Кошка Дмитро Олександрович
Дмитро Кошка. Історія переможця

У нього інопланетне прізвище – Кошка, бо, як відомо, істоти ці мають уявні космічні «антенки». Володар абсолютної дорогоцінної логіки, яка прислухається до іншої. Суміш гумору з іронією – легка. В маркерності позиції – відчуття світу, але як у відомій цитаті про те, що світ ловив, ловив та не спіймав. 

Щосекундне прагнення досконалості (не плутати з перфекціонізмом), не показово доцільне – природне. Крізь красномовне 結び– причинно-наслідковий зв'язок усього з усім. Як на мене, стовідсоткове сучасне перевтілення енергії та думок Григорія Савича Сковороди. 

Медійний, публікаціями й екраном залюблений. Вважає себе різноспрямованим, бо про нього дійсно окремо можна писати, як про викладача, військового, еколога, громадського діяча… Мені ж хотілося почути та спитати про інше. «Впіймати» космічність особистості на шляхах його різноманітного досвіду. Вловити відчуттями та свідомістю те, що фіксується миттю і вкладається в безвідносну справжність японських вузликів. 
 

Самостійна несамостійність, щасливчик Чак Паланік, виховання дозволами

Роби те, до чого народжений.
Григорій Сковорода 

– Почнімо з прізвища, бо погодьтесь – цілковито тотемно-генеалогічна історія. 
– Ще не досліджував. Гадаю, зроблю це років у п'ятдесят, у час, коли більшість прагне відтворити родовід, і кожен «копає» в той бік, куди зручніше. Поки звертався лише на відповідні сайти.

– За першими  відчуттями та візуально ви дійсно схожі на цю інопланетну істоту, яка, по суті, весь час сама по собі. 
– Напевно, з точки зору того, що я ще неодружений та мешкаю сам – так. Особливе ставлення до мого прізвища ще зі школи, отже відбиваю очікування та погляди, на мене покладені.

– А чи необхідно та цікаво для себе самого відбивати чиїсь погляди?
– Гадаю, так, більш того, ми цього прагнемо. Я не вважаю людину істотою самостійною. Можливо тому, що маю відповідну освіту – екологічну. Ми вивчали як та чому організми поводять себе так чи інакше та до чого це призводить, досліджуємо всі ланки того, як людина стала людиною.

– Тобто, людина за екологічною теорією та практикою не є самостійною? 
– Радше: не має свободи волі. Але це не про екологію – про власні висновки.

Ми реагуємо на екологічні подразники як на будь який організм, на обставини й довкілля, і самостійно майже нічого не робимо. Наш розум помилково вважає та вигадує, що ми самостійні, але, навіть, якщо – про «а я зараз стану на одній нозі та стрибатиму і це – цілковито моє авторське рішення» – це помилково. Бо щось же ж тебе змусило про це подумати та саме так вчинити. 

– Ніякого вибору. :) Суцільний фатум. 
– Схоже, що так. І, коли люди від тебе очікують якоїсь «котячої» поведінки, вони й відповідні запити до тебе ставлять. Я полінувався – скажуть «кіт ледачий», якщо ж в тебе прізвище Енергетик, а ти байдики б'єш – скажуть: щось ти не схожий на своє прізвище. 

– Тобто, ярлики, що спонукають до дії. 
– Так. Щодо статусу, вважаю головний – бути людиною. І це – важлива справа. Іноді мені кажуть: «Який ти молодець, так класно те чи інше зробив». Я не молодець – це нормально для всіх бути гуманними, допомагати. Тому, коли тобі за такі цілковито природні вчинки ставлять, немов за поведінку, вищий бал, це вже питання до тієї людини, яка його виставляє, до середовища, що її формує Може її негайно потрібно рятувати, якщо для неї нормальність – виняток.

Вважаю, в нашому суспільстві бути людиною – гідна першочерговість. 

– Хто у вашому випадку першочерговість цю формував?
– Спочатку матуся Галина Василівна Кошка. Її фах теж пов'язаний з екологією. Більшість життя вона займалась нашим з сестрою вихованням (зараз Тетяна мешкає в Києві, на час війни виїхала до Німеччини, Дмитро має двох племінниць – Софію та Варвару). Деякий час працювала в КП «Дніпропетровський метрополітен», де існувала проблема підтоплення шахт, почала питання вивчати та вирішувати. Знайшла наприкінці 90-х, що тоді було доволі складно, комп'ютер, промоделювала, дослідила, як можна виправити ситуацію, щоб зупинити. Але, виявилося, що крім неї швидке та результативне подолання цього більше нікому не знадобилось, і матусю звільнили. 

Батько Олександр Григорович Кошка – доцент кафедри підземної розробки копалень, працював  викладачем в Гірничому Університеті (зараз  Національний технічний університет «Дніпровська політехніка»). По його слідах я й пішов, бо по-котячі лінувався шукати щось інше.

