Чернишов Костянтин Костянтинович
Костянтин Чернишов: «В світ любов’ю прорости!»

Не прагну вже красивих слів,
Тягнусь до різьбленої мислі.

Костянтин Чернишов

Констянтин Чернишов – відомий ліричний поет на Придніпров’ї, здібний художник-ілюстратор, журналіст, перекладач. Він із покоління 1930-х, його поетичне дарування оповите глибинним сумом воєнного лихоліття. Це поезія сумного спомину, співчуття, болю, але тим вона приваблива, що поет  віднайшов вихід з пережитого. К. Чернишов ділиться своїми думками і настроями, що навіює рідна земля, стверджує гуманні та гармонійні зв’язки між людьми і людей з природою.  

Костянтин Костянтинович Чернишов народився 25 квітня 1935 р. у селі Голубове Росонського району Вітебської області в Білорусі. Дитинство було нелегким, батько вже в дев’ятнадцятирічному віці обіймав посаду голови сільської ради, загинув у перші дні війни на спецзавданні, мати М. Слюсар походила з херсонських селян, поневіряючись, ставила на ноги сина сама. Війна закинула сім’ю в село Гірки на Дніпропетровщину, де і минуло дитинство хлопчика.

Моє життя – червона осінь
Із сизим димом полину.
Вже стільки літ!
А в серці й досі
Ношу осколком я війну.

У 1962 році Костянтин закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Робить перші кроки в поезії та малюванні. Працював 5 років учителем у середній школі на Черкащині.

Повертається до Дніпропетровська, працює секретарем, згодом редактором багатотиражки «Молодий будівельник». Довгий час (1967–1995 рр.) був редактором видавництва «Промінь». Розпочинав із нарисів про долю ветеранів війни, про вдів, їхні проблеми післявоєнного життя в газеті «Правда». Перший вірш «Прометеї» пише українською мовою.

Писав українською та російською мовами, перекладав з татарської. Був здібним художником-ілюстратором. Автор шести поетичних збірок «Високий полудень», «Сонячні мости», «У майстерні весни», «Полин-сповідь», «Золота троянда сонця», «Вінок сонетів», ліричної повісті «И очарованная даль…»; друкувався у колективних збірках і періодиці. Сатиричний талант проявив у журналі «Носоріг». Останній штрих поетичного доробку Костянтина Чернишова – книга «Любові світання і примерк», що містила вибрані поезії, графіку і живопис митця.

 З 1976 року Костянтин Костянтинович – член Спілки журналістів, а з 1981 року – Спілки письменників України.

Першу збірку поезій «Високий полудень» К. Чернишов видав у зрілому віці в 1976 році (вже після 40 років) і у вірші «Високий полудень» автор запитує себе: «Що зроблено? А що зробити міг? // Що проросло? А що зів’яло?.. І хочеться з вершини літ зійти // Й життя переписати, наче повість»:

Є у житті людському перевал –
Доба гаряча в днині неозорій.
Високим полуднем я ту добу назвав,
Бо почуваєшся, немов зійшов на гору.

Високий полудень – душі твоєї суд!
Звільнившись від буденної марноти,
Надибуєш життя високу суть
Й запитуєш себе суворо: хто ти?

Високий полудень – оновлення снаги
На шлях крутий, іди вперед, людино!

У своїй поезії поет відтворює ліричний образ своєї епохи, відгукується на дійсність, і присвячує вірші грізним воєнним і післявоєнним рокам, подвигу жінки-матері:

Немов сирий важкий туман,
Степ огорнули полини,
Заполонили полини –
Земля в сивинах од війни,
Від гіркоти пекучих ран.
Світанок, зронений в росу,
Відкрив безмежжя далини.
В ній – полини і полини,
Мов попіл вбитих – з глибини,
Й над ним – живих застиглий сум.

