Усов Віктор Михайлович
Нікополь: історія вулиці Віктора Усова

Нiкополь – невелике мiсто на Днiпропетровщинi, затиснуте мiж неосяжними степами i блакитним полотном Каховського водосховища. Воно славиться перш, за все, промисловими гiгантами – трубним і феросплавним заводами. Є річковий порт, залізничний вокзал, автовокзал, магазини, бібліотеки, школи, дитячі садочки, сквери, парки, площі та вулиці…

Існують центральні вулиці і вулиці на околиці. Сучасні й давні, ті, що переносять тебе у минуле, вулиці, де постійно снують машини, і тихенькі провулки, де зустріти пішохода –рідкість. Назви вулиць – це незаписаний архів історії кожного населеного пункту. Більшість вулиць нашого міста, а особливо ті, що з’явилися у XIX–ХХ століттях, своїми назвами зобов’язані певним історичним подіям, видатним діячам, іменам людей, життя яких часто було коротке, але сповнене подвигу та героїзму, які залишили помітний слід у житті та історії нашого краю і нашої країни. 

Невелика вулиця з одноповерховими будинками була колись околицею Нікополя і до середини 30-х років XX століття мала назву «Безіменна». З травня 1965 року вона отримала нову назву – «вулиця Віктора Усова».

Віктор Усов – один зі славетного покоління

Саме на цій «Безіменній» вулиці у 22-й день грудня 1916 року в робітничій сім'ї народився майбутній лейтенант-прикордонник, Герой Радянського Союзу Віктор Усов. 

«Змалку Віктор виявляв наполегливість і силу характеру. Коли його старша сестра пішла до школи, Вітя рішуче ув'язався за нею і зайняв місце за партою. Вчителька, побачивши такого «новобранця», запитала: «Ти хто?» Відповідь була впевнена і чітка: «Віктор Михайлович Усов. Мені шість років». «Так рано тобі ще в школу ходити, Вікторе Михайловичу», – серйозно відповіла вчителька. «Не рано, я знаю», – твердив Віктор, наполегливо повторюючи про своє бажання вчитися не тільки викладачеві, а й директору. Завдяки наполегливості хлопчика  його допустили до занять, але до списку учнів він поки не потрапив. Це зовсім не бентежило школярика, він і як вільний слухач готовий був вчитися. А на наступну осінь семирічного Віктора зарахували до школи № 2, яка тепер носить його ім'я. Він із задоволенням учився, тому завжди в запасі мав вільний час, щоб побігати з хлопцями, а коли підріс, захопився театром і брав участь у художній самодіяльності клубу імені Лепсе. Успішно закінчив сім класів.

Після закінчення семи класів вступив до фабрично-заводського училища за спеціальністю «електрик». З 1934 по 1937 роки працював на Південно-трубному заводі. На робочому місці Віктора Усова встановлена меморіальна дошка: «Тут працював Усов Віктор Михайлович. Героїчно загинув 22 червня 1941 року». Саме звідти у вересні 1937 року Віктора призвали в прикордонні кавалерійські війська і направили на навчання до школи молодшого начскладу Н-ського прикордонного загону. Там, на кордоні, він відчув, що після служби не зможе покинути згуртовані ряди прикордонників, і вирішив продовжити навчання військовому ремеслу в Харківському військовому прикордонному училищі. Мама, зазираючи у веселі, як в дитинстві, очі вже змужнілого сина, питала: «А на петлицях синок літери ХВУ що означають?». Розпливаючись в усмішці, Віктор відповідав: «Хорошенький Віктор Усов». 

Наприкінці лютого 1940 року, коли зірочки лейтенанта заблищали на кітелі статуристого офіцера, Віктор Усов отримав направлення до Білоруського прикордонного округу. Там, серед розлогих могутніх дерев, у колишньому монастирі Юзефатово, розташувалась 3-тя прикордонна застава 89-го Августовського прикордонного загону, яку взяв під командування молодий лейтенант. До завдань прикордонного загону входила охорона північної ділянки державного кордону протяжністю в 140 кілометрів.

Віктор Усов – молодий, гарний, русявий лейтенант за характером був простий і привітний, але, безумовно, суворий, коли це стосувалося служби. Дружина Віктора Олександра Григорівна була вчителькою місцевої школи. Для подружнього життя Віктора і Шури доля відпустила дуже мало часу, зате це було справжнє щастя. Воно було міцно спаяне взаємною любов'ю і довірою.

