Дем’янов Григорій Вікторович
Григорій Дем’янов. Політ Сталкера

Він схожий на козака-характерника. Того самого, магічно-виразного, немов із давніх-давен. Красномовні вуса, погляд. Характер. Ох і характер, що проглядається в сюжетах долі, спілкуванні, коли в одному слові або інтонації оцінка та ставлення до подій і людей! А ще почуття гумору. Яскраве й об’ємне, як петриківський розпис.

Він прагне розуміння суті, тому любить вербаліти: «В сенсі?». Його дійсно цікавить відчуття «зерна» у подіях і людях із віддзеркаленням у близьких і світі навколишньому.

Історія витоків цілковито генетична. Батько, Віктор Васильович Дем’янов, свого часу дослідив родовід ретельно. У його гілці під час колективізації частина пращурів була вислана до Грузії, асимілювалась. У пам’яті назавжди відбилися подробиці розповідей про жахи колективізації, примусове виселення, рабську працю в колгоспах, Другу світову. Все прокотилося колесом історії по родині Дем’янових.

Рух, вчителі, «вода, вода, навкруг вода…»

Якщо пошукати синонім його життя – це стовідсотковий рух. Рух буквальний, захопливий, всеосяжний, коли подорожі, нові знайомства створюють власну мапу життя. Рух над обставинами, супротив усіх можливих тяжінь. І це знову генетично-невипадково за всіма гілками.

Турбоактивні батьки познайомились у радянському тур-клубі «Колос». Кохання майже з першого погляду, різниця у віці з дівчиною Оксаною в дванадцять років не завадила. Вони подорожували скрізь, батько за декілька походів подолав шлях від Дніпра – до Байкалу, майбутня половинка не відставала. Звичайно, що й дитинство Григорія було цілковито похідним: Крим, Карпати, всі куточки України. Захоплювало. Кожні вихідні в родині так звана вилазка. «Люди їхали на дачу звичайну, а в нас була тема щодо Самарського лісу, де дачі туристичні. Це про те, коли хочеться ближче до природи, а не до людей, а можливості поїхати в Карпати або до Криму – не існує».

Батько, до того ж, займався велоспортом, туризмом пішохідним, плюс підводною фотографією; очолював відповідний клуб у Дніпрі, з «країною» підводних мисливців, гімнастикою плюс зі змаганнями усілякими був на «ти».

Григорій зі старшим братом Василем із дитинства до чого тільки не поринав і де тільки час знаходив: танці від бальних і спортивних – до брейкінгу, ліплення, малювання, комп’ютерна графіка, авіамоделювання, картинг, музична школа – Василь опановував бандуру. На чомусь конкретному не зупинялись, константою був туризм – ще в шкільні роки влилися до клубу «Горизонт». Походи, альпінізм, скелелазіння, гребля додавали світові навколишньому нових безмежних барв. Згодом Григорій по-справжньому полюбив фотографувати. Світлини його – красномовні авторські свідчення часу, окремі виразні історії.

– Я був активним в усьому, чому можна, лише не в навчанні. Обирав серед декількох спеціальностей – металургійної, хімічної, але пішов цілковито по батьківських слідах. До того вже допомагав йому потроху, коли брав участь у декількох проєктах, зокрема, в складанні геодезичного плану. Батько був головним інженером інституту «Дніпродіпроводгосп». Вступав я на гідромеліоративний, спеціалізація «інженер-гідротехник». Перші роки в університеті були доволі сумними, ніякої практики, а от вже з третього курсу прийшло справжнє геодезичне натхнення.

По закінченні ВИШу Григорій влаштувався до «Дніпродіпроводгоспу» інженером-геодезистом. Робота на повітрі, постійні подорожі, цікаві об’єкти захоплювали відкриттями та можливостями. Вже з третього курсу Дніпро обплавав уздовж і впоперек. Інститут проводив дослідження русла і застійних обмілілих місць у межах нашого міста, біля колишнього готелю «Парус», ресторану «Поплавок». У користуванні Григорій мав човен із двигуном, отже – максимальні радощі літа. «Потрібно було просто плавати, слідкувати за буйком, у відповідний час підпливати та замірювати координати, пояснюючи, чому в цьому місці течія сповільнюється, закручується або зникає повністю. Ті ж самі питання дослідницькі були, коли почали будувати яхт-клуб «Січ». Мені дуже подобався процес, вся справа з водними об’єктами, все, що було пов’язане з мапами дна річок. Робота не офісна, задоволення весь день, до того ж риболовля, гриби, Орільський заповідник…».