Матері воєнного покоління для поета – Прометеївни, а їхнє життя – це подвиг Прометея:

Ні!.. Не було титана при горі!
Орлам на втіху там вітри прикуто!..
А Прометеї – наші матері,
Серця яких війна довбала люто.
Понині бачу: ген у сніжній млі
Один за одним – вогники безсонні!
То йдуть жінки по вимерзлій землі
Крізь заметіль, що б’є у сиві скроні.
То вдосвіта, на крижаній зорі,
Несуть вогонь до зболеної хати
До наших серць безсмертні матері
Щоб тим вогнем нас вічно зігрівати.

***

Дві святині у мене, дві правди священні –
Мати і рідна земля,
Де під сонцем зростали.

***

В людини крона – думки брості.
Ти сам ось тут – гілки аж десь!
Людина й дерево! Обоє –
І віддзеркалення, і суть.
…Нема ідилій!
Є сонце й труд! Над прірву скрут.
Лише в напрузі, в гордій силі
Людина й дерево – живуть!

Душа не вмирає, стверджує поет і бере свою снагу з народних джерел, передає любов до подвижницького життя батьків і матерів – основний пафос творів:

…У Запорізькім краї
Могилу вже вгортає
Завіями зима.
Ти склала від розпуки
Свої загрублі руки
І ковилу сивин.
Мов скіфську бабу круки,
Твій хрест обсіли згуки
Від ринків та машин.
Кріпачка і рабиня
Скупих колгоспних піль…

Щоранку розквітає золота троянда сонця, осяює і зігріває світ, ти долаєш свою дорогу крізь підліткове сирітство, крізь полини вдовиного буття, крізь любов і скупу радість, овіває росою земної краси. Про це лірична збірка К. Чернишова «Золота троянда сонця. В серебре росы». У вірші «На житньому полі» автор порівнює плинність життя з визріванням колосся жита: «Зацвітають жита!.. Хвилювання від теплого першого хліба // Від весни, що прогріла в дитинство вікно // Від життя, що сприймалось і зелено, й сліпо», наступний етап «Восковіють жита!.. // виповнювавсь житньою силою розум» і ось вже «Половіють жита!.. Вечір визрів над степом //…все ясне і відоме // Бо літа, мов жита, обважніли в утомі!.. Лиш життя таїна незбагненно стоїть».

Степ, одвічна праця на землі надихають поета:

В гучних світаннях навесні
Пробудження степів я слухав.
Тоді й відлунилось мені
Сувора й дивна пісня плуга.
…Весняно квітне виднокруг,
Зростає сонячне привілля,
Бо встав до праці вічний плуг,
Священнодіє в свіжих ріллях.

Плуг – для землі. То все одно,
Що для душі прихід любові.

***

Ой ви, гони-перегони,
Гони рідної землі!
Вийшло сонце, мов погонич
У солом’янім брилі.
Поганяє сиві хмари,
Весняні дощі везе,
Ще й сміється оком карим:
Буде жито –
буде все!

***

О степе мій!
П’янке твоє повітря:
Настій дощів
на медограї трав…
О степе мій!
Безкраїй вигін вітру,
Достиглий обшир
сонячних заграв.
До тебе йду,
немов на сповідь тиху
З самим собою
і з усім життям.
Тобою, степе,
йшло криваве лихо.
Тож хай йому
не буде вороття…
В твоєму колосі
я наливавсь і визрів,
В осонні веснянім
ти грів мене й купав…
Збентеживсь день,
розбурхався і звихрів,
І обрій милий
в давнину упав…

Чернишов – поет весни, коли пробуджується природа і Людина:

У майстерні весни знов куються надії:
Молоточками б’є березневий капіж.
Цілий світ-весносвіт, як зоря, молодіє,
Повертає до сонця з гінких роздоріж.
…І пшеничні поля колос буйно підносять,
Щоб гукнуть в заметілі: – Людино, живи!

***

– Вставай-но сину, підемо у поле,
Земля прогрілась по весні углиб,
Посієм, сину, до схід сонця долю,
Щоб вдень до столу був, як сонце, хліб.

…………………………………………..

