Собчук Валентин Миколайович
Валентин Собчук: літературна мозаїка

Від давнини до сьогодення

До тих, чиє слово сповнене чару,
належить і Валентин Собчук…

Павло Мовчан

Валентин Собчук – наш співвітчизник, поєднує невгамовну вдачу письменника і журналіста. Він – талановитий журналіст, його глибинний вимір – це художнє слово. Журналістська діяльність Валентина Миколайовича розпочиналася в Придніпров’ї, у м. Кам’янське, професія журналіста стала головною в житті. Він відвідує різні куточки України, а, повертаючись із мандрів, наповнений враженнями,  переносить їх у книжки. Його прозові твори відображають внутрішній світ автора, невгамовного романтика. У творах лаконічно розкриваються теми історичного минулого, природні та культурологічні особливості різних теренів України. Ерудиція й інтелект дозволяють йому знаходити в історії теми, актуальні й для нашого часу. У творах Валентина Собчука звучить любов до рідної землі, батьківської Волині, степів Херсонесу й Ольвії, гірських лабіринтів Криму, полонин Карпат. На творчість його надихають і паломницькі шляхи до християнських святинь. Поезія Валентина Собчука просякнута тонкою лірикою, минулим України, єднанням поета з природою і пошуками істини.

***

Валентин Миколайович Собчук народився 4 липня 1964 р. в с. Волиця Іваничівського району на Волині. Закінчив Луцький педагогічний інститут. Навчаючись на філологічному факультеті, він приносив до газети «Волинь» не лише вірші, а й нотатки, часом написані виразно-іронічним, гумористичним пером. Мабуть, ота школа дописувача згодилася згодом, коли після служби у війську розпочинав свій журналістський шлях на Дніпропетровщині, не пориваючи з рідною Волинню, бо й тоді газета, яка називалася так само – «Волинь», друкувала його нотатки.

Трудову діяльність розпочав на журналістській ниві у 1986 р. у місті Дніпродзержинську (Кам’янське) спочатку кореспондентом газети «Дзержинець», у 1991–1995 рр. – заступником головного редактора, згодом головним редактором новоствореного часопису «Думка», органом міськради. Що, втім, абсолютно не заважало її журналістам мати свою думку, вільно критикувати, якщо заслуговували, і радянських чиновників, і керівників великих підприємств. Хоча у місті на той час комуністи були ще дуже сильні й авторитетні.

З 2001 року живе та працює в Києві. З 2001 по 2002 рр. – заступник головного редактора газети «Бізнес і політика». З 2002 по 2003 рр. – головний редактор відділу ПР і реклами ТРК «Студія плюс». З 2003 по 2007 рр. – головний редактор корпоративного журналу «ТАС-інформ». З 2008 по 2010 рр. – головний редактор газети «Правосуддя України». З 2015 по 2022 рр. – головний спеціаліст інформаційного відділу офіційного сайту Гостомельської громади. З 2023 року – провідний спеціаліст медіацентру Державного податкового університету.

Працював також у різних часописах Києва та Київщини, зокрема в газетах «Закон і бізнес», «Ділова Україна», «Правосуддя України», «ВВС», «Персонал-плюс», «Гроза» та інших. Друкувався в альманасі «Вітрила-88», журналах «Прапор», «Січеслав», «Жінка», поетичних антологіях Придніпров'я, Київщини, Волині, колективній збірці «Небо землі» (1981).

Член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії ім. Антоновичів. Автор понад 30 книжок поезії та прози. В його творчому доробку поетичні збірки: «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore»; прозові: сатиричні «Пером і серпом», «І сміх і гріх»; романи «Коло», «Князь», «Літо на Парнасі», «Засвіт встали козаченьки», «З варяг у греки»; збірки есеїв «На край моря» та «По святих місцях»; історичні повісті «Агапіт», «Юс великий», «Сага про Ольвію», «Повінчані з небом» «Серце троянди», «Фрески», «У глибинах роси»; збірки творів про те, звідки в 2022 році почалася війна – «Рубікон»; історична повість «Піддубний. Перемоги й непрошена любов до України».

Твори Валентина Собчука постають проти черствості людського серця, покликане прагнути краси, високих почуттів.

«Дзеркало зламу двох епох». Проза

Серед прози В. Собчука п’ять романів, повісті, оповідання, публікації тощо. Справжнім дзеркалом на зламі двох епох – тоталітарної комуністичної та посткомуністичної, а точніше, – дикого капіталізму став роман-есей «Коло», яке безпосередньо стосується Придніпров’я. У творі «віддзеркалення новітніх українських реалій, коли влада – це бізнес, а останній – «бізнес», де все найзнаковіше відбувається за канонами князя пітьми». Синтез двох жанрів, двох способів бачення надає роману сатирико-історичного забарвлення.

