Воєнна цензура в роки I світової війни за матеріалами Катеринославської губернії

Вагомим компонентом сучасного багаторівневого збройного протистояння є інформаційна війна, орієнтована на планомірне та цілеспрямоване здійснення постійного морально-психологічного тиску на військові підрозділи противника з метою підриву їхньої боєздатності, рішучості чинити збройних опір країні-агресору. У процесі реалізації цілей і завдань інформаційної війни противник, використовуючи різноманітні пропагандистські методи та прийоми, прагне завдати максимальної шкоди моральному стану особового складу військових підрозділів, посіяти паніку та зневіру у перемозі у цивільного населення. 

У процесі військового конфлікту агресор намагається відшукати свідчення, які містять реальну інформацію про численність військових підрозділів, характер озброєння та кількість боєприпасів, з’ясувати дані про реальний стан і економічний потенціал оборонного комплексу країни, визначити загальні настрої цивільного населення. Як правило, отримана інформація використовується ним для детальнішого планування нових військових дій, завдання максимальної шкоди для досягнення воєнного успіху та, в кінцевому підсумку, – перемоги. Завдання військової адміністрації, державних органів влади, військових і цивільного населення полягає в тому, аби зберегти військову таємницю, убезпечити від противника відомості секретного характеру, що містять інформацію про обороноздатність країни та її збройних сил. Як правило, частина інформації, яка стосується даних, має закритий характер, доступ до якої обмежений.

Світова історія та практика воєнних конфліктів продемонструвала доцільність впровадження цілого комплексу офіційних заходів, спрямованих на здійснення комплексного контролю над поширенням у суспільному комунікативному просторі у відкритих джерелах змісту інформації, що містить військову таємницю. Під час воєнного конфлікту в країнах, які ведуть бойові дії, запроваджується воєнна цензура. 

У сучасній історичній літературі під цензурою розуміється, в першу чергу, комплекс заходів офіційних органів влади зі здійснення контролю за змістом, публікацією та поширенням друкованої продукції й інших матеріалів в відкритих джерелах. Загальна мета діяльності воєнної цензури полягає в тому, аби не допустити публікації чи розголошення даних і відомостей, які складають воєнну таємницю, містять данні, оприлюднення яких в інформаційному просторі держави можуть негативним чином позначитись на бойовому дусі та моральному становищі особового складу армії або бути використані противником з метою ефективнішого ведення бойових дій. Воєнна цензура покликана оберігати військову таємницю у відкритих видах інформації (друковані видання, радіо, мистецькі твори, фотографія, експозиції музеїв), сприяти недопущенню витоку свідчень, які складають військову таємницю та містять у собі державні секрети. 

З початком Першої світової війни на території Російської імперії були запроваджені цензурні обмеження на публікацію та поширення інформації воєнного характеру в суспільному просторі того часу. Поява цензури була зумовлена, насамперед, активним розвитком засобів масової інформації, становленням загальноімперського та регіонального медіапростору, інституалізацією різноманітних медіаканалів масової комунікації, що активно впливали на формування громадської думки, визначаючи ставлення населення до політичного курсу російського самодержавства. 

Запровадження воєнної цензури було детерміновано і специфікою самої імператорської армії, яка на початку ХХ століття перетворилася на масову армію резервістського типу, була тісно та міцно пов’язана різноманітними каналами комунікації з тиловим запіллям, інформаційно впливаючи на його моральний стан і внутрішньополітичну ситуацію. Масовість армії цього типу вимагала від влади прийняття ефективної системи заходів, аби обмежити інформаційний і емоційний суб’єктивний вплив безпосередніх учасників подій на населення, сприяти формуванню єдиної узгодженої інформаційної політики держави, що віддзеркалювала офіційну точку зору на поточну воєнну ситуацію та події.

