Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина І. Жінки-берегині

Феномен Запорозької Січі – християнської чоловічої  республіки міг виникнути виключно за умови, коли жінка була достатньо сильною, щоб узяти на свої плечі весь клопіт, пов’язаний із здобуванням засобів для прожитку та облаштуванням родинного гнізда. Наталя Околітенко

 

 

 

 

 

 

В історії України жінки відігравали надзвичайно важливу роль. Жінка-мати, дружина споконвіку була символом найвищого найсвітлішого, символом землі, домівки. Чи то вирушав син у дорогу, чи то козак у військовий похід, чи перед відходом в інші світи – найперше просили благословення та прощення у матері.

«Обличчя» нашої історії переважно представлене чоловіками. Проте навіть побіжний погляд уважного дослідника раз у раз натрапляє на «жіночий слід» у більшості подій минулого. Протягом багатьох століть українки не тільки не поступалися чоловікам у культурній, політичній, освітній і навіть військовій діяльності, але й подекуди перевершували їх. Крім того, українські жінки завжди були берегинями родини, піклувалися про тепло і затишок. На їхніх плечах лежало виховання дітей. 

Гортаючи сторінки популярної історичної літератури, допитливий читач помічає, що жінки у період становлення українського козацького руху та на Запорозькій Січі, як правило, згадуються, коли мовиться про козацький аскетизм – відречення запорожців від сімей, жінок та зосередженні їхніх розумових і фізичних зусиль на військовій справі. Складається враження, що жінок у пониззі Дніпра або взагалі не було, або було так мало, що вони не залишили по собі історичного сліду, достатнього для відтворення образу жіночої активності. Між тим, з’являються дослідження сучасних істориків, де мова йде про те, що історія українського козацтва – це історія не лише чоловіків, а й сотень тисяч жінок, які жили на теренах козацької України в ХVІ – останній чверті ХVІІІ ст. Жіночий досвід охоплює все, що належить до сфери людського – повсякденності, приватного життя, традицій, звичаїв – і потребує вивчення.

Перші мешканці південних степів

Науковці стверджують, що південний степ сформував на своїй території відмінний від існуючих тип життєустрою та людської особистості. Вартість і значимість людини визначалася більше за особистими якостями, ніж за приналежністю до якоїсь соціальної групи або стану. Степ був краєм особистої волі та великих можливостей. Він притягував до себе людей «пасіонарних», здатних до дії та вчинку чоловіків і жінок. Особливі умови життя на «прикордонних» землях сприяли виробленню у степового населення таких рис характеру, які б забезпечували їм можливість виживання в умовах постійної небезпеки. Мінливий ритм існування, де щохвилини людина мусила бути готовою перейти від мирних занять до війни, покладаючись лише на власну кмітливість, мужність та Божу ласку, вимагав іншого внутрішнього закону, ніж у стабільному світі.

Оскільки освоювати степ, здобувати засоби до існування можна було лише зі зброєю в руках, головним заняттям населення стала військово-промислова діяльність. Зрозуміло, що в степу, де сила панувала над правом, зброя, а не закон розв’язувала більшість суперечок, виховувались люди сильні, енергійні та хижі, які могли оборонитись і від чужих, і від своїх. Подібні обставини відбивались як на чоловіках, так і на жінках – мешканцях татарського прикордоння.

Описуючи життєустрій «війська Низового», шляхтич Свентослав Оржельський близько 1578 року у авторських хроніках «Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа» писав про козаків, що мешкають вони «на берегах та численних островах Бористенових; усі піші, будують дивно легкі морські човни, що здатні з легкістю витримувати хвилі морські… Живуть лише зі здобичі. Нападають на суші і на морі на татар особливо і на турків. Гніздяться з дружинами і дітьми на островах, котрими Бористен буяє, і можуть виставити до 8000 жовнірів. Назва їх Низовці або Низові походить з того, що сидять на нижньому Бористені». 

