Об’єкт № 906: створення, розвиток і занепад уранового проєкту

За радянських часів потрапити до штату працівників цього підприємства вважалося знаком прихильності долі, а обов’язковим етапом була співбесіда в місцевому управлінні КДБ УРСР із підписанням документів про нерозголошення державної таємниці на термін від десяти років. Про історію створення, розвитку та сьогодення колись потужного хімічного підприємства у м. Дніпродзержинську (нині м. Камʼянське) і піде далі мова.

Передумови створення хімічного підприємства під умовною назвою «Об’єкт № 906»

Про те, що залізна руда Криворізького басейну має певну радіоактивність, було відомо ще від кінця ХІХ ст. Та ці знання мали суто науковий характер і жодним чином не застосовувалися на практиці. Ситуація кардинально змінилась у листопаді 1942 року, коли Державний Комітет Оборони під головуванням Йосипа Сталіна доручив ученим розпочати роботу в межах Атомного проєкту. Очолити цей напрямок довірили Лаврентію Берії, оскільки в його підпорядкуванні був майже невичерпний людський ресурс із числа осіб, які відбували покарання в колоніях і тюрмах Радянського Союзу.

Після звільнення території Криворіжжя восени 1943 року роботи в напрямку дослідження можливості промислового видобутку плутонію, урану й інших рідкоземельних металів суттєво прискорились. Як основну сировинну базу обрали Жовторіченський і Первомайський рудники. Залізну руду з цих підприємств спочатку відправляли на переплавку в доменній печі № 6 на Дніпровському металургійному комбінаті (ДМК) у м. Дніпродзержинську (м. Камʼянське) з накопиченням отриманого шлаку для подальшого вилучення з нього урану на спеціальному заводі.

Та завод потрібно було ще збудувати в найбільш стислі терміни і неподалік від місця видобування сировини. Таким чином, коло замкнулось, і будівництво вирішено було розпочати в тому ж таки Дніпродзержинську на території давніх козацьких сіл Тритузного та частково Карнаухівки. Мало кому на той час було відомо про ідею створення ядерного об’єкту в густонаселеному місці, але у Радянської влади був свій далекосяжний план. Радянські вожді міркували приблизно так: висока щільність населення на цій території України дозволить у випадку військових дій суттєво збільшити втрати серед цивільного населення, а це – дуже-дуже добре, адже дозволить апелювати до міжнародних організацій щодо неприпустимості подальших активних військових дій…

Цікавим моментом у переселенні більшості мешканців козацьких сіл було те, що останніх відселяли в новозбудовані дво- та триповерхові будинки в новому районі Дніпродзержинська, яке згодом отримало назву Соцмісто.

8 серпня 1947 року вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР про будівництво в м. Дніпродзержинську заводу № 906 із переробки уранових руд.

Будівництво та розвиток хімічного підприємства, перетворення його на ВО «Придніпровський хімічний завод»

Директором новоствореного підприємства було призначено 40-річного інженера Михайла Прокоповича Аношкіна, який уже встиг себе зарекомендувати талановитим організатором і грамотним спеціалістом. Принагідно зазначимо, що Михайло Прокопович очолював підприємство майже тридцять років (до 1975 р.) і згодом був удостоєний звання Героя Соціалістичної праці та Почесного громадянина м. Дніпродзержинська. Також на його честь у сучасному м. Камʼянському названо один із головних проспектів.

Будівництво здійснювали депортовані німці-переселенці, а також ув’язнені трьох виправно-трудових таборів. Усе відбувалось у рекордні терміни, адже працівників стимулювали, так би мовити, «акордно»: за умови якісного виконання будівельних робіт день у таборі зараховували за три. Такими ж ударними темпами будували й житло для нових працівників, а мешканців Тритузного та Карнаухівки відселили в інші частині міста – переважно на вулицю Колеусівську та до Соцміста.

У липні 1951 року в м. Жовті Води почали будівництво другого об’єкту уранового виробництва – Східного гірничо-збагачувального комбінату на базі Жовторіченського та Первомайського рудників.

Та повернімося до об’єкту № 906. Перш за все на новому підприємстві збудували цехи: парокотельний і водопостачання. За чотири місяці – у лютому 1949 р. – став до ладу цех енергопостачання. Без налагодження роботи цих цехів годі було і мріяти про запуск основного виробництва.

У першому технологічному цеху перевезений з ДМК шлак подрібнювали, перемелювали та згущували отриману пульпу. У другому технологічному цеху засобами гідрометалургії отримували зі шлакової пульпи кінцеву продукцію – карбонат уранілу у вигляді 40% концентрату. За нинішніми мірками ця технологія була вкрай примітивною, виключно трудомісткою й надто витратною. Крім того, якість продукції визначали тільки «на око».