 ​

– Як саме вас виховували?
– Батьки розійшлися, коли був маленьким. Те, що запам’яталось, що матуся виховувала дозволами. Не хочеш відвідувати школу, добре й так декілька днів поспіль. Я не захворів, без ніяких поважних причин, просто вдома для власного задоволення. Дозволи існують для чогось, суть була в тому, щоб я зрозумів, що я хочу туди ходити. Після тижня таких собі канікул, ясно усвідомив, що школа не лише місце, де мені не подобається, некомфортно або з мене щось вимагають, бо там друзі, спілкування й цікаво. І цей підхід до власного вибору сподобався. Я й сам застосовую його до людей, якщо вони хочуть зробити щось неправильне. Їм треба дозволити, повідомити про наслідки та спостерігати за «тумаками», що неодмінно трапляються, бо вчимося ми лише на «помилках»: хтось на власних, розумні – на чужих. Але помилки це добре, їх треба робити. Отже, цей виховний момент в мені закарбувався назавжди. 

– Але ж могло статись й навпаки.
– Не знаю, як можна не зрозуміти очевидного. Батьки були з вищою освітою, тому дозволити дитині не закінчити школу, апріорі не могли. 

– Які книжки в пріоритеті?
– Не люблю читати, в принципі, це для мене суцільна нудьга. Колись пишався тим, що здолав одну книгу.

– Може авторів близьких для себе не знайшли?
– Мені подобається Чак Паланік, прочитав його «Задуху», але змушував себе, хоча, повторюю, він улюблений. Є показовий загальний момент того, що сучасна молодь не може дивитися фільми минулих років, бо не сприймає побаченого не лише за змістом, а й за формою. 

– Зараз мислення кліпове: кадр дві-три-секунди не більше, як в іграх «стрілялках», де теж секундне прийняття рішення. Модель сприйняття всього.
– У мене з книгами ті самі стосунки. Я можу щось уявляти в процесі читання, мені подобаються якісь ідеї, але далі відключаюсь, бо розумію, що кудись життя моє пролетіло і купу часу витрачено на непотрібне. Мені не вистачає уваги, аудіокниги – та ж сама історія. Я більше дивлюся навколо, аналізую, спілкуюсь, читаю фактаж в Інтернеті, але не більше двох сторінок. 

Я людина ерудована, але не читальник – в цьому реальність. Один із викладачів казав: «Еколог – це людина енциклопедичних знань в загальному описі, без занурення».

– Цікаво.
– Екологи для того, щоб розуміти всі процеси базово. Якщо мова про хронологію відкриттів Альберта Ейнштейна – не до мене, а якщо про те, що він зробив та як – відповім. Викладу, які мав теорії, як до цього прийшов, від чого на шляху цьому відмовився – про все це загально мені відомо.

Безмежна екологія, трохи юриспруденції, аспірантура для «ледачого»

Що вподобав, на те й перетворився. 
Григорій Сковорода 

– Як обирали фах? 
– Не обирав, не мав спрямування, що кудись хочу. Мені було цікаво бути юристом, але добре що не пішов.

– Чому?
– Юристів в ті роки було забагато, жорстка конкуренція, згодом я два роки все ж повчився на юридичному факультеті. Зрозумів для себе, що мені було потрібно від цього, глибше ж – не цікаво. Плюс до того корупційна складова. Коли я вчився на еколога, нічого нікому не платив. Зі школи корупцію активно не сприймаю. В ті роки родині було дуже важко фінансово, а вчителі вирішили чомусь «ось зараз з нього натрусимо». Матуся мене любить, завжди гарно вдягала, спілкувався завжди з дітьми з заможних родин, тому вважали, що заможний. А матінка навіть пішла флаєри роздавати на вулиці, бо не було коштів, щоб ці «враження» оплачувати. То були речі, які вразили, з тих пір різке їх несприйняття. 

– Екологія це?..
– Наука. Часто кажуть, в нас погана екологія, бо її завжди плутають зі станом довкілля, яке вона й вивчає. Екологія не має нас врятувати, це не лише дим з труби, а й наше з вами спілкування, затишок, екологія вивчає все. Мова про організм та середовище, яке його оточує, фактори, котрі на це впливають, реакції на них організму. 

– Тобто ми маємо екологію задля того, щоб дисциплінувати в собі не гасла, а відповідні справи? 
– Так.

– Але в такому значенні, екологія – майже психологія.
– Якщо мова про взаємодію між об'єктами під час спілкування, так. 

– Навчатись було цікаво? Хоча, не можу уявити, як це практично відбувалось, бо ви ж не читаєте. 
– Я не лише читати не люблю, я й писати не люблю, тому не писав конспектів. Я слухав викладачів, розумів принципи.

– А заліки, курсові роботи, оцінки?
– До речі, непогані. Коли я починав відповідати, спираючись на власне усвідомлення інформації або себе, завжди отримував «відмінно». 

– А бібліографічний апарат ?
– Про все дізнавався зі спілкування. В мене на курсі був відмінник Макс, до якого всі зверталися під час екзаменів. Звертались невчасно, він нервував. Я ж вичікував, коли всі про все спитають, і він напише власну відповідь, і просив пунктирно про основне. Він окреслював, я розписував. Може, досконало не розумів певних напрямків, але екологія це, знов таки, більше про розуміння процесів, і, коли розумієш – не складно описати. Для цього не потрібно занурюватись в історію предмету або питання, до підручників, про це можна прочитати коротко. Мене цікавить причинно-наслідковий зв'язок, деталі ж та як це досліджено – ні. Навіщо? Я й сам можу уявити або припустити, як це було. 

– Отже, стовідсоткова кішка.
– Ну, ось бачите, вже остаточний ярлик, а було б інше прізвище, ви цього не сказали б :). 