Згодом Григорій отримав ще одну освіту в Київському Університеті новітніх технологій. Поглибив спеціалізацію геодезиста, має відповідний сертифікат. Через три роки після початку роботи в інституті працював із приватними підприємцями, невдовзі відкрив власну справу. Фахова цікавість не втрачалась, лише поглиблювалась, об’їздив усю Україну, виявилося, що у справах геодезичних можна це зробити за рік. Зараз насправді мало фахівців, які роблять мапи дна, до того ж мав він і гарних учителів.

– Вчителі це важливо?

– Надзвичайно. По-перше, вони закладають в тебе порядок і систему. Можна, звичайно, навчатись і самому, але системний підхід – цілковито від них. А якщо батько в тебе головний інженер й ти здаєш до того ж інституту певні зйомки, тобі не те що на роботі «прилітає», у разі, коли не впорався, а ще й вдома наздоганяє. Хоча я вже був хлопчиком дорослим і на той час одруженим.

– Суворий у Вас батько?

– Вимогливий.

Війна, вірші Кобзаря, аеророзвідка

З початком АТО в 2014 році в його житті особливо нічого не змінилось, активно до бойових дій не долучався, лише донатами. В той час із товаришем щойно відкрив власну справу, було важко. Так, родинне національне коріння відчував, але рішення приймалися поступово. Напевно, в той самий необхідний час, як і все в нашому житті.

– Виховували нас із братом проукраїнськи, що «погано», що «добре», розуміли змалечку. В дитинстві перед сном замість казок слухали з Василем вірші Тараса Шевченка та повість «Тарас Бульба». Саме так батько долучав до історії рідної та літератури. Багато розповідав про наших пращурів, своє дитинство. Пам’ятаю пронизливу тему про курячі яйця, які він не мав їсти, бо їх треба було здавати в колгосп. У батька завжди скочувалась сльоза, коли згадував про це незрозуміле тоталітарне обмеження в своєму маленькому житті. Він часто повторював слова мого дідуся, хоча на той час я ще не міг усвідомити цього стовідсотково: «Щоб там москалі не розказували, вони все одно брешуть». Так.

– Підтримували ми й Майдан, Василь брав участь безпосередню, я – долучався до місцевих зібрань. У 2015-му брат пішов воювати. До того працював айтішником, багато донатив. Вважав, що з родини хтось неодмінно повинен захищати Україну, а в мене син народився, отже… Опинився на передовій, був зв’язківцем.

 

Старший брат. Окрема історія. Взірець, приклад, еталон, ідеал. Обирайте будь що, не помилитесь. Про таких у казках розповідають. Завжди всебічна підтримка, плече, цікавий гідний приклад для Григорія та його дітей. Завжди на боці справедливості, принциповості, вирішення питань на користь людям. Всеосяжність втілень: парашутний спорт, ендуро, скелелазіння, вело, крос-кантрі, трохи даунхіл, піший туризм.

– Василь щось розповідав з військових буднів?

– Як встановлювали обладнання на танки, з яким хлопці вдало працювали в бою, повсякденні подробиці. Тоді помилково здавалось, що АТО – це десь далеко і зараз я дуже шкодую, що тоді щільніше не долучився, як зараз не пішов добровольцем.

– Багато хто не міг повірити, що все буде розгортатися саме так.

– Бо медійно ніхто не працював із цим питанням, не доносили, що взагалі відбувається і що саме скоро станеться і про те, до чого потрібно готуватися. Медійно ми тоді програли війну. Брат, який перебував усередині процесу два роки, казав мені однозначно, що не сьогодні-завтра почнеться повномасштабка.

У лютому 2022 Григорій прокинувся з родиною від вибухів. Зібрали все обладнання, підтягнули справи, відправили жінок і дітей на захід України. Зосередився на бажанні потрапити до ТрО. Згадує, що нікого вже не брали, стільки охочих. Власний геодезичний дрон відвіз до «Національного корпусу», хлопцям, з якими перетинався до того у спільних справах. Серед них і боєць 3-го окремого батальйону УДА Денис Котенко (позивний «Шкіпер»), який загинув у Київській області та нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня. Зараз одна з вулиць Дніпра названа його ім’ям.

Григорій кинув клич серед колег, щоб віддавали власні дрони, бо цього дуже не вистачає та конче потрібно. В одну з таких поїздок на зворотньому шляху заїхав до військкомату іншого району, бо за місцем проживання черги нездоланні.

Коли крізь натовп чоловіків прорвався до реєстрації й аргументував освіченістю, досвідом керування дронами, переконливу особу помітив офіцер. Військовий запропонував Григорію подивитися та полагодити дрон, який був у військкоматі. Так Дем’янов стає добровольцем 108-ої окремої бригади територіальної оборони підрозділу технічної розвідки.