Магістральне завдання воєнної цензури полягало в тому, аби створити відповідні умови для мінімалізації негативних наслідків військових поразок імператорської армії, тактичних прорахунків військового командування на громадську думку та колективну свідомість населення країни. Військова поразка Російської імперії в російсько-японській війні та перша російська революція 1905–1907 рр. наочно продемонстрували вагомість воєнної цензури для успішного ведення бойових дій, підтримання внутрішньої стабільності в державі, підтримання високого бойового духу війська. Після згасання революційного спалаху, який супроводжувався збройним протистоянням і масштабним насильством по всій імперії, очільники профільних міністерств прийшли до висновку про доцільність законодавчої регламентації порядку функціонування воєнної цензури й організації системи заходів для гарантування інформаційної безпеки держави в тодішньому суспільному медіапросторі імперії.

У 1912 році російський уряд прийняв закон, який впроваджував відповідний порядок діяльності воєнної цензури, визначав межі її компетенції та правочинності. В нормативних положеннях закону були визначені критерії інформації з обмеженим доступом, яка повинна була зберігатися в секреті. В пергу чергу, ці обмеження стосувалися публікацій у ЗМІ різноманітної документації оборонного та воєнного характеру. В законі йшлося про заборону друку й оприлюднення планів, різноманітних креслень укріплень, воєнної техніки, зброї, фотографій і описів об’єктів оборонного характеру і стратегічної воєнної та господарської інфраструктури. 

До секретної інформації належали численні плани військових операцій, мобілізації, окремі розпорядження військового командування та цивільної адміністрації. Одночасно держава запровадила санкції кримінального характеру стосовно шпигунів і агентів впливу іноземних держав, які у воєнний час здійснювали підривну діяльність в інформаційному просторі країни, спрямовану на дискредитацію військово-політичного керівництва країни й армії. Паралельно держава встановила і відповідальність за поширення інформації та публікацію матеріалів, цілеспрямовано орієнтованих на повалення існуючого соціально-політичного устрою країни. Запровадження воєнної цензури мало на меті зміцнити, насамперед, обороноздатність країни, убезпечити населення від негативного впливу ворожої пропаганди, створити належні умови для консолідації населення навколо виконання поточних завдань для оборони країни, стояти на перешкоді підривній діяльності внутрішньої політичної опозиції та зовнішнього ворога.

Уже 20 липня 1914 року, відразу після проголошення Німеччиною війни Російській імперії, імператор Микола ІІ підписав два законопроекти: «Тимчасове Положення про воєнну цензуру» та «Перелік свідчень і зображень, які стосуються зовнішньої безпеки Росії та її воєнно-морської та сухопутної оборони, оголошення та поширення яких у промовах, доповідях, що проголошуються на публічних зборах, забороняється». В першу чергу, нормативні положення закону були покликані обмежити інформаційні можливості цивільної кореспонденції як наймасовішого каналу передачі противнику інформації, що містила в собі секретні відомості та воєнну таємницю, відображала реальне становище обороноздатності країни та боєздатності російської імператорської армії. З початку війни всі поштові відправлення на підставі нового положення повинні були проходити воєнну цензуру. Цей захід унеможливлював оприлюднення даних про пересування військових армійських підрозділів, зазначення місць їхньої дислокації, чисельності особового складу та характеру озброєння.

За тимчасовим положенням від 20 липня 1914 року в Російській імперії запроваджувалось дві зони діяльності цензури – зона діючої армії, де вона здійснювалась під керівництвом військового командування, та тилової – під керівництвом Головної воєнно-цензурної комісії. 