Молодий лейтенант уважно придивлявся до людей, знаючи, що вони можуть бути вірними помічниками в охороні кордону, у боротьбі з ворожою агентурою. А на кордоні в той час було неспокійно. На ділянці 3-ої застави активно діяла банда Полубінського, яка тероризувала місцеве населення. Прикордонники не раз вступали в сутички з озброєними бандитами і незабаром повністю розгромили банду. Командування прикордонних військ дало високу оцінку бойової виучки прикордонників застави, а лейтенант Віктор Усов за вміле керівництво підлеглими, мужність і відвагу, проявлені в бойових операціях, був нагороджений особистою зброєю.

Особливо тривожно стало в 1940–1941 роки. Прикордонники відчували наближення грози. Все нахабніше поводилися нацисти. Почастішали випадки порушення кордону німецькими літаками, все більше стало і диверсійних груп. А після того, як на суміжному боці з'явилися цілі механізовані підрозділи, стало ясно, що замишляється велика провокація. Зловісний подих війни, в яку до останньої секунди ніхто не хотів вірити, дамокловим мечем повис у повітрі. А тут, у прикордонній смузі, він відчувався особливо гостро. Ночами раз-у-раз долинав гул моторів ворожих моточастин, що дислокувалися біля самого кордону СРСР.

Початок війни

22 червня 1941 року близько 3:30 години ранку начальник 3-ої застави  86-го Августівського прикордонного загону лейтенант Віктор Усов разом зі своїми бійцями першим став на шляху німецьких військ, які вдерлися до СРСР. Звичайно, дві тисячі прикордонників на фронті в 140 кілометрів, озброєних лише стрілецькою зброєю, не могли стримати регулярні армійські частини противника. Німецьке командування знало численість і озброєння кожної застави. Там було всього 50–60 чоловік, озброєних лише стрілецькою зброєю. Гітлерівці планували в перші 30 хвилин знищити застави, захопити мости і переправи через прикордонні річки. Але на всій лінії кордону ворог зустрів рішучу відсіч. Прикордонники билися до останнього патрона, до останньої гранати, не залишаючи займаних кордонів без наказу. У розпорядженні Віктора Михайловича Усова було близько 30 солдатів і молодших командирів. Розбивши їх на 3 групи, він очолив оборону в першій траншеї. Навколо застави і першої траншеї піднімалися фонтани землі від вибухів снарядів і мін. Зв'язок із сусідніми заставами, прикордонними нарядами, а також штабом, розташованим у Сапоткіному, був перерваний. У повній ізоляції, незважаючи на значну перевагу сили противника, прикордонники відбивали одну атаку за іншою. Дружина Віктора Усова та дев'ятирічна донька політрука Шаріпова у метушні не встигли виїхати у безпечний район і вирішили повернутися до траншеї. Здавалося, все ще можна виправити, ні серце, ні душа не погоджувалися з очевидними подіями, і тим більше не хотіли вірити у розлуку. Тієї миті вони бачилися востаннє. Віктор провів їх низиною в жито і велів швидше йти. Лише мить на прощання, лише один останній поцілунок...

Над Августівським лісом і по всій лінії кордону від спалахів ракет здіймалася отруйно-зелена заграва. За річкою Волкушанкою били автоматні черги, окремі постріли гвинтівок. Перші удари прийняли на себе прикордонники, які перебували в наряді на кордоні. Вони майже всі загинули смертю героїв. Розірвався снаряд, розвернув ріг командирського будинку. Начальник застави наказав бійцю Юдічеву поставити ручний кулемет біля слухового вікна стайні. З'явилися перші фігури в брудно-сірих мундирах. Вони кричали і стріляли з автоматів. Тяжко поранений лейтенант Віктор Усов до останнього подиху керував боєм. Дев'ять годин стримувала натиск нацистів жменька сміливців. Сім лютих атак відбили прикордонники. І лише після їхньої загибелі ворог зміг захопити територію застави. Героїчні дії прикордонників Юзефатовської застави в перші години і дні Другої світової війни послужили основою для роману П. Федорова «В Августівських лісах». Зараз в цих місцях тихо. Про трагедію, що розігралася тут, нагадують відмітини куль і уламків на побляклих від часу цеглинах старої стайні.

У червні 1952 року під час розкопок на цьому місці були знайдені останки начальника застави В.М. Усова зі снайперською гвинтівкою «АС-450». Нині вони покояться в братській військовій могилі, розташованій в півтора кілометрах від села Усово (колишне с. Вулька Доргуньська) Гродненського району Гродненської області (Білорусь). Минула війна, а мати Віктора Усова Мотрона Онуфріївна ще довгі роки сиділа в задумі біля вікна... Ні почесті, ні слава не повернули їй найдорожчого – сина, якого навіки забрала війна.

