Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Частина І. Дошлюбні традиції

«Не забувайте, що старовинний весільний обряд  – це створена віками і глибока за своїм змістом  народна драма, у якій є зерно дорогоцінної  поетичної традиції, і яку не можна відвести легким  і легковажним помахом руки, хоч би рух тієї руки  і був продиктований найкращими намірами». Максим Рильський

 

 

 

 

 

 

Одним із найважливіших свят кожної родини було весілля. З давніх-давен однією з найурочистіших подій у людському житті був шлюб. Це стара, як світ, і водночас по-новому повторювана історія, в якій криється вічний сенс життя. Саме слово «весілля» є ознакою радощів, веселощів, які немов рясний дощ, сипалися під час цього споконвічного обряду. Це окремий пласт народної культури із своєрідними звичаями і обрядами, піснями і музикою, загадками, приказками, примовками, з традиційним хлібосольством і безмежним щиросердям.

Українські весільні обряди творилися роками. Народні погляди на шлюб і родинні взаємини, кращі риси світогляду і моралі, розуміння святості сім’ї виявляються у спільних весільних традиціях кожного регіону України. Та є певні характерні риси того чи іншого етнічного району, які впливають на оригінальність поетичної та музичної частини обряду весілля. 

Писемні джерела зберегли найдавніші історичні описи українського весілля на території Придніпров’я та традиційні весільні обряди нашого краю.

«Прошу тебе одружитися зі мною»

Французький військовий інженер Гійом-Левассер де Боплан, який у 1635 році побудував фортецю Кодак на околиці сучасного міста Дніпро, навів цікаві відомості з історії та етнографії українців першої половини XVII ст. У книзі «Опис України, або областей королівства Польського…» він наводить один із найперших описів українського весілля. Великий інтерес викликають спостереження Боплана, що в Україні на той час не хлопець сватав дівчину, а дівчина першою пропонувала хлопцеві свою руку.

​

«Сватання відбувається в такий спосіб: закохана красуня приходить до судженого тоді, коли він і його батьки вдома. Переступивши поріг, вона вітає їх, за звичаєм українців, словами “помагай Біг” і сідає; потім звертається до парубка, що полонив її, називає його по імені… і говорить йому: “Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою і матиме дбайливого господаря. Прошу тебе одружитися зі мною”. З подібними ж словами вона звертається до батька та матері, благаючи їх погодитися на шлюб. Якщо старі не дають своєї згоди або відмовляються, покликаючись на молодість сина, – дівчина каже їм, що не залишить їхньої хати, аж поки він не одружиться з нею, і що тільки одна смерть може розлучити її з судженим… Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись на шлюб, а вже навіть умовляють сина покохати дівчину, тобто одружитися з нею; а парубок, бачачи з якою завзятістю дівчина зичить йому добра, дивиться на неї як на майбутню свою володарку і наполегливо просить у батьків дозволу покохати її… Відмовити дівчині не можна. Українці певні, що не виконавши в такому випадку її прохання, накличуть на свою голову гнів Божий, а на дім – нещастя; бо вигнати дівчину з господи – значить образити весь її рід, який помститься за це».

Цей звичай водився тільки між людьми рівного стану, тобто між хліборобами, що майже всі однакові за своєю заможністю. Дослідники стверджують, що Боплан зафіксував «пережиткову форму брання шлюбу», подібні випадки свідчили про залишки матріархату на території тогочасної України.
 
Територія Дніпропетровської області відповідно до сучасного історико-етнографічного поділу України займає південні райони Середнього Наддніпров’я, що визначає її порубіжне становище і обумовлює поліетнічний склад населення та його культури. Для нашого краю переважаючими є елементи весілля Центрального регіону, для якого характерні розвинена символіка та атрибутика, багатство обрядової поезії.

Дошлюбне спілкування: «Там-то забави, від печі аж до лави»

 

За старих часів знайомство молоді відбувалось під час вулиць, вечорниць, толок і різноманітних гулянь. Найчастіше хлопець і дівчина були з одного села (часто навіть зналися-товаришували з дитинства) чи навіть одного «кутка». На цих «вечірках» молодь спілкувалась, співала пісень, займалась домашніми справами: дівчата пряли та вишивали, хлопці лагодили сітки та упряж.

Це спілкування відбувалося під «контролем» старших (вечірня мати або батьки чи старші родичі) та було цілком невинним (наодинці дівчина могла бути з хлопцем доки сонце не сіло). Звісно, траплялись випадки, коли дівчина йшла під вінець не цнотливою або й «приданим в подолі», але це засуджували та піддавали ганьбі (дівчину, що була нестриманою, били мотуззям від дзвонів, змоченим у солоній воді). Хлопців також могли фізично карати за зведення. 

