Данилейко Семен Григорович
Семен Данилейко – дніпровський поет-правдолюб

Трагічною була доля петриківського поета Семена Данилейка, який прийшов у літературу «від верстата», все життя був звичайним робітником на заводі, шукав правди і писав правдиво українською мовою, не боявся казати про русифікацію українських шкіл, зажив ярлика «націоналіста». Якщо спочатку його благословив віршувати сам Олесь Гончар, то надалі, крім двох збірок, Данилейка не друкували. Не витримавши неправди, також наклалися особисті проблеми, поет покінчив життя самогубством. Яким він був? У Семені Данилейкові однаково поєднувалися поет і громадянин, говорив Віктор Савченко. А втім…

«Поет! Від землі, від матінки-природи!»

Я – син землі, яка багато літ
Для нас, людей, цвіте і плодоносить,
Я – син землі, прекрасної, як цвіт –
Весняний цвіт, що радощі приносить.

Семен Данилейко

23 вересня 1927 року у селі Петриківці на Дніпропетровщині в родині хліборобів Григорія Оксентійовича й Анастасії Оникіївни Данилейків народився Семен Григорович Данилейко. Батько до війни був головою колгоспу, загинув у 1942 році. В сім’ї було троє синів і донька. Серед чарівної природи Петриківки і виріс майбутній поет, який згодом виллє в своїх віршах оту любов до краси, до людей-трударів, до рідного слова і своєї землі. В поезії «Рідна сторона» автор напише про себе і односельців:

Це ж Сеня. Приїхав з міста,
Кухарчин найменший син.
Кажуть, що став поетом,
Книжечку віршів склав!
Неначе й не він в сорок третім
Коровами степ орав.

До війни закінчив Петриківську неповну середню школу. Працював у колгоспі. З 1944 року працював на Дніпропетровському трубопрокатному заводі ім. Леніна  слюсарем. У 1947 році пішов служити в армію. В 1951 р. знову повернувся на завод, де працював  до останніх днів життя. Після армії одружився з однокласницею Галиною Климівною, разом працювали на заводі.

Про Семена Григоровича згадує Валентин Чемерис у статті «Семен Данилейко з Петриківки». Автор наводить спогади дочки Валентини Данилейко про батька як людину працелюбну, з фанатичним потягом до заліза. Поет піднесено описав мартенівські заграви, працю своїх сучасників але він незрадливо любив землю і українське слово.  Можливо, і навколишнє життя сприймав захоплено, звідси патетично-піднесені мотиви поезії, і розчарування. Дійсність не завжди відповідала очікуванням.

Літературною працею займався з 1955 р. Був членом літстудії «Сталь» при заводі ім. Леніна. Друкував вірші у республіканських газетах і журналах, у заводському літературному альманасі «Наше слово». В 1958 р. видав першу збірку поезій «Рідна сторона», передмову до якої написав Олесь Гончар. В 1960 р. видав другу збірку «Я – син землі», затим «Неспокій» (1963). Оспівував рідну Петриківщину, працю хліборобів і сталеварів. Для творчості характерні щирість, ліричність, народність.

Семен любив українське село, пісню, слово тому і отримав традиційний ярлик націоналіста. Сергій Завгородній розповідав, що у Семена Данилейка були обшуки, його звинуватили у приналежності до «підпільної групи» – кілька хлопців з гуртожитку у Павлограді співали пісню на слова поета Данилейка. Та вже минав 1957 рік, і поета взялися «перевиховувати».

У ті ж роки він розпочав роботу над романом у віршах «Чумацький хутір». Над твором працював понад 25 років. Роман залишився невиданим. Лише окремі глави після смерті автора були опубліковані на сторінках заводської багатотиражки «Ленінець» й обласної газети «Днепровская правда».

Член Спілки письменників з 1958 року. Був чи не єдиним членом письменницької організації, котрий залишався простим робітником.

У 1960–1970-х рр. за національні погляди, які висловлював відкрито, любов до рідної мови неодноразово порушувалася справа про арешт Данилейка. Творча криза, душевна спустошеність, розчарування в тодішній дійсності, різні житейські конфлікти привели до смерті. 17 серпня 1981 року сталося самогубство: не витримав гнітючої атмосфери так званих застійних часів. Похований був у м. Дніпро, а в 2015 році перепохований  у рідній Петриківці.