– Це ж не ярлик – доля.:)
– До речі, я закінчив виш з «червоним диплом», а на самому Максі такий колір документу не отримаєш. І це, повторюю, без усіляких фінансових подяк за заліки або екзамени. До того ж, і батько не долучався до допомоги від слова «зовсім». Пригадую, що мав питання з «начерталкою», це ж потрібно малювати, це довго та не цікаво. Одного разу бачу, йде батько з викладачем, наздоганяю та чую: «Змушуй його працювати! Не хоче: «Сідай, два». І я чесно зазначив викладачеві: «Якщо Вас цікавлять мої знання, готовий відповідати, але сісти та витратити купу часу на якісь рисочки, на те, що потім піде у смітник, не хочу».

– А на що не шкода витрачати часу?  
– На процес радості життя. Ось зараз до вас прийшов :) Це найцікавіше ніж якісь умовності в нікуди. А коли вийде інтерв'ю, можливо інші люди знайдуть користь у моїх словах.

– Як ви роботу обирали, як із роботодавцями спілкуватися з урахуванням вашої філософії?
– Ніяк. І це знову лінощі мої. Я так само й подумав, як ви озвучили: «Як я буду спілкуватися з роботодавцями, навіщо… куди йти, чим займатись?». Насправді важке питання, куди влаштовуватись екологу. Займатися якимись комерційними моментами – не цікаво, тому, поставив собі питання: «Де те місце, де я все знаю й мені буде просто та легко?» І відповів: «Університет рідний». І залишився в аспірантурі.

– Й продовжили «не читати», «не писати», а шукати причинно-наслідні зв'язки?
– Тут вже доводилося читати, бо було розуміння, що працюєш на власну дисертацію, окреслений напрямок. Тема моя була: «Свердловинна підземна газифікація вугілля», з Максом про це не поспілкуєшся, складно і фахівців в країні з цього питання небагато. Тут без варіантів. Отже читав, працював, написав два із половиною розділи й тут… 2014 рік. 

Відповідальність, кантіанство, світлофори та дзен

Визначай смак не за шкаралупою, а за ядром.
Григорій Сковорода 

Він пішов воювати «з квітня 2014 р. був в складі 20 БТРО Дніпропетровської області (сьогодні 20-й Окремий Мотопіхотний Батальйон 93-ї ОМБр). Перший бій прийняв 9 травня 2014-го у Маріуполі, при визволенні Мар'їнки отримав поранення. Після лікування повернувся до лав ЗСУ. Воював під Авдіївкою, виконуючи обов'язки командира роти. За особисту мужність та чітку організацію дій підрозділу нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. Дмитро – учасник Параду з нагоди 25-ї річниці проголошення Незалежності України». Так позначає пунктири його життя регіональна преса. А що ж поміж рисочками?

– Як приймали рішення в 2014? 
– Я був у принципі готовий, закінчував воєнну кафедру, офіцер. Але, звичайно, розумів, що практично нічого не знаю, тому сам ініціативи не виявляв. Як казала моя вчителька української мови: «Нічого не знав та ще й забув!» 

– І «червоний» диплом… :)
– Мабуть за це :) Отже, кафедра, але це було давно, там тебе чомусь навчили, якісь два роки – один день на тиждень.

– Але ж, військова кафедра, на мій погляд, на остаточне рішення захищати Батьківщину не впливає? 
– Коли вже був поранений, і мене відвідувала одногрупниця Тамара, вона згадувала, що не могла зрозуміти разом із іншими, навіщо мені та кафедра, навіть раз на тиждень. У цей день вивчали додаткові дисципліни, а в мене виходила прогалина. І я тоді відповів: «Якщо війна, хто вас захищати буде?». Йшов 2004-й, однокурсники були здивовані, як зізналась пізніше та сама Тамара: «Дурні».

Так, мені це було ясно щодо майбутнього, бо Україна в центрі інтересів держав, з усіх сторін. Чи хотів я воювати – ні. Коли повертався після поранення на передову, проходив психіатра. «Напишіть, що я нормальний. – А ти нормальний ? – Звичайно. – Чим доведеш? – Я не хочу туди повертатись. – Нормальний. А, навіщо тоді тебе писати, що все «ок», якщо не хочеш повертатися? – Тому, що мені треба туди. – А зараз в мене сумніви, що з тобою все гаразд. – Я пообіцяв дружинам хлопців, що поверну їх живими. І, якщо буду там і не дай Боже щось, це буде цілковита моя провина, але я зможу пояснити їм чому так сталося. Я взяв на себе відповідальність».

– Часто берете на себе відповідальність?
– Я можу взяти відповідальність, якщо це потрібно та коли є можливості щось реалізувати. Для мене це нонсенс, коли людина не приймає рішення або не робить вибору. Так, якщо помилишся, будуть певні наслідки, але бездіяльність – стовідсотково неприпустима помилка. 
Типова ситуація. Рейки, їде вагонетка, чотири людини на рейках працюють, на другий рейці – одна. Поруч із тобою важіль-перемикач. Якщо залишиш все як є, загине чотири людини, перемикнеш, за твоєї участі, – одна. 