При Головному управлінні Генерального штабу був створений спеціальний орган, на який покладалися забезпечення контролю над поширенням інформації, організація воєнної цензури та запровадження конкретних цензурних обмежень на поширення відповідної інформації воєнного й оборонного характеру. Цей орган отримав офіційну назву – Головна воєнно-цензурна комісія. В свою чергу, при воєнно-окружних штабах були створені регіональні воєнно-цензурні комісії, до складу яких увійшли члени поштово-телеграфного відомства – головного інформаційного каналу масової комунікації населення. У відповідності до законодавчих положень головне завдання воєнної цензури полягало в тому аби «не допускати оголошень, поширення шляхом друку, поштово-телеграфних зносин, прокламацій, доповідей, які мали на меті нашкодити військовим інтересам держави». При цьому, на підставі закону була створена досить розлога й ієрархічно структурована система воєнної цензури. Воєнна цензура мала постійно моніторити та контролювати всю систему масової комунікації на фронті та в тилу. В першу чергу, здійснювати контроль за замістом і характером вміщеного матеріалу, присвяченого висвітленню воєнних подій на фронті, повідомленнями про переміщення військових частин, їхню дислокацію, характер і види озброєння, стан харчового та матеріального забезпечення. Під час воєнного стану на воєнну цензуру була покладена перлюстрація листів цивільних і військових осіб до театру воєнних дій і навпаки, військовополонених та інтернованих, тощо.

Виконання обов’язків воєнних цензорів покладалося за законом, в першу чергу, на досвідчених жандармів, поліцейських, учителів і чиновників місцевих поштово-телеграфних відділень, які тепер повинні були здійснювати контроль за змістом поштових і телеграмних відправлень, займатися перлюстрацією приватного та комерційного листування з метою недопустити поширення інформації, що складала воєнну таємницю або містила в собі відомості секретного характеру. Перлюстрація приватних листів проводилась за участі воєнного цензора в присутності двох чинів поштово-телеграфної служби. Подібна система дозволяла також контролювати сумлінність виконання цензорами своїх службових обов’язків.

Перед відправленням адресату приватний лист повинен був пройти перевірку у місцевого цензора, який аналізував зміст інформації та її відповідність критеріям секретності та державної безпеки в умовах воєнного часу. Всі перлюстровані воєнною цензурою листи маркували позначкою «вскрито військовою цензурою». 

Оскільки територія Катеринославської губернії входила до складу Одеського військового округу, то воєнна цензура була запроваджена в регіоні відповідним наказом командуючого від 28 липня 1914 року. В Катеринославі здійснення функцій воєнної цензури було покладено на Катеринославську поштову контору та її регіональні відділення на місцях, включаючи і селищні поштово-телеграфні відділення. 

На початку Першої світової війни на території Катеринославської губернії функціонувало 15 регіональних цензурних відділень, які здійснювали нагляд за інформаційними потоками. Загальне керівництво над ними здійснював очільник воєнно-цензурної комісії, яка розташовувалась у Катеринославі. Цю посаду обіймав начальник Катеринославського жандармського управління полковник Терентьєв. Показово, що головою воєнно-цензурної комісії був очільник катеринославських жандармів, це було продиктовано насамперед міркуваннями державної безпеки, загальним характером і специфікою жандармерії як силової інституції, зосередженої саме на вирішенні нагальних питань гарантування державної безпеки. Зосередження в руках жандармського управління ще цензурного нагляду давало можливість ефективніше здійснювати оперативний контроль за дотриманням інформаційної безпеки в регіоні, вчасно реагувати та вживати відповідних заходів у випадку  її порушення або зазіхання на неї з боку розвідок і пропагандистів країн Троїстої угоди. Одночасно здійснення цензурних функцій дозволяло місцевим жандармам отримувати додаткову оперативну інформацію, яка віддзеркалювала реальна картину суспільно-політичних настроїв місцевого населення, військових, призваних до лав імперської армії, резервістів, представників нелегальних опозиційних політичних партій і рухів.

Як правило, до штату воєнно-цензурних комісій входили представники правоохоронних органів, фахові спеціалісти з філології (знавці європейських і східних, здебільшого, тюркських мов), якими в приватному й офіційному листуванні користувалися народи Російської імперії та піддані західних країн. Іноді до роботи у воєнно-цензурних комісіях активно залучали викладачів іноземних мов місцевих навчальних закладів.