Дівка на порі – женихи у дворі

У середовищі наших предків підготовка до сімейного життя ніколи не сприймалася лише як особиста справа тих, хто укладав шлюб – це була справа громадськості. Чоловіка вважали самостійною людиною тільки після одруження: не одружений чоловік, якого б віку він не був, вважався парубком. У народі навіть склалась негативна думка про тих, хто вчасно не одружився: до них не тільки ставилися зневажливо, але й застосовували певні покарання (їм надавали меншу частину спадкового майна тощо).

Для наших предків у XVIII–XIX ст. були характерні ранні шлюби. Про це свідчіть також і «Свод Законов Российской Империи». У ньому визначались мінімальний і максимальний вік вступу до шлюбу: так, у ст. 1 для українців-чоловіків визначався мінімальний вік – 18, а для жінок – 16 років. Ця ж стаття забороняла брати шлюб у віці понад 80 років. Намагання батьків якомога раніше влаштувати шлюб сина пояснювалися, насамперед, господарськими мотивами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки. Видати доньку заміж необхідно було, аби вона не засиділася в дівках, що за народними поглядами вважалося негожим.

Шлюби найчастіше укладалися в осінні місяці, відразу після закінчення польових робіт, з настанням календарного свята Покрови (14 жовтня). Не дарма існує прислів’я: «Іде Покрова, реве дівка, як корова». Це означало, що дівчина, яку не «віддали» до свята, вийде заміж не раніше наступної осені. З початком Різдвяного (Пилипівського) посту (кінець листопада – грудень) весілля припинялися. Значна кількість весіль відбувалася у січні – лютому на М’ясниці. 

Традиційно український весільний обряд складався з декількох частин: передвесільної («мале весілля»), власне весілля, післявесільної. Згідно з народними традиціями досить розвиненим був передвесільний етап обряду, пов'язаний із досягненням згоди двох родин на шлюб молодих. Він був досить тривалим у часових параметрах від одного до трьох місяців. Передвесільними є обряди: запити, сватання, оглядини і заручини.

«Чи віддасте, чи нехай ще підросте?»

Спочатку відбувались «запити» або «згода». Іноді батьки самі домовлялися про них, виходячи із господарських розрахунків, але частіше парубок із дівчиною домовлялися самі, а потім сповіщали про це батьків. Хлопець йшов до батьків дівчини домовлятися про час сватання. Якщо батьки нареченої були проти, вони відмовляли або висували умови, за яких погодилися б віддати свою доньку.

«Дівчина за традицією повинна була обов’язково дати згоду на одруження, – розповідає доцент кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства історичного факультету ДНУ імені Олеся Гончара Зоя Маріна. – Якщо дівчині щось було не до вподоби, вона й гарбуза піднести сватам могла».

 

Наддніпрянка заздалегіть готувала спеціальний рушничок, на якому був вишитий весільний орнамент: дерево життя, два голуби. Якщо птахи на малюнку дивилися у різні боки, це символізувало гірку відмову. З весільною вишивкою у нашому краї не лінувалися. Під час регіональних досліджень виявлено цікавий факт: на Криворіжжі до весілля вишивали не менше ніж 40 рушників, кожен – особливий. (Як вишивались весільні рушники – читайте в публікації «Магія вишивки Придніпров’я. Веселкові рушники» https://www.dnipro.libr.dp.ua/Vishivka_rushniki_ornamenti)

У нашому регіоні частіше після попередньої згоди відбувалось засилання старостів до батьків дівчини – сватання. Та все ж зберігся опис весільних запитів у с. Кам’янському.

Запити у Кам’янському

Весільну історію записав Д.І. Яворницький від Василя Зінченка в 1915 році під час етнографічної експедиції вченого до с. Кам’янське. У розповіді молодого господаря про початок подружнього життя не тільки описанні весільні звичаї й обряди мешканців Кам’янского та Романкового. Вона дає уявлення про ментальність селянства, яке становило абсолютну більшість української нації на території нашого краю. Можливо, хтось із читачів сьогодні впізнає в її персонажах своїх далеких предків…

  

«В сільський частині Кам’янского, ближче до її окраїни розляглося дворище Івана Охрімовича Ярового. Гарний був чоловік, добрячий, веселий і на приказки таруватий. Добрий господар, він і доньку викохав статну, мов тая пані, чорноброву і карооку. Запала Горпина в душу романківському парубку Василю Зінченку. Цілий рік вони кохалися, любилися і нарешті задумали одружитися. 