І я неодноразово чув від діючих офіцерів, хоча це скоріше нормально для звичайних людей, а для військових – дивно; так от, я чув, фігурально висловлюючись, що не будуть вони перемикати отой перемикач, тобто брати відповідальність. Та ти ж міг врятувати чотири життя, а твоя бездіяльність призведе до загибелі чотирьох! «Але, якщо я зроблю вибір буду винен, що загине один». Ось така картина, і це, повторюю, стосується будь якої сфери життя, не лише подій на війні. Бо навіть в гіпотетичній історії з базовими принципами краще втратити одного, ніж чотирьох, і це без варіантів. А якщо в тебе підлеглі на позиціях, а ти не готовий до подібних рішень? Тому питання – приймати рішення чи ні – в мене ніколи не виникало, бо  маю моральні усвідомлення та багато різних принципів. Завжди все зважую та роблю вибір. 

– Яких саме принципів?
– Адекватних, я їх не сформулюю. 

– Це логіка?
– Це щось кантіанське? Я у підсумку дійшов до того, що погоджуюся з Кантом Філософія – це про багато читати, в моєму ж випадку, декілька років тому, я знайшов коротеньке відео, що влучно пояснює Канта. Перед тим, як щось зробити, уявіть, що всі будуть так робити. І, якщо це добре і це можливо возвести у правило, це вірний вчинок, якщо – ні, не треба так вчиняти. А я так довго жив за такими правилами, але не міг їх сформулювати! Навіть образливо, що Канта не читав до того. А щодо правил. Я не переходжу, наприклад, на червоний сигнал світлофору. 

 – А я ходжу, бо ці хвилини зупинки для мене нереальна втрата часу 
– А я сварю людей, котрі так вчиняють, тим більше, коли вони зводять це у правило. Рано чи пізно це призведе до трагедії, комусь не пощастить. Включаючи екологічну логіку та закон парності – якщо щось трапилось тут, те саме трапиться ще десь. Отже ваш перехід на червоний призведе до того, що десь людина загине.

– В мене був випадок, коли я почала рух на червоний та помітила людину з обмеженням зору. Вона просто довірилась моєму руху й пішла поруч, бо їй здавалось, що все безпечно. Це мене просто пронизало. Звичайно, відповідальність. Але разом із тим, повторюю зупинка на світлофорі для мене – втрата дорогоцінних хвилин життя.
– Як книги для мене. 

– Ну, бачте.
– Можливо, мої міркування вам допоможуть. Коли я зупиняюсь на червоний, я стою та переповнююсь  відчуттям, не про те, що я запізнююсь і скільки я витрачаю часу на це пусте стояння. Воно трансформується в мене в те, наскільки це правильно. Те, що я долаю цю вимушену затримку, те, що мене тягне перейти, зберігає комусь життя. Бо, повертаючись до чудового закону парності, нічого в світі не відбувається в одному екземплярі. Ніколи нічого не трапляється унікального. 

Екологія, якщо дивитися на витоки, пішла з тієї ж філософії, з якої, до речі, й фізика. Екологія – це з давньогрецької «ейкос» – οἶκος – «середовище» та λόγος – «вчення», «предмет». Тобто, про те, як все влаштоване в домі людини, в широкому значенні цього слова, як все влаштовано в усьому просторі навколо, в усьому світові. 

 

– Або про людину – дім :)
– Так. Це правило, як гравітація, від нього нікуди не дінешся. Хтось каже, фізики понавигадували законів. Поверхнева точка зору, бо скільки не вигадуй, працювати вони не будуть. Фізика описала закон, наявне явище, котре ми не можемо відмінити. Описала для нашого розуміння механізм того, як він працює, аби не наражали себе на ту чи іншу небезпеку. Вони писали, якщо з даху стрибнеш – помреш, тому що твоє прискорення є таким то й таким то. Бажаєш ти цього чи ні, від тебе не залежить. Вигадай будь-який закон про те, що ти не помреш, стрибнувши з даху – все одно помреш. 

– По різному буває…
– Фізики описують ті закони, що діють у світі, так само як в екології. Філософи спостерігали за всім і зрозуміли, що нічого унікального не трапляється. Такі собі своєрідні підтвердження. В екології те ж саме. Дивіться. Вчені навчали мавпу користуватися камінням для того, щоб розколоти кокос. Вчили, вчили, вчили – по нулях. Вже готові були кинути цю справу.

– Це так само, як у відомому мульті «Фільм, фільм, фільм» про дівчину перед камерою. 
– І ось, коли вирішили, що «фсьо», вона підійшла й легко все зробила. І вони написали в журнал про «які ж ми молодці». В тому ж журналі коротенька публікація про те, що на іншому кінці світу, дослідники мавп зафіксували ту саму дію. Плюс-мінус в той самий час. Отже, стався процес еволюційний, мавпи розвиваються, еволюціонують і нарешті дійшли того рівня, коли це змогли. Все. Крапка. 
 
Вони народжуються, бачать світ іншим, і процес цей запущений зсередини, вони все схоплюють й тепер можуть навіть водити авто. Звичайно, не кожен, але середовище змінюється, і гібон уже за кермом. Більш ранні автомобілі він не зміг би завести, але електромобіль – так, бо  кнопку натиснув і все. Це я до чого, не факт, що мавпи стали розумнішими – автомобілі стали простіші. Це я про зв'язок усього, що трапляється. Еволюція в одній сфері підштовхує еволюцію в іншій. 