У тимчасових положеннях були детально прописані службові обов’язки воєнних цензорів, визначені межі їхньої компетенції та правочинності. Зокрема, особи, на яких були покладені обов’язки воєнних цензорів, повинні були добре знати законодавчу базу, котра регламентувала порядок цензурування матеріалів, які містили інформацію, що складала воєнну таємницю або містила воєнні секрети.

У відповідності до закону воєнні цензори мали право займатися перлюстрацією листів, робити виписки з листування, поштових відправлень і телеграм. Ті листи або відправлення, які містили в собі свідчення, що складали воєнну таємницю або підпадали під дію цензурних обмежень, вилучалися. В разі, якщо в листі містилась заборонена цензурою інформація, то воєнний цензор зафарбовував чорною тушшю  або чорнильним олівцем частину тексту листа та відсилав адресатові в неповному вигляді. 

Зрозуміло, що влада наклала заборону на відправлення зашифрованих листів, крім тих, які належали спеціальним відомствам, яким було дозволено законом здійснювати такі поштові відправлення. 

На початковому етапі Першої світової війни значна увага воєнної цензури була приділена аналізу та перлюстрації приватного й офіційного листування, яке відправлялось за кордон або надсилалось з-за кордону. В першу чергу, здійснювалась перлюстрація листів адресам до воюючих із країною держав Троїстої угоди. У відповідності до циркулярів Головної воєнно-цензурної комісії було заборонено надходження до країни закордонної періодичної преси, літератури з Німеччини, Австро-Угорщини, оскільки вона містила в собі пропагандистські матеріали, спрямовані на підрив державної безпеки країни, поширювала неправдиву інформацію про характер бойового вишколу та виучки військових підрозділів царської армії, надавала викривлені та перекручені відомості про соціально-економічне становище країни та Придніпровського регіону, зокрема здійснювала негативний сплив на морально-психологічний стан цивільного населення тощо. Також під заборону оприлюднення попадали матеріали, які висвітлювали становище військовополонених царської армії в німецьких і австрійських таборах, відомості про активізацію робітничого руху, стихійні та організовані страйки робітників на місцевих підприємствах, різноманітні фотографії з театру воєнних дій, крім офіційно затверджених і дозволених воєнною цензурою.

Паралельно одне з головних завдань діяльності воєнної цензури полягало в системному перешкоджанні агентам розвідок ворожих держав передавати інформацію військового характеру, яка становила державну таємницю, мала важливе тактичне й оперативне значення для Генеральних штабів даних держав. Воєнна цензура була зосереджена на пошуках такої інформації, вишукуючи різноманітні способи криптографічної передачі воєнних даних.

Зокрема, в цей період від Головного управління Генерального штабу на адресу катеринославського осередку воєнної цензури почали надходити секретні циркуляри про використання агентами та шпигунами іноземних розвідок криптошрифтів у офіційній кореспонденції. Наприклад, дані про переміщення російських військ іноземні агенти шифрували у вигляді рисок, точок, які вміщували в певну частину аркуша. За допомоги декількох рисок позначали військові підрозділи, їхню кількість, напрямок руху, місце дислокації. 

Німецька розвідка широко використовувала в своїй шпигунській діяльності так звані умовні аркуші з сітками. Сенс цього способу полягав у тому, що відправник і агент мали у своєму розпорядженні завчасно підготовлені картонні або металеві шаблони, за допомоги яких шифрувалась та передавалась інформація військового характеру, зазначалися час і спосіб її передачі, здійснювалось інформування противника про наміри та плани воєнного командування царської армії. З аналогічними принципами здійснювалося відправлення телеграм. 