Новий статус його та ще одного хлопця позначили в блокнотику олівцем. Таким чином і оформили. Дали старшого за підпорядкуванням. Приблизно півтора місяці в поїздках обстежували місцевість, блокпости, знаки, мітки, які тоді викликали занепокоєння та відволікали від справді небезпечного. Але реагували на все, шукали маячки, за якими могли бути позначені точки можливої висадки десанту. На цьому наполягав авіаційний спеціаліст із чорнобаївської бригади.

Будні добровольця Григорія Дем’янова

Отже їхньою зброєю були дрони. Вивчали архівні мапи районів, де розміщувались блокпости. Григорій бачив, як активно діяли волонтери, які привезли якось 150 протитанкових мін. Тоді чимало здивувало, де такі скарби можуть взяти невійськові. Зараз, за власним твердженням, на телефоні може вирішити будь-яке питання про будь-що, крім F-16, танків і важкої техніки. Звертається до різних підрозділів, знає потреби. У когось змінився тип зброї і щось лишилося, а добрі командири, все зберегли, а волонтери допомогли «ощасливити» тих, кому це вкрай потрібно. В тих є непотрібні снайперські патрони, в інших – міни, і відбувається такий собі бартер. Поступово та впевнено він поринав у волонтерський рух. Перші дрони починали закуповувати для підрозділів, обстежували рельєф, щоб було зрозуміло звідки та куди зручніше проїхати. Йшлося про запорізький напрямок, важливий, як і досі, тому питання безпеки та таємності шляхів – неодмінне.

Поступово формувалися бригади для відправки до Донецької та Запорізької областей, а йому разом із «олівцевим» хлопцем на ім’я Максим на бажання доєднатися, відповіли: «Нікуди не їдете, вас в штаті немає, ніякого забезпечення, ніякої амуніції». Невдовзі зателефонували, що виділяють у 128-й бригаді ТрО посади, з яких прикріплюють до рідного підрозділу, отже бігом до військкомату проходити комісії. Остання крапка – співбесіда з воєнкомом. Тут козачий характер Григорія і проявився у всій своїй красі. На співбесіді – купа хлопців, частина на концерті, бо день волонтера. Воєнком налаштований усім «давати на горіхи» за діло та без. Діставалося кожному з присутніх добровольців, перевірялися всі особисті справи, військовий досвід. Але ж всі інші просто прийшли, а на них із Максимом виділили посади, тобто увага ще прискіпливіша, бо йшлося про роту розвідки.

Досвід, безумовно, був, по-перше, відповідна освіта та практика, по-друге ж, півтора місяці з хлопцями з власним обладнанням працювали. Їх особисто викликали до обстеження територій військових і міських військкоматів, поліцейських дільниць, за результатами вираховували слабкі місця оборони. «Прізвище моє тоді поліцейськими каналами звучало декілька разів на день: «Група аеророзвідки 108-ї бригади разом із Григорієм Дем’яновим, працюють в такому то районі, в зазначений час». А тут щось несеться незрозуміле… Почалося з «невідповідності» фахової, до того ж я почав захищати Максима, якій і пари з вуст не випускає. В результаті пообіцяли на «нуль» відправити, на що відповів, що саме цього й прагнемо… Коротко кажучи, не взяли. Максим чемний, як кімнатна рослинка, дослухав весь цей полум’яний воєнкомівській текст, йому – «так», а мені – відмова. Друг військовий, почувши цю історію, сказав, що характер в мене вогонь, підпорядковуватися нікому не можу, отже, добре, що так все скінчилось. Порадив зосередитись на справах волонтерських. Відтоді – дрони, тепловізори, зарядні станції. З одним із хлопців сильно здружилися й по цей день – потужний герой, яскрава постать Артем Дуновський…».

Долучився Григорій і до групи «Ясні очі». На той час нічого було не зрозуміло щодо розгортання подій. У Харкові вуличні бої, чи встоїть Дніпро… Йшлося про підрозділ, складений із добровольців, спроможних керувати дронами, корегувати бойові дії та навчати військових. Перші «пташки» Дем’янова вже працювали на передовій, а звідти реакція у відповідь: «Не все зрозуміло, не впораємося».

– Тоді ще ворог активно застосовував аероскопи, що бачать розташування пілота, це вже зараз «прошивають», а тоді саме дроновим методом можна було виявити та насипати туди з арти. Отже, взяли ми методичку з часів АТО, допрацювали. Один із перших виїздів був до 60-ої окремої механізованої Інгулецької бригади, Херсонський напрямок.