«Поезіє, душі моєї жнице»

Ой ти, мій степ Петриківський,
Ой ти, зелений мій край!

Семен Данилейко

Маючи всього сім класів освіти, Семен Данилейко, проте, чудово володів українським словом, досконалим літературним стилем, вимогливістю до себе. Олесь Гончар так писав у короткому вступному слові до першої збірки Семена Григоровича «Рідна сторона» у 1958 році: «Людяність і щирість – це те, що хочеться відзначити у його поезії. Почувається, що вірші з серця, що породила їх любов до праці, до рідного народу…».

Зростаючи в красі сільської природи Петриківки, орнаментального мистецтва, яке переходило з покоління в покоління, пісенних співах в сім’ї, майбутній поет живився цими джерелами. Спогади і роздуми про рідну Петриківку стали головними музами поета:

Я згадую оті дитячі дні,
Обід сім’ї і тиху злість на маму
За те, що замість цілої мені
Дала щербату ложку дерев’яну.

І ось тепер, коли цвітуть бузки,
Додому я приїхав у відпустку.
Й запнула мати, наче на святки,
Свою шовкову, ще дівочу хустку.

В стареньку хату кличе на обід,
Сама ж на мене радо поглядає.
І в миснику, якого збив ще дід,
Мені найкращу ложку вибирає.

О мила мамо, я вже літ не тих,
Тепер, звичайно, сердитись не стану.
Мені б хотілось взяти з рук твоїх
Оту щербату ложку дерев’яну!

***

Гомоніли всюди
Петриківські вишні
І рясні калинові гаї,
Що коли лунає
В Петриківці пісня,
То мовчать і курські солов’ї.

Я цьому повірю,
Бо і сам співати
В Петриківку їду щовесни.
Там сестра у мене,
Мати і два брати –
На селі відомі співуни.

….

А як тільки дума
Про Богдана злине,
Підморгне онукам дід Хома:
То, мовляв, неправда,
Що на Україні
Козаків співучих вже нема!

Любов до рідної землі, сільської та заводської праці:

Ех, польова робота,
Ти по душі мені !
Любо хліба полоти
В батьківській стороні.

Тут змалку збирав я квіти,
Тут першу стрічав любов.
відсіль у воєнне літо
Я-на завод пішов.

***

Але у снах я біля неї...
Почую гомін степу знов
І пісню матері моєї,
Що невмируща, як любов.

Доля розсудила так, щоб з ранніх літ Данилейко став робітником:

Заводе мій, моя домівка,
 якої сам не вибирав,
У час воєнний з Петриківки
Мене до себе ти позвав.

Поезія для Данилейка – це криниця, з якої люди черпають чисту воду:

Поезіє, душі моєї жнице,
Пожни в рядках невиразні слова,
Хай стане вірш, мов степова криниця,
Що всім приносить користь у жнива.
Твій ніжний голос я почую всюди.
Прийди до мене, для людей прийди...
Воно й криниця чистою не буде,
Якщо ніхто не питиме води.

а українське слово:

Живуть народом волелюбним
Онуки древньої землі….
…….
Сьогодні я – нащадок їх.
Навряд би так, дзвінка на слово
І чарівна споконвіків,
Звучала б вільно рідна мова
Моїх суворих земляків
На цій землі, политій кров’ю
Борців за волю,
за добро...

***
О мово моя, українська співуча,
Тебе я ніколи під ноги не кину,
Бо знаю, без тебе у вік наш кипучий
Не мав би я щастя, не мав батьківщини.

Поет відстоює право кожної людини любити свою землю, свій народ, не позбавляючи цього права інших людей, і говорить чому це так:

О матері, мово! На білому світі
Від серця тебе не відкину я зроду.
Без тебе б я жив блукачем-пустоцвітом,
Що зрікся і дому, і рідного роду.

Поет віддано любить Україну:

Я – син землі, яка багато літ
Для нас, людей, цвіте і плодоносить,
Я – син землі, прекрасної, як цвіт –
Весняний цвіт, що радощі приносить.
Коли ж на заздрість стомленим вітрам
Злечу на Марс, здолавши далі сині,
Я буду звати матір’ю і там
Неповториму Землю України.