Керівництво губернського осередку цензурного комітету весь час закликало своїх підлеглих проявляти підвищену пильність, уважно спостерігати за інформаційною активністю окремих осіб і установ. Воєнні цензори здійснювали нагляд за поширенням серед місцевого населення нелегальних періодичних видань радикальної політичної опозиції, яка, користуючись сприятливою нагодою, розгорнула масштабну антивоєнну кампанію, що мала на меті підірвати політичну стабільність самодержавного режиму, дискредитувати його очільників, поклавши на них провину і відповідальність за масштабні військові поразки та дестабілізацію економіки країни, різке погіршення рівня життя населення країни, підбурити робітників до політичних виступів. Зокрема, в 1916 році в Катеринославській губернії вилучено з приватних посилок і бандеролей декілька примірників нелегальної газети «Вперед», яку видавав Петербурзький міжрайонний комітет об’єднаних соціал-демократів. У газеті були вміщені матеріали антивоєнного характеру, що містили в собі радикальну критику характеру та мету військового конфлікту. В статтях наводились численні приклади масштабних фінансових зловживань столичних і місцевих чиновників при продажі державі озброєння, військової техніки та амуніції, продовольства і медичних засобів.

У лютому 1916 року Катеринославська воєнно-цензурна комісія отримала черговий припис про затримку та вилучення нелегальної літератури, яку передавав відомий російський революціонер-анархіст Микола Павлов регіональним осередкам анархістів. Одночасно воєнні цензори вилучили на території Катеринославської губернії та міста Катеринослава низку брошур Олександри Колонтай «Кому потрібна війна», де містились заклики до повалення російського самодержавства, зазначалися прізвища високопосадовців, які персонально відповідали за військові поразки Російської імперії на фронтах Першої світової в 1915 році, незадовільний стан матеріально-технічного і продовольчого забезпечення армії та флоту.

Під час організації діяльності органів воєнної цензури значну увагу приділяли кореспонденції полонених військових імператорської армії та країн Троїстої угоди. Вся іноземна кореспонденція військовополонених ворожих армій спрямовувалась через органи воєнної цензури в Петрограді та Москві. При цьому з листів, адресованих іноземним військовополоненим, вилучали грошові перекази. За законом, на воєнну цензуру були покладені обов’язки вилучати з кореспонденцій різноманітні цінні папери та гроші, які надсилали іноземні піддані держав, які воювали з Російською імперією, додому. Дані законодавчі норми були запроваджені в дію царським указом від 15 листопада 1914 року.

При цьому воєнні цензори пильнували за тим, аби через листування з полоненими до ворога не потрапили відомості, які містили інформацію про стан і чисельність військових підрозділів, дані про економічне становище населення, оборонний потенціал регіональної економіки, суспільно-політичні настрої місцевого населення. Аналогічні заходи проводились і стосовно кореспонденції, яку надсилали російські військовополонені, що перебували в спеціальних таборах на території Німеччини, Австро-Угорщини. 

З активізацією воєнних дій на Східному фронті в 1915 році частина території Російської імперії була окупована військами країн Троїстої угоди. Беручи до уваги цей факт,  Головна Воєнно-цензурна комісія наприкінці 1915 – на початку 1916 року вжила заходів для посилення цензурного нагляду та контролю над кореспонденцією, яку відправляли на дані терени. В багатьох випадках місцевим очільникам воєнно-цензурних комісій було наказано вилучати таку кореспонденцію разом із грошовими переказами, які пересилали до окупованих районів. 

У цей період воєнна цензура особливо ретельно пильнувала за кореспонденцією, яку відправляли представники окремих етнічних груп Російської імперії за кордон. Справа полягала в тому, що офіційна влада підозрювала їх у симпатіях до противника, беручи до уваги етнічну спорідненість з народами, які проживали на теренах Австро-Угорщини та Німеччини. Зокрема, на теренах Катеринославської губернії та міста Катеринослава в численних поселеннях мешкали німці-колоністи та меноніти, оселені царським урядом наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століття. В період війни це населення влада розглядала як потенційно нелояльне, тому воно підлягало посиленому нагляду та контролю і з боку воєнно-цензурного комітету. Варто зазначити, що німці-колоністи та меноніти мали досить сильні культурні, освітні та комерційні зв’язки з Німеччиною й Австро-Угорщиною. В німецьких колоніях населення досить активно передплачувало німецькомовну пресу та літературу, що друкувалась у Німеччині. Це давало підстави місцевому воєнно-цензурному комітету особливо ретельно перлюструвати приватне листування колоністів, результати якого направлялися до Особливого відділу генерал-квартеймейстера Головного управління Генерального штабу імперії. Були виявлені лише поодинокі факти співпраці представників німецькомовної спільноти з противником, що певною мірою спростувало безпідставні звинувачення влади колоністів у коллаборації.