Стає очевидним, що на час створення цитованого тексту, тобто наприкінці ХVІ ст., на Запорожжі, у багатих на дикого звіра, рибу та різноманітні небезпеки місцевостях жили не лише чоловіки, а й жінки. Військовий чинник формував побут цих людей, а побут, своєю чергою, формував психологію та поведінкові стереотипи більшості пересічних особистостей дніпровського Низу. У небезпечному степу жінка мусила бути не лише турботливою матір’ю та підприємливою господинею, а й набувати рис безстрашного воїна, здатного виступити в похід, захистити себе, своїх дітей і маєтність від різних нападників.

Активність «прикордонних», здатних до жахливих випробувань жінок, очевидно, була для сучасників звичайним явищем. За своїм архетипом ці жінки займали один ряд із міфічними амазонками, чия країна начебто розташовувалась навколо озера Меотида (Азовське море), поблизу річки Бористена (Дніпра): вправні войовниці, впливові політики і мисливці в уявленні іноземних мандрівників наділялись надзвичайною силою. Вони успішно полювали на диких тварин, очолювали армії і повстанські загони, організовували оборону фортець і замків, звільняли з полону бранців, а також здійснювали інші «нежіночі» вчинки.

Традиції шанування жінки

Почуття гідності та поваги, що оточували жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу й Вітчизни. Антон Волошин

 

 

 

 

Звичай, який забороняв жінкам з’являтися на Січі та популяризація безшлюбності серед запорожців, на думку історика В.М. Піщанської, не усували жінки від творення культурних цінностей, впливу на формування духовної культури українського козацтва. Жінки щодня творили її своєю працею, піснею, любов’ю, віддаючи свої сили, творчий потенціал, знання й уміння. Жіноче начало розвивало такі ознаки духовної краси української культури: доброту, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість – найбільші цінності життя.

Жінку, незалежно від її статусу в сім’ї, захищали першою, тому що вона була хранителькою козацького роду. Жінки тих часів не могли бути присутніми на зборах, не мали права голосу (їхнім «голосом» виступали батько, старший брат, отаман або хрещений батько), але вони користувалися великою пошаною. Глава сімейства не так часто з’являвся вдома, більшу частину життя він проводив на війні, на військовій службі або на кордоні. За його відсутності главою залишалася жінка. Вона відповідала за всю сім’ю, оберігала, виховувала, годувала дітей і старих членів родини. Ще з козацьких часів зберігається відмінна особливість української жінки  зберігати охайною, чистою та затишною свою оселю, мати гарний вигляд.

Шанобливе ставлення до жінки, матері чи дружини, як дослідив О. Кривоший, знаходимо у більшості козацьких пісень. Слід зазначити, що почутгя, настрої та манера спілкування, відображені в народній пісні, глибоко правдиві, бо відповідають обставинами, які їх породили. Шанобливе звертання до матері та дружини було характерним не лише для пісенної творчості, але й для тогочасного епістолярного стилю та для юридичних документів тих часів.

У листі, написанному полковником І. Новицьким, зустрічається досить поширене в ті часи звертання до дружини: «Миланія, моя мила пані, малжонка моя». А лист кошового атамана Івана Малашевича до дружини полоцького воєводи Софії Денгоф починався такими словами: «Ясневельможная месці п(а)ні воєводина полоцкая і гетьманова полжна литовська, нам велце м(и)л(о)сцівая п(а)ні і в(е)л(и)ко добродійко!» Записи, що заносилися до актових книг в XV – першій половині XVII століття, часто супроводжувалися словами «малжонці, моїй, милій пані». 

Більшість дарчих записів занесених до актових книг жінками, закінчувалися юридичною формулою, яка пояснювала причину даріння: «Мужу своєму в знак любові до нього і вдячності за таку ж любов з його боку». Чоловіки також дарували дружинам майно в подяку за «подружню любов і вірність». Вони часто супроводжували свої записи не менш красномовними висловами поваги до дружини: «Вона мені товаришем, а не слугою була».