В 1910 році, на Маланку, прийшли старости і до Ярових. Два поважних, статечних чоловіки – Карпо Опанасович і Микита Кіндратович – постукали надвечір палицею в двері, зайшовши до хати, привіталися, як годиться, і віддали хліб-сіль від Івана Васильовича Зінченка, син якого залишився  стояти в сінях. Звернувшись до господарів дивовижними словами: «Ми люди німецькі, йдемо із землі турецької», – старости розпочали довгу історію про те, як вони збилися зі шляху через заметіль і побачили ясну зіроньку та красень-місяць над їхньою хатою. «Тільки місяць на небі зіроньки кохає, а молодий та молода на землі собі щастя, доленьку шукають». Порадившись між собою, батьки звернулися до Горпини за відповіддю. Дівчина стояла біля печі і колупала її нігтем, що було ознакою згоди: «Я, мій татку й ненько, вашої волі не цураюсь. Якщо порадите, я на все згодна».

Тоді батько наказав принести «що-небудь, щоб пов’язати цих волоцюг і насильників». Донька дістала зі скрині вишивані рушники, якими старости перев’язали один одного через плече. А коханому Василю заткнула за пояс шовкову хустку, квітки якої переливались відтінками різних кольорів. Потім сіли за стіл частуватися. Домовившись про сватання й заручини, старости поспішили до батьків молодого, щоб порадувати їх вдалими запитами»… 

Сватання: «Сватає сім, а дівка буде не всім»

Сватання на Катеринославщині було особливим дійством зі своїми традиціями. Старостами були родичі чи поважні одруженні чоловіки. Тримаючи палицю у руці, вони прямували до хати молодої, несли з собою паляницю й горілку. Палиця слугувала оберегом від зурочення та злих сил, запорукою вдачі.

Свататись не можна було в середу та п’ятницу (пісні дні) та у травні – все життя будуть «маятись». Найчастіше сватались на М’ясниці та від Великодня до Трійці. Хлопець разом зі старостами йшов у дім дівчини (якщо не було попередньої змови та впевненості в результаті, йшли, коли вже сонце сяде – щоб не світити гарбузом, якщо відмовлять).

Доки не дійдуть згоди, старости в хаті не повинні буди сідати, (якщо сват сяде, то і діти потім у молодих пізно на ноги встануть), пити чи їсти (якщо пити погодиться, то і діти п’яницями виростуть, якщо умовлять поїсти, то і діти обжерливістю страждатимуть).

 

На картині Амвросія Ждахи зображено сцену сватання на Середній Наддніпрянщині. Очевидно, старости щойно увійшли, адже один із них тримає в руках хліб. Батько спілкується з гостями: якщо він прийме хліб і поставить його на стіл, обряд сватання продовжиться, якщо ні – переговори далі не відбуватимуться. Зовнішній вигляд дівчини свідчить про те, що вона очікувала старостів, адже одягла вінок, святковий одяг та взуття, проте з якоїсь причини і дівчина, і її матір наче не надто задоволені приходом чоловіків... 
 
Словесні форми засватування побудовані на алегоріях (мисливці, що натрапили на слід куниці; купці, що дізналися про товар тощо). Зі старостами-сватати йшов парубок, він деякий час стояв у сінях, заходив тоді, коли  батьки засватаної кликали доньку до кімнати. Майбутня наречена повинна була «колупати піч».

Її обов’язково прилюдно запитували про згоду на шлюб. У разі згоди вона навхрест рушниками перев’язувала старостів, а парубкові затикала за пояс хустку. Звичай дарувати женихові хустку зберігся з глибини віків. У часи козацтва, коли військо виступало в похід, дівчина дарувала своєму жениху вишиту хустку, як символ вірності в коханні. Ця хустка у разі смерті козака в дорозі або у бою виконувала важливу роль. Нею накривали обличчя козака: «Щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали». Якщо козака ховали з військовими почестями, то його тіло клали в дубову домовину, накривали червоною китайкою, а вишитою хусткою покривали осідланого коня, якого вели за домовиною…

На Криворіжжі, коли дівчина давала хустку женихові, співали пісню:

«Ой маю я одну хустку таї нема року,
Зате буде миленькому на осінь до боку…»

Якщо ж дівчина «підносила гарбуза» небажаному женихові, вона повинна була вийти на двір за старостами і зачинити ворота. Вірили, що якщо їх зачинить староста – до дівчини ніхто більше не прийде свататись. 

Сватання у Кам’янському, записане Д.І. Яворницьким

У невигаданій весільній історії, записаній Д.І. Яворницьким, «після Водохреща батьки Василя – Іван Васильович та Орина Петрівна – разом із старостами й численними родичами приїхали з Романкового до Ярових сватати Горпину. Знову повторювалися ті ж самі оповідання про мандрівників, знову старостів в’язали рушниками, а молодого – хусткою. Сіли вечеряти. А на столі – борщ з пампушками, запіканочка, вареники з сиром, пиріжки з маком, наливочка, горілочка… Аж хміль у голову стукає. (Чим ще пригощали на Катеринославщині за святковим столом – в публікації «Народні страви Катеринославщини» https://www.dnipro.libr.dp.ua/Kulinarni_tradicii_narodni_stravi_Katerinoslavshina)

«Підійшла ваша дівка нашому Василю під характер, – говорить сват. – Чи може її запитаємо?» А Горпина знову за своє: «Я волі батьків не цураюся»… Молодих на радощах стали цілувати і зичити щастя. Потім благословили хлібом-сіллю, звеліли поцілуватися і посадили на покутті. Карпо Опанасович, досвідчений староста. перевів розмову на придане. За Горпиною батько давав 5 десятин найкращого чорнозему в полі.