Відсутність страху, таро, ефект метелика

– Як екологу на війні?
– Перший раз, коли пішов, мав багато дзену і бачив хлопців, які мають розуміння про це. Мені сподобалась фотка Макса Мирошниченка – ангар простріляний, сонце світить крізь кульові отвори і він просто сидить…

– Макс любить та вміє робити такі фотки. В нього є неймовірна світлина мирних часів, де він на краєчку даху, а перед ним – нереальна панорама нашого міста. Той самий дзен :)
– Я теж зустрічав подібні місця, де хочеться просто посидіти, помедитувати. Цей стан, напевно, неможливо вербалізувати, він якийсь нетутешній… величезна конструкція, що повністю в дірках від снарядів і куль, сонце, кожен промінь в пилу…

 

– Напевно, такі хвилини та місця задля того, щоб відновитись, перезавантажитись і не було так страшно?
– Страх проходить на другий-третій день. Коли приїжджаєш на нове місце, доволі близько до лінії фронту, припустимо, на командний пункт, і противник постійно б'є, ризик є, але з часом спокійно пересуваєшся. В ангар, куди ще вчора був приліт, машину поставив, сидиш відпочиваєш. Звикаєш, бо розумієш, як це працює. Ми боїмось, коли не розуміємо, як що працює, в цьому сутність страху.

До речі, знаєте чому люди вірять в таро? Я не вірю, бо вважаю, по-перше, що це свідчить про погану освіту, а по-друге розумію, як все це діє. Мені не страшно, бо відомо, знов таки, що таке гравітація. Коли ж людина недовчилась та чогось не розуміє, їй просто цікаво, що буде завтра. Я ж розумію, що станеться завтра, тому що читаю новини та дивлюсь за тим, що трапляється в світі.

– Новини – та ж умовність, бо залежать від політики каналів або ресурсів та їхніх власників.
– Це не означає, що тобі повідомили щодо прильоту інопланетян і ти розклав червону доріжку та чекаєш. Новини, як і будь який потік інформації, потрібно аналізувати. Дивишся різне або читаєш, розумієш спрямування, порівнюєш, хто та навіщо цю інформацію штовхає, до чого вона може призвести, як на це може плюс-мінус зреагувати суспільство. Тобто уявляєш її зріз і вектор. Але це інша історія ніж тарологічна, яка моделює безальтернативне завтра. «Завтра з дому не виходити». Чому? Якщо буде дощ, ти маєш вибір: або вийти з парасолькою, або лишитися вдома, піти й намокнути, або вдягнутись, щоб швидше висохнути. Тобто, разом із інформацією ти  отримуєш купу можливостей. Таро ж – це спроба втекти від необхідності думати. 

– Або розвантаження від цього, хоча б на деякий час. Ви дисертацію завершили?
– Коли повернувся в 2015-му з пораненням, довго відновлювався, десь в 2019 продовжив. 

– Наскільки  розумію, звання заради звання або статус заради статусу вас ніколи не цікавили. 
– Так. Але робота повинна винагороджуватись, інакше вона не має ніякого сенсу. 

– Завжди?
– Все має винагороджуватись. Є дія – є реакція. Якщо робити щось в нікуди, навіщо?

– «Навіщо?» – Моє улюблене питання до себе. :)
– Воно завжди доречне. Ти просто викинув власні калорії, а вони ж не нескінченні в цьому світі. 

– На жаль, як свідчить історія, чимало талановитих людей певний час робили щось в нікуди. Життя промайнуло, лишилися згадки та дослідження  про комети їхніх талантів. Все. Співставлення таланту до часу не спрацювало, вібрації не відбилися. Але це ж не означає, що все пропало навіть без умовних «плюшок» в режимі онлайн?
– Це про ефект метелика. Махнув крилами на одному боці планети, а на іншому торнадо відбулося. Треба ще розуміти, де очікувати результат. Ланцюжок цей не завжди усвідомити можливо. В мене був класний викладач, який розповідав про все, пов'язане з усім. Наскільки, як впливає, це вже питання інше, але все завжди пов'язане з усім. Аксіома. Одного разу просив назвати дві, на перший погляд, абсолютно несумісні речі. Ми запропонували: бабусі-пенсіонерки й обороноздатність флоту та почули таке. 

Чим займаються бабусі-пенсіонерки? Чимось своїм, ми приїжджаємо до них в село, вони старенькі, прагнуть ближче до землі, бо вже час звикати. Пораються, мають потребу про щось піклуватися, і в них з'являється кішка. Собака – ні, ні, ні, бо вони слухняні, це не цікаво та не вирішує бабусиних потреб. Коти ж завжди егоїсти, незрозуміло де гуляють, отже бабуся  постійно у справі. Це та сама необхідна емоція піклування та зайнятості. Чим більше бабусь, тим більше котів, коти ловлять мишей. Отже, чим більше бабусь, тим більше котів, тим менше мишей. Відомо, що миші полюбляють злаки та розносять інфекцію, яка шкодить рогатій худобі в тому числі, тобто зменшують кількість м'яса. Злаки – макарони, худоба – м'ясо , макарони по флотські, якими годують солдата, а чим ситіший солдат, тим краще він обороняє країну. За вуха – не за вуха, але зв'язок є.