В образі героя роману журналіста Валерія Забугу є чимало пережитого самим автором, коли він працював в ЗМІ з 1986 року – спершу на Дніпропетровщині, відтак, майже десятиліття і в Києві. Він проходить «колами» вітчизняних реалій, з яких навіть ілюзорний вихід – глухий кут. «Від виборів до виборів мало що змінюється, – констатує автор, – та й коли на олімпі з’являються нові обранці, – відразу потрапляють у корумповане коло, і щоб змінити цю політику, треба змінитися самим, – кого обираємо, те й маємо».

У творі ми разом із героєм-журналістом поринаємо в реальність Дніпродзержинська. Автор розказує, як доводилося йти на всілякі хитрощі, проводячи там перші рухівські акції, як їздили на Дні козацької слави і крок за кроком будили людей. І вже від гумору, гри автор переходить до публіцистично-ліричного стилю, змальовуючи героїв роману, які «ввечері, коли на небі запалахкотів Чумацький віз, до якого поривалася іскрами Велика козацька ватра», йдуть до могили знаменитого отамана Сірка і сотні людей схиляють коліна перед козацькою шаблею, що поблискувала проти місяця срібним струмком.

А ось і про Дніпропетровськ тих часів: «Я іду до трамвайної зупинки Пушкінським проспектом, який весною розквітає білими сонатами акацій, біля пам’ятника Поету я часто призначав зустрічі, коли їхав з кимось у відрядження на авто… Ех, якби сьогодні зустріти Толю Шкляра з Віталієм Старченком чи Олександра Твердохліба, чиїми віршами я захоплююся й досі…

Цей район для мене – особливий: я жив тут кілька років, згадується своя хатинка по вулиці Флотській, мабуть, назву вулиці підказали дощі, бо після них, особливо весною, на ній вирували ручаї, плинучи вниз до «Озьорки» – вода з усіх верхніх вулиць, наче знову прагнула потрапити в озеро, на місці якого був ринок – велетенський кашалот торгівлі обласного масштабу; …«Озьорка» вже не поміщалася на колишній території, огородженій парканом, тож десь на півтора кілометри, аж до центрального вокзалу, йшли відгалуження інших торгових рядів, де торгували навіть з асфальту, й де можна було купити, здавалося, атомну бомбу. Отже, моя вулиця Флотська була на схилі «Озьорки» й паралельною до Філософської…

Дніпропетровськ завжди викликає в мене почуття ностальгії, адже саме в цьому місті мені знову вдалося наблизитися до землі, переселившись зі «шпаківні» на сьомому поверсі до хатинки, адже ці залізобетонні «небошкряби» були концтаборами урбанізму, в яких, коли свердлили стіну на десятому поверсі було чути й на п’ятому.

…Однак ліричний настрій швидко минається, пригадується вчорашня ніч у райвідділі, і раптом я сахаюся думки, що в цьому місті тюрма, точніше, обласне СІЗО – майже в центрі міста. Тюрма в центрі міста – тюрма всередині нас! Ця думка пронизує свідомість, як голка папір, адже ми стільки десятиліть були в’язнями системи й жили та продовжуємо жити в страхові перед нею, соцтабірна психологія нас заспокоює, що з нами такого не станеться, що ми ніколи не потрапимо до тюрми, але в системі інші закони. Із досвіду журналістської роботи знав про десятки судових справ, коли люди нізащо потрапляли за грати, але ми продовжуємо з презирством ставитися до тих, хто був засуджений, забуваючи євангельську пересторогу, що не суди й не будеш судимий».

У творі поєднується репортажна манера автора і лірична, часом з вкрапленнями історичного екскурсу. Ця книжка – дзеркало зламу двох епох, в якому люди ще ніяк не знайдуть себе, розгублені, збентежені і все ж з певними ідеалами в душі.

***

Валентин Собчук – людина-мандрівник і його збірка есеїв «На край моря» цілком виправдовує свою назву. Автор інтригує читача враженнями від мандрівок, яскравими емоціями, вишуканим художнім стилем. У творах лаконічно розкриваються теми історичного минулого, природні та культурологічні особливості різних теренів України. Автор знайомить нас із такими екзотичними місцевостями як долини Пекла і Раю в Криму, єдиним, згаслим на наших теренах вулканом, з традиціями нечисленної общини – липованами, які проживають в дельті Дунаю, ми дізнаємось про цілющий потенціал природних багатств Куяльника, побуваємо в таких духовних святинях як Почаївська лавра, Святогірському Зимненському монастирі та в інших мальовничих куточках.