Розповіли хлопцям власну теорію, показали. «Класно розповідаєте, але давайте на практиці. Їдемо в окоп, 1000 метрів від «нуля» піднімаємо дрон, знімаємо на колінах координати, виїжджає артилерія, відпрацювала, я відкоригував. «А давайте ще день попрацюємо зі 120-м». Хлопці отримали якісь міни на цю 120-тку мексиканські чи пакистанські, чують вихід, просвистіла над нами красуня, пішла на русню, а розриву немає. «Літаю» над місцем, перевіряю. Йшлося про москальський склад боєприпасів: великий ангар, куди декілька разів заїжджала вантажівка, за відеоінформацією наших розвідників. Невеличке оточення, довго розвантажують. Коли «прилетів» побачив одну з вантажівок з великою зеткою на весь борт, десь поруч міна «мексиканська» ляпнулась і «нерозрив». «Та можливо в ці мексиканські міни текілу потрібно наливати, інакше не вибухають», – чую від напарника. Друга, третя, четверта, та ж сама історія. На ранок з’ясувалося, що «взриваки» на них мають три положення і, все ж таки, спрацювали за часом. Вже пізніше після звільнення Херсонщини побували на тому складі…».

Співпраця з «Ясними очима» виявилась недовготривалою. Керівники уявляли собі бойові дії та саму війну, немов комп’ютерну гру без реальних ризиків. «Стратегію та реальність сприймали полярно. Їхні теоретичні настанови, пояснення пропонованих обставин категорично не співпадали з реальністю, коли по нас лупашать десятки градів, і диво, що живий… На якихось пунктах дивних наполягали, які ми повинні донести військовим і яких ті повинні дотримуватись. Йшлося про «додаток, який вивчає погоду та перед польотом потребує пересвідчитися, чи гарні умови для дрону». Але в реальності швидкість прийняття рішення така, що тут не до погоди, і розповідати про це хлопцям, які вже два місяці в найжорстокіших умовах знищують ворога – неможливо. Ми категорично сперечалися і я розумів, що коли будемо продовжувати, загинемо рано чи пізно. Занадто багато було помилок із їхнього боку, тому ми швидко пішли. Кістяк хлопців-виконавців з «Очей» зараз досить успішно навчає військових у форматі «школи аеророзвідки Довжик». Це насправді класні фахівці, отже працюємо кожен на своєму місці. Саме після цієї поїздки до Херсонщини здобув багато знайомств серед військових, зрозумів, наскільки вони потребують допомоги. Волонтерський напрямок набував необхідного змісту. Побачив, що арту, корегують по зв’язку «Life», перші дві рації поїхали туди.

Коли повертались з дронового обльоту, дивлюся якийсь чолов’яга шастає біля москальських позицій. Як молекула – туди-сюди, потім помічаю, що до наших пхне, попереджаю, хтось рухається вільно в наш бік. Виявилося, це розвідник 60-ої окремої механізованої Інгулецької бригади Володимир на позивний «Лісовик». Другою волонтерською річчю після рацій був тепловізор для нього. Маленький на зріст, такий справжній-справжнісінький розвідник-розвідник, до речі письменник із Павлограду, років вісім-дев’ять воював. Унікальна особистість, має багато контузій поранень, часто відвідували його в криворізькій лікарні. З тієї Херсонської дронової «ясноокої» поїздки все встало на необхідні місця і пішла-поїхала основна волонтерська діяльність для військових та ВПО.

Багато друзів зустрічаю на цих шляхах. Наприклад, Дмитра Денжера, з яким востаннє бачився в 2009 році в Криму. Він на той час теж був у 60-й бригаді, згодом непогано пішов по військовій справі. Теплі приємні спогади, крізь роки».

Партнерське вето, «берці з крилами», аукціони заради життя

Комунікація та партнерство в справі волонтерській та й будь-якій – найважливіше. Це той самий «хребет», що тримає справу, бо ціна питання – життя й не лише власного. Доля країни тримається на таких речах.

Майже сто відсотків усіх поїздок в зону бойових дій і та найперша, «дронова», були з Юрієм Сулимою. Він – абсолютна протилежність Дем’янова. В усьому. Яскравий, як феєрверк, Григорій, виважено-поміркований Сулима. Є влучні фото, на яких обстановка навколо суцільний «капець», а Юра з олімпійським спокоєм робить свою справу, бо йому це потрібно, та й крапка.

Аматорські, але дуже важливі на той час знання напарника в сфері зброї, боєприпасів, амуніції в подальшому принесуть якісні «плоди 152-го калібру». Сулима, без перебільшення, «хворіє» цією темою, детально та прискіпливо в усьому розбирається.

«Отже, наша перша поїздка, пов’язана з «методичкою про дрони», була саме з Юрою і, коли я затягнув його до «Ясних очей», він перший висловив позицію стосовно неможливості співпраці. Відтоді в дорозі ми, як рейсовий автобус, – тричі на тиждень. Гуманітарна допомога з величезними причепами під саму лінію фронту, в найдальші села, до тих, хто потребує їжі та найнеобхіднішого. Саме там познайомилися з поліцейськими, які мали зв’язок із партизанами та допомогли передавати гуманітарку нашим на окуповану територію.