– Благословляю, сину!.. Це світання,
І ця весна, й високі журавлі
Ген кличуть всіх на добрі сподівання
Зростити колос щедрий на землі…
Ми йдем землею. Як веселі весла,
Зринають в небі промені весни.
Земля масна, із-під снігів воскресла,
В осонні квітом і дощами снить.
Несем свій труд: щоб хліба нам і солі!
І спрага молода проймає серце вглиб,
Засієм, нене, до схід сонця поле,
Хай вродить долі білий-білий хліб.

***

Є мить весни, чудна, благословенна,
Коли у спокої нараз бентега пролуна,
Коли раптово так, чи звичне, чи буденне
Врочиста і лунка озвучує струна.
Це мить, коли зійшли в тумани білі
Натомлені сніги і сонна ще земля
Майбутню ніжність нені-породіллі
Найпершим порухом у тиші розкриля.
Це дивна мить! Як вечором чи ранком
Над синім садом прохурчать качки,
Тобі замлоїть – і на темнім ґанку
Проймуть провісні неясні гадки.
У них лиш контур літ минулих, милих,
Скресання образів, як за вікном відлиг.
Це злам часу! Поріг тривог назрілих
За день новий, що зерном в землю ліг.
Тож відсахнись, суєтне і мізерне!
Це мить, коли у хвилях теплоти
І сам стаєш весни тужавим зерням,
Що ладне в світ любов’ю прорости!

Поет оспівує природу, зв'язок поколінь:

***
Грайливо вюниться вода
Лілово-синіми стрічками.
А ранок небо запліта
Бичків сріблястими разками.

***

Вже осінь пригасила вроду,
Прив’яв барвистий гук низів
Лиш на брунатнім тлі городу
Горять сузір’я гарбузів.

Та ще, під вечір, тиша синя
З димів блакитних п’є вогні:
Димують листя й картоплиння,
Як половецькі курені.

В мені сільський осінній вечір
Зв’язком світів, зв’язком віків.
На мандри зоряні, лелечі
Відлунить в серці дзвін підків.

Попри закарбоване в свідомості поета воєнне лихоліття, вірші К. Чернишова вирізняються глибокою людяністю:

До всього живого дитячу довіру
Розкрий, розгорни, як у променях листя.
Приборкай в нутрі своїм хижого звіра.
Яви у соборі єство своє чисте.
Усім би творити нам вдячну молитву
За розкіш життя і єднання творцеві,
За мудрість його в чисті помисли влиту,
За спокій душі в променистім вінцеві.

***

…А істина: хочеш любові до себе –
Весь світ полюби, наче рідну дитину.
До всього живого дитячу довіру
Розкрий, розгорни, як у променях листя.
Приборкай в нутрі своїм хижого звіра.
Яви у соборі єство своє чисте.

Чернишов майстер сонетів, оспівує любов:

Любов одна рятує од невдач!
Якщо прийшла, їй дай високі крила.
Й чуттями не жонглюй, немов циркач,
Щоб назавжди тебе не полишила.

Минулого не руш, їй – все пробач, –
Хай хиб спокутувати всіх несила, –
Та милосердям в нас душа красива,
Людина гідна – доброти сівач.

Гіркий розлуки і страждання час
Відгранює чуття, немов алмаз,
Якщо воно глибоке і прозоре.

Той, хто незрадно береже любов,
Підводиться із втоми серця знов
Й долає всіх незгод найвищі гори!

***

То щастя – відчувать в собі любов до скону,
Бо як нема її – осінньо світ холоне.

К. Чернишов освідчується у любові до свого міста Дніпра:

Люблю тебе, велике, горде місто,
Твої світання, теплі вечори.
Люблю, коли весна вгортає листом
У снах принишклі голубі двори.

К. Чернишов залишився в пам’яті багатьох колег як скромна людина, душа якої сповнена стражданням, людяністю. Про поезію і призначення поета він писав:

Крізь споночіння люті рубежі,
Поезіє, ти сонцем входиш в долю,
Щоб людяність плекать в людській душі
І скласти вирок відчаю та болю.

***

Буває так, що дух Сковороди
Мені вручає свій мандрівний посох,
……………………………………………

Лукавий світ людський ловив-таки й мене
Та вільний дух мій не зумів спіймати.