Письменникові вдається поєднувати в собі й сатирика, й лірика. Це збірка вибраних творів «Повінчані з небом», яка презентує інтимну поезію різних років, проза – ліричні новели, які автор називає фресками, усмішки, сатиричні етюди та повісті.

Книжку «І сміх, і гріх» автор називає «абсурд-гротеск-трагедія». «Армійський епос» Валентина Собчука – це не лише про будні окупаційної армії, а й про все наше нещодавнє буття у вимірі здоровенної імперії, що трималася на воєначальниках-боксерах і усіляких «інородцях». Валентин Собчук вбачає суспільний ідеал у Європі. Він пише про вітчизняних чиновників: «І гасають вони на дорогих "Хаммерах”, що на озброєнні американського війська, і якби продавалися танки – вони б возили свою гординю й на них. А ось у Європі ґрунту для гордині менше, бо злодіїв там не люблять, і можна побачити, як чиновники їздять на роботу велосипедами – ощадливі, тому й країни багаті».

Автор захоплюється дослідженням історії України та давніх культур світу, що допомагає йому писати захопливі історичні повісті.

Дзеркало історії

Мої книги про те, чому ми повинні не тільки
пам'ятати про це, а й повертати нашу вкрадену
спадщину. Бо вона є основою державності,
національного непереможного Духу, який боронить
наш кожен день на фронті.

Валентин Собчук

Твори Собчука – великий пізнавальний материк давньої історії, дослідження нашого родового коріння, які художньо втілені в образах героїв. Автор детально вивчає походження княжих династій, що ламає усталені стереотипи, веде власні своєрідні розвідки.

Книга «З варяг в греки…», написана за рік до війни в Україні, – захоплива дослідницька розповідь, із екскурсами та гіпотезами від епохи Кия, Ольги, Володимира Великого – до династії Мономаховичів. У творі розвінчується міфотворення «вєлікодєржавія» російського агресора, відкриваються екскурси до справжніх джерел заснування Києво-Руської держави, у ньому багато аналогій, коли минуле виступило ґрунтом для мракобісся московитів сьогодні, також пояснюється чому в них така жага до переінакшування історії.

Аналізуючи історичні події, що повторювалися століттями, наголошуючи, що війна з московією почалася ще в XII столітті, Валентин Собчук підводить нас да сьогодення в книзі історій війни в Приірпінні «Рубікон». Це книга – про нескорений Ірпінь і героїв його захисту, а також про учасників боїв, які стали щитом по річці Ірпінь. Цю річку автор порівнює з річкою Рубікон, яку колись перейшов Юлій Цезар, але це рішення мало фатальний наслідок – його вбили змовники.

«Нескорений отаман» – роман про героя минулої доби Федора Артеменка (Орлика), народженого в Гостомелі, який боровся з більшовицькою навалою понад століття тому. Але історія повторилася знову, й саме з Гостомеля почалася війна.

Книга «Піддубний. Перемоги й непрощена любов до України» – розповідь про непереможного богатиря, який боровся не тільки на ринзі, не зазнавши жодної поразки, а й кинув виклик сталінському режимові, хоча міг би не повертатися з Америки та жити там із великим капіталом. Книга написана у співавторстві з Сергієм Смаглюком – нащадком роду Піддубних.

Вагомими творчими віхами у житті письменника стали твори, глибоко просякнуті історичним минулим України й органічно переплетені із сьогоденням: роман у новелах «Засвіт встали козаченьки», романи «Князь» і «Літо на Парнасі».

Книга «Літо на Парнасі», зважаючи на насиченість твору інформацією з історії Ірпеня, Бучі та Ворзеля, можна назвати краєзнавчим романом. Це – любовна історія, герої якої постійно звертаються до минувшини краю.

У 2024 році вийшла книга «Нерушима стіна». До збірника увійшли ліричні поезії, нариси про місця сили та сильних людей України, фрагменти документальної повісті «Рубікон» про Захисників Приірпіння у лютому-березні 2022 року.

І ще трохи про поезію Валентина Собчука.

Поезія

якби Він був у кожнім
серці – ніколи
не було війни...

Валентин Собчук

Валентин Собчук дебютував у 1988 році в альманасі «Вітрила», друкувався в періодичних виданнях. У його творчому доробку поетичні збірки: «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore».