– Це точно екологія, не софістика?:)
– Точно. Це закони екології. Все пов'язане з усім. Отже, якщо не буде бабусь, флоту на якийсь відсоток стане важче. Доведеться щось змінювати, функціонал погіршиться. Ми всі перебуваємо в системі, кожен елемент якої є важливим. Чим далі він знаходиться, тим менша важливість впливу, але він все одно є.

Влада як віддзеркалення та рух реальних завдань

Дмитро як представник «екологічно-досконалої» системи цінностей, бажає впливати на розвиток регіону та держави. Впливати дієво, з урахуванням власних можливостей і знань. Без зайвих амбіцій, по справі, оберіть – дайте напрямок роботи, побачите результат, ні – переобирайте.

Балотувався до Верховної Ради, до обласної. Не потрапив, але зрозумів, як це працює. Прикро, що виборці проголосували за невідомого їм опонента, який ні з одним їхнім власним очікуванням не зійшовся. І це об'єктивно. Але Дмитро цей вибір сприйняв. Він полюбляв спілкуватися з людьми, розумів, що відповідає всім їхнім уявленням про «не був, не перебував, не брав участі». Не дістало тридцяти голосів – цілком переможна похибка.

– Знаєте, кого потрібно обирати? Того, на кого дитину не боїшся залишити. Саме за такого треба голосувати, бо саме вони будують країну для наших дітей.
 
Не досконалі у владі не самі ж прийшли – їх обрали. Це віддзеркалення народу. Це об'єктивно. путін – віддзеркалення власного народу, якій і є нашим ворогом за невеликим відсотком непричетних і невинних.

Знаєте, що я зрозумів в армії в 2014, бо до того людьми не управляв? Неможливо змусити будь кого робити те, чого він не хоче. Я усвідомив, що командир взводу – не той, хто командує людьми, а той, хто виступає медіатором між ними та вищим військовим керівництвом. Підлеглим не можна категорично сказати: «Збираємося та йдемо», бо якщо вони дико втомлені, можуть навіть не поворушитись. Ти маєш бути своєрідним «термометром», щоб розуміти, коли та для чого час. Так, ти керуєш, але не можеш сказати притуліть автомат до голови або розстріляйте невинних – вони ніколи цього не зроблять, бо мають моральні цінності та характер.

Чому путін реалізує саме такий сценарій війни? Для визнання його дій народом до 2014 року вони теоретично не були відповідальні за те, що відбувається зараз. Потім вибори при заморожуванні конфлікту, ну, вже частина відповідальності є. Зараз, у розпал війни, коли ракети летять по Україні, вони прийшли та виголосили свою підтримку, а мали б вийти та все зупинити. Тому люди, які хочуть, щоб вбивали інших людей – злочинці. Вони мають бути покарані, щоб припинити цю історію, вони є співучасники вбивств.

***
У 2022-му його мобілізували водієм, через два тижні помилку виправили. Дмитро згадує з притаманним йому почуттям гумору історію про видану зброю, бо за статутом, оскільки статус не співпадав зі званням, вважався він деякий час непризваним призовником. 

Був командиром взводу безпілотних літальних апаратів роти розвідки. Вчився, розібрався як все працює, вважає, що став непоганим фахівцем, багато кого навчив. Востаннє ротою командував в 2015-му, у підпорядкуванні більше ста людей, а не дванадцять. Отже роботу налагодив швидко, все працювало, як годинник. Підлеглі організовані, дисципліновані, золоті ефективні пацани. Намагався зробити щось на зразок роти, окремого підрозділу, прагнув реорганізовуватися постійно. Його не завжди розуміли, але Дмитрові конче потрібно, щоб все працювало саме злагоджено, а не красиво-показові звітні виступи. Він прихильник раціо-реальних завдань у справі. Прихильник ніким і нічим нескорений. 

«Як саме працюють безпілотні системи, не всі розуміють, я літав і на дванадцять кілометрів на одній батарейці, але для цього потрібен рівень пілота, бо, зазвичай, це відстань у п'ять-сім. Дайте мені фахове завдання, і я зроблю якнайкраще. Визначу, як ліпше працювати на передній лінії або подалі від неї».

 

Згодом він перевівся в управління бригади, трішки в розвідці попрацював старшим офіцером, потім начальником безпілотних систем бригади, коли БпС лише вводились, потім, помітили фаховість, перевівся в Регіональне управління Сил ТрО. Зараз має бажання з урахуванням досвіду, бачення та думок перейти в Сили безпілотних систем. «Як позначають на нарадах в Києві, ми найкращі серед всіх інших регіональних управлінь ТрО, запрошують приїхати особисто та лаври збирати (була й така окрема історія – Авт.), перепитують про підвищення… Ставлюсь до цього спокійно, з певним почуттям гумору як до мотивації продовжувати якісно робити свою справу та лишаюся там, де найбільше потрібний».

Інструменти в освіті, «Mein Kampf», історія та пропаганда

– Ви зараз є заступником директора з виховної роботи в НТУ «Дніпровська політехніка» Dnipro University of Technology, старшим викладачем кафедри екології та технологій захисту навколишнього середовища. Свого часу мали відношення до проведення екскурсій в Музеї сучасної російсько-української війни https://www.dnipro.libr.dp.ua/pismennica_volonterka  з циклу «Шляхами героїв». Як визначаєте  головне для вчителя?
– Навчити.