Оскільки на початку війни поштово-телеграфні відділення були практично єдиними пунктами комунікації, через які здійснювалось листування та передавалась відповідна інформація, то через запроваджені цензурні правила значно уповільнилась поточна робота поштово-телеграфної служби, що позначилось на темпах надходження поштово-телеграфних відправлень, листів, грошових переказів і офіційного листування приватних і юридичних осіб, викликаючи численні нарікання з боку населення та військових.

Іноземні агенти та розвідки, намагаючись обійти воєнну цензуру з метою отримання відомостей, які містили військову таємницю, почали використовувати посередниками осіб і установи нейтральних країн. Аналіз загальної статистики поштових відправлень свідчить, що в цей період значно зростає кількість поштових відправлень до адресатів, які мешкали в нейтральних країнах.

Зміна воєнної обстановки в результаті бойових дій на фронтах Першої світової війни вносила відповідні корективи в діяльність воєнних цензорів. Головне управління приділяло значну увагу підвищенню їхньої поінформованості про змінии поточної ситуації на фронті. Зокрема, у відповідності до інструкцій, цензори мали бути обізнані з офіційним викладом поточних подій на військових фронтах імперії. Військові огляди на шпальтах періодичної преси та спеціальні матеріали, присвячені аналізу воєнних дій, за законом підлягали воєнній цензурі. Як правило, ці матеріали переглядали цензори, які мали належні компетенції та закінчили імператорську військову академію, і, звісно, предметно розумілися на специфіці ведення й організації бойових дій на фронтах. В свою чергу, огляди та статті, присвячені аналізу воєнних дій на морі, змістовно аналізували фахові морські офіцери. 

Періодичні видання за законом повинні були надавати до місцевих воєнно-цензурних комісій гранки статей, присвячених відповідній тематиці, включаючи і редакторські статті та огляди воєнних подій на фронті. Щоб не уповільнювати темпи виходу періодичних видань через діяльність цензури, видавцям було рекомендовано спочатку надавати на розгляд воєнної цензури великі статті й огляди, які вимагали значного часу для аналізу змісту вміщеної в ній інформації воєнного характеру. Після детального розгляду воєнний цензор повертав до редакції матеріали зі штемпелем: «Дозволено цензурою». У протилежному випадку, коли цензор через наявність певної інформації та її редакторської оцінки, яка не збігалась з офіційним  трактуванням подій, забороняв друк матеріалів і повідомляв про ці матеріали інших цензорів. Прикметно, що в своїй роботі воєнні цензори послуговувалися матеріалами офіційних видань російської армії, які містили усталену та виважену позицію армійського і політичного керівництва країни про характер та інтенсивність воєнних дій, кількість бойових втрат, районів бойових дій тощо. Здебільшого це були офіційні видання Штабу Верховного Головнокомандуючого, Штабу Кавказької армії, Морського Генерального Штабу, «Петроградської телеграфної агенції».