30 травня 1958 року ім'я лейтенанта Віктора Михайловича Усова було присвоєно  прикордонній заставі Гродненського загону. А Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 липня 1964 року с. Вулька-Доргунська Гродненського району була перейменована на с. Усово. Цим ім'ям названо також вулиці в містах Гродно і Нікополі, пароплав Неманського річкового пароплавства, в 3-ій середній школі м. Гродно на честь В.М. Усова створений музей.

За героїзм і мужність, проявлені в боях при захисті державного кордону, 6 травня 1965 року В. Усову було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Також Віктор Усов нагороджений орденом Леніна (посмертно) і в цьому ж році вулиця «Безіменна» отримала його ім'я. 

На його честь в Нікополі встановлено пам'ятний знак. Школі, в якій вчився герой-прикордонник, у 1976 році рішенням Верховної Ради України присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу В.М. Усова, його ім’я отримав Дитячий оздоровчий табір Нікопольського заводу феросплавів. Про героя-прикордонника сьогодні нагадує пам'ятник біля Культурно-дозвіллєвого центру, встановлений за сприяння директорів місцевих заводів і урочисто відкрито 28 травня 2005 року. Скульптор пам'ятника – Анатолій Григорович Зінухов. 

Забудова вулиці Віктора Усова

Вулиця Віктора Усова – житлова, виробництво як таке тут відсутнє. Починається на перетині з вулицею Довгалівською (район будівлі колишньої ДАІ), а закінчується в районі Центрального ринку перетином з вулицею Електрометалургів. У 70–80-х роках вулиця активно почав забудовувати трест «Цівільбуд». Захоплюючись масовим будівництвом, газета «Нікопольська правда» писала: «Якщо окинути думкою безперервний процес розвитку міста і спробувати одним словом визначити найбільш характерну його рису, то, напевно, це буде слово «зростання». Зростає все навколо, і навіть колишні одноповерхові квартали міста змінюються багатоповерховими мікрорайонами-красенями. Наприклад, район вулиці Віктора Усова». 

У ті ж роки було зведено будівлю колишньої ДАІ та швейну фабрику, тісно прилеглі до вулиці Усова, зі старої частини перенесений Центральний ринок.

Коротка вуличка Усова «густонаселена» п'ятиповерховими будинками, магазинами, кафе і салонами краси. Тут розташувалися: центральний офіс «Ощадбанку», Міський будинок культури; супермаркети АТБ і «Варус-2», магазин «Єва», прилягає до вулиці В. Усова і Будинок дитячої та юнацької творчості.

Нещодавно на стіні одного з будинків з'явився український розпис. Малюнок привертає увагу перехожих і став новою фотозоною для нікопольців. Мурал намалювали зовсім нещодавно за ініціативи Іллі Федотова, глави ГО «Мир» і голови ОСББ цього району. На фасаді будинку красуються персонажі відомого мультфільму «Як козаки ...». Автор ідеї Ілля побажав надати трохи фарб цьому двору за допомогою ось такої неймовірно красивої композиції. 

Від клубу до Палацу

А до масової забудови над одноповерховим сектором величаво височів клуб кранобудівного заводу ім. Леніна. Він був зведений в 1954 році. У ньому завжди активно кипіло культурне життя міста. Тоді в клубі працювало 30 осіб. Але життя не стояло на місці, й кращі традиції довелося не тільки продовжувати, але і напрацьовувати нові. В середині 1980-х це був уже Палац культури кранобудівного заводу, минаючи перед цим етап Будинку культури, а колектив налічував 70 чоловік. При Палаці працювало 23 гуртки та клуби за інтересами.

У 1998 році в будівлю Палацу культури кранобудівного заводу з вул. Івана Сірка переїхав міський Будинок культури, нині названий Культурно-дозвіллєвим центром. Це великий і складний механізм. Його робота будується з урахуванням сучасних економічних реалій. Всього в гуртках, колективах і секціях  займаються близько 300 чоловік. Будівля, як і раніше, є значущим центром міської культури, а прилегла до нього сучасна зелена зона засаджена березою, акацією зонтичною, кримською плакучою шовковицею, кущами ялівцю та самшиту. Радують око слива піссарді, барбарис, червоний клен, плакучий в'яз, спірея рябінолистна, форзиція, троянди й айстри. На вулиці Віктора Усова є ще одна зелена пам'ятка – платан. Це дерево-довгожитель, один із найстаріших в місті.

Правда це чи ні, але, кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій вона виросла. Ті традиції і порядки, які спостерігаємо і в яких беремо участь від самого народження, ми підсвідомо проносимо крізь усе життя. Важливе значення для людини має вулиця, на якій вона живе…

Фото взяті з мережі «Інтернет»: http://surl.li/arsth