До останнього дня Семен Данилейко сумував за малою батьківщиною:

В дитячій колисці мене ти зігріла
Весняною піснею рідної мами.
Найбільше від тебе пізнав я, змужнілий,
Як волю цінити, здобуту батьками…

Через піднесену, патріотичну лірику проступає тонка і пронизлива:

Ой ви очі, очі...
Є такі чарівні,
Що хвилюють серце, мов чудові сни,
І дарують щастя кожному порівно,
Ніби щедре сонце ранньої весни.
Є тендітні очі – ці нерідко плачуть,
І суворі очі не любити гріх...

Його вірші про волю, рідну мову, козацьке коріння не залишилося поза увагою радянських спецслужб. Поета звинуватили в націоналізмі, а це підкосило Семена:

Не хотів би жити я без болю,
Бо якби мене він обминав,
Я не мав би жалості ніколи,
Я б людської ніжності не знав.
Біль мені говорить не про себе,
А про те, що поряд гомонить...
Наймиліше – виболіти треба,
….
Все проходить з болем через серце,
Все людина з болем пізнає.
З болем в серці житиму я всюди,
Щоб служити правдою живим...
З ним на світ народжуються люди
І вмирають – з ним.

Він не міг миритись з тими людьми, які пристосовуються до умов середовища, не маючи своєї чіткої думки, і про це в вірші «Максиму Рильському» заявляє:

Багатий той, хто інших наділив
живим теплом і сіяв зерно миру...
Убогий той, хто душу розділив
на дві душі: відверту і нещиру.

Поетова доля, вважає Данилейко, з пером у руках виборювати правду, таким правдолюбом був він сам:

Доле, чого ти поета судиш?
Спокій у нього взяла чого?
В пізню годину словами будиш
Тільки його.
Нащо йому ти в життєвім герці
В руку разюче дала перо?
Знала ж бо ти,
що в поета в серці
Тільки добро.
Нащо його ти трясеш в дорозі,
Кидаєш в пекло зрадливих рим?
Нащо ти часто здіймаєш грози
Тільки над ним?..
Доле моя,
провіднице строга,
Де ти узнала отой секрет,
Що без такого життя трудного
Згине поет?

«Легенда про петриківську вишню» петриківського художника, майстра народного декоративного розпису та народної декоративної графіки Федора Панка – відгук на творчість Семена Данилейка, зокрема його вірші  «Гомоніли всюди чепурухи-вишні..» та «Стоїть вітряк…»

Саме за рядки «Що коли лунає в Петриківці пісня, то мовчать і курські солов’ї» Семена Григоровича звинуватили в «українському націоналізмі», а він просто відстоював правдиву історію України і жагуче любив Батьківщину та батьківську мову.

Зі спогадів В. Чемериса відомо, що понад двадцять п’ять років працював Семен Данилейко над історичним романом у віршах «Чумацький Шлях», доля його невідома, а уривки з роману друкувалися в періодиці. Поет закінчував і знову розпочинав правити, шліфувати, це був «підсумок його тодішнього життя». Події XX ст., Друга світова війна,  масштабність трагедії усієї України і конкретної людини:

Пухнасту сітку снігопаду
шматують вибухи гармат...
За Павлоградом, де снаряди
півдня валяли стіни хат,
густим вогнем ворожі доти
поклали ввечері у сніг
гвардійців поріділу роту.

У романі йдеться про давні події, а ніби – ніби про нинішні дні. Про звичайних духовно сильних людей, які трималися гідно й сміливо:

У нас тикаєш лиш на того,
з ким ти худобу пас.
Я брехуном не жив!
Я не комусь годив!
Я по землі ніколи
в найманцях не ходив!

Навіть складні історичні обставини не змінюють сильної особистості, яка є втіленням зовнішньої та внутрішньої свободи – хоче довести автор.

Друзі відгукувалися про Семена Данилейка як про веселу, добру, щиру і щедру людину, він захоплювався історією, мав талант оповідача, був гострим на слово, розповідав бувальщини, мав почуття гумору і золоті руки, не був стороннім спостерігачем. Всім своїм єством, своїм серцем поет був прикорінений до рідної землі, був сином степового краю.

Поет Володимир Міщенко присвятив колись пам'яті поета з Петриківки такі слова:

І хоч там пісень звучить немало,
Як же їх почую я, коли
Солов'ї тужливо відспівали,
Петриківки-вишні одцвіли...