Яворницький у нарисі «Дніпрові пороги»: «Од лівого берега річки Самари геть униз уздовж Дніпра тяглося с. Огрінь або Ігрень. Воно недавнього віку: заснував його в 1780–1781 році князь Олександр Андрійович Прозоровський, і славилось воно своєю лісною пристанню та виробом українських скринь…». 

Зараз Ігрень – житловий масив м. Дніпро. Скрині, розписані майстрами того часу, і досі зберігаються у приватних оселях сіл Новомосковського району.

 

Розпис скринь ХІХ – початку ХХ ст., знайдених на сучасній Новомосковщині (села Андріївка, Миколаївка), досліджувала Т.В. Пуларія. Весільна скриня обов’язково містить на середній площині фасаду три розкриті квітки, що мають вказувати на розквіт майбутньої родини, продовження роду. Гілочки з 5–6 квітами на крайніх площинах – символ роду молодої та молодого. Віко скрині оздоблювалось 7–8 квітами, розташованими, зазвичай, проти годинникової стрілки, і, можливо, мало означати верхній світ – богів. А бокові площини на деяких скринях розписані чотирма квітками, що нагадують солярний знак Сварога – свастику. Ось такі архетипові образи розшифровують дослідники у побутових декоративних розписах нинішнього Придніпров’я!

Весільний поїзд рушав до господи молодого, де їх зустрічала свекруха з іконами й хлібом-сіллю. Церемонія зустрічі невістки супроводилася діями, які мали запобігти впливу «чужої сили» на присутніх. Інколи для цього використовували вогонь, через який молодий переносив свою наречену або вона сама мала переплигнути через вогнище. Коло порога хати ставили стіл з нарізаним калачем і мискою з медом, грошима, зерном. Молоді підходили до столу, низенько вклонялися батькам, брали калача, умокали в мед і їли (щоб їм солодко жилось). Мати брала зі столу зерно, гроші, цукерки, обсипала молодих. Переважна частина обрядових дій, на думку сучасних дослідників традицій і фольклору нашого краю М. Марфобудінової та З. Маріної, були спрямовані на підсилення  родючості як молодої родини, так і господарства в цілому.

Весілля з піснями і танцями продовжувалось до пізнього вечора і закінчувалось обрядом, який в давнину називали «коморою», тому що саме там, на необмолочених снопах жита і вівса, стелили  постіль молодим… 

Давні весільні прикмети

«Тоді якось і не питали, для чого так робилось. Звичай та й звичай. А зараз говорять, що в кого зберіглася весільна монета, тому й на базарі буде удача в продажі якогось товару, а тільки наче треба возити ту монету з собою» (Записано від Вовк Г.Х., с. Капулівка Нікопольського району).

«Головне, щоб під час весілля не зірвали злі люди в молодої з голови вінок, щоб як іде молода до молодого, щоб, Боже ізбав, не оглядалась. Щоб під час весілля між молодими ніхто не пройшов, держались за руки. В перший день весілля молоді не танцювали, поки роздають шишки, дивень, розріжуть коровай, а потім ведуть молоду в хату, знімають весільний одяг і одівають, як молодицю, обов’язково запинають платком» (Записано від Дубовик О.М., 1930 р.н., с. Першотравенка Магдалинівського району).

«Щоб принести щастя нареченій, потрібно непомітно од усіх у весільне плаття сховати голубу стрічку або який інший оберіг.

Перед тим, як гості сядуть за стіл, молодих треба обвести три рази навколо столу – на щастя.

Наречена іде до церкви однією дорогою, а назад обов’язково іншою – для щасливого сімейного життя.

Під час весілля заведено гукати молодим «Гірко!», щоб у них життя було солодким.

Для того, щоб забезпечити собі щасливе сімейне життя, удачу і взаєморозуміння, молоді після весілля повинні першою із культур посадити на грядці капусту.

Дзвони дзвонять під час весілля – до щастя.

Напередодні вінчання у взуття молодих насипають зерна і грошей. Зерна для того, щоб у їх господарстві був достаток, а гроші – щоб вони велись.

Не можна молодим дарувати на весіллі ножі і виделки (колючі предмети), переходити дорогу.

Якщо в день весілля видалась сонячна погода, потім враз змінилась дощем, то це обіцяє молодим щастя і багатство».
(Записано від жителів с. Чаплинка Петриківського району)