Окремо сказати хочеться про Олександра, бо це його рідна земля, він знав всі стежки, села, потреби місцевих і військових, медиків, які були поруч. Він, як місток між прірвами, збирав і передавав термінові замовлення. Ні кроку не робили по Херсонщині без нього або його поради. Зберегти людяність в епіцентрі трагедії нелегко, він зміг. Постійно супроводжував нас, допомагав із вантажами. Неодноразово перебуваючи на волосіні від незворотнього, крім основної своєї роботи, продовжував допомагати нужденним. З такою допомогою ми підгадували, як відвезти все комплексно, бо, як виявилось, майже в усіх наших знайомих волонтерів є там ті, хто цього потребує.

Вивчили безпечні ґрунтові дороги, бо там же ж скрізь мінування. З Юрою движували Херсонщиною, з «Карпатською Січчю» – Харківщиною. Після звільнення Херсонської області, напевно, були першими серед волонтерів в Архангельську, Високопіллі. Пацани ще зачистки робили в підвалах, а ми на третій день поспішали роздати людям хліб, щось військовим підвозили. На шляху завітали до Вови «Лісовика» в лікарню, бо знову чергове поранення. Бачили купу техніки та боєприпасів, все скручували, знімали, бо не можна ж повз таких «скарбів» ані проїхати, ані пройти.

А ще маємо з Сулимою домовленість про те, коли комусь щось не сподобалось, одноосібно можна накладати особисте вето на будь-яку небезпечну або небажану дію.

Дорогою заміновано все, не знаю, як тією зимою 2022–2023 рр. ми проїхали і нічого не сталося, не підірвались, «не спіймали» мину або обстріл, як залишитися живими. Перші дві години, коли приїздиш, немов літаєш, як пір’ячко, обережно, а потім розслабляєшся, втрачаєш контроль. Міни на кожному кроці: протипіхотні, протитанкові, дистанційні, сейсмічні, неспрацьовані. Неодноразово буквально носом натикалися на міни та розтяжки. Якось на шляху побачили вирву та пікап неподалік, а ми до того тут проїхали разів сто.

Трохи подалі знову розірвана автівка, бачимо що й хлопці сильно постраждали, напевно були загиблі, броніки розірвані… Тому по дорозі, де немає проїзду вперед, доводилось декілька кілометрів їхати своїми слідами заднім ходом, один їде, інший йде, керуючи безпекою.

Їдемо в Херсон, пацани телефонують: «В нас трофейний москальській КАМАЗ, пошукайте кардан». В нас з собою купа інструментів, бо постійно щось корисне та необхідне знімали для наших вояків з техніки ворожої. Від нас зведений загін поліції отримав запчастини, шлемофони, інструменти на трофейний бронетранспортер. Отже попрацювали й цього разу та відправили хлопцям необхідний кардан. Багато чого відправляли на вторинну переробку, запити були від розвідників, зокрема, про комплекти форми. А ми знаходили напаковані амуніцією сумки на покинутих ворожих позиціях, немов москалів розвіяло. Електроніку знаходили, ворожі безпілотники, батареї, зарядні машини. Дуже багато з того, що ніби залишав у своєму «музеї», по декілька разів кочувало, відновлювалось, допрацьовувалось і відправлялось на фронт.

Усе, що впадало в око – фоткав, картографував, записував. Була й карта мінних полів. Дуже активно вів соцмережі. Під фоткою з москальським складом боєприпасів у дописі на Facebook позначив: «Дуже шкода, що пропадає таке добре. Було б добре методом відстрілу відправити власникам». Сталося це взимку на початку Бахмутської кампанії, відгукнувся односелець: «Де ти таке добро бачив, бо нам нема чого в ствол запхати?». А там цього, тисячі одиниць. Попросив ще раз поїхати та перевірити. Ми з Юрою все зробили, він як знавець підтвердив що саме в наявності, з’ясували кількість, перевірили збереження, маркування. Попросили нас ще пошукати склади та сказали, що відправлять вантажівку на ранок. Я, немов відчуваючи, попросив на вечір. «На ранок. Та куди воно дінеться, три місяці пролежало». Склади додаткові ми знайшли, але, коли транспорт на ранок підтягнувся, дивлюсь я – свіженькі сліди військових шин, і серце тьохнуло – спізнились. Так спізнились, як віничком підмело. Добре, що були інші варіанти, потреби хлопців забезпечили.

Назад порожні майже ніколи не поверталися, все москальське затарювали. Тоді стали актуальні аукціони, і десь за зиму ми знайшли та привезли речей, що «пішли з молотка» на величезну суму. Ці «скарби» війни цікаві та затребувані за кордоном. Наприклад, перша знайдена каска з москальськими мізками пішла за 25 тисяч. За ці кошти ми підтримуємо наші волонтерські справи, опрацьовуємо запити військових, забезпечуємо необхідність в їжі та пальному під час подорожей.