Жінки в українській пісні зображувалися завжди найбільш яскравими і колоритними фарбами, а це дає підставу вважати, що в фольклорі козацького періоду повага до жінки була узвичаєним явищем, а не винятком. Більше того, жіночий репертуар значно перевищує чоловічий, що свідчить про значне насичення фольклору ідеями та поглядами, сформованими під впливом жінок, або за їхньої безпосередньої участі. 

Приклади шанобливого і рівноправного ставлення до жінки знайшли відображення не лише в пісенній творчості, але й у легендах і переказах про козацьку вольницю, що свідчить про глибину проникнення цієї традиції в світогляд українського народу. Так, у переказі «Як дівка Христя була кошовим», записаному в 1894 році у м. Нікополі на Катеринославщині дослідником Я. Новицьким, розповідається про те, як жінка очолювала козаків.

У праці «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–XVII столетиях» М. Костомаров, протиставляючи ліберальним традиціям українців у ставленні до жінки домостроївські порядки Московії, наголосив, що великоруська жінка була «невільницею», тоді як у козаків дружини виступали їхніми помічницями, ходили з ними в походи і взагалі «користувалися порівняно більшою свободою». Сенс такого прийому, який стане характерним для більшості історико­фемінологічних праць названих вище істориків, полягав у тому, аби обґрунтувати відмінності між українцями і росіянами, показати розбіжності їхніх історичних першопочатків.

Під покровою Богородиці

У системі духовних цінностей запорожців традиції шанування жінки-матері набули й світоглядного значення. Це виявилося не лише в ідеалізації таких понять, як Україна-мати, Січ-мати, козацька шабля-мати, де Січ і шабля уособлювали ідеальну матір-заступницю, а й у поклонінні жінці-матері-Богородиці, яку козаки вважали своєю релігійною покровителькою та заступницею. Це під її покровом січовики не боялися ні вогню, ні грізної морської бурі. 

На всіх Січах церква її імені вважалася головною, а храмовим святом на Запорожжі було свято Покрови Пресвятої Богородиці. Козаки носили на грудях хрестики з її зображенням, а значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалась Богоматері. Ікони Божої Матері вважалися серед козаків найшанованішими. У вигляді «козацьких Покров» спонтанно в іконописі козацької доби виникає так звана «захисна тема», провідною в якій був образ жінки під сиґнатурою Пресвятої Діви Марії. 

Починаючи з Запорожжя, по всій Україні виникають церкви на честь Покрови Богородиці, яка стає символом і покровителькою козацького війська. Як зазначає сучасний релігієзнавець Д. Степовик, до кінця ХVІІ ст. «вся Україна вкрилася мережею Покровських соборів i церков, i кожна мала свою храмову козацьку ікону Покрови». У козацькому іконописі доби бароко Богородична традиція була надзвичайно поширеною, багатогранний образ Діви Марії трактує не просто як ідеальну, сповнену покори та любові матір і жінку, а як «Матір Бога нашого». 

Крім того, починаючи з кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. в Україні набуває дедалі більшого значення культ Святої Варвари, чому сприяло поширення численних гравюр і списків ікон та її шанування як захисниці від чуми під час епідемій. Глибока релігійність – характерна ознака культури запорозьких козаків – «пояснюється самим складом життя їх: ніщо так, кажуть, не розвиває в людині релігійного почуття, як постійна війна». Водночас, світоглядну релігійність козацтва історики обґрунтовують не лише войовничістю часу, а й тим, що основою козацької релігійної віри є жіноче начало. Д. Чижевський зазначає: «...українська релігійність – жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така релігійність відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері землі».

«Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину»

Вважають, існувало вісім таких Січей у різні роки. Вони мали між Дніпром і Бугом села, де мешкали  козаки з родинами, адже в укріпленнях перебували  тільки неодружені. Герхард Фрідріх Міллер

 

 

 

 

 

Як відомо, жінок не допускали до Запорозької Січі, та це не було виявом дискримінації їхніх прав. Січ була військовою організацією і поява жіноцтва у військовому формуванні була б дестабілізуючим фактором. Ця заборона поширювалася не тільки на самих запорожців, а й на всіх сторонніх осіб, які тимчасово чи постійно перебували в козацькій «столиці». Д. Яворницький вказує на інцидент, що стався 1728 р. під час російсько-турецької війни. Тоді на Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною та деякими іншими жінками. Козаки обступили помешкання Глєбова й вимагали видати їм жінок, «щоб кожен скористався ними». Підполковникові з великими труднощами вдалося відмовити запорожців від жорстокого зганьблення жінок, і то не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він мусив негайно віддалити жінок від Січі, боячись нового бунту. 

В. Андрущенко, представник офіційної історичної науки, писав: «Як у вівтар, на Січ жінок не пускали – тут вони були поза законом». Пригадаймо також у П. Куліша: «Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину».

«Жіноча повсякденність воєнної епохи»

Українські та польські літописи вміщують багато згадок про перебування в козацьких обозах під час походів різних «чаклунок», «чарівниць», «провісниць» тощо, свого роду цілительок і майбутніх сестер милосердя на полі бою, які піклуватимуться за пораненими. Тобто мова може йти не про повну ізоляцію жіноцтва, не про цілковиту заборону їхнього перебування на Запорожжі, а тільки про цілком виправдане обмеження їхнього негативного впливу на боєздатність січового товариства.

Але ж крім героїчної боротьби, було ще й буденне життя людей, які населяли землі, де творилася держава. Жінки відігравали свою роль у формуванні та дотриманні звичаєвих прав, натхненні та піднесенні до державотворчих рубежів своїх лицарів-козаків. Науковий прорив у дослідженні цієї теми здійснив сучасний історик Олександр Кривоший. Ще у 1990-х роках він зібрав і ґрунтовно проаналізував маловідомі факти про роль жіноцтва на Запорожжі, чим зруйнував історіографічні міфи про «безшлюбність» запорозького козацтва, зневажливе сталення козаків до сімейних обов’язків, відсутність жінок у межах Запорозьких Вольностей. Він запропонував ввести в історичній науці нове поняття «воєнна повсякденність жінок» або «жіноча повсякденність воєнної епохи»:

«Стає очевидним, що розгляд фольклорного матеріалу, створеного ординарними людьми – мешканцями Степового Подніпров’я і науково­творчого Доробку духовної еліти України ХІХ – першої чверті ХХ ст. – істориків, фольклористів, етнологів і літераторів під кутом зору присутності в культурному просторі Степової України досвіду участі жінок у війнах, революціях та збройних локальних конфліктах VII ст. до н. е. – XVIII ст. н. е. відкриває цілу недосліджену «планету» під назвою «Історія жіночої повсякденності воєнної епохи» в її теоретичному розмаїтті та соціокультурних практиках… запорозького козацького соціуму…. Досвід участі жінок України у війнах, революціях та збройних локальних конфліктах стає «видимим» лише у форматі історії жіночої повсякденності воєнної епохи».

Розповідаючи про досвід участі шляхетних жінок України в розшуках, обмінах і викупах полонених (включаючи приїзд на Запорожжя і переговори зі старшинами Запорозької Січі), польсько-український історик ХІХ ст. Й. Роллє із загального масиву запорозької звичаєвості теж виокремив елементи досвіду перебування жінок у межах Запорозьких Вольностей і козацької Січі. 

Інформацію про активну присутність жіночої складової у традиціях войовничого південно-українського степового соціуму зафіксував ще на початку ХІХ ст. архієпископ Гавриїл (Розанов). Він записав спогади колишнього запорожця Микити Коржа, у яких тилове повсякдення українських жінок постало як знаковий символ запорозького козацького життєустрою. У контексті розповіді про тилову повсякденність козаків-запорожців Микита Корж описав звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо відважувалася вийти за нього заміж.