Його поезії – це схвильовані й емоційні роздуми та розміркування про життя, його моральні цінності, це невтомний пошук істини. Вірші розкривають характер і особливості світосприймання поета, висловлені засобами досить оригінального, образного, поетичного мовлення. Собчук – тонкий лірик, відтворює красу та неповторність світу, який оточує його у найменших дрібницях, яскравими та соковитими барвами передає його мінливість. Відчуває себе часточкою цієї природи, її органічним цілим:

…Я відчуваю себе братом
поміж живих дерев, що
завжди мовчать,
але все знають.

***

О, Господи, допоможи мені,
щоб став я птахом
хоч на мить й забув
про суєту та будні,
щоби зумів відчути
благодать, що духмяніє
в цьому лісі,
яку оспівують пташки,
що з неба п’ють
блакитні струмені
вічних джерел весни.

Валентина Собчука цікавить минуле. Поет мандрує річкою чи лісом Ірпінського краю, таємничим Луцьким замком чи давнини Ольвією – звідусіль митець черпає натхнення, отримує нові враження, які потім оживають на папері віршованими чи прозовими рядками:

Там золото стежок
між травами,
де древнє місто спить,
покличе вас на пагорби,
до глибини століть.

***

Ходить у полі багато лелек,
в білих немов сорочках,
наче вернулись з далеких далек
предківські душі в полях...

Наталка Нікуліна говорила про вірші Собчука: «Поетові близькі фольклорні джерела,.. причому правічно історичне природно поєднується в них з сучасним. У жилах цих віршів тече кров, а не вода».

...І побачив у полинових
туманах, за скіфськими
курганами: скінчилась
битва, ворон кряче,
без вершників блукають
коні, і лиш самотній воїн
плаче, схиливши голову
в долоні – «і нікому
задзвонити чи свічечку
запалити».

І особлива сторінка у творчості Валентина Собчука – подорожі до святих місць, які додають сили жити та чинити спротив бездуховності, сірій буденності, спонукають замислитися про нетлінні цінності, вічне життя:

Куполи Печерської лаври —
скільки сонець і сяйва над нами…
світло світу, яке не збагнути
тим, хто в серці не має Любові і Бога.

Муза надихає Валентина Собчука, своє призначення як поета він бачить в тому, щоб:

Вона мене учила
радіти світові щомиті
і дивуватися його красі,
відчути душу в кожній квітці,
і крила вітру на собі,
і зазирнути в глиб віків,
де світлі й чорні
тіні, та з вічності почуть
слова, дорожчі за усі
скарби земнії.
Бо саме слово, як і дух,
безсмертним є, нікуди
не зникає – началом є усіх начал,
й дароване нам Богом.

Патріотична лірика автора спрямована на сьогодення:

До крові стерті від важких снарядів
Вони не раз бували на хрестах
За нашу волю і свободу,
Херсонщині й Донеччини степах.
Найбільше воїнів –
Завжди від плуга,
Вони в окопах на останнім рубежі,
Калину підіймає в лузі
Їх подвиг в пісні вже віки!...

***

Боже, їм допомогу пошли,
хто стоїть на передньому краї,
хто за правду і волю Твою,
хто рятує весь світ від неволі
новоявленої орди.
Вони знову Його розпинають,
й нашу правду, що є у Христі,
одесную хай тьма їх щезає,
наших воїнів Ти захисти,
щоб во віки віків воскресало,
що рятує від темряви світ,
Боже дай нам усім Перемогу,
щоб Весною наповнився цвіт!

Валентин Собчук закоханий в рідний край і присвятив Ірпеню цілий ряд поезій. Ось одна з них:

Розмай після зливи такий особливий,
що й в очереті цвіте.
Вигранює сонце в росі діаманти,
і стежка до лісу росте,
де квітнуть суниці, неначе зірниці ,
й розкрились грибниці в траві,
здійнявся над лугом полин срібноликий,
а на узліссі синіє люпин.
О дивний розмаю, в зеленій скарбниці
чого лиш немає твоїй...
Із поля чийогось прийшли навіть маки
на вал залізниці старий,
аж повняться полум'ям макові чаші,
і спогад, як хлопчик, біжить в далечінь...

***

Стежки, де генії ходили,
на пагорбі, у Ірпені,
немовби ручаї зміліли,
порослі диким споришем.
Та відчуваю їхні кроки,
і Роксолани сміх з імли,
як Загребельний Ярославу
веде із вічності коня...

Валентин Миколайович Собчук досяг багато у житті й може пишатися своїм щедрим творчим ужинком. Історична пам'ять предків спонукала митця до письменницьких і журналістських здібностей, заклала власний авторський почерк. Все це дозволяє авторові знаходити в історії теми, актуальні й для нашого часу.  

Титульне фото: Валентин Миколайович Собчук