Небитов Леонід Васильович
Від Орільки до Ель-Чіко: спецвідрядження полковника Небитова

Знайдений на горищі особистий архів нашого земляка, полковника військ зв’язку Леоніда Васильовича Небитова (1924–1996) може слугувати прикладом того, скільки всього цікавого при деякій допитливості можуть розповісти такі тривіальні папери як посвідчення до ювілейних медалей і пожовклі фотографії з сімейного альбому.

Фронтові дороги

Уродженець села Орілька Павлоградського району Дніпропетровської області Л.В. Небитов Другу світову почав червоноармійцем в 1941-му, а закінчив гвардії старшим лейтенантом, начальником радіовузла. Воював на Південно-Західному, Центральному, 1-му та 2-му Білоруських фронтах. З війни приніс дві «Червоних Зірки», Орден Вітчизняної війни, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За визволення Варшави».

«Під час наступу протягом кількох днів беззмінно був черговим по радіозв’язку і забезпечував чітку безперебійну роботу всіх радіостанцій. У важкі моменти сам працював на радіостанції, вів переговори працівників Опервідділу ШтАрму з 96 стрілецьким корпусом і 38 стрілецькою дивізією, 19.7 [1944 р.] при несприятливих атмосферних умовах передав особливо важливі шифровки в 114 і 96 стрілецькі корпуси, 1, 160 , 76 і 38 дивізії. При відсутності прямого зв’язку завжди знаходить додаткові канали, так 23.7 передав особливо важливі шифровки в штаби корпусів».

«За весь час наступу з 14 січня 1945 року в радіогрупі тов. Небитова не було жодної аварії або поломки апаратури. Щоденний обмін радіоприймального пункту становить близько 10 000 груп», – пише командир 3-го окремого Новогеоргіївського полку зв’язку Тимошенко.

За скупими рядками представлень до нагород не зовсім ясно, чому саме в ці дати від військових зв’язківців залежало так багато. Якщо простежити бойовий шлях 70-ї армії, до якої входив полк, в зазначені дні 1944 року її частини вийшли до державного кордону СРСР, форсували Західний Буг і захопили плацдарм на польському березі, перерізали шосе на Варшаву, оточивши і знищивши Брестське угруповання противника, звільнили Брест, завершили визволення Білорусії. Наступ, який розпочався 14 січня, – це Східно-Пруська операція, форсування Вісли і звільнення північної Польщі.

Після війни колишній фронтовик викладав в Одеському військовому училищі, командував ротою на Далекому Сході, керував радіозв’язком дивізії в Київському військовому окрузі. Втім, цю біографію можна назвати типовою для військового покоління. А ось після навчання майора Небитова у Військовій Червонопрапорній академії зв’язку ім. Будьонного його кар’єра робить цікавий поворот.

Коли папери не хочуть говорити

Відразу після закінчення академії в 1960 році послужний список уже підполковника Небитова стає дивно мовчазним. «1960–1969 – старший офіцер відділу військ зв’язку», – лаконічно повідомляє сторінка «Проходження служби» у військовому квитку. З облікової картки члена КПРС зникають навіть назви військових округів – підполковник у цей час служить у максимально широко взятих «Радянській армії і флоті» або «міністерстві оборони СРСР». І тут настає пора перегорнути абсолютно, здавалося б, не цікаві й не інформативні нагородні документи «до дат», які вручалися в мільйонній кількості.

Придивімось уважно – що, крім прізвища самого нагородженого, може відрізняти такі посвідчення одне від одного? Правильно: підпис командира і печатка військової частини. У 1962 році підполковник отримує медаль «За бездоганну службу в Збройних Силах СРСР», за підписом – «генерал Данкевич», з серпня 1961 командувач 43-ю ракетною армією у Вінниці. Він же – перший заступник командувача Групою радянських військ на Кубі під час операції «Анадир» (1962). Номер військової частини 35564 на печатці підтверджує, що збіги і особи з однаковим прізвищем тут виключені.

Посвідчення класності фахівця (1964) за підписом – «генерал Бєлов», начальник зв’язківців Ракетних військ стратегічного призначення (РВСП), згодом маршал військ зв’язку. На печатці безликий номер військової частини 25516 – це і є головний штаб РВСП в Одинцово. До речі, номер частини й адреса не змінилися й досі. Той же маршал Бєлов підписує медаль «50 років ЗС СРСР» в 1968-му. Отже, Небитов підпорядковується вже не командувачу 43-ї ракетної армії, а безпосередньо головному командуванню РВСП в Московській області. Втім, не він один – у квітні 1963 року генерал Павло Данкевич, біографія якого добре відома, призначений заступником головнокомандувача РВСП. Саме в цей період Небитов також переходить у головний штаб РВСП – очевидно, мав добру репутацію у командування.

«Я забезпечу вам Третю світову!»