У записаному Г. Надхіним на Катеринославщині у другій половині XIX ст. переказі є відображення, унормованої практики впливу ординарної жінки на повсякденне життя войовничої козацької спільноти.

Був у запорожців звичай: інколи прощали злочинців, якщо котрась із місцевих дівчат відважувалась вийти за нього заміж. Одного разу в Новомосковську, коли в ньому була Самарська паланка, вели якогось запорожця на шибеницю. Його зустріла дівчина під білим покривалом і привселюдно сказала, що хоче вийти за нього. Козак, як і вимагав того звичай, підняв покривало, подивився на неї і сказав: «Як таку Дзюбу вести до шлюбу, то краще на шибениці дати дуба». Та й звелів вести себе на покару. (Григорій Данилевський, ІІ пол. ХІХ ст, записав Надхін).

Хоча Запорозька Січ і була неприступною для жінок, проте українка, як мало яка жінка в Європі, була пов’язана з військом і військовими обов’язками. Особливості нестабільного життя в українських землях біля татарських кордонів зумовлювали необхідність озброєння, войовничу вдачу та своєрідність світосприйняття. За таких умов жінки переймалися тими ж інтересами, що й їхні чоловіки чи брати. У місцевості, повній небезпек, жінці часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, оборону домашнього майна. Життя на прикордонні привчало жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину зі зброєю в руках.

Щоб переконатись у цьому, досить вчитатися в рядки народних пісень і дум козацької доби. Образ матері, дружини, сестри, нареченої змальовано тут зі щирістю та реалістичним відображенням дійсності, яка не дає підстав сумніватися, що українським ідеалом краси й жіночості XVI – першої половини XVII ст. була жінка, гарна, «як зірниця», «гнучка, як тополя», з «рум’яним личеньком», з «очима, як терен», соціально активна, вільнолюбива особистість, водночас здатна визволяти бранців, воювати з ворогом, керувати військовим загоном чи управляти господарством.

За дослідженням Олександра Середюка, наприклад, значну владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала «мати полководця», дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосія. Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи проти московитів і польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань.

Захист прав жінки на Запорожжі

Досліджені істориками писемні джерела XVI–XVII ст. доводять, що жінки цього періоду, на думку О. Кривошия, мали свободу для самовираження та значну правову дієздатність. Авторитет, самостійність і гідність жіночого характеру були національними рисами українки. Але не тільки врода, гідність або незалежність вражали іноземних мандрівників в українській жінці, а й освіченість, що тоді були рідкісним явищем. Іноземці щиро дивувалися, що в ХVII столітті школа була в кожному селі, що дівчатка навчаються разом із хлопчиками, що дівчина могла освідчитися в коханні своєму обранцю, і це не було приниженням, що чоловіки запрошували жінок на військові ради.

По всій землі… козаків ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: усі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священники навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях. Павло Алепський.

Традиційною і найбільш поширеною на українських землях за козацьких часів була домова система навчання дівчат. Батьки рідко нехтували початковою освітою дочок. Про це свідчать численні записи в актових книгах (продаж, купівля, дарування, різноманітні скарги тощо), зроблених також і жінками нижчих суспільних станів. 

Запорожцям-січовикам не дозволялося бути жонатими, а дружинам сімейних козаків годилося жити поблизу Січі, в зимівниках і слободах, куди козаки навідувалися час від часу. Однак брати участь у козацьких судах жінкам не заборонялося. 

Дослідник козаччини Д.І. Яворницький зазначав, що до найтяжчих злочинів запорожці зараховували зв’язок із жінкою і содомський гріх, з огляду на звичай, що забороняв січовим козакам одруження, але й «кривду, заподіяну жінці, коли козак знеславить жінку як не належить», бо такий злочин «до знеславлення усього війська Запорозького служить». За свідченням джерел, козацький вождь Іван Сірко досить суворо дотримувався цієї традиції. Бо за кривду, заподіяну кимось із запорожців полоненій туркені, черкесці чи татарці, він засуджував винного до страти. 