Якщо періодичне видання передруковувало на своїх шпальтах повідомлення преси союзників або нейтральних держав, то його редактори були зобов’язані зазначати на гранках джерело інформації – назву зарубіжного періодичного видання, його номер і сторінки. У відповідності до посадових інструкцій воєнні цензори особливо ретельно пильнували передрук інформаційних і аналітичних оглядів із іноземних видань нейтральних країн, оскільки останні могли містити негативну оцінку бойових дій царської армії, розпоряджень і постанов уряду, або здійснювати передрук пропагандистських матеріалів видань ворогуючих країн, що подавали перекручену картину воєнної дійсності. Офіційні повідомлення ворожої періодичної преси передруковувались на шпальтах місцевих періодичних видань лише за дозволом на друк Головного Управління Генерального Штабу.

У своїй роботі воєнні цензори особливу увагу приділяли повідомленням різноманітних фронтових кореспондентів з театру воєнних дій. Дані відомості проходили ретельну перевірку на достовірність вміщеної в них інформації. Зазвичай, була поширеною практика друкувати дані повідомлення лише після того, коли з’явилися офіційні коментарі Генерального штабу з приводу бойових зіткнень на даній ділянці фронту. Такі практичні кроки убезпечували цензорів від надання дозволу неперевіреній або недостовірній інформації, яка могла завдати реальної шкоди, поширюючи недостовірні відомості, які суперечили офіційній позиції військового керівництва, що, безумовно, сприяло його дискредитації в очах громадськості. 

Воєнна цензура здійснювала і поточний контроль за публікацією вже відцензурованих матеріалів, слідкуючи за точністю викладення відредагованої цензурою статей на шпальтах видань, що висвітлювали бойові дії. При цьому, аби уникнути певних непорозумінь із редакціями, воєнні цензори мусили зберігати відповідні номери надрукованих періодичних видань. 

Значний обсяг інформації та друкованих матеріалів, які підлягали воєнній цензурі, змусив владу в 1916 році запровадити посади запасних цензорів, які у разі хвороби або відсутності через відпустку воєнного цензора могли виконувати його обов’язки, гарантуючи державну інформаційну безпеку.

У 1916 році в результаті чергового наступу німецьких і австрійських військ до рук противника потрапили штемпелі воєнної цензури території, окупованої противником. Головна воєнно-цензурна комісія відразу зреагувала на це, заборонивши місцевим комітетам передрук матеріалів, затверджених даними штемпелями, щоб уникнути поширення дезінформації, сфабрикованої ворожими спецслужбами та відділами пропаганди.

На початку 1917 року Головна воєнно-цензурна комісія видала додатки до правил, в яких, зокрема, йшлося про заборону приватним особам і установам пересилати за кордон в бандеролях або посилках друковані твори та різноманітні видання. Аналогічні заборони стосувалися редакцій періодичних видань, які надсилали свої кореспонденції до Швеції, Нідерландів, Румунії, Італії та Данії.

Органи воєнної цензури були ліквідовані восени 1917 року, що сприяло значному посиленню загальної політизації армійського середовища, зумовило інтенсивне занурення солдатської маси у вир жорсткого протистояння різноманітних політичних сил, які розпочали непримирену боротьбу за владу в країні, що врешті-решт призвело до руйнування самодержавного режиму та його армії.

Досвід організації воєнної цензури в країні та Катеринославській губернії зокрема засвідчив, що втіленні у життя правові та цензурні заходи сприяли посиленню інформаційної безпеки держави, зміцнювали підвалини обороноздатності країни, дозволяли вчасно виявляти та ліквідовувати ворожу агентуру на теренах губернії, нейтралізувати її ідеологічний і пропагандистський вплив на військовослужбовців і цивільне населення, здійснювати поточний моніторинг суспільно-політичних настроїв населення та військових під час воєнного протистояння. 

Набутий у період Першої світової війни досвід організації діяльності органів воєнної цензури був використаний більшовиками в період громадянської війни та становлення радянської влади на місцях на початку 20-х років ХХ століття.

За матеріалами Державного архіву Дніпропетровської області та періодичної преси Катеринослава.

Титульне фото. Перегляд листів військовою цензурою. 1915 https://uk.wikipedia.org/wiki/Військова_цензура#/media/