Бувають випадки, що красномовно віддзеркалюють людяні корпоративні речі. Для 60-ої окремої механізованої бригади замовляли з-за кордону гуманітарку у вигляді форми: триста комплектів і нам з Юрою окремо два. Партію повинні були відправити літаком, але знайомий волонтер, колега геодезист, викликався і відправив за власний рахунок поштою. Відкриваю, щось незрозуміле, якісь комбінезони. Погуглив – авіаційні, негорючі, максимально рідкісні, яких ні в кого немає. Але ж, нагадую, замовляли для піхоти. Зрозуміло, що в це піхоту точно не вдягнемо. Так познайомилися з 11-ю бригадою армійської авіації та іншими пілотами різних бригад. Їм допомагаємо так само, вони настільки турбуються про тактиків бою, що навіть авіаційні берці, які дістаю, віддають: «Нам і в кросівках добре». Хоча авіація – це ж еліта! На Міг-29 купували навігатори авіаційні, аналізатори дронів на гелікоптери, бо потреби, як у всіх інших. Тривога, за три секунди підняти борти, якщо побачили «крило», а це ж балістика, а вони хто в чому схопились і полетіли. Один пілот під час купання стрибнув в кабіну. Так, саме елітні та прості. Бачу борт в небі, ймовірно мої знайомі, боронять небо.

– Схоже на ситуацію з відомої стрічки «В бій ідуть тільки „старики“» з нашим легендарним Леонідом Биковим.

– Так, історія минула та сучасна. Отже, співпрацюємо плідно, вони активно допомагають в різних зборах, самі регулярно донатять, піхоту поважають і турбуються про неї.

Комплекти ті негорючі, що лишилися, розповсюджував завдяки Instagram. Роздав близько 120 одиниць. Отримав купу нових цікавих зв’язків. Наприклад, познайомився з митцем із Нової Каховки Максимом Кільдеровим, який розмальовує власним запатентованим стилем та продає на аукціонах за шалені гроші шахеди, патчі, різні трофеї. Все йде на потреби ЗСУ. Неймовірно-неповторними після його дотиків стають потяги, зупинки, кав’ярні. Роботи його в колекціях найвідоміших українських діячів.

«Головні моменти, коли серце тьохкає та смикається...»

Шляхи та рух Григорія – зустрічі тай історії, з ними пов’язані. За ці роки було їх безліч. Завжди емоційно сповнених. До країв серця та розуму. До того самого сенсу, заради якого варто жити.
***
«Звернулась до мене якось дружина Артема Дуновського – Ірина з проханням забрати медика Марійку 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр з Лозової (зараз медикиня 3-ої штурмової бригади – Авт.). Артем для мене – герой, поважний серйозний військовий, справжній патріот, тому відмовити не міг.

Отже, в мене кожен третій день вільний від чергування у «Варті Дніпра», куди на той час підтягнув Юра Сулима. І мене совість загризала, що хлопці воюють, а я на паузі, хоча й тимчасовій. Корисної справи прагнув за будь що та чимало зрадів можливості. Марійка, про яку йшлося, була разом із командиром взводу, їм дали пару днів відпустки. Спитав про бронік: «Не бери, зустрінетесь в Лозовій». Доїхав, зв’язку немає, чекаю, прийшла смс, що в них зламалась автівка та прохання під’їхати ближче. Рушив в бік Барвінкового, проривається зв’язок: «Ти де?». Відкриваю, Google, кажу в селі Сулигівка. Вони в крик: «Як ти туди заїхав, це ж під москалями!!!» – «В сенсі?». А я проїхав собі один блокпост, іншій, третій, десь танчик розвантажували. Думаю, як я міг проїхати лінію фронту та ні з ким не перетнутись. Трохи злякався, зупиняюся, дивлюся в навігатор, він показує, що стою я в селі, а насправді посеред поля. Стоп, це напевно, підміна координат. Згадав, що я геодезист. :)  Подивився ліворуч-праворуч. Знайшов необхідне місце на карті, заспокоївся. Доїхав врешті-решт, забрав.

Війну Марійка з побратимами зустріла під Охтиркою, де були серйозні бої, коли розвантажували з ешелону техніку, жорстко накрило. Рухалися хто на чому, вона наздоганяла хлопців і лишила там власну автівку. Дорогою попросила заїхати та забрати. Звичайно, бо їм набагато складніше ніж мені, я ж додому потім, а вони години відпочинку та знову на передову.