«А жити будуть у Романковому, з нами, – поспішила вставити мати молодого, Орина Петрівна. – Не нами цей порядок заведений, не нам його порушувати». Горпина раптом стала мінитися в обличчі, зашарілася, мов маків цвіт. Як їй житиметься в чужий хаті? І майбутня свекруха – це ж не матінка рідна. Закруглилися оченята, наповнилися сльозами.

«Е ні, так не годиться», – сказав, як відрізав, батько молодої. – Затишна у вас хата, і в хорошому місці понад Дніпром, але ж невелика, мов писанка. Романкове, але ж село. А в Кам’янському, як у місті, лікарня, гімназії, училище, навіть сінематограф. Про онуків думати треба».

«Та дурне діло – нехитре, – обізвався Микита Кіндратович, – занедбали ви свої плавні, продали полякам. І що тепер?»

«Ні, свате, не бути цьому, – порушив тишу мовчазний Іван Васильович, батько молодого. – Де ж це видано, щоб парубок у прийми йшов? Не буде наш Василь у вас огинатися».

Ледве не посварилися. «Та я не скінчив, – продовжив Горпинин батько, – дам за донькою ще півдесятини біля нас, хай молоді обзаводяться власним господарством. І грошей десь карбованців 350. Коли ваша ласка, свате, то якийсь час, молоді поживуть у вас. Але давайте весілля справимо разом, у Кам’янському». На тім і порішили. Запили могорича і розійшлися»…

Як заручився, так і діло святе

Оглядини як поєднуюча ланка між сватанням і заручинами наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. майже втратили своє значення. Вони відбувалися переважно тоді, коли молоді жили у різних селах. Батьки молодого йшли познайомитися з родиною майбутньої невістки, а передусім поцікавитися їхнім достатком.

«…їхали подивитись на її багатство: чи є коні, воли. І на горищі заглядали, там повісьма прядіва викладали. Горище тоді відкрите було, дивились чи багата невістка і вже точно договорялися за весілля». (Записано від Пархоменко М.В., 1920 р.н., с. Тарасівка Царичанського району)

Найважливішою подією після сватання були заручини або «мале весілля». Саме на заручинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб. Якщо після сватання домовленість про шлюб ще можна було розірвати, то після заручин такий крок практично виключався: заручини відігравали роль законодавчого акту. Назва «заручини» походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що за народним звичаєм набирало юридичної сили.

На заручини до хати молодої молодий приходив з батьками та родичами. Всі сідали до столу, молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, згори – руку хлопця і перев’язував їх рушником.

Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Потім починалося урочисте благословення молодих їхніми батьками. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших – молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді стояли на рушнику та тричі вклонялися їм, приймаючи благословення.

Обов’язковим елементом заручин був ритуальний танок батьків та родичів наречених по колу за ходом сонця, який у минулому мав магічне значення. «Затанцьовування» весілля обов’язково виконувалось з хлібом. З часом ці магічні танці у весільному обряді перейшли до немотивованих ритуальних дій і набули ігрового розважального характеру.  

Важливе місце посідав також обрядовий спів. Як «джерело до розвідок» протягом усього свого життя збирав фольклорний матеріал Д.І. Яворницький. У його пісенному архіві збереглася така весільна пісня:

«Та даєш мене, моя ненько, 
Молодую…
Даруй міні зузуленьку 
Луговую…
Що свекруха – не матінка, 
Всі норови зна. 
Вона ж мене молодую 
Та й осуде …»

По закінченні заручин родичі обмінювалися подарунками, обдаровували наречених. У 1959 році етнограф П. Бєлінська на Дніпропетровщині записала таку пісню:

«Оце ж тії чоботи, що зять дав,
А за ції чоботи дочку взяв!
Чоботи, чоботи ви мої,
Ой чом же не робите ви мені?!
Оце тії чоботи, що з бичка,
Ой чом ви не робите, як дочка?!
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені!
Оце тії чоботи з шкапини,
Нема ж моєї рідної дитини!
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені!»

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями та отримували певні атрибути: наречений – квітку барвінку, наречена – червону стрічку чи квітку. Після усіх церемоній вони вважалися зарученими і відтоді не мали права відмовлятися від шлюбу. Після заручин дівчина прикрашала голову віночком із квітів і стрічок і ходила так до самого весілля.