Не викликає сумніву, що зневага до жінки-українки теж суворо переслідувалася козаками. У вироках, записаних до «Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справой книги», сказано, що 1707 р. за згвалтування прилуцької жительки Гребенички було страчено П. Микитченка. Згідно зі звичаєм, на Запорожжі нещадно карали не лише за присутність жінки на Січі, а й за перелюбство. За цей злочин козаків карали і на Січі, і на Гетьманщині. Зокрема у вироках, записаних до «Справой книги», говориться, що парубка Грицька за такий ганебний гріх засуджено до спалення на вогнищі.

Підприємливі козачки

Під час ліквідації Січі в 1775 році на території паланок Війська Запорозького Низового проживало 10 тисяч жінок, з них – 3 тисячі козачок, тобто дружин козаків. В умовах бурхливого, наповненого повсякденними небезпеками життя і загрози збройного нападу козачки являли собою своєрідний ідеал жінки сильної, вольової, здатної відстояти себе, захистити родину і господарство. В умовах постійної відсутності чоловіка козачка вела домашнє господарство, виховувала і ростила дітей, мимоволі стаючи главою родини. Повертаючись із Січі, козакові й на думку не спадало верховодити у хаті. Там порядкувала дружина, за нею було й останнє слово.

Як свідчив один із сучасників, «їх жінки (козачки) теж такі відважні, підпивають доброго хмелю, заглядають до чарки, а працювати кажуть чоловікові» (Володимир Мушинський)

Ідея вільної особистості, історично вихована в українках, їхнє рівноправне становище в суспільстві й постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, турбота про сім’ю і добробут навчили їх підприємливості. Саме завдяки таким якостям з поширенням корчом і шинків багаті козаки наймали жінок торгувати крамом і горілчаними виробами. Так, у крамницях і шинках Чернігівської та Полтавської губерній торгували переважно жінки. Вони ж вели всі торговельні справи. Працьовитість, розум і підприємливість дали змогу жінкам «майже повністю витіснити чоловіків із цього промислу». Згадку про одну таку козачку зберігає топонім у Юр’ївському районі. 

На відомому і сумнозвісному Муравському шляху біля броду через Оріль стояла корчма, хазяйкою якої була чарівна й енергійна козачка Стеша. Під час одного з набігів татар вона очолила оборону селища і загинула в бою. Селище знову відродилося як Стешин Брід і під цією назвою проіснувало до ХХ століття.

Отже, активна присутність жінки, що доводять дослідження історичних і фольклорних джерел, свідчить, що її постать на просторах Запорожжя не розглядалась як небажана чи менш вартісна, ніж чоловіча. Відсутність в світоглядних уявленнях українського народу агресивності, зверхньості чи зневаги до жінки дає змогу говорити про існування в його свідомості стримуючих факторів, а саме звичаїв і традицій, пов’язаних із жіноцтвом. Козацтво продовжувало цю народну традицію, адже в більшості козацьких пісень жінка постає як об’єкт замилування та ідеалізації. Насиченість козацької культури елементами пошани до жінки дає змогу говорити про паритетність у стосунках козацтва і жіноцтва.

Козацькі прислів’я та приказки про жінку

• Нема кращого друга, як вірна дружина.
• Поганий той козак, якого дружина не б’є.
• Що козак – то п’ятак, а за дівку – гривня.
• Без люльки, як без жінки.
• Січ – мати, а Великий Луг – батько.
• Козак оженився, наче упився.
• Розумна жінка чоловіка із біди вирятує, а дурна ще втокмачить.
• Іван плахту носить, а Настя – булаву.
• Жона держить дім за три кути, а муж за четвертий.

(Далі буде)