З пальним були питання, вирішили, добре, що машина моя також на газу. В мене паспорт і папірець, що я від «Варти Дніпра» та про те, що видали зброю. В них документів ніяких від слова «зовсім», лише фото в телефоні. І ми вночі з Харківської області крізь всі блокпости їдемо в Охтирку забирати незрозуміло де та в кого машину. Зупиняють на кожному блокпосту. Зв’язку ніякого. А історія була така, що коли почався той обстріл, вона віддала якомусь чолов’язі на вулиці машину з проханням зберегти та сховати. Тобто першому-ліпшому довірила авто, лише номер телефону лишила. Машину трохи побило, і дядько цей власним коштом її відремонтував, заправив, каністра в десять літрів в багажнику та повний бак.

Це просто потрібно було знімати, ті обійми незнайомих людей, які зустрілися вдруге в житті на хвилини. Я і зараз спілкуюся з Марійкою та вже її чоловіком Олександром, яких колись віз у короткочасну відпустку, пізніше побував на їхньому весіллі».
***
«…Якось поїхали супроводжувати геологів в селище Шевченко Херсонської області, везли гуманітарку, потрібно було дістатися для буріння вишки зв’язку. Поки фахівці займалися справами, дивився навколо, робив, як зазвичай, світлини. Бачу назустріч старенький дідусь на велосипеді. Розговорилися, попросив піти разом, подивитись на хату, яка згоріла вщент. Лишився в них лише гараж, де мешкав з дружиною. Ганна Михайлівна та Володимир Олексійович Гомон, обом за вісімдесят, умови жахливі, нічого немає в гаражі, навіть посуду, дах підтікає. Обидва засмучені, але загартовані й активні. Я все зафіксував і по приїзді розговорився з представником одного з наших фондів, який шукав людей для втілення проєкту з відбудови Херсонщини.

– Оце доля.

– Таких випадків невипадкових було чимало. Ця релігійна організація працювала з побутовими та лікарськими проблемами цивільних. Єдина умова – презентація для звіту. Наступного разу відправилися на Херсон вже з будівельником, все заміряли, зробили кошторис, хлопці знайомі долучилися, безкоштовно перебудувати дах у гаражі. Впоралися. Дідуся, на жаль, уже немає, серце не витримало, в тому ж 2023 році, коли ми зустрілись, перед Новим роком – помер. Ганна Михайлівна й досі телефонує зі святами вітає».

***
«Вогонь вільно горить у тому місці де ще п’ять днів тому неможливо було вільно курити, бо на вогник зліталися снаряди.

У тому місці, де шість днів тому за 20 метрів загинув герой, який приїхав забрати своїх поранених побратимів.

У місці, поруч з яким у селі немає жодної вцілілої хати.

Більш ніж за 200 днів тут вперше загорівся вогонь.

Ви навіть уявити собі не можете, який цей вогонь символічний, бо крім тепла та світла – це знак спокою та безпеки.

СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Трофейними сигнальними ракетницями хлопці зробили салют. Поруч була розбита пасіка, дістали декілька рамок, щільники порізали на шматки. Ми куштували їх, як найсмачніший святковий пиріг, їли та слухали нескінченні історії війни. Це саме ті символічні головні моменти, коли в мене серце тьохкає, смикається...

12 вересня 2022 року, Херсонщина, селище Вірнопілля, позиції 49-го окремого стрілецького батальйону (зараз окремий штурмовий батальон «Карпатська Січ»)

П.М. Багато тих, із ким були тоді поруч вже немає…».

Про особисто-волонтерське або, Як лишити слід в історії 

Є серед географії дорожніх історій Григорія Дем’янова тема, яка вже стала топ. Так, про половецьких баб. Хотілося подробиці з перших вуст. Отримала. :) А ще… відчуття цієї межі між трагічним і кумедним, яка робить життя, допомагає все подолати та не зрадити головне в собі.

– Отже, поїздка «по бабах».

– Григорію, обережно, дружина. :)

– За це вона точно сварити не буде бо йдеться ж про баб половецьких. Які до того ще й в глибокому віці… кам’яному. :)

Велика Новосілка (Волноваський район Донецької області), весна 2024-го. В той час там працювала та мешкала зі 128-ої окремої бригади територіальної оборони волонтерка, полька українського походження Ольга. Десь на перехресті доріг знайшла вона першу бабу, у якогось подвір’я закопану. Експонату історичному прилетіло вже, вона була пошкоджена уламком, голова ж загублена набагато раніше. До речі, я колись фотографувався поруч, ще до повномасштабки в 2019-му.