Разом із незданим партквитком, що зафіксував «фронтовий» партстаж з 1944 року і чесно сплачені внески аж до серпня 1991 року, ветеран зберіг облікову картку члена КПРС. Такі картки взагалі-то не повинні бути на руках – вони зберігалися в парткомах, але настав 1991 рік.
 

«З VII.1962 – спецвідрядження», – значиться в ній відразу після служби в знайомій нам «в/ч 35564». На цьому місці військові документи остаточно замовкають. Однак, коробка чорно-білих фотографій людей у штатському, але з військовою виправкою на тлі пальм і гасел іспанською, серед яких іноді з’являються знайомі обличчя члена Політбюро Мікояна, космонавта Терешкової, згадуваного генерала Данкевича та генерала РВСП Леоніда Гарбуза (також вихідця з 43-ї армії), цей секрет розкриває. Для нездогадливих тут же – запрошення іспанською мовою на прийом від Міністерства революційних збройних сил Республіки Куба.
 

«Дайте мені одну фотографію радянського солдата на Кубі, і я забезпечу вам початок Третьої світової війни!» – обіцяв у ті дні медіамагнат Херст. Обтрушуючи від горищнього пилу ці фотографії, можна лише радіти, що Херст їх так і не отримав.
 

Що характерно, в момент розв’язання Карибської кризи і формального виведення радянських ракетних частин з Куби (жовтень 1962) у підполковника Небитова є фото показової посадки на теплохід «Миколаївськ». А потім... подальші фото з острова, датовані груднем 1962-го, 1963-го і 1964-го років!

Де і в чому саме полягала служба зв’язківця на Острові Свободи – документи замовчують. Лише на звороті однієї з фотографій є напис на пам’ять «від солдатів, сержантів і офіцерів частини т. Шохіна». Судячи з єдиної згадки на ветеранському форумі – ця частина стояла в селищі Ель-Чіко, де зараз встановлено меморіал загиблим радянським воїнам.

Служба на Кубі була аж ніяк не курортом – втрати радянських військ склали понад 60 осіб. У тодішній звітності, яка намагалася всіляко приховати наявність на Острові Свободи радянських військ, їхня смерть була списана на «порушення правил техніки безпеки». А за опублікованими нині спогадами ветеранів – ці люди загинули в сутичках з кубинськими «контрас» і американськими диверсантами, засланими з бази Гуантанамо.

Повернення в Павлоград

Сам ветеран не розповідав подробиці служби навіть найближчим родичам, які знали лише, що «дідусь був командиром частини». В обліковій картці є й її номер – в/ч 73903.

Посвідчення до медалей «За військову доблесть» (1970), «30 років перемоги у ВВв» (1975) Небитову підписав генерал Дюкарев – «командир військової частини 08310», тобто новий начальник управління зв’язку РВСП. Це показує, що частина полковника Небитова підпорядковувалася не штабу 43-ї армії, а безпосередньо головному командуванню РВСП. Зараз вже можна писати, що в/ч 73903 в Павлограді, якою він командував до пенсії – це не  просто частина військ зв’язку, а навчальний центр сержантів-зв’язківців РВСП.

Від тієї ж «в/ч 08310» полковник отримав останні на своїй службі нагороди – «Ветеран збройних сил» і «60 років Радянській армії». У 1978 році він був звільнений в запас за віком із правом носіння військової форми.

Військовослужбовець, який передавав доленосні для запобігання ядерної війни повідомлення і до кінця зберігав, можливо, найтривожніші секрети ХХ століття, «на гражданці» працював інструктором народної дружини, кадровиком Павлоградського райвиконкому і начальником штабу цивільної оборони міськлікарні №2. На дозвіллі захоплювався полюванням, про що свідчать численні фотографії та квиток Військово-мисливського товариства. Останні внески в ньому оплачені за 1992 рік, коли колишньому зв’язківцеві було вже під сімдесят.

Останні документи на його ім’я – медаль «50 років Перемоги», видана вже в незалежній Україні (1995), і посвідчення учасника війни, яке давало право на безкоштовний проїзд, отримане в 1996-му. Користуватися пільгою ветерану довелося недовго – в тому ж році полковник Небитов помер.

Як відомо, російські військові фахівці на Кубі залишалися аж до 2001 року, але у складі звичайної мотострілецької бригади. А перед нами – біографія не загальновійськового зв’язківця, а зв’язківця біля ядерних бомб. І те, що він з колегами не відплив з Куби після демонстративної фотографії на трапі, ставить для вивчення деякі цікаві питання. Відповіді на які, втім, лежать поза межами старих сімейних архівів.

Використані фото: http://www.gazetadp.com.ua/ot-orelki-do-el-chiko-speckomandirovka-polkovnika-nebytova/?fbclid=IwAR0MnRmpXeV91UvnEbppky4zvedkaXN_TuF5kxquCTaD8CoriaYjRYUDKvw