– Лаконічно. «Інструмент» який?
– Треба вмотивувати. Коли починав, було складно: в мене сьогодні заняття, а як і що власне робити, мене ж цьому не навчали. Хоча, мабуть, і вчили, можливо, не зрозумів. Я не знав, як зайти до аудиторії, що після цього робити, як розмовляти. Все напрацьовувалося шляхом власних помилок, не можу сказати, що були вони грубі. Я шукав свого шляху з урахуванням власного досвіду сприйняття інформації, нудних непотрібних цифр або якоїсь іншої непотрібної теорії, коли увага втікає й не бентежить думок власних і нічого не запам'ятовується. 

– Як ставитесь до учнів, котрі так само не читають, як ви?
– Спокійно.

– Навіть, якщо не читають та й аналізують?
– Це теж нормально. Типові люди. Для цього потрібні гачки-віддзеркалення або мотиватори, те з чим вони стикались, із чим пов'язані. «Я не просто вам про щось розповідаю, це саме вас стосується». Або через якусь цікаву історію, теорію з тим, що відбувається в реальному житті, як ретранслюється. Моє завдання – дати їм «ключ» до правил, за якими все влаштовано, щоб вони бачили, як це працює та розуміли це, оминаючи книги. До речі, я колись хотів прочитати «Mein Kampf».

– Навіщо, хотілося б запитати в цьому випадку? 
– Як мінімум, щоб зрозуміти, що рухало людиною, бо історію пишуть переможці. 

– Я можу відповісти вам, хоча й не читала «Mein Kampf». Людиною завжди рухають комплекси. Якщо заточена на світло – це її, та, в залежності від масштабу особистості, світ вдосконалює. Якщо вектор – темрява – це руйнація себе та всього навколо. Спостерігаємо це й у сучасній історії. Ви дійсно впевнені, що історію завжди пише переможець? 
 – Так. Подивіться, що зараз розповідають москалі про нашу війну 2014. Про алеї хлопчиків й таке інше. Вони не скажуть згодом: «Та ми пожартували», для них це стане історичним фактом. Вони напишуть у підручниках і в дослідженнях, що боролися з нацизмом – і це стане реальною історією. Так влаштований світ.  

– Це ж не про їхню історію, а про їхню пропаганду й ідеологію, про підміну понять. Як, наприклад, плутали  в совкові часи у змішувачах кольори кранів з холодною або гарячою водою. Ну, з водою це тупа неуважність та халатність, а пропагандисти  роблять все свідомо. 
– Мені було б цікаво прочитати «Mein Kampf» з точки зору того, що розповідали німці та французи під час Першої світової війни, згадаємо «На Східному фронті без змін» Ремарка… Це те саме, про що кажуть зараз в році 2014-му. Так, пропаганда. Друга світова – та сама пропаганда Це працює, це важіль, що дозволяє підняти народні маси в необхідний час. 

– Література – віддзеркалення, в Ремарка, до речі, теж було багато питань до влади, так само як у Габріеля Гарсіа Маркеса, якщо казати про письменників знакових… Чимало мотивують і дають поштовхи для «сірої речовини» й статті та листи Симона Петлюри…
– Ніхто досконало не розбирається, то було далеко, й нічого не видно Так, це у випадку з москалями, пропагандистський крок, але впевнений, історію пише переможець, а –дослідники, письменники згодом вивчають. Скільки б у радянські часи не вивчали, – писали про одне й те ж саме, коли «совок» розпався почали про інше. Історія –  «політична повія».

– Історія, якщо мова саме про історію, – суб'єктивна об´єктивність, вона складається з різних джерел. Ви ж не спираєтеся на єдину точку зору або на єдине джерело, коли аналізуєте потік інформації.
– А в російській сучасній історії так роблять? А ну розкажіть мені, скільки вони порівняли джерел. Вони ж не читають ані європейські, ані американськи. Їм написали методичку недолугі пропагандисти, й іншої думки бути не може, бо за це можна сісти. А через сто років їм буде абсолютно пофіг. Це примітивно та просто. І кожна війна супроводжується тим самим. Згадаймо Афганську… 

Щодо сучасної історії, дивіться, росіяни створили аналог сайту «Миротворець». В них декілька задач, по-перше, якщо людина військова заходить туди, щоб з'ясувати, чи є в ресурсі, вони моментально встановлюють її коло та зв'язки. Про мене там теж є, «кат, каратель, вбивця ветеранів». Дивлюся, бачу, що світлини взяли з Facebook, розумію, як працює система. Як кинути «ответку»? Розміщую на аватарку світлину з бабусею моєю – Катериною Олександрівною Безкоровайною, росіянкою за походженням, пройшла Другу світову у складі полкової санроти однієї зі стрілецьких дивізій 3-ої гвардійської армії. Дійшла до Берлину. Світлина з фотопроєкту «Ветерани двох війн», вона в орденах, я поруч у формі, обіймаю. Розумію, що через певний час сайт підтягне це зображення, і буде «вбивця ветеранів» поруч із власною бабусею в орденах Другої світової. Ось так тригернув, щоб усі наочно бачили цю суцільну маячню. Мені сподобалося. Може, хоч когось наштовхну на здоровий глузд.