– Тобто, перейматися дружині, все ж таки було за що. Давнє знайомство. :)

– Ну, так. :) Отже, першу «врятували» бійці 128-ї бригади ТрО, та підняли розголос, що й інших потрібно. Очолив відповідальну роботу історик Юрій Фанигін. Знайомий з ним ще з мирних часі, знаючи нашу з Сулимою любов до пригод та історії, звернувся по допомогу. Долучився й Віктор Хантер, на той час військовий з тієї ж 128-ї бригади. З його причепом і якоюсь лебідкою їдемо забирати першу з трьох, що лишилися. В подальшому Ольга профінансувала її збереження. Нам повідомили, що вкопані баби в землю, а виявилося – забетоновані півтора на півтора метри. Коли поралися з першою, минулося без обстрілів, хоча на той час Велика Новосілка була розбита вщент. Але пощастило з погодою, тихо, похмуро, дощик. Знайшли лом, роздовбали, вручну завантажили в причеп, вивезли. Коли поїхали за іншими, Фанигін за своїми волонтерськими зв’язками роздобув коштів і домовився про завантажувач. Ми підготувалися краще: перфоратори, ломи, але в той день було сонячно, й обстріли накривали найжорстокіші. Мені здавалось, що ми тих двох баб руками повитягаєм, так швидко били той бетон, бо капець, як страшно. Заїхали до Новосілки, заховали завантажувач, повернулися на легковику, все стрімко роздовбали, знову пригнали захований маніпулятор та швидко виїхали. Зараз «красуні» на тимчасовому збереженні в Дніпровському національному історичному музеї ім. Д. Яворницького. Нашою командою загалом врятовано дев’ять половецьких баб, інші історичні артефакти. Особисто брав участь в евакуації семи кам’яних красунь.

Ще раз кажу, за велике досягнення в діяльності нашій, історію цю не вважаю. Якщо взяти волонтерську роботу зі зборами, ремонтами авто, аукціонами та озброєнням – так, бо це реально питання життя військових і цивільних.

До половецького сюжету Григорій дійсно ставиться як до лайтового, хоча навіть нагороджений подякою за ці дії-події. «На щастя, в мене був вибір, я все ж таки до живих людей тепліше ставлюсь. Тому, коли в той проміжок часу був вибір по «бабу» їхати або щось військовим відвезти, камінці зачекали. Фанигін «вибухав»: «Які камінці, це ж історична цінність!..». Але люди – першочергове».

Щастя як воно є

– Що додає сил?

– Родина. Дружина Ольга, якій завдячую всьому, що маю. Студентське кохання, Сонечко моє, найкраща жінка і дружина, допомога в усіх справах, вправна господиня. Людина, без якої не уявляю життя. Син Єгор, донька Єва, якій сім рочків.

Близькі чудово розуміють, що добре, що погано, хто ворог, чому так сталося і таке інше… Не можу сказати, що всі без винятку по маківку поринули в цю волонтерську історію, але розмова про це вдома 24/7. Єва регулярно віддає власні кошти з побажанням придбати військовим ракету, що вб’є москалів або путіна. З початком війни досить довгий час матуся і Оля були долучені зі своїми подругами до волонтерської спільноти у «Млинбат», тонами робили випічку для військових, ми відвозили.

– Що для Вас щастя?

Григорій перепитує, смачно проговорюючи та роблячи об’ємною кожну літеру.

– ЩАСТЯ? Рідна сім’я та воля. А воля – це держава вільна, де все окей та пересування подорожі. Для мене справжнє щастя – подорожі з родиною. Такою є моя заповітна мрія. В мене навіть тату, на якому відпочинок родинний. От це для мене щастя, щоб всі були живі та здорові.

Він полюбляє книжки про сталкерів. Не дивно, бо центр їхнього всесвіту заточений на світогляді внутрішньому. На сенсі, що водночас екстравертно розгорнутий до світу навколишнього. Світу, який зараз потребує допомоги в русі польотному попри та над обставинами. І ця особливість невагомості в Григорія Дем’янова нездоланно родинна.

На одному з тренувань зі скеледромі брат Василь, вкрай заморений, згадав про страховку на висоті дванадцять метрів. Вправи на виснаження, руки для спуску не тримають. Він стрибнув. Дякуючи Богу та парашутній підготовці, пошкодив лише стопи. Але серйозно, десятки переломів. Відновлювався в Україні та за кордоном тяжко, численні операції. Через три роки може скласти вагому конкуренцію на велодоріжці будь-кому. Це я про той самий взірець сенсу. Взірець і своєчасне прийняття рішень, що повертають обличчям долю, яка завжди на боці сміливих і щирих.

А ще Григорію до вподоби комедії з Джимом Керрі. Світова зірка з особливим і незалежним почуттям гумору вважає, якщо не діяти тут і зараз, попереду – суцільна невизначеність.

Григорій Дем’янов діє та визначеність має стовідсоткову – Наша Перемога.

Фото: з родинного архіву Григорія Дем’янова та з офіційної сторінки Максима Кільдерова в Instagram
https://www.instagram.com/p/CiQYrmSI_q5/?igsh=MXkxY2gzbTRsZHRsZA%3D%3D