Продукція цеху № 2 у вересні 1949 року була атестована членами Державної комісії, а наступний 1950-й рік було витрачено на поліпшення трудової та технологічної дисципліни і вдосконалення якості уранового концентрату. З цією метою з Прибалтики запросили досвідченого хіміка Віктора Михайловича Горбачова.

Результат не забарився: у 1951 році завод № 906 було представлено до Сталінської премії. Її лауреатами стали М.П. Аношкін, В.М. Горбачов, В.М. Чубикін та Л.П. Святна.

Невдовзі на підприємстві, окрім вітчизняних доменних шлаків, почали переробляти уранову руду з родовища «Вісмут», що знаходилось у Німецькій Демократичній Республіці. Розуміючи важливість якнайглибшої переробки уранової сировини, на заводі почали вводити нові цехи, які мали на меті підвищити ступінь її перероблення, а також забезпечити сільське господарство дефіцитними на той час мінеральними добривами.

В одному з таких цехів із виробництва нітрофосу на початку 1990-х років працював і автор цього нарису. За власними враженнями, можу завважити, що трудова та технологічна дисципліна тоді була на найвищому рівні, а шанобливе ставлення до людини праці ще й гідно винагороджувалося матеріально. Окрім того, щомісяця працівникам підприємства видавався такий собі пайок у вигляді гостродефіцитних продуктів харчування: м’ясних консервів, згущеного молока тощо. Нині це звучить дивно, але потрібно розуміти специфіку насичення споживчого та продовольчого ринку кінця 1980-х років – епохи тотального дефіциту будь-яких товарів.

Та повернімося до часу будівництва другої черги заводу. Будувались нові цехи з більш сучасним і продуктивним обладнанням. Хоча залишалась одна проблема, на яку в ті часи не звертали достатньої уваги. Йдеться про «хвостосховища» – місця для зберігання відпрацьованих твердих радіоактивних залишків, так званих кеків.

Спочатку їх зберігали у глибоких ярах, які плавно спускалися до річки Дніпра територією підприємства. У такому рукотворному сховищі поступово утворювалася трясовина-плавун, яка загрожувала затопити найближчі житлові будинки мешканців села Карнаухівка. Це й трапилось у 1954-му році, коли селевий потік затопив залізничну гілку та крайні хати західної околиці села.

Згодом селяни згадували той рік як дуже врожайний на огірки. Із власного досвіду можу підтвердити: ніколи в житті ніде більше я не бачив, щоб так швидко росла трава, як на схилі яру, поблизу цеху № 4, працівником якого я був на початку 1990-х років.

До середини 1960-х підприємство набуло такої промислової потужності, що у 1966-му отримало назву Виробниче об’єднання «Придніпровський хімічний завод» (ВО «ПХЗ»). Розпочався його «золотий час», який тривав до середини 1980-х років. На підприємстві постійно відбувався пошук нових можливостей отримати рідкоземельні метали, зокрема
скандій, який активно використовувався в аерокосмічній промисловості.

Занепад та сьогодення хімічного підприємства

Завершення часів «холодної війни», перебудова та демократизація радянського суспільства кінця 1980-х років, а згодом і утвердження України як незалежної держави, відмова від статусу ядерної держави в обмін на гарантії недоторканності та територіальної цілісності з боку Росії, США, Великої Британії та Франції (так званий «Будапештський меморандум») вимагали від керівництва підприємства переходу на випуск нової продукції, більш дотичної до запитів національної економіки, ніж оборонні замовлення. Від середини 1990-х ВО «ПХЗ» перебувало у стані перманентної реструктуризації та часткової консервації.

Украй важливою стала проблема захоронення промислових відходів, яка не вирішена й дотепер. Цікаво, що другий директор ВО «ПХЗ» Юрій Федорович Коровін, який очолював підприємство у 1975–1999 роках, з 2005 року був на посаді завідувача, а згодом співробітника кафедри екології та охорони навколишнього середовища Дніпродзержинського технічного університету (нині Дніпровський державний технічний університет).

На базі колись потужного підприємства постала ціла низка окремих вузькопрофільних виробництв: мінеральні добрива, сорбенти, смоли тощо. Власне, ВО «ПХЗ» як урановий проєкт остаточно припинило своє існування 9 квітня 2012 року, через 65 років від моменту його заснування як об’єкта № 906.

Титульне фото // https://glavcom.ua/columns/prudka.html