Психологи, «Кошкінибайки», не всього потрібно хотіти

Лише той Учитель, хто живе так, як навчає
Григорій Сковорода 

Він полюбляє джаз, що зовсім не дивно з урахуванням усього вище згаданого, а улюблений фільм – «Останній самурай». «Плакав, коли дивився». Теж не дивно, бо історія справжня, хоча й з деякими сюжетними плюсами щодо історичної японської реальності. Мультів не любить. Аніме теж. Каже, комплекси заважають.

– Які саме комплекси?
– Не знаю.

– Ви ж все знаєте. :)
 – Потрібно думати. Власна душа – пітьма. 

– Ви ж Кошка, яка пітьма? :)
– Суцільна. Пішов до психолога, щоб з'ясувати та виправити. Вважаю це нормально.

– Та вони ж через нас вирішують лише проблеми власні. Найкращий психолог для людини – сама людина. 
– Я й інтерв'ю даю, щоб себе копнути. Буває важко розібратися. Після повернення в 2015-му зрозумів, що мене всі дратують. Потрібно було з цим упоратись. Можливо для цього як сублімація з'явились мої «Кошкинибайки Cattales» https://www.youtube.com/channel/UCRdZ2XZwNn65xwlyOPaU7XA 

Посттравматичний синдром накривав, картина світу спотворювалась – здавалось всі навколо збожеволіли, крім робóта-гроші ані чого не бачать, справжня цінність життя знецінюється. Увімкнув самоаналіз: «Та всі ж не могли збожеволіти одночасно». Все набагато простіше, ми завжди порівнюємо всіх із собою, бо маємо єдиний зразок і, коли змінюємося, здається, що це стосується всього світу. Так, у мене змінилися цінності, так само, як в тих, з ким воював, нас меншість, але коли повертаємось, кожен лишається в своєму незмінному пузирі. Отже спогади вилив у творчість «байок». «Гребло» й під час цього, відволікався, коли налагоджував світло, звук, придбав мікрофони, фони студійні. Цілими днями тим займався, голова перемикалась, поступово відходив від проблеми, що наздоганяла. 

Після отримання Ордену Богдана Хмельницького, подумав «що це означає?». В принципі – нічого. Орден відзнака, і я – якийсь зразок. Питання у власній відповідності. Тобі довірили навчати молодь, і ти не маєш права бути корупціонером і тим-то, бо закладаєш в них базові речі, завдяки яким вони будують власні життя.

Маю «всечутливе вухо», якось саме так вловив інформацію про статусність соціально-мережеву, коли в тебе на Фейсбук 5000 тисяч підписників. Виявляється – важлива річ, бо тебе читають, дивляться, й ти в просторі інформаційному присутній, маєш рейтинг і на суспільство впливаєш. Цікаво. Зробив. Все підтвердилось. Телебачення телефонує: «прокоментуйте», увага влади до моєї точки зору, та й у тебе самого з'являється певна влада. В моєму ж випадку – проблема, бо  маю на все незалежне бачення. 

Деякий час був заступником голови в компанії «Рада ветеранів АТО/ООС при Дніпропетровській ОДА». Через півроку переобиратись не став, бо потрібні зміни в усьому. Всі рішення в мене довгі, хочу сформувати соціум, який рухатиме всіх у вірному напрямку.

– Що таке щастя? Воно є?
– Мабуть щастя – відсутність нещастя. Що таке темрява? Темряви не існує, існує відсутність світла. 

Нещастя на нас валяться, а коли їх немає, мабуть «отєта» і є тим самим щастям Коли все спокійно та добре. Для когось, можливо, це – здійснення якихось мрій і бажань.

– А для Вас?
– Відсутність потреб. Дзен. Бажання породжують страждання, а коли немає бажань – це, мабуть, і є щастя. Колись захоплювався дзен-буддизмом і відмовився від купи бажань. У когось щось добре – це в когось. В когось погано – це ж у когось.  Коли самоізольований, бажань немає. 

Коли в мене запитують як справи завжди відповідаю: «Краще всіх». І дивлюся, як багатьох людей це коробить Звідки така заздрість? 

– Ну, не всі ж можуть собі дозволити: «Бажаю халву їм, бажаю – пряники» .
– Саме так. :) Захотілося шоколадку – пішов та купив.

– А якщо авто або літак?
– А ось тут вже питання про те, що не все потрібно хотіти. Треба легше ставитись до бажань.

– Чому ж, якщо це вмотивований рух до здійснення прекрасної мрії?
– Тут теж питання. Можна хотіти чогось і прагнути і фактично не бути щасливим, а можна хотіти те, що маєш та любити те, що в тебе є.

– І знову вітання, Григорій Савич із його безсумнівним: «любов – виникає з любові»...:)
- :)

Мене завжди цілковито сприймають «котячі», навіть люблять, в найширшому значенні цього слова. Тотемному :) Не знайшлося ані єдиного байдужого. Ні, нічого особистого.  Я про те, що коли так трапляється – це цінна відзнака довіри, котра відкриває для тебе їхній справжній окремішній простір. І це дозволяє, ні не спіймати або навіть не до кінця їх зрозуміти, бо це апріорі неможливо. Справа в свободі відчути рухливість світу крізь їхні часи, долі та життя. Відчути вібрації, що відтворюють наше сьогодення в історіях справжніх переможців. 

Фото з родинного архіву Дмитра Кошки